II семестр
12.06.2023
Урок № 52-53
Тема: Директорська контрольна робота
Завдання контрольної роботи
І рівень
Завдання з вибором однієї правильної відповідь( кожна правильна відповідь на запитання 1-6 оцінюється в 0,5 бала).
Хто з поетів-«шістдесятників» був учнем О. Довженка?
А Василь Симоненко
Б Дмитро Павличко
В Іван Драч
Г Микола Вінграновський
Василь Симоненко є автором збірок
А «Любов і ненависть», «Гранослов», «Таємниця твого обличчя»
Б «Корінь і крона», «Протуберанці серця», «Шабля і хустина»
В «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Вино з троянд»
Г «Атомні прелюди», «На срібнім березі», «Цю жінку я люблю»
Укажіть ПРАВИЛЬНЕ твердження
А Іван Драч вважав, що «художнику немає скутих норм»
Б Василя Симоненка називають «каменярем нової доби»
В На події квітня 1986 року Дмитро Павличко відгукнувся твором «Чорнобильська мадонна»
Г Народився Микола Вінграновський у селі Теліжинці на Київщині
4. Назвіть улюблений жанр Григора Тютюнника
А Роман
Б Повість
В Новела
Г Поема
5. Яку назву має збірка Ліни Костенко, що вийшла у 1977 р. після шістнадцяти років вимушеного мовчання поетеси?
А «Мандрівки серця»
Б «Над берегами вічної ріки»
В «Неповторність»
Г «Вітрила»
6. У якому році за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» Ліна Костенко стала лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка?
А 1980
Б 1985
В 1987
Г 1988
ІІ рівень
Завдання на встановлення логічної відповідності( за правильно виконане завдання – 1 бал).
Установіть відповідність між назвами творів та уривками з них.
Назва твору
Цитата
1 «У синьому небі я висіяв ліс»
А Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому…
2 «Два кольори»
Б Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму…
3 «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе»
В Не спиняйся, йди. То – шлях правдивий.
Ти – його предтеча.
4 «Балада про соняшник»
Г Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Д Дубовий мій костур, вечірня хода.
І ти біля мене, і птиці, і стебла…
Установіть відповідності між мистецькими роботами та їхніми авторами.
Автор
Мистецька робота
1 Ліна Костенко
А Антологія «Світовий сонет»
2 Василь Симоненко
Б Спільно з А. Добровольським написано сценарій «Перевірте свої годинники»
3 Дмитро Павличко
В Пісня «Виростеш ти, сину…»
4 Іван Драч
Г Фільм «Земля» (режисер)
Д Сценарій фільму «Криниця для спраглих»
Установіть відповідність між автором та цитатою про нього.
Автор |
Цитата |
1 Василь Стус |
А «Сонячний поет, в ураган узутий» |
2 Василь Симоненко |
Б «Різьбяр власного духу» |
3 Григір Тютюнник |
В «Солов’їне серце України» |
4 Іван Драч |
Г «Один із найвидатніших наших новелістів» |
|
Д «Витязь молодої української поезії» |
ІІІ рівень
Дайте розгорнуті відповіді на запитання (кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал).
Як І. Драч реформував жанр балади? Проілюструйте це на прикладі «Балади про соняшник».
У чому полягає значення творчої діяльності Дмитра Павличка для української культури?
Як по-новітньому трактує Гр. Тютюнник тему «любовного трикутника» у новелі «Три зозулі з поклоном»?
ІV рівень
Творче завдання (змістовна, грамотна відповідь оцінюється в 3 бали).
Напишіть літературне есе на одну з тем:
Провідні мотиви лірики Д. Павличка.
«Україно! Ти для мене – диво!» (Образ України у творчості Василя Симоненка).
«Ми – не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних» (за творами В. Симоненка та власними спостереженнями).
«Поезіє, сонце моє оранжеве…» (за «Баладою про соняшник» І. Драча та власними спостереженнями).
Трагедія Марусі Чурай – трагедія України (за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай»).
28.04.2023
Урок № 48
Тема:Інтимна лірика Ліни Костенко, як спонука до роздумів про суть кохання.
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Ліна Костенко
Поезія Ліни Костенко надзвичайно м’яка і жіноча, в ній відбито прекрасне, золоте серце поетеси, її почуття й думки, що стали моні дуже близькими. її поезія — це талант, це гармонія. Гармонія мозку і душі, думки і почуття, змісту і форми. Талант поетеси, чудової жінки, що вміє відчувати, вміє дослуховуватися до найінтимніших своїх почуттів, проникати в найпотаємніші куточки людської душі, не міг не втілитися в поезіях про кохання. Ліна Костенко — тонкий лірик, автор блискучих поезій інтимного характеру.
Кохання, на думку поетеси, — це найбільший самовияв людини, найбільша самореалізація, найкращий плід людської душі і серця. Якщо людина здатна кохати до самозабуття, до самозречення, до самоспалення, — значить Господь благословив її, дав можливість пережити найщасливіші години, дні в житті. Людина, яка кохає, не здатна чинити зло:
Це не чудо, це гад, мені страшно такого кохання.
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік —
Ця тривога, ця ніжність, незатьмарений рай без вигнання,
Заворожене щастя, — чи буває таке навік.
У поезії «Розкажу тобі думку таємну…» — одному з ліричних шедеврів Ліни Костенко, простежуємо народження в свідомості ліричної героїні «думки таємної», спостерігаємо, як «дивний здогад» її обпікає. Вона з часом нанизує «сотні вражень, імен і країн», та найближчою має бути надія. Кохання для героїні — вічне, якщо вже покохала, то на все життя, бо кохання — це великий дар від Бога, воно носить священний характер. Тому так впевнена лірична героїня, що вона і її коханий залишаться в серці один одного «на сьогодні, на завтра, навік». У поезії звучить туга за втраченим коханням, але водночас немає мотиву безнадії.
Душа ліричних героїнь поезій Ліни Костенко, як і поетеси, відкрита життю, коханню, щастю. Так, у вірші «Моя любове! Я перед тобою…» серце і душа героїні розкриваються назустріч коханню, «блаженним снам». Між тим героїня знає про те, що може заважати коханню, вона прагне любові щасливої, яка б не розмінювалася на «спотички доріг», боїться «заплутатись в дрібницях»:
… Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
І не приспи, для чого я живу…
Інтимна лірика Ліни Костенко дуже цікава, прониклива, душевна. Це — своєрідні роздуми — монологи й діалоги, враження від баченого і пережитого, що відкривають читачу щире серце поетеси і її прекрасну душу.
Законспектувати поданий матеріал.
21.04.2023
Урок № 46-47
Тема:Аналіз лірики Ліни Костенко.
"Страшні слова коли вони мовчать..."
Вірш Ліни Костенко "Страшні слова, коли вони мовчать" є прикладом надзвичайного вміння поетеси-шістдесятниці вкласти по-справжньому глибоке значення у, здавалося б, лаконічний текст. Але ж як красиво вона це робить! Сьогодні поговоримо про зміст поезії, аналізуючи її до ЗНО 📝
Читати вірш "Страшні слова, коли вони мовчать"
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
1977
Аналіз поезії "Страшні слова, коли вони мовчать"
Ідея
Ідея вірша – утвердження думки, що "поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі", і "страшні слова, коли вони мовчать" у той момент, коли вони повинні бути сказані поетом як особистістю і громадянином.
Тема "Страшні слова, коли вони мовчать" – суть і значення слів, а зокрема й поезії, у житті людей.
Жанр
Вірш-роздум, медитація.
Вид лірики
Вид лірики – філософська.
Стиль
Стиль вірша "Страшні слова, коли вони мовчать" – модернізм, неоромантизм.
Художні засоби
- оксиморон:"слова мовчать";
- епітети:"страшні слова", "безсмертний дотик";
- метафори та уособлення:слова "мовчать", "причаїлись";
- антитези (протиставлення):"і краса, й потворність", "асфальти й спориші";
- повтор:"Людей мільярди і мільярди слів";
- анафора:"коли вони зненацька причаїлись, // коли не знаєш, з чого їх почать".
Поезія Ліни Костенко – витончена, по-справжньому "неповторна"! Її вірші можна порівнювати з перлами, адже кожен з них по-своєму дорогоцінний та унікальний.
Поезія "Страшні слова, коли вони мовчать" входить до збірки "Над берегами вічної ріки".
Законспектувати літературний паспорт (аналіз) у зошити.
Вірш вивчити напам'ять.
14.04.2023
Урок № 44-45
Тема:Митець і суспільство.
Життєвий і творчий шлях Ліни Костенко.
Письменниця-епоха. Вона могла назавжди увійти в історію української літератури як поетка, якби не єдиний прозовий твір — роман “Записки українського самашедшого”. Почитайте про життя цієї видатної жінки. Там є добірка цікавих фактів про Ліну Костенко. Буде пізнавально!
Ліна Василівна Костенко народилася у сім’ї вчителі 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу.
Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі “Дніпро”, який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.
Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, а після його завершення стала студенткою Московського літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.
Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій “Проміння землі”.
Друга збірка “Вітрила” вийшла в 1958 році, за нею – збірка “Мандрівки серця” (1961 р.). Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність.
“Зоряний інтеграл” 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала “в шухляду” та стала однією з ключоваих фігур покоління українських шістдесятників.
За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки та створила свої найкращі твори: і “Берестечко”, і “Маруся Чурай”, і поезії, що згодом ввійшли до збірок “Над берегами вічної ріки” та “Неповторність”.
Повернутися до читачів Костенко змогли лише 1977 року: тоді опублікували збірку її віршів “Над берегами вічної ріки”, а 1979-го — історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка.
Після книги італійською “Інкрустації” (1994) та “Берестачка” (1999) Ліна Костенко знову взяла паузу. На 10 років вона вже за власним бажанням зникла з публічного простору України. Вона відмовилася від звання Героя України, а до громадського життя на деякий час повернулася лише в період Помаранчевої революції.
А от літературне повернення Ліни Костенко відбулося 2010 року: письменниця видала свій перший прозовий твір “Записки українського самашедшого”, що викликав великий ажіотаж. У січні 2011 року поетеса вирушила в тур-презентацію свого першого роману, але 9 лютого вона перервала свій тур через особисту образу.
Про чоловіків Ліни Костенко відомо не так багато, як зрештою і про її життя загалом. Письменниця була двічі одруженою. Перший шлюб з Єжи-Яном Пахльовським, що став батьком дочки Костенко письменниці Оксани Пахльовської, протривав недовго, бо вони не зійшлись характерами.
Далі Костенко мала стосунки з Аркадієм Добровольським, письменником і перекладачем, який пройшов сталінські табори. Тоді поетесі було 28, а йому – 48. Знову не склалося.
Другий шлюб Костенко взяла із директором кіностудії імені Довженка Василем Цвіркуновим. Разом вони прожили 25 років, аж до його смерті. Від цих стосунків Ліна Костенко народила сина Василя.
Про інші романи письменниці відомо ще менше. Подейкували, що в неї був закоханий Василь Симоненко, а от Дмитро Павличко не так давно зізнався, що досі береже коробку сірників, куплених кілька десятиліть тому, аби прикурити їй цигарку. “Ліна Костенко була екстравагантною й курила”, – згадував Павличко.
Цікаві факти про Ліну Костенко
1. У 1963 році вона спільно з Аркадієм Добровольським написала сценарій до фільму “Перевірте свої годинники”. Стрічка розповідала про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли 1964 року, але на екрани він так і не вийшов. Остаточний варіант “Хто повернеться – долюбить” був так змінений, що Костенко відмовилася від авторства.
2. Ліна Костенко вміє відмовляти не тільки колегам: вона відмовилася і від премії “Золотий письменник України”, не пояснивши нічого жодним словом, і від звання Героя України, яке хотів їй вручити Ющенко, а фраза “Політичної біжутерії не ношу” стала мало не афоризмом.
3. У 2005 році Ліна Костенко взяла участь в експедиції до Чорнобильської зони. Письменниця активно працювала нарівні з усіма вченими, рятуючи предмети побуту і артефакти народної культури від знищення і забуття.
4. Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська теж стала письменниця, вона живе з матір’ю у Києві. А от син поетеси працює програмістом у Штатах. Внучка ж Костенко Ярослава-Франческа Барб’єрі вивчає філософію у Римському університеті “Ля Сап’єнца”, де її мама завідує кафедрою україністики.
5. Ліна Костенко має чимало регалій, хоча вони для неї нічого не значать. Вона – почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман “Маруся Чурай” і збірку “Неповторність”); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
Законспектувати біографію Ліни Костенко.
За бажанням і можливістю створіть презентацію життєвого і творчого шляху поетеси
(додаткове оцінювання).
07.04.2023
Урок № 42-43
Тема:Григір Тютюнник.Життєвий і творчий шлях.
" Вічна" тема "любовного трикутника" в новітній інтерпретації.
Хронологічна таблиця:
- 5 грудня 1931 р. – Народився Григір Тютюнник
- 1938 р. – Навчання Григора в першому класі
- 1957-1962 рр. – Навчання в Харківському університеті
- 1963-1964 рр. – Працює в редакції газети «Літературна Україна»; друкує перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…»
- 1966 р. – Григір Тютюнник видав першу книжку «Зав’язь»
- 1968 р. – «Літературна газета» за участь у всесоюзному конкурсі присудила премію за оповідання «Деревій»
- 1969 р. – Журнал «Сельская молодежь» (№ 1) повідомив про нагородження Григора Тютюнника медаллю «Золоте перо» за багаторічне творче співробітництво
- 1972 р. – Виходять друком збірки «Батьківські пороги»
- 1975 р. – «Крайнебо» (Київ)
- 1975 р. – «Отчие пороги» (Москва)
- 1976 р. – “Три зозулі з поклоном“
- 1978 р. – «Коріння» (Київ)
- 1978 р. – Збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»
- 1979 р. – «Вогник далеко в степу» Лютий
- 1980 р. – За книги «Климко», «Вогник далеко в степу» присуджено премію імені Лесі Українки 7 березня
- 1980 р. – Письменник наклав на себе руки (через чиновницький диктат в літературі)
- 1984 р. – Двотомник творів Григора Тютюнника
- 1989 р. – За двотомник творів Григір Тютюнник був посмертно удостоєний Шевченківської премії
- 1993 р. – Екранізовано його твір «Три плачі над Степаном»
- 2006 р. – У видавництві «Грамота» вийшли друком «Вибрані твори» Григора Тютюнника
31.03.2023
Урок №40-41
Тема:Життєпис Миколи Вінграновського.
"У синьому небі я висіяв ліс".
Символічна кольористика твору.
7 листопада 1936р. - Народився в селі Богопіль (нині Первомайськ) Миколаївської області в селянській родині.
1955р. - Закінчив навчання в середній Богопільській школі і вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
1957р. - У журналі "Дніпро" вперше опубліковано вірші поета.
1960р. - Закінчив Всесоюзний інститут кінематографії в Москві.
1961р. - Видано добірку віршів у "Літературній газеті"
1962р. - Опубліковано збірку "Атомні прелюди". Став членом Національної Спілки письменників України
1967р. - Вийшла друком збірка "Сто поезій".
1971р. - Надруковано збірку "Поезії",повість «Первінка»
1982р. - Опубліковано збірку "На срібнім березі".
1982р. - Вийшла друком збірка "Київ"
1984р. - Збірка "Губами теплими і оком золотим", Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч».
1990р. - Опубліковано збірку "Цю жінку я люблю"
1991р. - Роман «Наливайко»
1993р. - Опубліковано збірку "З обійманих тобою днів"
1997р. - Опубліковано збірку "Любове,не прощавай!"
2004р. - Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах»
27 травня 2004 р. - поет помер, похований у Києві на Байковому кладовищ
- Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч».
- Лауреат літературної премії «Благовіст»
- Лауреат премії Фундації Антоновичів (СІЛА)
- М. Вінграновський протягом 1989-1993 років був першим головою українського відділення ПЕН-клубу, що презентує українську літературу у світовому масштабі.
Аналіз вірша “У синьому небі я висіяв ліс”
Автор – М.Вінграновський
Рік написання – 1965
Жанр – ліричний вірш
Тема – вірш-посвята любові ліричного героя
Ідея – відтворити щирі почуття закоханості, які роблять такі речі, що важко навіть уявити. Уособлює, в деякому сенсі, так звані “жертви”, “вчинки”, які можна зробити через кохання.
Образ ліричного героя уособлює закохану людину і її почуття, які змінюються з плином часу.
Цей вірш відкриває збірку «Сто поезій»(1967р.). Поет уявно висіває на небі ліс «із дубів та беріз» і весняні сни коханої дівчини. Небо, хмари, їх мінливість – це благодатний матеріал для поета. Той хмарний ліс, ті сни, зливаючись,творять образ самої дівчини: «Тебе вони являть і так і замруть».
Увесь світ для ліричного героя теплом і рисами коханої. Це для нього стає опертям, що полегшує ходу, додає впевненості.
Ця поезія є яскравим зразком інтимної і пейзажної лірики. У ній поет відтворює гармонію і музику душі закоханого героя, а пісенні ритми, повтори дещо змінених рядків налаштовують на піднесений, пісенний лад.
У цьому вірші Вінграновський вдається до словесного мінімалізму (наприклад, у творі присутній лише один колір – синій). Синім у поета є і море, що зливається з небом, і безмежне почуття ліричного героя, що не поступається величі неба й моря.
Переглянути відео
Аналіз вірша “Цю жінку я люблю”
Автор – Микола Вінграновський
Рік написання – 1964
Збірка – “Цю жінку я люблю” видана у 1990 році.
Вид лірики – інтимна
Тема – розкриття почуттів, які спалахнили на схилі літ
Ідея – показати вічність кохання, важливість навіть спогадів про нього.
Кохана ліричного героя – звичайна жінка, але любов до неї – єдина. Це найвище з усіх почуттів. Ліричний герой панічно боїться втратити кохану, хоча розуміє, що урожаю (створення сім’ї, дітей) від неї не діждеться – обоє давно вже у зрілому віці й, очевидно, мають родинні обов’язки. Хоч буденність у цьому вірші переважає над святом (на це вказує образ соломи, яку звозять із току), однак високе почуття переповнює душу ліричного героя: «Цвів молочай. Посічкану солому / Везли з гармана – даленів гарман…». Таке завершення вірша створює песимістичний настрій і прихований жаль, що чекати змін на краще не доводиться.
Вірш складається з чотирьох катренів. У ньому двічі повторюється вислів «Цю жінку я люблю», який підтверджує впевненість ліричного героя у власних почуттях. Таким чином це речення стає художнім тропом, який називається анафора і забезпечує піднесений тон, благоговіння.
У четвертій строфі третій рядок зумисно розірвано на два верси й змінено характерну для вірша кількість складів. Так автор передає особливий стан тривоги, схвильованість ліричного героя
Переглянути відео
ЗАКОНСПЕКТУВАТИ ПОДАНИЙ МАТЕРІАЛ
24.03.2023
Урок № 38-39
Тема:Життєпис Івана Драча.
"Балада про соняшник"-поетичний роздум про суть мистецтва.
Іван Драч — Балада про соняшник (аналіз, паспорт твору)
Аналіз твору
Літературний рід: лірика + епос (ліро-епос).
Жанр: модерна балада.
Напрям, течія: авангардизм, сюрреалізм.
Система віршування: вірш написаний верлібром, або білим віршем, — неримованим нерівнонаголошеним віршем. Такий спосіб віршування інколи кваліфікують як окрему систему віршування (тобто не силабічну, не тонічну, не силабо-тонічну).
Віршовий розмір: не визначається.
Римування: відсутнє.
Строфа: нестрофічна будова.
Провідний мотив, мотиви: поетичного роздуму про суть мистецтва, його таїну; розкриття важливої ролі поетичного слова в людському житті.
Тема: народження людини-творця, людини-поета.
Ідея: поет повинен прагнути високості в поезії, укорінюючись при цьому в рідному ґрунті, у національній творчості; тільки той творець може відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захоплюється.
Композиція (сюжет): складається з 2-х частин — притчової (живе соняшник; своєю поведінкою нагадує звичайного хлопця, який бігає наввипередки, рве груші-гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців із рогатки; різниться від хлопця тим, що має шорстке тіло; одного разу, купаючись, соняшник побачив сонце "у червоній сорочці на випуск", що їхало на велосипеді; соняшник просить сонце покатати його на велосипеді) й роз'яснювальної ("Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником").
Художньо-стильові особливості: це глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької творчості, таїнство пробудження творчого духу в людині. Вірш побудований на характерних для І. Драча асоціаціях. Ці асоціації мають сюрреалістичну природу: соняшник на наших очах перетворюється в сільського хлопчика (характерний для балади прийом метаморфози), що, як і квітка, залюблений у сонце.І. Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метаморфозним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, внаслідок чого реальні предмети стають символами. Твір І. Драча ліро-епічний, з напруженим сюжетом, невеликий за обсягом. Фантастичні елементи мають дещо іншу природу, ніж у народних баладах: метаморфоза відбувається на очах читача, вона не має трагічного підтексту. Сюжет позбавлений героїки, він побутовий, однак проблема, поставлена в баладі, всеохопна.
Твір побудований на асоціаціях; ліричний герой уміє побачити світ по-особливому, відкрити в ньому таку грань, яку не всі можуть зауважити.
Алегоричні образи соняшника і сонця у баладі І. Драча чітко вказують, про кого та про що йдеться — про поета і поезію, які самоздійснюються на основі буденних реалій.
Вони розкривають приховані можливості творчого життя за законами краси, духовного злету. Такий рух пробудженого таланту від "земного" до "небесного" здійснюється у творі І. Драча через образ соняшника, що поєднує в собі ці дві сфери: порив до високості із закоріненням у рідний ґрунт. Ліричний сюжет зводиться до кульмінаційної думки: "Поезіє, сонце моє оранжеве!.."
Іван Драч — поет-новатор, поет пошуку нового шляху вираження і побудови поетичного світу. Кожне його слово сповнене прихованої багатозначності, поет часто вдається до інакомовлення, глибокого поліфонізму контексту. Тут і замилування простими речами, і зображення через них якихось найсвятіших цінностей.
Твори Івана Драча дають підставу говорити про новаторський, нестандартний підхід поета до зображення життя людей. І новаторство це ґрунтується на глибокому пізнанні народної творчості.
Однією з найхарактерніших ознак творчості поета є поєднання фантастичного і реального.
У баладі великого значення надається ритмічно-інтонаційним особливостям віршування, смисловій точності слів та словосполучень, синтаксичному паралелізмові, що властиво для верлібру.
Художні засоби, стилістичні фігури:
- Епітети: тіло шорстке і зелене; красиве засмагле сонце; золоті переливи; червона сорочка;золоте німе захоплення;сонце оранжеве;
- Розгорнута метафора (перевтілення, метаморфоза): В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці. І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі…
- Риторичне звертання: Поезіє, сонце моє оранжеве; дайте покататись, дядьку!
- Риторичне питання: Дядьку, хіба вам шкода?
Образи та символічні образи: олюдненої природи: соняшник (майбутній митець), сонце (поезія, джерело натхнення); природи: груші-гнилиці, горобці; предметів і явищ: велосипед, млин.Образи в поезії неоднопланові: метафоричні поєднані з реальними. В об-I разі соняшника вбачається людина, яка відкриває для себе джерело поетичної творчості — сонце.
"Балада про соняшник" є розгорнутою метафорою, де буденні непоетичні образи (груша, млин, пісок) набувають глибшого звучання.
Примітки та корисна інформація:
І. Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна, — вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. А значить, "Балада про соняшник" не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми.
"Балада про соняшник" — твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника й сонця, їх "одивнення" за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжній шок переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива — сонця на велосипеді).
У творі "Балада про соняшник" автор порівнює поезію із сонцем: сонце — єдина небесна зірка, що створює існування на землі; поезія — зірка на небі нашої свідомості, яка творить духовне життя. Без них на землі панували б холод, темрява, пустка, безчуйність. Холод гострих слів, темрява почуттів, духовне запустіння.
Біографію Івана Драча законспектувати самостійно з підручника.
Законспектувати аналіз вірша.
17.03.2023
Скупі рядки біографії Василя Симоненка - як коротка рисочка між датами народження і смерті. Народився майбутній поет 8 січня 1935 року в давньому козацькому селі Біївці на Лубенщині. Його наснажувала полтавська земля. На Лубенщині він плекався у материних любистках, чорнобривцях, широких трав’янистих луках, там зросив душу життєдайною водою дідівської криниці, там відчув і проніс через коротке життя глибоку синівську любов до краю, що спородив, до народу, що дав крила і мудрість. Ростила його мати – Ганна Щербань, яка працювала в колгоспі, батько ж залишив сім’ю, коли Васильку ще не виповнилося й року. Поет згадував:
В мене була лиш мати.
Та був ще сивий дід.
Нікому не мовив «тату».
І вірив, що так і слід.
Федір Трохимович – “сивий дід” – дуже опікався онуком, самотужки освоївши грамоту, любив книжки, майстерно вишивав рушники і сорочки, розповідав хлопчикові про історичне минуле українського народу.
У 1952 році із «золотою медаллю» закінчив Василь Тарандинцівську школу-десятирічку та продовжив навчатися, здобуваючи вищу освіту, в Київському державному університеті на факультеті журналістики, який закінчив у 1957 році. Отримавши диплом "літописця сучасності", працював у редакціях газет "Черкаська правда" (1957 - 1960 рр.), "Молодь Черкащини" (1960 - 1963 pp.), власним кореспондентом "Робітнича газета". Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.
Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів.
Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. У 1962 році Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.
Влітку того ж року його жорстоко побили працівники міліції, що не могло не позначитися на здоров’ї поета, хоча офіційна причина передчасної смерті – рак. 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Вдовою залишилася молода дружина, без батька – маленький син Олесь, без великого поета – українці… На пам’ятнику Симоненку в селі Біївці викарбувані рядки його поезії, відомі сьогодні кожному в Україні:
Можна все на світі вибрати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Поет став однією із перших жертв радянської репресивної системи 1960-х, що будь-якими методами намагалася придушити рух опору “шестидесятників”: його чорнили і залякували, переслідували, забороняли друкуватися, замовчували після смерті. «Тиша і грім» – єдина збірка, що вийшла друком за життя Симоненка (1962), всі інші твори розповсюджувалися завдяки самвидаву, що жорстоко переслідувався владою. Вже після смерті його друзі доклали чимало зусиль, щоб побачили світ Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), книжки «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжки для дітей.
Поетичне слово В. Симоненка, просте і пристрасне, розважливе і гостре, пройняте вірою у високі ідеали, повертало українцям втрачену Батьківщину. Не оминав він болючі проблеми доби, викривав псевдопатріотів, бюрократів, кар’єристів, був нещадний до ворогів Батьківщини й рідного народу. Ми віримо кожному слову поета, яке бере за душу, хвилює, будить думку, кличе до дії:
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не пересилить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
1995 року Василеві Симоненку посмертно присуджено Національну премію України імені Т. Г. Шевченка.
Законспектуйте біографію в зошити (коротко) або складіть хронологічну таблицю.
Аналіз поезії Василя Симоненка “Задивляюсь у твої зіниці…”
Вид лірики: громадянська, патріотична.
Жанр: ліричний вірш.
Ідея: показати щирі синівські почуття поета до своєї Батьківщини.
Тема: звеличення рідної землі, її історії.
Віршований розмір: шестистопний ямб
У творі використано перехресне римування: зіниці — блискавиці, рань — повстань.
Провідний мотив: поет звіряється у любові до України, закликає земляків любити рідну землю, дбати про її майбутнє.
Композиція твору. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління.
Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різноманітні тропи та фігури.
Образи твору. Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається любов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чортами». У творі зримо присутній образ України, яку ліричний герой називає матір’ю, молитвою, віковою розпукою.
Художні засоби:
- епітети — «червоні блискавиці», «мама, горда і вродлива», «святе синівське право», «дні, занадто кучі та малі», «зіниці, голубі, тривожні», «розпука вікова», «хмари бурякові», «священне знамено» змальовують тривожний світ, у якому ми живемо;
- метафори — «пливе за роком рік», «перли в душі сію», «мовчать америки й росії», «чорти живуть на небі», «палають хмари», «сичать образи»
- порівняння — «зіниці, голубі, тривожні, ніби рань»;
- звертання — «Україно!», «недруги лукаві», «друзі», «мене»;
- гіпербола — «битви споконвічний грюк» — створює різноманітну, строкату картину реальності, у якій частіше панує неспокій, бій;
- риторичне питання — «Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?» — цілком логічно підкреслює ті опори, на яких тримається світ і людське життя;
- риторичні оклики — «Ти для мене диво!», «Одійдіте, недруги лукаві!», «Друзі, зачекайте на путі!», «Чуєш — битви споконвічний грюк!» — роблять вірш емоційним, наближають автора до читача;
- літота — «Я проллюся крапелькою крові» — змальовує думку про те, що кожен із нас — це немов маленька крапелька, але всі ми — частина матері-України.
У поезії «Задивляюсь у твої зіниці» Василь Симоненко гордо й відверто заявляє про свою любов до України, говорить про те, що Батьківщина завжди була, є і буде найважливішою для нього. Поет готовий до боротьби з ворогами.
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Дом.завд.
Записати аналіз вірша у зошити
Перегляньте відеоматеріали за посиланням.
10.03.2023
Урок № 34-35
Тема-Літературне "шістдесятництво"
Нова хвиля відродження української літератури 1960-х років.
Кінець 1950-х — початок 1960-х рр. ХХ ст. у всьому світі — це час бунту молодого покоління проти покоління «батьків». У США спочатку це бітники, їм на зміну приходять хіпі та панки, у Великобританії — так звані теди. Мода на ці субкультури поширилася й в інших країнах. Сексуальна революція, алкоголь, рок-н-рольні традиції, епатажність в одязі — зовнішні атрибути цих молодіжних рухів. У такий спосіб молодь «м'яко» бунтувала проти усталених норм.
«Шістдесятники»: І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, І. Драч, Є. Сверстюк, Л. Костенко в Спілці письменників України. 1963.
У цьому ж часовому проміжку в іншій частині світу — у СРСР та підконтрольних йому європейських країнах так званого соціалістичного табору — теж був протест, але він мав ідеологічний характер. У 1956 р. відбулися виступи в Угорщині, згодом — у Польщі, Німецькій Демократичній Республіці. У Чехословаччині невелику групу дисидентів, переважно діячів культури, очолює чеський драматург Вацлав Гавел. Долучається до новочасних рухів протесту й Україна. Наприкінці 1950-х рр. на її теренах, переважно у великих містах і столиці, зароджується «шістдесятництво» — інтелектуальний рух молодого покоління інтелігенції, що виступає проти тоталітарної системи у всіх сферах життя — національного, соціального, культурного.
Поява «шістдесятників» в українській культурі — одна з унікальних подій у літературно-мистецькому та суспільному житті України у другій половині ХХ ст. Їх було небагато в республіках Радянського Союзу, а в Україні, за деякими підрахунками, — близько однієї тисячі.
«Шістдесятники» своєю творчістю нікого не залишили байдужими. Одних дратувала їхня інакшість, за що їх нищівно критикували на різних засіданнях за «формалістичні викрутаси» та саркастично називали «штукарями», «верлібристами». Інших ці сміливці захоплювали своїм ідеалізмом, волелюбністю, творчою енергією оновлення. Особливо «шістдесятники» вирізнялися на загальному тлі графоманів радянської літератури, озброєних художнім методом соціалістичного реалізму.
Письменники-«шістдесятники» мають схожі біографії. Усі вони народилися переважно в проміжку від 1930 до 1940 рр., їхнє дитинство припало на час воєнного лихоліття 1941-1945 рр. та повоєнної відбудови країни, а формування світогляду — на період десталінізації й тимчасової лібералізації політичного та культурного життя. Вони були представниками української інтелігенції: студенти, аспіранти, науковці, автори-початківці, журналісти, літературні критики. Ці молоді люди виховувалися в умовах, де все ще панувала двоїста мораль. Оспівувалося щасливе життя радянської людини — і замовчувалася несвобода особистості, репресії та Голодомор.
Виховані в такому суспільстві, майбутні «шістдесятники» спочатку були лояльними до влади, а суспільні вади розглядали як відступ від «лінії партії». Згодом у них формується національна свідомість та громадянська відповідальність перед народом, і вони прагнуть усунути суспільні деформації.
«Шістдесятництво» в літературі не було оформлено організаційно. Члени руху не створили угрупування, вони не мали статуту, програми, єдиного центру керівництва. «Це був рух опору інтелігенції, рух бунтарства, що об'єднував абсолютно різних — і за манерою віршування, і за жанром, і навіть за родом діяльності людей. Але, безперечно, основою шістдесятництва був пошук нового: нових виражальних засобів і нового світогляду. Шістдесятники — кожен по-своєму — несли нове!» — так охарактеризувала цей культурницький рух письменниця І. Жиленко у своїй книзі спогадів «Homo feriens1».
1 «Homo feriens» у перекладі з латинської мови — «Людина святкуюча».
Своєрідною предтечею «шістдесятників» у літературі називають Дмитра Павличка та Ліну Костенко. Їхні поетичні збірки — Д. Павличко «Правда кличе» (1958); Л. Костенко «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) — засвідчили зародження в поетів нового художнього мислення.
Уже початок 1960-х рр. відкрив українському читачеві самобутні імена. Протягом короткого проміжку часу з'являються ліричні, ліро-епічні та епічні твори:
1961 р. — поема І. Драча «Ніж у сонці», публікація в «Літературній газеті» 12 поезій М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», збірки Л. Костенко «Мандрівки серця», Є. Гуцала «Зелена радість конвалій», публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника та інших.
1962 р. — збірки М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник», В. Симоненка «Тиша і грім», В. Дрозда «Люблю сині зорі», Є. Гуцала «Люди серед людей».
Покоління «шістдесятників» у літературі репрезентували:
поети | Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Василь Симоненко та інші |
прозаїки | Ніна Бічуя, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук та інші |
перекладачі | Григорій Кочур, Микола Лукаш, Анатолій Перепадя, Андрій Содомора |
літературні критики | Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний, Євген Сверстюк |
«Шістдесятники», намагаючись створити літературу нової якості, обирають для себе естетичними взірцями фольклор, кращі твори класичної літератури. Часткова реабілітація наприкінці 1950-х — початку 1960-х рр. М. Зерова, Г. Косинки, М. Куліша, В. Підмогильного, Є. Плужника та інших відкрила «шістдесятникам» шар втраченої на чверть століття української мистецької «Атлантиди». Вони підхоплюють та розвивають традиції попередників, передусім розуміння ними кожної людини як унікальної особистості. Як зазначав І. Дзюба, «болючим нервом такої особистості була історична доля українського народу в контексті боротьби за соціалістичну перебудову світу. Згодом цей нерв було перерізано».
«Шістдесятники» інтегрують у власну творчість найвагоміші досягнення літератури 1920-1930-х рр. — елітарність, інтелектуалізм, європеїзм, етичні імперативи — і починають пошуки нового змісту та експерименти з художньою формою. У такий спосіб, за влучним спостереженням О. Пахльовської, «шістдесятники» «зв'язали воєдино розірваний час української культури, відновили комунікативну функцію культури завдяки новій ролі Слова».
У письменників 1920-1930-х та 1960-х рр. була спільна етична основа. Наріжним каменем для обох поколінь митців стала ідея цінності особистості і свободи творчості. Звідси випливало почуття незалежності, обстоюване ними як на рівні окремої людини, так і на рівні художнього процесу, що мав бути позбавлений будь-якого зовнішнього диктату. «Шістдесятники» своєю творчістю заперечували ідеологічну функцію літератури, покликану слугувати інтересам панівної партійної верхівки. Критеріями для них були внутрішній етичний вимір та естетична досконалість твору. Саме тому ці митці стали лідерами думок цілого покоління 1960-х і наступних років, а також взірцем етичної відповідальності — честі, громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності.
«Шістдесятники» не тільки принесли в літературу новий світогляд, оновили зміст, а й модернізували виражальні форми. Їм притаманна багата стильова й жанрова різноманітність, емоційність, метафоричність, оригінальність образної системи. Творчість «шістдесятників» не вкладається в одну стильову течію. Тут і модерніст І. Драч, і неореаліст В. Шевчук, і неоромантик М. Вінграновський, і неонародники В. Симоненко та Б. Олійник. Письменники працюють у різноманітних жанрах: лірична поезія, сонет, рубаї, поема, балада, притча, етюд, лірична новела, роман у віршах, історичний роман.
Водночас «шістдесятники» усвідомлюють, що українська література має розвиватися в контексті світової. Ознайомлення із найкращими її зразками дозволяє інтегрувати у свою творчість європейські мистецькі здобутки. У 1960-х рр. у зв'язку із зацікавленістю суспільства зарубіжною літературою набули великої ваги переклади. Вони не тільки ознайомлювали читачів зі світовою літературою, а й сприяли розвитку української мови, адже в умовах пригнічення національної літератури українська мова не могла збагачуватися природним шляхом. Крім того, непоправних збитків завдавала також тотальна русифікація в Україні. За цих умов праця перекладачів стала чинником національного опору й відродження культури.
Травмоване Другою світовою війною й репресіями покоління «шістдесятників» починає усвідомлювати цінність людини та людського життя. Звідси — увага до її внутрішнього світу, почуттів і переживань, проблем. У їхній творчості зростає увага до психологізму, сповідується індивідуалізм (цінність конкретного «я» на противагу колективному й безликому «ми»). «Шістдесятники» відмовляються від псевдопафосного відтворення життя, наповнюють свої твори потужним чуттєвим струменем, розуміючи, що лише ліризм врятує літературу від казенщини.
Після арештів 1965 р. і 1972 р. рух «шістдесятників» як явище передусім культурницьке втратив свою силу. Подальші репресії знову відкинули українське суспільство на периферію суспільного й культурного прогресу. Та йому на зміну прийшов дисидентський рух, який ставив за мету передусім правозахисну діяльність. Як зазначив І. Дзюба, «втрачена була неповторна історична можливість порівняно "легкого", "невимушеного", спонтанного відродження й оновлення суспільства.». Водночас «шістдесятництво» в умовах блокування культури відіграло неабияку роль у збереженні української ідентичності.
Запитання та завдання
1. Поясніть, чому тема має назву «Незнищенне плем'я українських Дон Кіхотів».
2. Поясніть, чому І. Дзюба, характеризуючи діяльність «шістдесятників», вважав вдалою для їхньої оцінки формулу Ромена Роллана1: «Покоління пригнічених ідеалістів... тих, хто не мириться з духовною нікчемністю».
3. Визначте джерела творчості «шістдесятників».
4. Поясніть, у чому виявлявся світоглядно-психологічний переворот, що настав у 1950-1960-х рр. в Україні.
5. Прокоментуйте думку І. Дзюби: «Поняття "шістдесятник", "шістдесятництво" асоціювалися з певним еталоном громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності й етичної відповідальності». Наведіть аргументи на доказ цієї тези.
1 Ромен Роллан (1986—1944) — французький письменник, мистецтвознавець, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури.
Дом.завд.
Дайте відповіді на запитання письмово.
03.03.2023
Урок № 32-33
Тема: Контрольна робота
Творчість О. Довженка, І. Багряного
Початковий і середній рівень
1. Справжнє прізвище Івана Багряного:
А Полярний;
Б Дон Кочерга;
В Лозов’яга;
Г Губенко.
2. В основу «Тигроловів» І. Багряного покладені події, що сталися під час:
А Перебування автора на лікуванні;
Б Еміграції письменника;
В Його заслання;
Г Відбудови країни після Другої світової війни.
3. Улюблена пісня, яку виконує родина Запорожців у першому розділі твору
О. Довженка «Україна в огні»:
А «Ой піду я до роду гуляти»;
Б «Ой матінко-зірко»;
В «Із-за гори вітер віє»;
Г «Вилітали орли з-за крутої гори».
4. Медвин женеться за Григорієм , підступно вистежуючи його в тайзі, готовий у слушний момент…
А Убити;
Б Замучити катуванням;
В Довічно ув’язнити;
Г Звинуватити у злочинах.
5.Який художній засіб використано автором у вислові з твору «Зачарована Десна»: «Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється»?
А Епітет;
Б Метафору;
В Порівняння;
Г Анафору.
6. Сірки (І. Багряний «Тигролови») у минулому були…
А В’язнями Далекого Сходу;
Б Розкуркуленими радянською владою українцями-вигнанцями;
В Мешканцями місць голодомору;
Г Емігрантами з Америки.
7.Життєвий принцип «ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи» сповідує:
А Медвин;
Б Наталка Сірківна;
В Григорій Многогрішний;
Г Григорій Сірко
8. Серед 12 найкращих фільмів “усіх часів і народів” у 1958 р. на підсумковому кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі було названо фільм О.Довженка:
А. “Іван”;
Б. “Земля”;
В. “Арсенал”;
Г. “Сумка дипкур’єра”.
9. Яку кіноповість О.Довженка Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм?
А. “Земля;
Б. “Україна в огні”;
В. “Аероград”;
Г. “Іван”.
10. Хто з героїв «Зачарованої Десни» «жарт любив , точене влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»?
А. Сашко;
Б. Дід Семен;
В. Батько Петро Семенович;
Г. Прадід Тарас.
11. Членом яких літературних угрупувань був Іван Багряний?
А "Плуг";
Б "Гарт";
В ВАПЛІТЕ;
Г МАРС.
12. Єдина «руська» пісня, яку вмів виконати Кім-Гі-Суана ( «Тигролови» Іван Багряний).
А. «Реве та стогне Дніпр широкий»;
Б. «Розпрягайте, хлопці, коней»;
В. «Широка страна, моя родная»;
Г. «Любіть свій рідний край».
13. Як називався перший короткометражний фільм О. Довженка?
А. «Звенигора»;
Б. «Іван»;
В. «Ягідка кохання»;
Г. «Сумка дипкур'єра».
14. Як довго писав роман “Тигролови” І.Багряний?
А. Упродовж всього свідомого життя
Б. Три роки на поселенні
В. 14 днів, перебуваючи на Західній Україні
Г. 2 роки і 4 місяці, у Харківській тюрмі
15. Свою режисерську діяльність О.Довженко розпочав у місті:
А. Одесі;
Б. Києві;
В. Харкові;
Г. Житомирі.
Визначити прізвища героїв роману Івана Багряного «Тигролови»
1. Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти».
2. «Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний…».
3. «Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий».
4. «Чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ… виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської держави».
5. «Високий, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набикир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться». (Гриць Сірко).
6. «І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Звели їй до відьми в зуби полізти — і полізе. Їй би треба хлопцем родитись».
7. «Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидний, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливській ніж».
8. З яким проханням звернулася Наталка до брата, залишаючи родину («Тигролови» Іван Багряний)?
9. Головне, що на думку Сірка, слід враховувати і виконувати під час полювання на тигрів («Тигролови» Іван Багряний)?
10. Чому старий Сірко, слухаючи про диверсію, що вчинила «банда» на кордоні з Японією, «гомерично реготався» («Тигролови» Іван Багряний)?
11. Якими подарунками наділила мати Наталку, розлучаючись з нею («Тигролови» Іван Багряний)?
12. Які риси характеру Наталки приваблювали, вражали Григорія («Тигролови» Іван Багряний)?
Написати твір-мініатюру: Образ, який мені найбільше запам’ятався.
24.02.2023
Урок № 30-31
Тема:Олесь Гончар.
Мрія і дійсність у новелі " Модри Камень"
Олесь Гончар “Модри Камень”:
скорочений переказ, аналіз твору, характеристика персонажів!
Новела "Модри Камень" Олеся Гончара - приклад того, як суспільні потрясіння впливають не тільки на людські долі, але й на мистецтво. У цій статті аналізуємо композицію, історичну основу та сюжет твору. Приєднуйся!
Стислий переказ
Події новели розгортаються в Словаччині, у 1945 році. Розповідь ведеться від імені радянського бійця-розвідника. Одного холодного зимового дня – після трьох безсонних діб, проведених у словацьких горах та ущелинах, – він постукав у «лісове вікно» однієї хати.
Дві жінки – мати та дочка (на ім’я Тереза), – почувши від бійця, що це «свої», «руські», впустили його. Зайшовши до кімнати, оповідач увімкнув ліхтарик і побачив біля столу злякану матір, а біля високого ліжка її молоду дочку, що «застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами». Він загасив ліхтарик і попросив завісити вікна.
Після цього оповідач вийшов надвір, де чекав його товариш Ілля, та запросив його увійти. Зайшовши, Ілля, вслухаючись у співучу словацьку мову, вигукнув: «Так ми ж дома! Я все розумію!» Мати, побачивши в бійців скриню з рацією, злякалася, прийнявши її за радіо. За її словами, саме воно забрало її сина Францішека.
Сталося це так: хлопець постійно слухав по радіо Прагу (столиця Чехії) та Москву й розповідав про почуте на роботі, а тисовці [словаки-колаборанти, які підтримували Гітлера, названі так за ім’ям Йозефа Тисо, президента пронімецької Першої словацької республіки (1939-1945)] прийшли, розбили радіо, а Францішека забрали. Минулого четверга його розстріляли на кар’єрах як «партизана». У родині сталася ще одна біда: батька, звичайного лісника, також як «партизана» забрали з дому й змусили рити шанці німцям. Ілля виніс рацію з хати.
Тереза була дбайлива та чуйна: вона вправно віддерла з рук оповідача брудні й закривавлені бинти та зав’язала руки своєю сухою та м’якою марлею, а також подавала йому гарячу каву. Боєць відчув, що дівчина увійшла до його серця.
Дуже швидко оповідач з товаришем мусили покинути гостинних господарів. Тереза встигла прив’язатися до оповідача, не хотіла його відпускати. Із затишної оселі розвідники вийшли в «сліпу вітряницю» (тобто бурю). Далеко внизу гримів фронт. За містечко Модри Камень точилися тривалі бої.
Тереза провела бійців та розповіла, як дістатися до млинів. Прощаючись, оповідач сказав, що він та Тереза ще неодмінно зустрінуться. Дівчина ж сказала, що сама доля звела її з оповідачем, та обіцяла чекати на його повернення.
… Він повернувся вже після того, як радянські солдати зайняли і Модри Камень, і шосе, і гори. Але на місці Терезиної хати побачив попелище. Згорьована Терезина мати порпалася в ньому. Спочатку вона навіть не впізнала оповідача, а коли він нагадав, хто він, її безкровні губи засіпались. Виплакавшись, вона розповіла, що сталося з Терезою.
Наступного дня вранці після відходу радянських гостей прийшли словаки-поліцаї – шукати Терезиного батька, що втік від робіт. Вони стверджували, що той був уночі тут. Тереза заперечила. Поліцаї сказали, що бачили сліди на снігу. Почали все перекидати в хаті й знайшли закривавлений бинт. На питання, чия це кров, дівчина сказала, що її (мовляв, утяла собі руку). Звісно, ніхто їй не повірив.
Поліціянти вирішили, що в хаті були партизани. Почувши це, старший шваб (німець), що був із ними, наказав вести Терезу на Мікулов. Мати пішла слідом за ними на гору. Як заходили на кряж, Тереза весь час озиралася. Поліцаї допитували її, куди вона дивиться. Вона сказала, що хоче надивитися на Модри Камень, бо має там кавалера.
Раптом один із поліцаїв зауважив, що вона дивиться не на вєсніцу (словацькою – село), а «на Руське». Вони здогадалися, що вона має кавалера серед радянських бійців. Тоді почали її бити канчуками. Поліцаї кинули Терезу перед себе, стали підганяти та грозити. Тереза все одно оглядалася. Її сікли та погнали бігцем. Так і забили до смерті. Бігши за ними, мати спіткнулася та впала на камінь, де й пролежала до ночі…
Після тих трагічних подій минуло багато днів. Рудні гори вже не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, і зацвітає пролісок, який по-словацьки зветься «небовий ключ». У Словаччині вже панує мир. А в пам’яті оповідача все не меркне та його зустріч із Терезою, його перше кохання. У його фантазії часто виникають зустрічі з Терезою, розмови з нею. Однією з таких уявних розмов і завершується твір. Закохані обіцяють одне одному, що тепер завжди будуть разом.
«…Я.Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.
Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!»
Аналіз твору
Літературний рід:
епос.
Жанр:
новела.
Тема:
трагічно обірване війною кохання радянського солдата та словацької дівчини.
Ідея:
утвердження сили кохання, що долає будь-які бар’єри (воєнний час; належність закоханих до різних народів) і навіть смерть.
Історія написання
Новела «Модри Камень» має автобіографічну основу. Олесь Гончар як боєць радянської армії брав участь у звільненні Чехо-Словаччини. У 1945 р. його військова частина на два дні зупинилася в словацькому селі Гринаві, де він познайомився зі словачкою Юлією. Між молодими людьми спалахнуло кохання. Воно залишилося в серці митця на довгі роки, про що свідчать і його щоденникові записи, і зображення почуттів лейтенанта Сагайди до словачки Юлічки в романі «Прапороносці» та артилериста Сашка Діденка до мадярки Лорі в новелі «За мить щастя».
Новелу було опубліковано в 1946 р. в журналі «Україна». Примітно, що радянські критики прийняли її «в штики». «Модри Камень» викликав гостру полеміку. Одна з республіканських газет висунула письменникові тяжке звинувачення як «проповіднику зради Батьківщини»; стверджувалося, що політично незрілий автор пропагує космополітизм.
На той час оспівування кохання радянського солдата та іноземки було сміливим кроком, адже шлюби з іноземцями в Радянському Союзі засуджувалися, а в 1947 р. навіть бути заборонені. До того ж, незвична композиція й стилістика твору, зображення уявної розмови героя з мертвою Терезою дали підстави для критики письменника за містицизм і нехтування канонами соцреалізму.
Пояснення назви
Модри Камень – містечко в Східній Словаччині. Його назва перекладається як «блакитний камінь». Ця назва у творі постає своєрідним символом. Він має не одне значення, проте основним можна вважати силу кохання Терези до оповідача:
«Коли я глянув у цей момент [коли Тереза простягнула героєві руку] на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі».
Місце дії:
Словаччина
Час дії:
1945 р.
Історична довідка.Зауважте! Для кращого розуміння подій, описаних у новелі, варто пригадати деякі факти з історії, що стосуються участі словаків у Другій світовій війні.
За кілька місяців після вересня 1938 р., коли прем’єр-міністри Великобританії, Франції й Італії уклали з Адольфом Гітлером сумнозвісну Мюнхенську угоду про передачу до складу Німеччини Судетської області Чехословаччини, німці окупували й інші чеські області. Тоді ж словацькі нацисти на чолі з католицьким єпископом Йозефом Тисо захопили владу в Братиславі й проголосили Словаччину незалежною державою. Вони уклали союзну угоду з Німеччиною. Словацькі фашисти копіювали німецькі порядки, зокрема переслідували комуністів, євреїв та циган.
Словаччина взяла участь у Другій світовій війні на боці Гітлера: на Східний фронт вирушив 36-тисячний словацький корпус, що дійшов до передгір’їв Кавказу. Утім, варто зауважити, що більшість словаків не рвалася в бій, не бажаючи стріляти в представників слов’янських народів, таких близьких мовно та культурно: українців, білорусів, росіян.
Після розгрому німців під Сталінградом словаки почали масово здаватись у полон Червоній армії. До лютого 1943 р. уже понад 27 тис. словацьких солдатів і офіцерів опинилося в радянському полоні. Вони зголосились долучитися до Чехословацького армійського корпусу, що формувався в СРСР. Коли влітку 1944 р. війська 1-го й 2-го Українських фронтів вийшли до чехословацьких кордонів, словацькі фашисти, які боялися, що військові частини перейдуть на бік СРСР, запросили на територію країни німецькі війська.
Народ Словаччини відповів на це потужним Національним повстанням. Майже вся словацька армія перейшла на бік повсталих. СРСР надав повстанцям широку підтримку. На допомогу їм рухалася Червона армія. Проте до підходу радянських бійців німці жорстоко придушили повстання й стратили кілька тисяч партизанів, а близько 30 тисяч відправили в концтабори. Вцілілі повстанці відступили в гори. Врешті-решт, війська Другого українського фронту (за активної підтримки словацьких партизанів) у квітні 1945 р. перемогли німців та остаточно звільнили Словаччину.
Зважаючи на такий історичний контекст, ми можемо пояснити трагедію, що забрала життя героїв новели – Терезиного брата Францішека й самої Терези, що, як і чимало словаків, були симпатиками мирної Чехословацької республіки й засуджували союз словацьких нацистів із Гітлером. Зрозумілішим (з огляду на масовий перехід словаків на бік СРСР та потужне антинімецьке Національне повстання) стає й те, наскільки упередженим – якщо не ворожим – було ставлення німців до словаків загалом, про яке у творі сказано так:
«Для них [німців] що словак, то й партизан».
Композиція:
5 розділів. II, III та IV містять виклад сюжету, а I та V – це своєрідне художнє обрамлення.
Характеристика персонажів
Персонажі:
- оповідач – радянський розвідник (імені його не вказано),
- Ілля (розвідник, товариш оповідача),
- Тереза,
- її мати, батько та брат Францішек (батько та брат лише згадуються в розповідях Терезиної матері).
Головний герой
Про головного героя – розвідника – ми не дізнаємося з твору майже нічого. Можна зробити висновок, що він людина мужня, витривала, для нього дуже важливо сумлінно виконувати поставлені командирами завдання. Проте більший акцент у творі зроблено на особистих переживаннях цього розвідника. Випадкова зустріч зі словацькою дівчиною стає для нього вкрай важливою. Його вперше в житті підкорила жіноча врода.
Про це свідчить, наприклад, те, що він соромився дивитися на Терезині ноги, відводив погляд, але все одно бачив їх весь час. Вражений красою дівчини, герой соромився через свій подертий халат. Милуючись її гарною білою рукою, він звернув увагу на те, які червоні та незграбні його власні руки. Підкорили оповідача й чуйність, ніжність та дбайливість Терези. У новелі майстерно зображено зародження в його серці першого кохання.
Герой – дуже тонка, поетична натура. Найяскравіше підтвердження цього – його переживання після загибелі дівчини, уявні діалоги з нею, сповнені відчуття «трагічної чарівності» природи й життя.
Тереза
Тереза – словацька дівчина. У новелі немає як такого опису її зовнішності, згадано лише окремі виразні деталі: розпущені коси, білі стрункі ноги, білі й тонкі руки. Тереза «була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка». Про її характер можна сказати, що вона була дуже чуйна, співчутлива й добра, а водночас смілива та рішуча.
Дуже швидко в Терезиному серці зароджується почуття до молодого радянського бійця, і дівчина повністю віддається цьому почуттю. Впадає в очі й така риса Терези, як її релігійність: наприклад, відповідаючи на питання розвідника, чи чекатиме вона його, вона каже: «Хай пан бог видать, що буду».
«Хай пан бог видать, що буду».
Коли Терезу забирають, а згодом катують поліціянти, підозрюючи в допомозі партизанам, вона поводиться надзвичайно сміливо, саможертовно, не плаче й думає не про себе, а про здоров’я своєї матері та про розвідника, якого покохала.
Мати Терези
Цей образ окреслено досить побіжно.
«Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця».
Вона дуже любила свою родину: чоловіка, сина Францішека та Терезу. Загибель Францішека була для жінки величезним горем. Її показано як дуже співчутливу й привітну: це видно з того, як гостинно вона прийняла радянських розвідників, переживала, коли їм потрібно було покинути її дім. Найстрашнішим ударом для жінки стало вбивство її дочки. Після цього вона вже не мала, для чого жити.
Письменник майстерно показує її розгубленість після загибелі Терези:
«Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною».
Ця невеличка розповідь, сумна і неоднозначна, чудово ілюструє складність людських стосунків. А які враження новела викликала у вас?
Дом.завд.
Записати аналіз новели в зошити
Перегляньте відео за посиланням
17.02.2023
Урок № 27-28
Тема:Автобіографічна основа кіноповісті "Зачарована Десна"Олександра Довженка
Історія написання кіноповісті.
«Зачарована Десна» (1942-1955)
Історія написання
Задум написати твір про своє дитинство й витоки творчості зародився в Олександра Довженка ще в 1942 р. У воєнні роки в «Щоденнику» він занотовує деякі спогади про своїх рідних та епізоди з далекого минулого. Вони були своєрідними терапевтичними сеансами для митця, якого в той час цькували за «Україну в огні». Як зазначав автор у «Щоденнику», у миттєвості занурення у спогади дитинства він і плакав, і сміявся, і відпочивав душею.
У повоєнний час розрізнені фрагменти складаються в уяві автора в задум цілісного твору. Письменник 30 січня 1948 р. занотовує:
«...написати книгу про своє життя в мистецтві.
Написати докладно й абсолютно одверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, у дитинство, у родину, природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання.
Що створило мене як кіномитця?
Яка література? Класика? Малярство?
Чи, може, пісні й думи? Чи вражливість бездонна й бездонна фантазія? Чи зачарована Десна?
Як я йшов на зйомку не готовившись, не маючи в цьому потреби. У мене все ставало ясним із початку створення сценарію».
У 1948 р. перша редакція «Зачарованої Десни» була завершена, але робота над твором тривала до 1955 р. Надруковано кіноповість у наступному році, однак зняти за нею фільм О. Довженко так і не встиг.
Ідейно-тематичні домінанти
Олександр Довженко розпочинає роботу над твором як митець зі світовою кінематографічною славою. Виникає запитання: у чому феномен і магія кіноповісті? Аби знайти відповідь на нього, нагадаємо, що автор повертається у своє дитинство, у той час, коли відбувається становлення особистості кожної людини. Він обирає форму спогаду-сповіді, у якій відтворює деякі події з життя, щоб «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Тема твору — спогади автора про дитячі роки та визначення чинників, що формували світоглядні основи митця.
Свою «природу» вже зрілий митець О. Довженко окреслив у «Зачарованій Десні так: «...й по цей день я ще не маю темряви в душі» та «Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя». Оце, напевне, і є ті джерела, з яких живляться всі, хто ознайомлюється з творчістю О. Довженка.
У кіноповісті зображено, як у селянському середовищі формувався світогляд митця. Насамперед — у його найближчому оточенні.
Прабаба Марусина — «поетеса» незлобивих прокльонів, які переходили в неї у своєрідні колядки: «Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прадід Тарас — уособлення добра, у нього «руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Дід Семен — оповідач старовини, що мав щедру уяву, «розмовляв із кіньми, з телятами, з травами, зі старою грушею й дубом — з усім живим, що росло й рухалось навколо». Дядько Самійло — неперевершений косар на все село. І, нарешті, Сашкові батько й мати — прекрасні зовні й душею, чесні люди, трудівники, на долю яких випало чимало горя. Обоє наділений внутрішньою красою, а разом вони — це той корінь, що формував і живив крону таланту майбутнього митця.
Водночас рідні Олександра Довженка в кіноповісті є уособленням усього українського народу. Тому саме національні та родинні традиції, підкреслює автор, і є витоками таланту митця. А відтак — він має пам'ятати про своє покликання служити рідному народу: «Ніколи не треба забувати про своє призначення й завжди пам'ятати, що митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом думати, що... так багато краси марно проходить мимо наших очей».
Зі сторінок кіноповісті постає Довженко-митець у щирій любові до народу та до рідної землі. Він поетизує людину-трудівника і світ природи, зображує їх у нерозривній єдності, що є необхідною умовою духовності. Вони (людина й природа) «зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну» — і в цьому ота магія О. Довженка, яка підкорила світ.
Природа, як і світ трудівників-селян, є, на думку Олександра Довженка, ще одним потужним джерелом формування світогляду митця. В «Автобіографії» він писав: «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем». У кіноповісті природа постає і як земля-годувальниця в образі городу, де мати з любов'ю насадила рослини, щоб усе «проізростало», і як нестримна стихія під час повені, і в образах свійських і диких тварин, птахів або незвичного й вигаданого лева. Але, безперечно, центральним образом є річка Десна. Вона для О. Довженка передусім — джерело прекрасного, уяви та фантазії, щастя та душевної рівноваги. Вона вічна, як вічний і народ, який живе на її берегах.
І світ природи, і люди постають у творі в особливому, романтичному зображенні. Малий Сашко зачудований світом, він вбирає всі його вияви, і навіть трагічні події (смерть прабаби Марусини, п'ятьох братів і двох сестер) сприймає по-філософськи врівноважено як частину земного буття.
Композиція
У «Зачарованій Десні» немає чіткого сюжету. Твір складається з окремих епізодів, об'єднаних між собою героєм — Сашком, які умовно можна назвати так: «Город», «Хата», «Відпрацювання гріхів», «Смерть братів», «Смерть баби й народження сестрички», «Повінь», «На сінокосі», «Коні», «Колядування», «У школі». Вони утворюють своєрідну романтичну сповідальну частину, розказану малим Сашком. Це спогади, які справили найбільше враження на хлопчика й емоційно врізалися в його пам'ять. Водночас у його розповідь час від часу втручається інший голос — зрілого митця, який із досвіду прожитого висловлює свої лірико-філософські роздуми про долю народу, завдання митця, про прекрасне й потворне, трагічне й комічне.
Особливістю композиції кіноповісті є часова двоплановість, у якій майже ідилічним картинам дитинства автор протиставляє непрості, а часом трагічні епізоди свого дорослого життя.
Образи
Щасливу пору дитинства Олександр Довженко зображує очима малого Сашка. Щасливу вже тільки тому, що то був час свободи, гармонії, природної людини, не затисненої в ідеологічні чи політичні лещата. У тому світі малий Сашко сам визначав, на що йому дивитися, що думати, чому радіти й чим засмучуватися. Тоді в хлопчика було відчуття, що він — центр Всесвіту і вся Земля обертається довкола нього: «Дивлюсь я на моє небо й повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом із нами...». Він був щасливий у всьому, і лев з'являвся «для щастя», і щасливим був навіть собака Пірат!
Ідея твору — заклик любити рідну землю, служити своєму народові, продовжувати національні та родинні традиції.
Художній хист малого Сашка формувався під впливом багатьох чинників. Один із них — народна творчість. Пісня була невід'ємною частиною життя селян. Вона звучала з вуст чотирьох братиків — Лавріна, Сергія, Василька й Івана, співала колискових мати, заводили сумної старці, що прийшли на бабині похорони, до бурлацької брався іноді навіть безголосий батько. А коли на Різдво до хати приходили діти співати колядки, буйній уяві хлопця не було меж. Слухаючи пісню про турецькі напади, Сашко уявляв себе витязем: «Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить із хати прямо на коня, і тут кінь мій скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця, — Святий вечір..."». Але найбільше малий Сашко «любив слухати клепання коси», що символізувало й музику, і красу, і гармонію, і працю. Вже дорослий митець зауважує: «...зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи».
Народна творчість пробуджувала в Сашка естетичні смаки, він сприймав світ за канонами краси. Хлопець захоплювався природою, але водночас бачив, що в людському суспільстві вона існує поряд із потворністю. Ось батько, з якого «можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів», одягнений убого; прекрасні в праці його родичі принижують гідність, б'ючись після косовиці до крові за стіжки; та навіть коні, на думку Сашка, правнуки кінського царя чи бога, які колись мали крила і возили на собі пророків, були в їхній родині худі і страшні. І заувага щодо цього дорослого митця: «...ні в житті ще, ні в письменстві не існувало хлопчика, що так би мріяв про кінську красу, як я, і так би соромивсь потворності».
Світ дитинства Сашка гармонійний. Як зазначає автор, «жили ми в певній гармонії із силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості й повноти життя». Нужду й злидні селянам компенсувала щедра природа, побутові негаразди чи стихійні лиха урівноважувалися вірою в заступництво вищих сил і гумором, гріх виправлявся карою і спокутою, навіть у Тихона Бобира «крива нога й та часом служила гармонії природи, її рівновазі».
Жанр
«Зачарована Десна» за жанром — кіноповість.
Кіноповість — різновид повісті, що призначена для екранізації, або сценарій, призначений для читання. З такої специфіки випливає використання в епічному творі засобів кінематографа.
До засобів кінематографа належать:
✵ панорамність зображення;
✵ фрагментарність, слабкий зв'язок епізодів-«кадрів», який, однак, не руйнує цілісного сприйняття змісту твору;
✵ докладне опрацювання діалогів, їхня стислість;
✵ швидка зміна епізодів-«кадрів».
Такі ознаки письма є особливістю індивідуального стилю О. Довженка.
Приклад «кінематографічності», фрагментарності в повісті «Зачарована Десна»: «Гукає в калюжі дід коваль Захарко. Мина хоче діда прохромить рогами. Голуби в небі. Зі стріх вода капле. Про пекельні муки співають старці. Пірат скаженіє. Поверх купи гною півень курку топче. Горобці на клуні. А я на лозі. Я гойдаюсь на мокрій лозі, і кашляю гучно, і регочу, щасливий: я чую весну. І так мені гарно. Усе таке веселе. І пахне все гноєм, пахне мокрим снігом, мокрою лозою».
Запитання та завдання
1. Визначте основну тему, ідею, проблематику кіноповісті.
2. Поясніть, з якою метою О. Довженко вдається до двопланового зображення часу у творі.
3. Поясніть, які чинники сформували талант Довженка-митця.
4. Доведіть на прикладі деяких епізодів кіноповісті, що українському народу притаманні сентиментальність і гумор. Відповідь підтверджуйте цитатами.
5. Прокоментуйте цитати з кіноповісті:
✵ Автор про себе: «не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
✵ Оповідач про батька: «І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська».
6. Знайдіть уривок із твору від слів «Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає» до слів «І грім, хоч мати й лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду». Як характеризують Сашка його уподобання?
7. Схарактеризуйте образи батька, матері й діда Семена. Відповідь підтверджуйте цитатами.
8. Поясніть назву твору.
Домашнє завдання
Напишіть роздум про О. Довженка, обравши епіграфом до нього слова Є. Сверстюка «Хто багато любив, тому багато прощається» або есе «Святість босоногого дитинства О. Довженка» (на вибір).
03.02.2023
Урок №24-25
Тема:Воєнне лихоліття.
Участь українських письменників у другій світовій війні.
Україна під час Другої світової війни була ареною ідеологічної боротьби двох ворожих сил — комуністичного та німецько-фашистського режимів. З обох боків велася активна боротьба за вплив на свідомість українців. Однією з провідних у ці роки стала публіцистика як найдієвіший засіб впливу на читачів.
Літератори, що опинилися на підконтрольній гітлерівцям території України, на початку війни хотіли використати німецьку окупацію в національно-визвольній боротьбі проти комуністичного режиму. Вони почали організовувати незалежні українські газети й журнали культурно-просвітницької тематики.
У Харкові в газеті «Нова Україна» працювали Іван Багряний та Юрій Шевельов, на Волині в часописі «Волинь» — Улас Самчук, у Києві видавали «Українське слово» та «Литаври» О. Теліга, Олег Ольжич, легально діяли часописи «Сурма» та «Українські вісті» у Львові. Однак гітлерівська окупаційна адміністрація швидко зрозуміла їхню небезпеку для себе й ліквідувала всі друковані засоби інформації, що ставили питання про шляхи розвитку України, обстоювали інтереси рідного народу. Літераторів, які становили загрозу, або заарештовували (У. Самчук), або знищували (О. Теліга). В умовах підпілля ОУН-УПА друкувала видання «Ідея й чин», «Повстанець», «До зброї», «Самостійність», «За Волю України», інформаційні бюлетені. У них висвітлювалися питання визвольної боротьби УПА, розкривалася сутність антиукраїнської політики комуністів на теренах Західної України, публікувалися статті про справжні причини Голодомору 1932-1933 рр., про звірства органів НКВС.
Активними учасниками ідеологічного фронту були українські радянські письменники. Митці старшого покоління змушені були евакуюватися на схід Росії, в Уфу, і працювати в тилу (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра та інші). Майже третина літераторів Спілки письменників України воювали в армії, у підпіллі та партизанських загонах, працювали кореспондентами фронтових газет (О. Довженко, І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Воронько та інші).
Водночас на окуповану територію України закидали агітаційні друковані видання, підготовлені політуправліннями радянських фронтів. Їхнє завдання — мобілізація українського народу на боротьбу проти німецької влади, виховання патріотизму, антигітлерівська агітація. Публіцистика воєнного періоду позначалася активністю, закличністю, актуальністю, була пройнята вірою в перемогу і водночас виконувала роль інформаційно-літописну. Популярними жанрами публіцистики стали нарис, стаття, репортаж, фейлетон, памфлет. На перший план у засобах масової інформації — а це не тільки друковані органи, а й радіомовлення — виходив безпосередній вплив на людину, пробудження в неї чуттєво-емоційного відгуку на події, які переживала вся країна.
Першими відреагували на трагічні воєнні події поети. Уже 23-24 червня 1941 р. на газетних шпальтах з'являються передові статті та ліричні твори видатних українських поетів, які закликають об'єднати сили в боротьбі з ворогом. Такі жанри поезії, як вірш, пісня, марш, послання, дозволяють швидко й оперативно реагувати на події, викликати емоційний відгук у читачів. Лірика передусім стає закличною, бойовою, вона виховує патріотизм, підносить силу духу. Головна тема — радянська батьківщина. З надзвичайною силою література воєнних років піднесла образ матері, поєднавши в ньому й пафос жінки-матері з її вболіваннями за долю дітей, і пафос матері-України, яка знемагає в жорстокій війні.
Водночас література воєнних років дала зразки неперевершеної інтимної лірики. Вона возвеличувала вірність, материнську й синівську любов, уміння чекати й берегти кохання, віру в перемогу й повернення рідних додому.
Згодом з'являтимуться й ліро-епічні та епічні твори — поеми, балади, новели, оповідання, повісті, у повоєнний період — романи, які осмислюватимуть події війни ширше. Однак варто зазначити, що завданням української радянської літератури цього періоду було обслуговувати ідеологію, а не писати правду, тому вона була тенденційною та однобокою.
Законспектувати поданий матеріал у зошити.
27.01.2023
Урок № 22-23
.Тема: Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як перший пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за своє визволення в романі «Тигролови». Жанрові особливості твору.
Підручник: Українська література (рівень стандарту): підручник для 11 кл. закл. загальн. середн. освіти/ О. Авраменко. – К.: Грамота, 2019. – 256 с.
https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html
Опрацювати тему: Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як перший пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за своє визволення в романі «Тигролови». Жанрові особливості твору (стор. 159-162).
Виконати: Опрацювати лекційний матеріал, читати роман «Тигролови», переглянути онлайн-урок, нотатки записати у зошити.
https://www.youtube.com/watch?v=-ALEYKnwRjI
Ключові поняття:
Пригодницький роман – (фр. roman d’aventures) – роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподіваним їх поворотом, великою динамікою розгортання. Для роману пригодницького характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.
Короткий літопис життя і творчості Івана Багряного
2 жовтня (19 вересня) 1907 р | Народився Іван Павлович Лозов’ягін (Багряний) у с. Куземині Зіньківського повіту на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині муляра. Зростав у м. Охтирці на Харківщині. Закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу |
1926-1930 рр | Навчався у Київському художньому інституті. Диплома не отримав через політичну неблагонадійність |
1926 р. | Поява перших творів у журналах «Глобус» та життя революції». Участь у літературній організації МАРС (майстерня революційного слова) так званих «попутників» разом із В. Підмогильним, Д.Фальківським, Б. Тенетою, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Є. Плужником, Т. Осьмачкою. |
1927 р. | Вийшли збірки поезій «До меж заказаних», поема «Монголія». |
1929 р | Надруковані поема «Аве Марія»та історичний роман у віршах «Скелька». Зазнав нищівної критики як «антирадянський поет» і «куркульський ідеолог». |
1931 р. | Вийшла у Харкові збірка оповідань «Крокви за табором». |
1932 р | Арешт і засудження на п’ять років таборів (Бамлаг). |
1936 р | Втеча із заслання. |
1937 р. | Переховування між українцями Зеленого Клину (Далекий Схід), одруження. Повернення додому, новий арешт. |
1940 р. | Звільнення «за недостатністю матеріалів для повторного засудження з відбитими легенями і нирками. Нелегальне перебування на Харківщині. |
1944 р | Перше видання цього роману під назвою «Звіролови». |
1945 р. | Еміграція на Захід (через УПА до Словаччини, потім – Німеччини). |
1946 р. | Друге видання цього роману під назвою «Тигролови», вихід у світ збірки поезій «Золотий бумеранг». |
1946 р. | Перехід на легальне становище, перебування у таборі для переміщених осіб. Найняв приватне помешкання в Новому Ульмі (Німеччина), де вів активне творче й політичне життя – заснував газету «Українські вісті», організував МУР (Мистецький український рух), був організатором Українського молодіжного руху ОДУМ, ініціатором створення, а згодом лідером УРДП – Української революційно-демократичної партії. Виступ із памфлетом «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» |
1947 р. | Видано п’єси «Морітурі», «Генерал». |
1948 р. | Вийшла п’єса «Розгром». З цього часу – життя під постійним наглядом лікарів, майже весь час – в лікарні. Часті легеневі кровотечі не припиняють праці письменника і журналіста. І.Багряний вражав лікарів і всіх, хто був поруч, неймовірною силою духу, не раз виходив переможцем із двобою зі смертю |
1950 р. | Роман «Сад Гетсиманський» (про страхіття сталінських катівень). |
1953 р. | Роман «Огненне коло» (про трагедію української молоді, яка воювала під Бродами у складі дивізії «Галичина»). |
1957 р. | Роман «Маруся Богуславка» (перша частина незакінченої трилогії «Буйний вітер»). |
25 серпня 1963 р. | Помер І. Багряний у лікарні за роботою над черговим рукописом (Новий Ульм, ФНР). |
1965 р. | Вийшов друком роман «Людина біжить над прірвою» (про події Другої світової війни), присвячений другій дружині Галині Єлизарівні (українка, родом з містечка Здолбунів, дівоче прізвище – Тригуб), з котрою ростив двох обдарованих дітей – Нестора і Роксолану. Сина Бориса від першого шлюбу на батьківщині влада примусила звернутися до батька з викривальним радіовиступом, що для нього обернулося глибоким нервовим струсом, а для батька – критичним станом здоров’я. І. Багряний весь час пам’ятав про покинутих у Союзі дітей і заповідав молодшому синові Нестору «…знайти свого брата Бориса Івановича і сестру Наталку Іванівну, що десь «там», і допомогти їм, якщо будуть у біді».
|
Образи роману «Тигролови»
Григорій Многогрішний
Головний герой роману І. Багряного «Тигролови» — Григорій Многогрішний. У телеграмі про його втечу і розшук подаються такі прикмети: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор...» Судячи з прізвища, він — далекий нащадок славного козацького гетьмана Дем'яна Многогрішного. Юнак постає перед читачем людиною із сформованим характером. Про минуле його відомо мало — із спогадів самого Григорія про слобожанські луки, святкові гулянки молоді на Трійцю, пташині переспіви та про те, як уночі пасли коней, варили кашу... Одна з найголовніших рис Григорія Многогрішного — його самовіддана любов до батьківщини — України, до свого нещасного народу, їдучи в переповненому, непристосованому для перевезення людей поїзді «Владивосток: — Москва», він слухає сповіді обдурених владою земляків-заробітчан, і голова його наморочиться від болю і гніву.
Глибокий патріотизм Григорія, його сердечна й щира любов до України виявляються і в розмові з матір'ю Наталки про предківську українську землю, що як святиня збереглася в її пам'яті. Дуже боляче було йому думати, що немає вже його тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Природжена тактовність підказала хлопцеві, що треба змовчати, не розказувати правди матері Наталки, хай жінка «любить її такою, якою пам'ятає». Григорій милується побутом Сірків, їхньою вірністю біленій хаті, вишитим рушникам, рідній мові та звичаям. Він глибоко зворушений тим, як Сірки намагалися «наздогнати» Різдво, а потім святкували його, «як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам'ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками». І не дивно, що втікача підтримує й рятує саме маленька сірківська Україна. То — подарунок долі, дяка за цілеспрямованість і стійкість у простуванні до мети, за любов до батьківщини, куди герой хотів би повернутися визволителем і переможцем.
Друга визначальна риса Григорія Многогрішного — могутня воля до життя, і не абиякого, а гідного людини. Про це свідчить його непримиренність до несправедливого більшовицького режиму, а після ув'язнення — постійне шукання й використання найменших шансів для втечі. Так, напівзнищений фізично політв'язень виривається з божевільні, куди його незаконно запроторило «найгуманніше у світі» правосуддя, вистрибує на ходу зі «скаженого поїзда» — у ніч, у смерть, ігнорує небезпеку переслідування, навіть кидає виклик долі, вирушивши з тайги до Хабаровська. Григорій іде на полювання нарівні з досвідченими мисливцями, зважується на фантастично сміливі лови «кішок» - тигрів. Завдяки своїй сміливості та винахідливості разом з коханою здобуває жадану волю, перейшовши кордон і ставши недосяжним для всевладного монстра — НКВД — ОГПУ.
Батько Сірко
Привабливими рисами в романі наділені й інші персонажі. Це насамперед Сірки, теж, мабуть, нащадки славного гетьмана. Ось змальований у романі батько. Врятований Григорій його ще не бачить, але чує «дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома...» Потім зустрічає з полювання «вусатого дідугана, дебелого, високого, червоновидого, з волохатими грудьми» в мисливському спорядженні. Старий Сірко, мабуть, здогадується, що перед ним за людина, але виконує неписаний тайговий закон — допомогти потерпілому, пошанувати гостя: «Я не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий...» І Наталка підтверджує ці батькові слова: «Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочуть знати». Як міг, підтримував батько дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину, «по-своєму таки віку доживати». Невтомною працею, кмітливістю та одвагою здобував достаток для сім'ї, виростив з дружиною трьох хороших дітей.
Мати Сірківна
Мати вперше постає перед очима Григорія «...в очіпку і в рясній, стародавній спідниці», «їй понад п'ятдесят років, а вона виглядає ще молодо і бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий , якийсь тепліший, ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сива, разом з дочкою виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є... У сміливих щастя завжди є...» Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано, опоряджено за старим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Наталка й Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків. У серці матері — велика любов до цього суворого далекосхідного краю, де виросла, вийшла заміж, народила дітей і поховала близьких людей. Але, «як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий — далебі, журба бере, так би й полетіла туди». Мати й батько «з природної делікатності» Григорія не розпитували, проте видно було, що дуже йому співчували. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі люди, що уособили в собі кращі риси українського селянського й козацького роду.
Грицько
Грицько, Сірків син, «високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч. На ногах ічиги, на голові набакир кепка, з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик». Таким його побачив Григорій. Грицько став для нього другом і братом, навчив мисливських премудростей. Так само як і батьки, мовчки й делікатно підтримував втікача, навіть захоплювався його знаннями, силою та витривалістю (епізод, коли хлопці вночі ходили по воду для втомлених мандрівників). Молодий Сірко — вправний мисливець і звіролов, сміливий, з великою повагою ставиться до батьків, шанує традиції й звичаї старовинного козацького роду. Із сестрою вони інколи й сперечаються, але по-дружньому, в дрібницях. Коли ж йдеться про щось важливе, — Грицько за Наталку горою стане. Взагалі на Грицька завжди можна покластися.
Наталка
Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханим хоч на край світу хоч у пекло. Ця горда Лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому бути першою. Мати говорить про неї: «їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками... Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе, їй би треба хлопцем родитись...». Але разом з тим Наталка ніжна й любляча донька, вона тонко відчуває красу природи і живе у злагоді з нею, шанує предківські звичаї. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного. Неприступна й насмішкувата, сором'язлива й цнотлива дівчина ретельно приховувала своє кохання до Григорія. Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко — так, як підказує їй гаряче серце. Навіть те, що Многогрішний — вічний втікач, безпаспортний і над ним нависла смертельна небезпека, не зупиняє дівчину, бо «прочитала в його очах те, що було в його серці». Наталка готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї «Сіркова кров»), бо дуже хоче бути разом з коханим. Знаючи благородну натуру Григорія, вона не дає йому нічого сказати батькам, бо заради спокою й безпеки близьких людей він готовий збрехати, пожертвувати власним щастям. Прощаючись з рідними, дівчина бере з брата слово, що він дбатиме про батьків, берегтиме їх і не покине після одруження.
Наталка - на диво багатогранна особистість. У неї вроджена та яскраво виявлена жіночність. Народилася й виросла в уссурійській тайзі, знала свій родовід, свято зберігала пам'ять про дідів і прадідів, могла розповісти про кожного з тих, хто був зображений на фотографіях, що прикрашали Сіркову світлицю.
З перших хвилин знайомства Григорій відчув у Наталці людину його крові — сувору, гартовану, гонористу:
— Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а й узагалі людини його крові. Така юна й квітуча — і така сувора, гартована і гонориста.
Це-бо було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутися до нього рукою. Коли відчувала зверхність у ставленні до себе — ввічливо вибачалася, «чемність для неї така ж вроджена риса, як і краса».
Жорстокий світ нетрів загартував дівчину. Вона нарівні з батьком і братом орудувала зброєю, не відставала на марші, виконувала важку чоловічу роботу, але не уподібнювалася в усьому до чоловіків.
Вона зберегла в собі чисто жіночі риси, які не давали Григорієві спокою, чарували його. Що б вона не робила: чи сіяла квіти, чи ловила тигра, чи стріляла з рушниці, чи «лучила» рибу - усе виконувала вправно. «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина».
Нетрі зробили Наталку обережною й рішучою, тому вона не легковажить почуттями, змагаючись довгі місяці із собою. Уникає зустрічей із Григорієм, кепкує з нього, не підпускає близько до себе. Але у хвилини небезпеки вона поруч, щоб прийти на допомогу. Вона здатна на самопожертву заради коханого, тому перший раз прощається з ним навіки, даючи можливість вирішувати свою долю самому.
Образи ворогів
Образи ворогів у романі здебільшого узагальнені. Це поїзд-дракон, що везе безневинних людей на каторгу, на загибель. Він уособлює в собі всю тоталітарну систему. Поїзд ведуть потужні паротяги (паровози), що носять імена двох історичних постатей — головного ідеолога та виконавця страшного, антигуманного режиму — «Йосип Сталін» і «Фелікс Дзержинський». Ницість цієї системи виявляється ще й тому, що багато людей, часто навіть непоганих, вимушені були ставати «сексотами» — секретними «сотрудниками» в органах НКВД, шпигувати за іншими, входячи в довіру, виявляти «неблагонадійних». Це ми бачимо в розділі «Світ на колесах», коли один з ресторанних приятелів виявився саме таким агентом.
З конкретних негативних образів найповніше розкрито натуру майора Медвина, слідчого, який вів справу головного героя твору Григорія Многогрішного. Ось він сидить у вагоні-ресторані комфортабельного експресу. П'є вино і вивчає промову вождя. «Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілім експресі не тримається ніхто так... гордовито... з незрівнянним почуттям вищости». Його не зворушують ніякі екзотики й історії, бо він знає і може таке, що примусило б здригнутися навіть тигрів. Іде «на інше полювання», діставши «нове призначення, високу посаду...» Раптом майор дізнається, що втік його запеклий ворог — Многогрішний. Медвина тривожать зловісні спогади. Той в'язень, той «диявол в образі людини» стоятиме перед його очима вічно. «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка». А на самому початку цей в'язень сказав своєму мучителеві: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили — тисячі нас, замучених, закатованих...» І дійсно, майор відтоді не міг спокійно спати, а одружившись, «боявся ночувати вдома,..», особливо коли Многогрішний утік з божевільні, куди, його відправили. Незабаром того інженера піймали, і майор особисто постарався, щоб йому дали великий строк. І от маєш: знову втік. І знову перед Медвином стали «очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви». Ще раз із цим антигероєм ми зустрічаємося аж в кінці роману, Григорій випадково дізнався про приїзд у тайгу свого заклятого ворога і наздогнав його, «А Медвин — бравий герой, і грізний суддя та володар душ «людців», і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався... Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі... очі гидкого, сонливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові». Многогрішний убиває свого колишнього слідчого іменем усіхзамучених, вважаючи, що має на це моральне право. Так безславно закінчив своє нікчемне злочинне життя вірний сталінський служака, який виконував обов'язки не за службовим статутом, а з переконання, що може мучити, карати й милувати безневинних людей для задоволення власних амбіцій. Був покараний один злочинець, але скільки їх залишилося! Тільки повне засудження усім суспільством тоталітарної системи, реабілітація жертв сталінізму могли створити умови, за яких стало неможливим існування таких, як Медвин.
Д.З.
Записати хронологічну таблицю
Охарактеризувати головних героїв (письмово в зошити)
20.01.2023
Урок № 20-21
Тема:Література письменників "Празької школи".
Творчість Євгена Маланюка.
«ПРАЗЬКА ШКОЛА» ПОЕТІВ І ЄВГЕН МАЛАНЮК
У 1922-1928 рр. «український літературний ренесанс» розгортався по обидва боки від Збруча. Для широких літературних дискусій не ставав перепоною навіть кордон. Усі проблеми, які порушували на сторінках київських чи харківських видань, знаходили відгук у Львові та еміграційних центрах Праги й Варшави і набували там, насамперед завдяки Дмитрові Донцову та Євгенові Маланюку, виразнішої національної інтерпретації. Згодом на території радянської України запало «страшне провалля тридцятих» (Юрій Шерех (Шевельов)), з усього розмаїття «українського ренесансу», що перетворився на «розстріляне відродження», залишився тільки насаджуваний партією соцреалізм і зламані морально, а тому вже вірнопіддані літератори. Тож митці в еміграції взяли на себе місію утвердження «держави слова».
Письменники і письменниці української діаспори дбали про осягнення європейських естетичних горизонтів і власними творами протистояли нівеляції, що відбувалася в соціалістичному концтаборі, де український митець мав тільки один вибір: бути зламаним духовно і стати «співцем імперії» чи померти. Свою високу місію експатріанти1 з України - вчорашні старшини української армії, діячі мистецтва, політики - здійснювали на теренах Галичини, а також у двох еміграційних центрах - Празі та Варшаві.
1 Експатріанти - люди, які тимчасово мешкають в іншій країні, а не там, де народилися, отримали громадянство і виховання.
Саме у столиці Чехословаччини в міжвоєнні роки українські поети-емігранти сформували угруповання, відоме як «празька школа».
Натан Альтман. Портрет Анни Ахматової (1914)
Цікаво знати!
Термін «празька школа» ввів літературознавець Володимир Державин за аналогією до «паризької школи», яку так назвав у 1925 р. художній критик Андре Варно. Поняття «школа» він застосував як умовну назву для когорти митців, які жили й творили в Парижі з 1900 до 1926 рр. Серед них - Пабло Пікассо, Марк Шагал, Амедео Модільяні, Натан Альтман, Олекса Грищенко, Микола Глущенко, Василь Перебийніс.
До «празької школи» відносять талановиту літературну молодь, яка зуміла поєднати блискуче поетичне обдарування з високою місією служіння Україні. Євген Маланюк, Юрій Дараган, Олег Ольжич, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Липа, Галя Мазуренко власною творчістю формували образ України державної, прагнули створити поетичний міф України часів Русі й козацької республіки, відродити образ Києва як Третього Риму, надихнути сучасників «жадобою національного життя» (Є. Маланюк).
Творчість молодих літераторів ґрунтувалася на глибокому осмисленні всієї історії нації, причин чергової втрати державності. Також «пражани» виступали проти малоросійства. Намагаючись повернути історичну пам'ять, поети і поетки оновлювали українську літературу, зокрема її тематику. У їхніх творах домінували історичні мотиви, тонке ліричне сприймання рідної природи, любов до своєї нації, її минулого, всього величного й шляхетного, настанова на боротьбу й оптимізм. Їхня поезія, що містила ідею державності, була спрямована на пробудження національної свідомості народу. Орієнтуючись на «аристократизм духу», етику національного та громадянського, «пражани» намагалися поетичним словом витворити ідеал українця, мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і, наслідуючи подвиги своїх предків, готовий і здатний на героїчний чин.
Хоча майже для всіх «пражан» характерною була стильова домінанта неоромантизму, однак кожен із цих поетів і поеток мав неповторний авторський стиль.
Діалог із текстом( Письмово)
- 1. Проінтерпретуйте вислів «держава слова». Чому саме митці другої хвилі еміграції (в роки поразки УНР) взяли на себе місію її утвердження? Що це спричинило?
- 2. Поясніть значення терміна «школа» стосовно письменників, художників, музикантів. Як ви вважаєте, навіщо мистецтвознавці та літературознавці застосовують його?
- 3. Хто належав до «празької школи»? Чому це об'єднання має саме таку назву?
- 4. Проаналізуйте провідні мотиви творчості «пражан». Що нового в українську літературу привнесли ці митці й мисткині?
- 5. Об'єднайтеся в «малі» творчі групи і, використовуючи інтернет, підготуйте невеликі доповіді (7—10 речень) про поетичну творчість Олега Ольжича або Олени Теліги (на вибір).
- 6. Доведіть, що провідні ідеї творчості «пражан» і досі актуальні.
Діалоги текстів
- 1. Прочитайте уважно уривок із поезії Є. Маланюка.
Талант - ліричне джерело.
То ж - не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет - мотор! Поет - турбіна!
Поет - механік людських мас,
Динамомайстер, будівничий.
Повстань, майбутнього сурмач,
Що конструює День над Ніччю.
Підготуйтеся і проведіть у літературному блозі класу обговорення того, якого значення «пражани» надавали ролі поета й поетичного слова в духовному відродженні української нації. Проаналізуйте, як цей мотив поета-провідника еволюціонував від «Подражанія 11 псалму» Т. Шевченка та «Каменярів» І. Франка.( Усно)
- 2. Пригадайте основні мотиви новели В. Стефаника «Камінний хрест» (1900), що стосувалися першої хвилі еміграції українців і передусім ставлення до рідної землі, та порівняйте їх із провідними мотивами творчості «пражан». Проаналізуйте, як змінилося світовідчуття українських письменників/ письменниць за понад два десятиліття і що на це вплинуло. (Усно)
Мистецькі діалоги
- 1. Що ви довідалися про «паризьку школу» художників? Полотна яких живописців, що належали до неї, ви знаєте?
- 2. Розгляньте картину Натана Альтмана. Які кольори домінують на цьому полотні? Чи можна сказати, що робота виконана у стилі імпресіонізму? Що ви знаєте про російську поетку «срібного віку» Анну Ахматову?
ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897—1968)
Життєвий і творчий шлях
Народився Євген Маланюк 20 січня 1897 р. в містечку Архангород на Єлисаветградщині (тепер с. Новоархангельськ Кіровоградської області). Батько письменника Филимон Маланюк походив зі старовинного козацького роду, був освіченим. Від нього Євген успадкував любов до книжки й театру. Мати, донька чорногорця Якова Стоянова, з колишніх переселенців на козацькі землі, передала йому витончене сприйняття краси і любов до музики. У домашній бібліотеці Маланюків були твори українських письменників. Щоліта голова сімейства влаштовував у Архангороді «справжній театральний сезон» (Є. Маланюк).
Та чи не найбільший вплив на формування світогляду Євгена мав дід Василь. У його хаті панував «Дух україноцентризму» - барвистий світ звичаїв і обрядів, розповідей про історію України. Усе це згодом виявилося в історіософічності поезії Маланюка. Із дідової хати над річкою Синюхою поет взяв у життя і ностальгійно щемкий запах чебрецю, що згодом в еміграції озиватиметься до нього євшан-зіллям.
Важливу роль у формуванні світогляду Є. Маланюка відіграло й навчання в Єлисаветградському реальному училищі (де в різні роки освіту здобували Микола Садовський, Панас Саксаганський, Юрій Яновський). Тут Євген написав і перші поетичні рядки - щоправда, російською.
Юнак вступив до Петроградського політехнічного інституту, та з початком Першої світової його мобілізували до армії царської Росії. Він учився в Київській військовій школі, був командиром роти 2-го Туркестанського полку, а згодом - начальником кулеметної сотні. Коли 1917 р. почалася боротьба за українську державність, Маланюк став старшиною війська УНР, але після поразки армії УНР у 1920 р. разом з іншими українськими військовими опинився в Польщі, у таборі для інтернованих (м. Каліш). Саме там він став поетом-трибуном. Його поезія зародилася із гніву й болю за втрачену державу, з ностальгії за своєю землею, з відчуття обов'язку творити цю державу в слові.
Євген Маланюк переїхав до Чехословаччини, де 1923 р. закінчив Українську господарську академію.
Поет належав до «празької школи». Та його творчий доробок вирізняється особливою «мілітарною» образністю, ритмікою й фонікою. Його вірш, за висловом Святослава Гординського, «звучить чистим металом», а сам митець назвав себе «імператором залізних строф».
Перша збірка поезій Є. Маланюка «Стилет і стилос» (1925) цілком підтверджує цю характеристику. Поет свідомо обрав слово як зброю, узявши на рамена хрест поета-трибуна: «Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути».
Євген Маланюк із дружиною Богумилою та сином Богданом. Фото кінця 1930-х рр.
Уже в цій збірці зазвучали провідні мотиви: туга за рідним краєм, біль і гнів за програну битву, неприйняття малоросійства, віра у відродження Української державності. Тут з'являється образ «божевільної Офелії» «половецьких степів», що в наступних збірках викристалізується в образ «бранки степової» - поневоленої України. Уявний діалог із рідною землею то переростає в гнівні інвективи, то лунає каяттям і болем у віршах наступних збірок: «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939).
1929 р. поет повернувся до Польщі, де разом із Юрієм Липою створив літературну групу «Танк», редагував журнал «Ми», згодом співпрацював із «Вісником». Маланюк не вірив у можливість відродження державності України в новій імперії, адже незалежній Україні нема місця в жодній з імперій. Тож поглиблюється філософічність його поезії, з'являються мотиви передчуття руїни, страшної трагедії світу, що здригається і під кованим чоботом фашистських загарбників, і під лаптем східної орди. Митець оспівував сувору мужність воїнів, що захищають батьківщину, але не загарбників.
Поет змушений був залишити сина й дружину і виїхати до Німеччини (м. Регенсбург). Тут він став членом організації МУР (Мистецький український рух), яка прагнула «виробити концепцію другої української літератури поза радянською» (Юрій Шерех (Шевельов)).
1949 р. Є. Маланюк, рятуючись від переслідувань радянських каральних органів, виїхав до США. Там 1957 р. став співзасновником українського літературно-мистецького клубу «Слово».
В Америці побачили світ його книжки «Влада» (1951), «Проща» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). За життя автора було підготовлено до друку збірку «Перстень і посох», але вийшла вона в Мюнхені вже посмертно (1972).
Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 р. Похований на цвинтарі Саут-Баунд-Брука.
Могила Євгена Маланюка на кладовищі у Саут-Баунд-Бруку (Нью-Джерсі, США). Надгробок зведено за проектом сина письменника Богдана Маланюка
Діалог із текстом (відповіді письмово коротко)
- 1. Розкажіть, як вплинула родина на творчість Є. Маланюка.
- 2. Коли і де Є. Маланюк почав віршувати? Як ви гадаєте, чому перші його поезії були написані російською?
- 3. Яким чином Є. Маланюк опинився за кордоном? Як склалося його творче життя і як вплинула на нього поразка УНР?
- 4. Поясніть, чому поет називав себе «імператором залізних строф».
- 5. Назвіть основні збірки поезій Є. Маланюка. Визначте, чим вирізнявся доробок поета серед творчості інших представників «празької школи».
Діалоги текстів
- Самостійно прочитайте поезію Є. Маланюка «Пам'яті Т. Осьмачки». Порівняйте образ-символ чебрецю з образом-символом євшан-зілля М. Вороного і проаналізуйте їхні значення. Підготуйте невелику доповідь у зошити (коротко)
Ідея утвердження державності України у поезії Євгена Маланюка
Образ України - центральний у поезії Є. Маланюка, а ідея утвердження української державності - наскрізна для двох періодів його творчості (перший охоплює 1925-1943 рр., другий - 1944-1968 рр.).
«Він прожив поза Україною, але з Україною в серці».
Тарас Салига
Перший період характеризується болючими роздумами про недавню національну катастрофу, пошуками причини поразки державницьких змагань та усвідомленням власної місії вести боротьбу за волю України поетичним словом («Як в нації вождя нема, тоді вожді її - поети» («Посланіє»)). Це поезія вольової напруги. Основні мотиви у творах цього періоду - мотив покари за невміння зберегти «державну бронзу», за зраду малоросом-хохлом власної держави, боротьби з психічним комплексом рабства.
Андрій Надєждін. Портрет Євгена Маланюка (2001-2006)
Україна в поезіях ранніх збірок - це багатовимірна іпостась: мати, сестра, степова полонянка, зрадлива коханка, тому основою діалогу з нею автор робить інвективу.
Інвектива (від латин. invectiva oratio - лайлива промова) - творчий прийом, що полягає в сатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ.
Це не традиційний образ у вишневих садочках: Україна - то «відьма-сотниківна», то Чорна Еллада, то покритка Катерина, то Антимарія. З іншого боку, вона - Степова Еллада, налита «медом сонця». Земля вросла в поетові «кров і м'язи», тому він має право з праведним гнівом таврувати її пасивність: «Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, / Проклятий край, Елладо Степова?». Така складність і суперечливість цього образу зумовлена конфліктом між призначенням України відбутися як держава і «печенізтвом», відступництвом.
«Маланюк шукав сил, які б могли не його Україну зробити його Україною не деінде, не в Европі, а нібито в самій Україні, її майбутньому».
Юрій Шерех (Шевельов)
Щоб зрозуміти причини занепаду національної свідомості і втрати української державності в часи УНР, Маланюк звертається до історії. У праці «Нариси з історії нашої культури» він розкрив уплив грецької культури (землі Південної України колись належали античній Елладі) на традицію, яку успадкували українці із сивої давнини - прагнення до краси, повагу до людської особистості. Але надмірне захоплення красою породило «лагідну душевну мирність», відсутність «мілітарної готовності» до оборони своєї землі. Тому Маланюк називає Україну «Новою Елладою». Державницькі ж устремління принесли на нашу землю варяги, що причетні до постання Київської Русі.
Образові еллінської «душевної мирності», що переросла в покору, протиставлено символічний образ варязького міцного начала - державності. Поет тужить за героїкою днів, коли мужній лицар протиставив кочовому зайді волю й міць, йому «ввижаються полки Ольгерда1».
1 У Густинському літописі, в польських хроніках згадано бій 1362 р. литовського князя Ольгерда, який очолив українське та литовське військо й бився на Синіх Водах із монголо-татарами.
Образ степу («Під чужим небом», «Сонет про Орлика») постає як прокляття («відвіку покарано степом»), антонім «державної міці», дикий простір, адже звідти йшли на Русь кочівники, звідти своїм лаптем ступив на українські землі хижий московит, звідти прийшла нова - червона - орда.
У віршах першого періоду творчості розверзається безодня болю за неспроможність України обстояти власну державність («прийшла орда. Лишили олтарі ми»). Його глибина посилюється мотивами апокаліпсису («Молитва»). У збірці «Земля й залізо» (цикл «Полин») Маланюк таврує гнівними інвективами рабство духу, готовність покірно приймати поневолення: «Бо вороги не згинуть, як роса, / Раби не можуть вздріти сонце волі, - / Хай зникне ж скитсько-еллінська краса / На припонтійськім тучнім суходолі».
В образах-символах Мазепи, Орлика, Гонти втілено мотив варязької міці. У вірші «Уривок з поеми» ці лицарі волі, їхні нащадки («отамани курінні») постають перед внутрішнім зором поета міцні, «як криця». На початку вірша автор декларує власну генетичну закоріненість у тих ідеалах, за які полягло українське лицарство.
Поет активно використовує звукопис - завдяки багатим алітераціям передано пульсацію козацької крові в жилах нащадків: «І крізь папери, крізь перо, / Крізь дні буденні - богоданно / Рокоче запорозька кров / Міцних поплечників Богдана». Метафора («дикий вихор гопака») й метонімічний образ («залізної голови», «упевненої руки»), що стають чільними художніми засобами увиразнення ідеї твору, належать до образу-символу священної боротьби за Україну («Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти»). Важливу роль виконують і порівняння («херсонські прерії», що виростають до масштабів нової Січі, тощо). Образ херсонського вітру-кобзаря символізує волю, клич до боротьби.
Микола Підгорний. Портрет Пилипа Орлика (2010)
Літературознавці вказують на «симфонічність» - багатство звучання мотивів, їх органічне переплетення в ліриці поета.
Історіософічність - спроба осмислити й пояснити логіку історичних подій та їхнє значення. Історіософи вважають, що першопричини історичного процесу неможливо осягнути раціонально, а лише шляхом віри та інтуїції. Зокрема, Є. Маланюк теж тлумачив історію «не як знання, а як відчуття» (Ю. Мариненко).
У циклі поезій «Під чужим небом» тісно переплелись особистісні й громадянські мотиви. Поет-вигнанець тужить за рідною землею, його самотність підкреслена кільцевим обрамленням першої частини - повтором слова «чужий».
Але найбільших страждань завдає ліричному героєві те, що «кревний край кона в останній муці». В образі «дикуна» з ятаганом прочитується образ новітнього варвара, що прийшов із червоної Москви катувати Україну.
Ліричний сюжет циклу розгортається на композиційному прийомі антитези: в другому вірші паризьким брукам, прастарим вулицям Праги протиставляються такі до болю рідні «матернії руки», «стара солома рідних стріх»; комфортові європейського міста - «веселий вітер світлих літ». Своєрідним кульмінаційним центром стає образ убогого митаря, що шукає бодай слід своєї Батьківщини в чужині.
У третьому вірші мотив чужини, розлуки посилено використанням звукопису: ліричний герой карається відчуттям невиконаної місії - покари ворога. Палку любов до Батьківщини підкреслено посталими у спогадах образами степу, вітру, «веселої сині» Синюхи, вітряків на узгір'ях. Метафора «кришталевий вітер» посилює відчуття чистоти, життєдайності рідних просторів для ліричного героя. Емоційним епіцентром четвертої частини стає образ матері, що «вже не очікують мене». Неможливість повернення додому увиразнюється і згадкою про заупокійні служби, які править за душу Євгена «старенький піп».
У п'ятій частині ледь стримуваний біль вибухає мукою, що відчувається читачем майже фізично: риторичні запитання вводять мотив доріг, на яких загубилася доля, образ перекотиполя, перекупки-пам'яті, що глибоко «заховала всі сни». Це відчуття непоправності, неможливості повернути собі рідну землю підкреслює наскрізний образ вітру. Але навіть коли в приглушеній алкоголем свідомості все зникає, перед внутрішнім зором вигнанця постає « зоряний зір» Батьківщини й заграви боїв, у яких він і його друзі боролися за її незалежність.
Поет-трибун писав і про кохання (поезія «Земна мадонна», цикл «Один вечір»).
Твір «Один вечір» захоплює трепетною ніжністю до жінки, яку автор не називає, лише у присвяті пише: «Єдиній».
Як вважають дослідники, цикл був, імовірно, написаний під впливом бурхливого кохання Євгена Маланюка до Наталі Лівицької (пізніше, в заміжжі - Лівицької-Холодної). Доньку міністра УНР він зустрів на літературному вечорі в Подєбрадах. Наталя симпатизувала Маланюкові, але її серцем заволодів художник Петро Холодний-молодший. Євген важко пережив відмову. Він кохав Наталю все життя, а крах надій на взаємність, образа за «зраду» спричинилися певною мірою до появи образів Антимарії, половецької бранки1 у творчості поета.
1 Наталина прабабця була донькою татарського мурзи, яку прадід привіз на Полтавщину.
Наталя Лівицька (друга праворуч) разом із батьком, матір'ю та братом Миколою. Варшава (1920)
Однак це вже було пізніше. А початок взаємин окрилював Євгена, спонукав його поетичне слово звучати ніжністю й трепетним боготворінням Жінки.
Те, що Маланюк бачив у героїні поезії «Один вечір» рідну душу, підтверджують поетичні порівняння дівчини із «Жанною д'Арк українських степів», у погляді якої він ловить «зоряний спів» своєї Батьківщини, а її доля вигнанниці з рідної землі підкреслена образом «лілеї на зламанім стеблі». Поет різьбить профіль коханої жінки у слові, наче на вишуканій камеї1 («Вдивляюсь в профіль Ваш укохано-тонкий»).
1 Камея - прикраса з каменю чи черепашки, що має рельєфну різьбу.
Діалог із текстом (письмово коротко)
- 1. Розкажіть, у чому полягає історіософічність поезії Є. Маланюка. Чому поет вважає, що степ - це прокляття України?
- 2. Проаналізуйте вірш «Уривок з поеми». Розкрийте роль звукопису в цьому творі та основні художні засоби увиразнення його ідеї.
- 3. Визначте центральну проблему поезії «Напис на книзі віршів».
- 4. Назвіть основні образи й художні засоби, використані Маланюком у циклі поезій «Під чужим небом». Яка їхня роль у вираженні ідеї циклу?
- 5. Чи погоджуєтеся ви з думкою літературознавця І. Дзюби, що вірші Є. Маланюка написані «строгим і лапідарним» стилем, автор «не потопає у емоціях, а формує їх напругою думки»? Аргументуйте прикладами з поезій.
- 6. Поясніть, у чому полягає «симфонічність» лірики Є. Маланюка.
- 7. Чому поет приховав ім'я адресатки поезії «Один вечір»?
- 8. Проаналізуйте художні засоби вираження почуттів ліричного героя у вірші «Один вечір».
Діалоги текстів
- 1. Драматизм і трагічні колізії відносин Поета і Вітчизни, що виявляються у гнівних інвективах, часто й прокляттях на адресу останньої, досить поширені у світовій літературі.
Прочитайте уривок із твору Генріха Гайне «Сілезькі ткачі»: «Проклін отій нашій-ненашій країні, / Де сором та ганьба панують єдині, / Де гинуть дочасно хороші квітки, / Де в цвілі та гною живуть хробаки».
Порівняйте цей уривок із рядками з поезії Є. Маланюка (цикл «Діва-Обида»): «І сліз - пісні, й бандури - біль, / І та розслабленість ледача / І серця, й розуму, і рук - / Безсила насолода плачу / Безсоромно-плебейських мук... / Невже ж калюжею Росії / Завмре твоя широчина».
Що спільного в цих рядках?
- 2. Пригадайте з уроків історії України, що вам відомо про битву під Синіми Водами. Підготуйте короткі повідомлення про цю подію та її учасників. Як Євген Маланюк у своїй поезії звертається до цього періоду і які висновки робить? Чому поетові особливо близькі ці місця?(усно)
Мистецькі діалоги
- 1. Прослухайте вірші Є. Маланюка зі збірки «Земна мадонна» у виконанні народного артиста України Святослава Максимчука. Чим вразила вас ця поезія? Чи можна стверджувати, що майстерність декламації надає поезії нових відтінків сприйняття?
- 2. Розгляньте портрети Івана Мазепи, Пилипа Орлика та Івана Гонти, вміщені в цьому розділі підручника. Чи такими постають ці лицарі волі в поезії Є. Маланюка «Уривок з поеми»?(усно)
13.01.2023
Урок № 18-19
Тема: Урок позакласного читання.
Урок "Позакласне читання. «І приріс він до села серцем і душею» (новели «Давня мелодія», «Кленові листки» В. Стефаника
Уроки позакласного читання більш детально знайомлять із творчістю письменника, дають можливість здійснити цілісний аналіз тексту новел з елементами психологічного дослідження образів-персонажів; розкрити художню своєрідність кожної з новел В. Стефаника.Учитель. Кожне людське життя – це неповторний шлях, на якому трапляються i радiснi, й сумнi подiї, що формують досвiд, гартують волю особистостi, дають їй змогу вiдчути себе мислячою й чуттєвою iстотою, здатною спiвпереживати, радiти, любити. Особливе значення для набуття досвiду мають тi моменти, якi спонукають людину виявити свiй характер, продемонструвати мужнiсть, силу духу. Подолання перепон, терпiння страждань, переборювання труднощiв – усе це робить нас фiзично сильнiшими, духовно багатшими й мудрiшими. Наша душа нiби гартується впродовж усього життя. Одним iз прекрасних мистецьких зразкiв змалювання такого гарту є новела Василя Стефаника «Марiя», де автор зображує жiнку, на долю якої випало багатостраждальне життя, не позбавлене, однак, i щасливих миттєвостей. Аналiз цього твору допоможе нам по-новому осмислити подiї власного життя, навчить оцiнювати нашi вчинки з погляду народної моралi, основою якої є любов до життя в усiх його виявах.
Оголошення теми й мети уроку. Актуалiзацiя опорних знань.
Бесiда
Чому у творчостi Василя Стефаника сталася перерва тривалiстю в 16 рокiв?
(1 сiчня 1900 року помирає письменникова матiр. Стосунки з батьком, якi й до того часу були вкрай напруженими, тепер остаточно зiпсувалися. Уже через кiлька мiсяцiв пiсля жiнчиної смертi Семен Стефаник одружується з дiвчиною – ровесницею власного сина. Цього син не змiг йому пробачити. Залишившись без батькової фiнансової пiдтримки, без теплого материного слова, вiн мусив мiркувати, як заробляти собi на прожиття. Вихiд його збiрок, пiдтримка критики i друзiв не дуже допомагали. Написане за кiлька рокiв автор знищив як непридатне для друку. З тих часiв збереглися хiба що поодинокi твори i фрагменти, писанi в листах до рiдних i друзiв. Вiдтак Стефаник ак- тивно взявся за громадську роботу, яка виснажувала його морально й фiзично. Часу на лiтературу майже не лишалося. Родина, робота, громадськi справи – та- ким було його життя на початку столiття).
Що змусило письменника знову взятися за перо?
(Подiї Першої свiтової вiйни стали тематичною основою новелiстики другого перiоду творчостi Василя Стефаника. Смерть Івана Франка, який був мистецьким взiрцем i близьким другом письменника, – страшна втрата, яку могла втамувати лише цiлоденна лiтературна праця в iм’я пам’ятi про цю славетну людину. Саме Франковi, про якого колись писав, що його «може єдиного з українських великих письменникiв найбiльше любив», присвятив пiсля довгих рокiв мовчання новелу «Марiя»).
Опрацювання нового матерiалу.
Мультимедiйна презентацiя. Подивiться презентацiю про iсторичну основу новели «Марiя» «Над його селами й мiстами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, вiйна». Законспектуйте цей матерiал, запишiть на полях свої запитання для бесiди за змiстом новели.
Методична ремарка.
У супроводi свiтлин iз зображенням подiй i учасникiв Першої свiтової вiйни на екранi подано текст, який звучить з голосу вчителя, про iсторичну основу новели «Марiя».
Перша свiтова вiйна почалася 1 серпня 1914 року. Україна була в епiцентрi боротьби: в Галичинi, Буковинi, Прикарпаттi розгорнулися бойовi дiї. Наша держава на той час була об’єктом територiальних зазiхань з боку воюючих iмперiй – Росiйської та Австро-Угорської. Українцi опинилися по рiзнi боки барикад (залежно вiд росiйського чи австро-угорського пiдданства). У пiдросiйськiй Українi соцiал-демократичнi органiзацiї закликали не пiдтримувати вiйни, а вимагати автономiї. Це створило урядовi сприятливi умови для виступу проти нацiонально-демократичних сил. Царизм також планував, захопивши Галичину, остаточно придушити український рух. Бiльшiсть галичан пiдтримала Австро-Угорщину у протистояннi з царською Росiєю.
«Ненаситнiсть царської iмперiї загрожує... нашому нацiональному життю... яке знайшло охорону в конституцiйному ладi австрiйської держави», – говорилося в Манiфестi Головної Української Ради у Львовi вiд 3 серпня 1914 року. «Український сiчовий союз» сформував легiон Українських сiчових стрiльцiв, а на його основi – регулярний полк iз добровольцiв, який брав активну участь в оборонi вiд царських вiйськ. Молодi галичани сподiвалися, що воюватимуть за iнтереси поневоленого царською iмперiєю українського народу... Вони не вважали себе нi класовими, анi державними формуваннями. Насправдi ж їх використовували iмперськi сили. Як i українську надднiпрянську мо- лодь, їх було кинуто на братовбивчу вiйну.
Вiйна виснажує сили українського народу: занепадає виробництво, убожiють люди, масово гине молоде поколiння. Попри це лишаються незнищенними в часо-просторi тi цiнностi, якi єднають українцiв у нацiю. Якi саме, дiзнаємося, проаналiзувавши змiст новели «Марiя».
Чи можна назватисюжетновеликласичним? (Нi, бо тут традицiйнi елементи, як-от: експозицiя – Марiя на призьбi; зав’язка – прихiд козакiв, розвиток дiї – розмова з «гостями», кульмiнацiя – виступ сивого козака i розв’язка – козацька пiсня, – переплетенi з позасюжетними вкрапленнями: рефлексiйними звертаннями до минулого головної героїнi та iнших персонажiв, лiричним вiдступом-описом внутрiшнього стану Марiї пiд час слухання пiснi, змалюванням жахливих картин вiйни.)
8. Яку роль у сюжетi твору вiдiграє поданий уривок? Виразно прочитайте його, передаючи вiдповiдний настрiй.
Тiкало все, що жило. Ще недавно нiкому дорiг не ставало. Дiти несли за ними добуток, однi одних стручували в провали, ночами ревiли корови, блеяли вiвцi, конi розбивали людей i самих себе. За цими здурiлими людьми горiв свiт, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всi скакали в рiку, що несла на собi багряну заграву i подобала на мстивий меч, який простягся здовж землi. Дороги дуднiли й вiйну скрипiли, їх мова була страшна i той зойк, що родився зi скаженої лютостi, як жерло себе залiзо i камiнь. Здавало- ся, що земля скаржиться на тi свої рани. А як стрiнулися над рiкою, то гармати виважували зе- млю з її передвiчної постелi. Хати пiдлiтали вгору, як горючi пивки, люди, закопанi в землю, скам’янiли й не могли пiдвести руки, щоби перехре- стити дiти, червона рiка збивала шум з кровi, i вiн, як вiнок, кружляв коло голов трупiв, якi тихенько сунули за водою.
1.Який момент у творi можна назвати кульмiнацiйним? Свою думку обгрунтуйте.
(Кульмiнацiєю твору є виступ старого козака, який пiсля чергових звинувачень Марiї у злочинних намiрах не витримав i скинув з себе одежу, демонструючи, що не має сорочки, що з великого скарбу в нього є лише хустка, яку мати поклала, щоб побратими накрили очi, коли прийде смертний час. Вiдтак Марiя зрозумiла, що її «гостi» – це тi самi українцi, яких так поважали її сини, що й вони вболiвають за долю України, тiльки невiдомо чому опинилися у ворожому таборi. І на пiдтвердження цього усвiдомлення залунала пiсня.)
2. Для чого автор уводить у текст епiзод iз Шевченковою могилою?
(Це не просто спогади односельчанки, а насампе- ред ще один доказ на користь єдностi українського народу з обох бокiв Днiпра, а також виразний штрих до створення образу старшого Марiїного сина.)
Прокоментуйте слова М.Коцюбинської. Як вони вiдображають iдейний задум проаналiзованої новели? Чому твiр «Марiя» актуальний для нас?
В наш час – час загальної стандартизацiї i морального збайдужiння, коли моральну аморфнiсть пiдносять до рiвня норми людської поведiнки i неминучої умови людського iснування, люди iнтуїтивно, а то й свiдомо тягнуться до морального очищення, шукають глибинних духовних джерел, до яких можна припасти, щоб вдовольнити свою духовну спрагу... У колi цих шукань – нове прочитання християнських духовних цiнностей, намагання заново вiдродити принципи народної моралi. І тут Стефаникiв досвiд на часi.
Законспектуйте поданий матеріал,прочитати новелу.
19.12.2022
Урок № 16
Тема: Життя і творчість Осипа Турянського.
Осип Турянський. Біографія, життєвий і творчий шлях
Осип Васильович Турянський (псевдонім 1. Думка) народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів на Львівщині в селянській родині тесляра. Закінчивши сільську початкову школу, продовжив навчання у Львівській українській гімназії. Вступив на філософський факультет Віденського університету згодом захистив докторську дисертацію. Під час навчання в університеті розпочав літературну працю.
1910 року Турянський влаштувався вчителем до Перемишльської гімназії. Восени 1914 року письменника мобілізували до Австрійського війська й відправили на сербсько-австрійський фронт. Наступного року він потрапив до сербського полону, пережив виснажливий перехід засніженими горами, під час якого загинуло багато військовополонених. Пережиті враження було покладено в основу повісті-поеми «Поза межами болю». Певний час письменник провів у таборі інтернованих осіб в Італії. Після закінчення Першої світової війни Турянський переїхав до Відня, де отримав право на університеті, 1923 року письменник повернувся до Галичини іі одразу ж розгорнув активну літературну діяльність, брав участь у заснуванні видавництва «Журавлі», в якому друкував свої твори. У цей час він не полиша викладацької праці, вчителював у Яворівській і Дрогобицькій гімназіях, у державній польській школі Львова.
Помер Осип Турянський 28 березня 1933 року, похований у Львові.
В історію української літератури Турянський ув йшов як автор низки творів, його творчий доробок складають повість-поем; «Поза межами болю» (1917-1921), повісті «Дума пралісу» (1922), «Син землі» (1933), збірник оповідань «Боротьба за великість», комедія «Раби» (1 >27).
«Осип Турянський нічого у своєму творі не витії, ав. Він, володіючи величезним матеріалом... зумів ‘‘стиснути" пережите, ги реболене й перемучене у короткій повісті. Відповідно був вибраний стилі уривчастий, суворий й водночас — пісенно-поетичний. Письменник, очевидно, й не міг тоді по свіжих слідах писати розлого, довго, рани його ше були свіжі, ще люто боліла душа, ше кожне слово, спогад, думка були схожі на і ірапнель, на розривну кулю, на холодне лезо патнета; ще ночами йому снили< я заметені снігом, скуті морозом і всипані солдатським трупом голі албанські горг.. В передмові до книжки він писав: ‘‘...Судилося нам пройти за життя пекло яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля й смерті". Тому його книжка й написана мовби одним подихом, вона повна крику, розпачу, подекуди й патетики... і ще ця книжка повна попереджень людству: дивіться-но, що робить з людиною війна; і ще ця книжка повна віри в силу людського духу: навіть у найскладніший час, коли героям твору довелося вибирати між очевидною смертю і звироднінням, канібалізмом, вони обирали смерть, не опустилися до звірячого самозахисту...
Пекло — не війна. Він знав війну в обличчя, Доктор філософії Осип Туринський був мобілізований до австрійської армії 1914 року й кинутий на австро-сербський фронт. 1915 року письменник потрапив у полон. Узимку того ж року німецькі армії прорвали фронт і серби, відступаючи, повели з собою у мороз, у хуртовину, через албанські гори “дорогою смерті” 60 тисяч полонених. Живими, як твердить автор, залишилося 15 тисяч; разом із полоненими гинули також сербські солдати.
Десь у хвосії цієї страшної валки пленталося семеро приречених на смерть, серед них і майбутній автор повісті “Поза межами болю”. У цьому льодовому поході за смертю письменник бачив божевільне маячіння, коли солдатам являлися перед очі живі і мертві, коли впни переставали відчувати межу між днем учорашнім і сьогоднішнім...»
Мітки: біографія, конспект по біографії, біографія коротко, детально.
Питання для самоперевірки
Початковий рівень
- Які враження автора покладено в основу повісті «Поза межами болю»?
- Випишіть цікаві факти з біографії Осипа Турянського
Середній рівень
- Чому твір Турянського має визначення повість-поема?
- Поясніть значення назви «ІІоза межами болю».
12.12.2022
Урок № 15
Тема: Аполітичність,наскрізна життєствердність у поезіях Богдана Ігора-Антонича
"Зелена Євангелія","Різдво".
Аналіз поезії “Різдво” Богдана-Ігоря Антонича стане у нагоді всім, хто вивчає українську літературу, вже ознайомився з біографією письменника і прочитав матеріал про його творчість. За допомогою цього матеріалу вам буде легше засвоїти найголовніше про цей вірш і грунтовніше підготуватися до уроку.
Рід: лірика.
Жанр: вірш.
Тематичний різновид: філософська лірика.
Тема: факт народження Христа.
Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.
Історія написання: в умовах польської експансії на Західній Україні Антонич відбувається як український поет, який шукає нових форм і продукує новий погляд на світ, поезію, де поєднуються християнська міфологія із традиційними національними фольклорними ідеями й образами.
Рік створення: 1934.
Збірка: «Три перстені».
Напрям: модернізм.
Течія: символізм, авангардизм, міфологізм.
Богдана-Ігоря Антонича складно віднести до якоїсь течії, оскільки його творчість характеризується винятковою вишуканістю й неоднозначністю, де національне злите зі світовим, міфологія з реальністю, раціональне з ірраціональним.
Мотиви:
- «велике в повсякденні»;
- «краса»;
- «Батьківщина»;
- «природа».
Образи:
- людей: лемки у крисанях; Марія;
- міфологічних істот (умовно): бог;
- природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх;
- предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі капелюхи); стріхи; долоні.
Символічні образи
Кожен образ у поезії є своєрідним символом:
- сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос);
- лемки (символ-аналог волхвів);
- золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя);
- місяць (символ батьківщини).
Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис:
«Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».
Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»).
Система віршування: силабо-тонічна.
Віршовий розмір: 4-стопний ямб
Строфа: чотиривірш (катрен). Римування: перехресне (абаб).
Художні засоби виразності: епітет, символ, інверсія.
Різдво
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.
Аналіз вірша "Зелена Євангелія", Б. Антонич:
Тема: гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.
Ідея: «Зелена Євангелія» — показати зелений світ, який для поета є священним.
Вид лірики: пейзажна.
Жанр : ліричний вірш.
Провідний мотив твору: гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.
Композиція твору. Вірш «Зелена Євангелія» — це лише дві строфи-катрени, але в них поет висловив і почуття ліричного героя, і красу землі, і її божественне начало.
Образи твору. Ліричний герой — людина, шо любить свою землю, її природу, оспівує весну, гірське село, місяць, усю багатобарвність і красу землі.
Художні засоби: епітети: «білі коні», «земля стобарвна» допомагають побачити багаті кольори землі;
порівняння: «весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;
омофони: «сонце — сон цей» використовує поет задля створення багатогранного образу — зорового, звукового, тактильного;
діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним.
Римування: «Зелена Євангелія» — перехресне
Віршовий розмір «Зелена Євангелія»: чотиристопний ямб із пірихієм
Записати в зошити літературні паспорти поезій
Вивчити вірш "Різдво" напам"ять.
05.12.2022
Урок № 14
Тема:Життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича
Богдан-Ігор Антонич. Біографія, життєвий і творчий шлях
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту (нині Польща) в сім’ї греко католицького священика. Його батько Василь Кіт змінив прізвище незадовго до народження єдиного сина.
Дитинство майбутнього поета припало на роки Першої світової війни. У це» час родина мусила багато переїздити, деякіиі час Антіяшчї жили у Відні, потім на ІІряшівшіші в Чехословаччині.
Початкову освіту Антонич здобув удома, а впродовж 1920-1928 рр. навчався u гімназії імені Королеви Софії у Сяноку. Далі були університетські роки: пост став студентом філософського факультету Львівського університету. Одночасно з університетськими студіями, брав участь у громадському та літературному житті Львова, входив до гуртка студентів-україністів при науковій секції товариства «Прихильників освіти». Важливим етапом його особиетіспого національно-культурного становлення стало оволодіння українською літературною мовою. Антонич із великим інтересом знайомився з сучасною українською поезією, зокрема з творами П, Тичини, М. Рильського, Є. Плужника. Захопившись віршуванням ше в дитячі роки, в університетський період поет постійно вдосконалював свою майстерність, багато часу приділяв художнім пошукам. Уперше з читанням власних творів він виступив 1929 раку як член товариства студентів-україністів. Перша поетична публікація Антонича з'явилась 1931 року в журналі + Вогні», надалі він активно видавав свої твори в періодиці.
1933 року Антонич закінчив університет, здобувши ступінь магістра філософії та польської філології. Поет знав декілька слов'янських мов, англійську іі німецьку мови. Наступний період життя бур для Аіггонича надзвичайно плідним у творчому плані. Він друкував свої твори в журналах «Дзвони», «Вісника, «Назустріч», «Наша культура», «Ми», виступав зі статтями на літературні іі мистецькі теми, брав участь у редагуванні журналів «Дажбог» і «Карби». Письменник випробував свої сили у прозі та драматургії. Збереглися незакінчена новела «Три мандоліни», фрагмент повісті «На другому березі», лібрето до опери «Донбуш».
Головним творчим здобутком Антонича є пензія, Сучасники відзначали надзвичайно стрімке творче зростання митця. Г'а життя пін видав збірки «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (193 і), «Книга Лева» (1936). Книжки «Зелена Євангелія» (1938) та «Ротації» (1938) побачили світ уже після його смерті. Критики називали Антонича «найбільшим після Франка національним поетом».
Помер Еогдан-Ігор Антонич 6 липня 1937 року на двадцять восьмому році життя.
«Лнтоничева стихія — це занурення у глибини природи, в прапервіс- ність світу, відчуття себе, свого духовного “я" ланкою в безконечному кільці метаморфоз, шо так яскраво виявилося в “Трьох перстенцях” (1934), “Книзі Лева" (1936), “Зеленій Євангелії" (1938). Його "осонценість”, “окриленість”, "оспіваність" приховують за зовнішньою оболонкою життєлюбства і оптимізму глибокий драматизм буттєвісного онтологічного плану; за сонцем тут неодмінно виглядає холодне, мертве світло місяця, перстень молодості й пісні неодмінно замикає перстень смерті як передумови і запоруки “вічної молодості"... '
Цікавим виявом сюрреалізму в українській поезії с незакінчена збірка Б.-і. Антонича "Ротації". Сам автор в інтерв’ю часописові “Назустріч" (1У35, № 15) назвав цей стиль “надреалістичним натуралізмом” міської теми. "Ротації”, за його визначенням, — це "місто в собі, місто — суть, місто — майже царина природи, місто — майже біологізоване...” Уже з цієї короткої самохарактеристики окреслюється антонич і вс: ький варіант сюрреалізму: тут немає й натяку на бретонівеький автоматизм письма, навпаки, домінує наскрізна концеитуальність задуму. Скульптурна монументальність образів, що творять фантастичні пейзажі, які нагадують чи то нагромадження ранніх геологічних епох, чи то хаос зруйнованих внаслідок апокаліптичної катастрофи гігантських міст, споріднює сюрреалістичні в із її Антонича з сюрреалізмом у живописі, зокрема з творами Д Кірко та M Андрієика, творчістю яких поет цікавився».
Мітки: біографія, конспект по біографії, біографія коротко, детально.
Поняття пов'язані з його творістю:
Міфологізм — відображення міфологічного мислення в літературі, використання письменниками з різними художніми цілями елементів давньої міфології.
Асоціативність (лат. association — зв’язок, поєднання) — властивість літератури, особливо філософської поезії, яка передбачає формування художнього змісту твору на основі різних історико-культурних смислів.
Запитання для самоперевірки
Початковий рівень
- Назвіть поетичні збірки Б.І. Антонича.
- Про якого відомого українського поета згадано у вірші «Вишні»?
Запишіть коротко біографію митця.
Дайте відповіді на запитання самоперевірки.
28.11.2022
Урок № 13
Тема:Розвиток української літератури в Західній Україні до 1939 року.
Перегляньте презентацію та відео за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=3eN_E_udvjw
Виконайте завдання № 2 на стр.132 у підручнику.
21.11.2022
Урок №12
Тема:Урок-вікторина(розвиток мовлення)
Мета: узагальнити й систематизувати знання учнів з літератури; розвивати уяву, допитливість, спостережливість, вміння орієнтуватися в набутих знаннях; виховувати інтерес до прочитаного, формувати любов до українського слова
- Назвіть основоположника нової української літератури
- Як називається збірка поезій Тараса Шевченка?
- У якому творі дівчина перетворюється на тополю, назвіть також автора Т.Г. Шевченко
- Укажіть автора і назву твору, темою якого є героїчна боротьба тухольців проти монголо-татарських загарбників
- З якою метою Павлусь із повісті Андрія Чайковського мандрує в Крим?
- У якому творі розкривається героїчна боротьба козацтва проти татар?
- Назвіть автобіографічну повість
- Про якого героя йдеться у цьому уривку, назвіть автора «…прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, — без жайворіння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження»
- Трояндову сукню продавала героїня повісті
- Назвіть автора поезій «Ти знаєш, що ти – Людина…» і «Лебеді материнства»
- Із якої поезії взяті слова «…Іколивпадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі»?
- Із яким словом асоціює Олекса Стороженко слово «скарб»?
- Твір «Мишка» Олекси Стороженка за жанром
- Назвіть героїню повісті-казки Любові Пономаренко «Русалонька , або прокляття роду Кулаківських"
- Чому її називали Русалонькою?
- За допомогою яких предметів Софійка подорожувала в минулому?
- Хто допомагає Софійці змінити долю героїв на краще
- Хто є прототипом Івана Сили?
- Назвіть автора і назву вірша, із якого взяті слова «…і рушник вишиваний на щастя на долю дала»
- Які кольори символізують долю людини у цій поезії?
Письмово дайте відповіді на запитання.
14.11.2022
Урок №11
Тема:Література рідного краю (прозові твори).
Історія потужної школи запорізької поезії та її сучасні напрямки: вірність своєму рідному краю та своїй рідній мові
Стадніченко Ольга Олександрівна
- доцент, кандидат філологічних наук
- завідувач кафедри українознавства Запорізького національного університету
- член Запорізької обласної організації Національної Спілки краєзнавців України, голова комісії Спілки з літературно-мистецького краєзнавства
Літературне Запоріжжя як складова частина літературно-культурного розвитку - це явище багатогранне і різнопланове. Коли говоримо про літературне Запоріжжя, то перед нами постає барвиста панорама, представлена іменами непересічних літераторів: від кобзарів-ліриків, що закладали підґрунтя нашої духовності, відомих постатей в історії української науки, літератури, культури, які репрезентували наш край наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст., до молодих літераторів початку третього тисячоліття, таких несхожих на попередників, які вже встигли по-іншому осмислити сьогодення і своєю творчістю відкрити літературний процес ХХІ ст.: С.Аніщенко, М.Брацило, Г.Вівчар, П.Вольвача та ін.
На розвиток літератури в Запорізькому краї протягом століть впливало чимало чинників як позитивного, так і негативного характеру, в тому числі і географічне положення, як окраїни Росії у ХУІІІ- поч. ХХ ст. з одного боку, і як центру запорізького козацтва - з іншого. “Навіть дореволюційний Олександрівськ (щоправда, суціль зрусифікований) не був байдужим до літератури, - вказував П.Ребро у ст. “На перевалі”. - Згадаймо хоча б поета-футуриста Вадима Баяна (справжнє прізвище Сидоров), який приятелював з В.Маяковським і видав у Петербурзі збірку віршів “Лирический поток” з трьома передмовами - Ігоря Северяніна, Федора Сологуба та Ієроніма Ясинського…
Як відомо, в Олександрівську деякий час жила Дніпрова Чайка, у Бердянську натхненно трудився Трохим Зіньківський, з хутора Веселого Вільнянського району вийшов знаний співець козацтва Андріан Кащенко, з Гуляйполя - Єлисей Карпенко - драматург і актор, з Мелітополя - головний теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов, з яким воював Ленін. У тому ж Гуляйполі жив і працював Грицько Кернеренко (Кернер), який писав українською мовою і перекладав Гейне, Пушкіна, Надсона та ін.” (Хортиця, -1994.-№3.-с.7-8). Тут працювали тривалий час фольклористи і етнографи Іван Манжура і Яків Новицький, педагог Микола Корф, поет Микола Філянський.
Як вказують дослідники, зокрема В.Ф.Шевченко, розвиток літературного руху на Запоріжжі в перші десятиліття ХХ ст. проходив досить жваво: організовувалися літературні гуртки, літературні сторінки в газетах, альманахах. Але, на жаль, негативні суспільно-політичні процеси в країні 30-40-х років перешкодили вільному творчому поступу літераторів, і запорізьких у тому числі. Початком ідеологічного наступу на красне письменство стала реорганізація т.зв. спілки пролетарських письменників Запоріжжя “за соціальним станом, за напрямом творчості”, після якої з 35 членів письменницької організації “Струм” залишилося тільки 5.
Величезної шкоди розвитку літератури безперечно завдала Друга світова війна, яка обірвала життя і поставила крапку у творчості багатьох письменників (М.Гайдабура, М.Шпак, М.Шльома та ін.).
Але вже з 1948 року в Запоріжжі відновлює свою роботу створене до війни літературне об’єднання.
Першим його керівником був В.Сагайдак. З середини 50-х років очолював літоб’єднання член СПУ Василь Лісняк, а в 1967 році було засновано обласну організацію Спілки письменників України, відповідальним секретарем якої став Петро Павлович Ребро і керував нею майже 30 років, з 1998 по 2016 рік - головою ради обласної організації НСПУ був Григорій Іванович Лютий.
З травня 2016 року головою обласної організації НСПУ був обраний Володимир Віхляєв.
За 50 років творчої діяльності запорізький загін письменників, який нараховує 23 члени НСПУ (старші ідуть у вічність, на зміну приходять молоді) мають великі здобутки і успіхи. На книжковій полиці запорізької філії письменників понад 500 книг поезії, прози, публіцистики, гумору і сатири, критики.
Запорізька сторінка в контексті розвитку української літератури яскраво репрезентована імена поетів старшого покоління В.Лісняка, П.Ребра, М.Лиходіда, О.Стешенка, Г.Лютого, О.Шостака, А.Рекубрацького, О.Абліцова, В.Сироватко, Т.Нещерет і молодих - М.Брацило, С.Аніщенко, М.Буряка та ін., прозаїків О.Джигурди, В.Ликова, П.Омеляненка, М.Гомона, В.Черевкова, П.Ловецького, О.Огульчанського та ін., гумористів-сатириків В.Чубенка, В.Прудовського, М.Білокопитова, критиків, публіцистів. Твори наших земляків вивчаються в середніх та вищих навчальних закладах в курсі “Література рідного краю”, внесені до підручників і хрестоматій, стають предметом літературознавчих досліджень.
Уже сьогодні можна говорити про потужну школу запорізької поезії, яка була сформована на запорізькому літературному ґрунті як явище постшістдесятництва, коли молоді літератори входили в літературу вже озброєні ідеями шістдесятників.
Ледь черкнули крилом зародження того руху, але ввійшли в літературу могутньо і потужно, запорізькі поети О. Стешенко і М. Лиходід. Яка яскрава образність, які блискучі алітерації у віршах молодого Олександра Стешенка!
Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!
Ви чуєте, як хруснули
Ключиці у зими? [8, с.10].
Дзвінкі приголосні в Олександра Стешенка звучать іще дзвінкіше. А Микола Лиходід наче хоче довести, що і глухі приголосні можуть бути дзвінкими і що навіть голосні звуки діляться на дзвінкі і глухі. Цю поезію навряд чи назвемо експериментальною. Ці рядки й понині є окрасою всього того, що зроблено нашими поетами:
На тих балках, де гульбища галчані,
Де на буграх так густо бугили,
Були колись михайлівські гончарні,
Були-гули, були та й загули...
Але по-справжньому цей процес почав набирати хід, коли на літературному горизонті Запоріжжя з'явилася постать зовсім юного Анатолія Рекубрацького.
У Запоріжжі розквітло ціле гроно молодих і вельми талановитих поетів і поетес. Це насамперед О. Шостак, Г. Лютий, О. Абліцов, Г. Літневський, В. Моруга, В. Сироватко. Звісно, їх було значно більше, називаємо тільки тих, хто став членом спілки письменників України.
Характерна деталь: новобранці літератури сміливо вводили в українську мову неологізми або відстоювали право вживати в мові такі слова, яких немає в словниках
Постшістдесятники намагались зруйнувати ті бар'єри, які не вдалось остаточно здолати шістдесятникам. Чи не найважливішим відкриттям юних, надзвичайно талановитих письменників було відкриття, а точніше – розвиток у новому контексті понять „образ” та „образне мислення”, які промінили у світ найжиттездатнішими і, мабуть, вічними, конкретночутттєвими формами відображення дійсності.
Взагалі-то це був дивовижний літературний процес. Двадцятитрьохлітньому молодому поетові А.Рекубрацькому, не членові спілки письменників України і не членові КПРС, було довірено проведення занять в обласному літературному об'єднанні, головою якого він став.
Навколо літературного об'єднання і літературної студії Запорізького педінституту (нині – Запорізький національний університет) згуртувалася велика група цікавих молодих поетів, які почали диктувати літературну моду мало не усій молодій поезії України. Досить сказати, що на ті заняття приїздили молоді поети з Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Черкас і навіть Києва. Із того грона назвемо ті імена, які вціліли в часі, стали членами Спілки письменників України. Це – Г. Літневський, В. Моруга, О. Шостак, О. Абліцов, Г. Лютий, О. Матушек, В. Сироватко.
Нелегко входив у літературу поет Григорій Лютий. Дзвінкий голос поета знала вже вся Україна, а от першої книги все не було. Г. Лютого літератори називають між собою „співцем кохання”. Справді, тема кохання була і залишається провідною в його творчості. Скільки цноти вкладав молодий поет у це велике поняття! Зверніть увагу, своїх ровесниць юнак називає на „Ви”!
„І Ви красиві, дівчино, і Ви...
О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
Ці карі очі – лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови...” [5, с. 216].
Допомагає Григорію Лютому вільнолюбивий козацько-махновський гуляйпільський дух, який передавався з покоління у покоління від діда прадіда. Г. Лютий відкидає підтексти і прямо пише про народність махновського руху, створює разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком пісенно-драматичну виставку про Нестора Івановича, яка мала великий успіх у Гуляйполі, Запоріжжі та інших містах України.
І, здавалося б, зовсім не вписується в ці протилежності лірично-філософський юнак Геннадій Літневський. Та все ж їх єднає одна спільна якість – це високість думки, незрадливість юнацьким ідеалам.
Яскравим свідченням цього є вірш Г.Є.Літневського, присвячений Г. Лютому. Він не має назви, та суть його така. Ліричний герой опинився в нічнім степу. А з неба падає зірка, падає не через втому чи кволість, а через свою непотрібність, бо герой вірша дивиться тільки собі під ноги і вже не звіряється з нею. Приголомшують своєю філософською глибиною рядки:
„Я смерті не віщую, то – неправда,
Коли зоря шугає з висоти,
Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
То зрікся хтось високої мети...” [2, с. 288].
І автор дає надію усім, хто обрав невірний шлях, втратив життєву рівновагу і не бачить виходу.
„... Я іноді робив непевні кроки,
Я спотикався, я збивався з ніг,
Але не впав, бо думав про високе, ;
І через те упасти я не міг”.
Варто зацитувати рядки ще з одного вірша, який, на жаль, став пророчим у біографії молодого поета:
„Я кричу: „Повертай!”
Я бажаю туди –
До побачень, освідчень, скандалів, заручин.
Ніж байдужим летіти
В далекі світи,
Хай мене в тих світах краще совість замучить.
Але вже пізно.
Попереду нас
Гальмує МАЗ.
Ми зупинитись хочем,
Та стоп-сигнал – червоний, наче Марс,
Летить у наші вирячені очі” [4, с. 21].
Геннадій Літневський і Василь Моруга разом загинули в автомобільній катастрофі, але встигли сказати своє слово в літературі.
Поетом з абсолютним мовним слухом називають Олександра Шостака. До звукових, сюжетних, філософських знахідок вищеназваних поетів О. Шостак додає ще й високу стилістичну вимогливість. Стиліст він справді неперевершений. Зінкола він демонстрував перспективні можливості майбутнього розвитку української мови.
На жаль, тільки частково збереглася в пам'яті його ровесників експериментальна поема О. Шостака на десяти сторінках, яка була написана одним реченням. В О. Шостака дуже сильно відчувається історична і фольклорна основа.
Деякі вірші звучать, наче філігранна обробка народнопісенної творчості, але своє кредо, висловлене в юності, поет зберіг на все життя.
Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах – безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль стрічати першим.
І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова”
І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах – безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль стрічати першим.
І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова”
І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
Законспектувати поданий матеріал.
Прочитата поезії О.Абліцова,Г Лютневського.
07.11.2022
Урок №10
Тема:Контрольна робота
нагадує каторжника»
постановою – «розстрілять», завше мнеться».
замість серця; злий геній».
31.10.2022
Урок № 9
Тема:Інсценізація фрагмента комедії "Мина Мазайло"
(розвиток усного мовлення)
Перегляньте відеоролик за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=S2ET82Ykkpk
Виконайте завдання № 7 (11,12)
24.10.2022
Урок № 8
Тема:Розвінчання національного нігілізму,духовної обмеженості в комедії Миколи Куліша "Мина Мазайло"
Серед усіх п’єс Миколи Куліша, «Мина Мазайло» мабуть є найменш відомою за межами України.
Вона єдина не має перекладу на російську мову, та й англійською були перекладені лише невеличкі уривки твору, у той час, коли інші п'єси автора неодноразово перекладалися на різні мови, і
ставилися на сценах зарубіжних театрів. Таке відношення до п'єси можна пояснити тільки тим, що прізвища та деякі вирази героїв, викликані грою на різниці фонетичних, морфологічних і лексичних норм російської та української мов, неймовірно складні для перекладача.
Основна тема твору
Відтворення проблеми українізації в країні на початку XX сторіччя. В «Мина Мазайло» М. Куліш сатирично змалював новітнє міщанство та засудив комплекс меншовартості, висміяв носіїв великодержавного шовінізму.
Персонажі
Ряд персонажів п’єси – явно носії тих чи інших суспільно-моральних вад і недоліків, оцінки яких у дослідників однозначно негативні. У цю групу дійових осіб входять Тьотя Мотя, Рина, Мазайлиха, Мазайло та Баронова-Козино. Їх об’єднують поверхневе світосприйняття, вкрай обмежений життєвий кругозір, нестійкі моральні принципи. В той же час, в кожному з них наявна та чи інша яскраво виражена риса, що створює з персонажа самостійний тип.
Мина Мазайло. Батько трьох дітей, харківський службовець, який мріє змінити прізвище на щось, на його думку, цікавіше і милозвучне, бо саме в прізвищі він бачить причини життєвих негараздів та соціальних поразок. Заради своєї нав’язливої ідеї Мина готовий відмовиться від українства і навіть розірвати зв'язок з рідним сином. Яскраво вираженою рисою характеру Мини є його наївне, дитяче прагнення до науки, яке виражається в винайденій ним електричній мухобійці і гучних фразах про систему кровообігу, середньому арифметичному і т.п.
Син Мокій. Юнак, без п’яти хвилин комсомолець, захоплений красою української мови. У творі він виступає начебто позитивним героєм, вивчаючім і захищаючім рідну мову. Він мрійник та романтик, маючій глибокі знання українського фольклору, літератури та історії. Але коли чує, що батько вирішив змінити прізвище, стає по відношенню до нього жорстоким і нестриманим, грубо кричить: «З новим прізвищем у криницю!». Мокій так занурений у свої книги, що ніяк не може укластися у рамки сучасних умов життя і навіть не може переконати у своїй правоті членів сім’ї.
Лина і Рина Мазайло. Мати й донька – міщаночки, цілком розділяють зневагу свого тата та чоловіка до всього, що пов’язане з українською мовою. Між собою ці дві жіночки спілкуються грубо, часто лаються та ображають одна одну, вважаючи себе розумнішою за іншу. Повсякденним заняттям Мазайлихи та Рини є плітки, обговорення, та виявлення заздрості до тих, хто, на їх думку зміг «влаштуватися» в житті. Те, що виходить за рамки їх розуміння, миттєво піддається грубому осуду і прокльону. Так, наприклад, коли Мазайлиха дізналась про те, що її син категорично відмовився змінювати прізвище, відразу пропонує проклясти його.
Тітка Мотря. Груба, недосвідчена, гостра на язик жінка, яка дуже ворожо налаштована до всього, що має відношення до української мови. Вона не соромиться висловлювати свої недалекі погляди, і хоча сама українка, вважає себе «руською». Коли на вокзалі Мотря побачила напис «Харків», вона з обуренням запитала «Навіщо іспортили город?», а також назвала «безобразієм» українську оперу «Тарас Бульба», у якій артисти співали українською мовою, яку вона вважає «австріяцькою вигадкою». Мотря навіть стверджує, що «прілічнєє бить ізнасілованной, чим українізірованной».
Дядько Тарас. Людина, яка виступає за збереження старих, іноді застарілих устоїв, не враховуючі нові умови життя. При тому, коли сімейство сперечається з приводу зміни прізвища, дядько виявляється слабшим за Мотрону, пропонуючи хоч би корінь прізвища, як показник роду, залишити. Але навіть в нього присутні висловлювання, які не позбавлені здорового глузду та любові до рідного краю.
Уля. Має повноцінний драматичний характер, вона – єдиний персонаж п’єси, особистість якого протягом всієї дії постійно змінюється та розвивається. У творі тільки вона знаходиться в cкладній ситуації тяжкого морального вибору. Правда, на самому початку п’єси вона постає перед нами в непривабливому світлі: тут вона така ж кокетка, як і Рина або «як усяка Уля ». Але протягом наступних актів читач має можливість простежити поступовий прогрес в її особистості. Духовне зростання Улі проявляється найяскравіше в двох епізодах четвертого акту. На початку акту виявляється, що їй вдалося відшукати в бібліотеці повний текст вірша, який сам Мокій давно не міг знайти. Тут ми бачимо яскраве піднесення Улі над Мокієм, бо на відміну від нього дівчина не «сидить одна в холодній хаті», не «ховається зі своїм українським язиком», а діє – відшукує те, що хотіла. Більш показовим є епізод пояснення Улі з Мокієм, де Уля, погрожуючи відїздом до Одеси, повинна була змусити Мокія міняти прізвище. Саме тут Уля стоїть перед традиційним конфліктом почуття і обов'язку, вона самовіддано приймає правильне моральне рішення: пригнічує свої почуття, щоб її улюблений чоловік міг відстояти свою позицію.
Баронова-Козино. Вчителька російської, яскраво вираженою якістю якої є вигадлива допотопна аристократія.
Аренський, Губа та Тертика. Друзі-комсомольці Мокія, які сприймаються у п'єсі як ідеологічний додаток, а не живі персонажі.
Дія перша (8 сцен)
Рина Мазайло повідомляє своїй подрузі Улі, що тато вирішив змінити прізвище Мазайло на щось більш благозвучне. Й висловлює побоювання, що її брат, який занадто захоплюється українською мовою, не погодиться з батьком, бо, навпаки, бажає, щоб до прізвища Мазайло було додане ще більш неблагозвучне «Квач». Щоб умовити брата змінити рішення, Рина з матір’ ю вирішили написати листа тьоті Моті у Курськ. Подумавши, Рина вмовляє матір надіслати тітці телеграму, щоб та якомога скоріше приїхала. Поки мати виходить складати текст телеграми, Рина умовляє Улю спробувати закохати в себе Мокія, який, згідно з її планом, повинен за коханням забути про свою українську мову.
До кімнати заходить Мокій. Рина знайомить подругу з братом, та намагається впевнити його у тому, що Уля, як і він, цікавиться українською мовою. Юнак починає з натхненням пояснювати значення українських слів, а Рина робить все можливе, щоб ввечері брат сходив з подругою в кіно. Повертається додому тато, який розповідає доньці та дружині, що у Загсі їм погодилися змінити прізвище. А також повідомляє, що знайшов для себе вчительку «Правильних проізношеній» – Баронову-Козину. Рина боїться скандалу тата з братом, тому вмовляє останнього мовчати з приводу зміни прізвища до того часу, поки приїде тітка Мотря. До кімнати входить Мокій, який, не помічаючи Мину, піднесено розказує Улі яке гарне прізвище Мазайло-Квач. Рина дізнається від Улі, що та сьогодні йде з Мокієм в кіно.
Дія друга (9 сцен)
Увесь час Рина вмовляє подругу прискорити «закохування» брата, який ще не здогадується, що сім’я знаходиться у процесі зміні прізвища. До Мазайло-старшого приходить вчителька «Правильних проізношеній». Саме від неї юнак вперше чує про майбутні зміни в сім’ї. Баронова-Козино намагається вчити Мину російській мові, натомість Мокій починає вчити українській мові Уляну.
Ускладнює обставини тітка Мотря, яка зневажає все українське, чим дуже дратує Мокія. Практично водночас з нею до Мини приїздить брат Тарас, який, навпаки, захищає все, що пов’язане з українською мовою та історією.
Дія третя (4 сцени)
Тьотя Мотя викликала племінника на дискусію, а юнак, в свою чергу, запросив на неї трьох друзів- комсомольців. Уля вже не однодумець Рини, бо захопилася українською мовою. В процесі дискусії дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, і він, поступаючись Мотрі, голосує за зміну прізвища, але пропонує залишити від нього хоч би корінь.
Дія четверта (16 сцен)
Уля хвалиться подрузі, що їй вдалося закохати в себе Мокія, і він запропонував їй жити разом. Рина миттєво вигадує план використати почуття брата до Улі, та намовляє подругу поставити йому умови: якщо він не погодиться на зміну прізвища, вона поїде жити у Одесу до тітки. Уля не може це зробити, бо палко кохає Мокія, та не бажає робити йому боляче. Після поцілунку юнака вона тікає.
Мина приносить газету, де повідомляється, що його прізвище вже змінили на Мазєнін, сімейство божеволіє від радості. Газету ставлять під скло у рамі. Мокій страждає у своїй кімнаті, дядько Тарас почувається нікому не потрібним. Привітати Мазєніних заходить вчителька Баронова-Козино. За нею з’являється Уля та три комсомольця – друзі Мокія. Сімейство пропонує їм прочитати в газеті про зміну їх прізвища, але один з комсомольців знаходить текст, де повідомляється, що за постійний «опір українізації» Мазайло-Мазєніна звільнено з посади.
Дуже стисло «Сатирична комедія «Мина Мазайло» – п’єса без позитивного героя. Особливості сюжету»
👋 Якщо нема сил читати стислий переказ твору Миколи Куліша «Мина Мазайло», то можна його послухати…
Питання та відповіді
До якого жанру відноситься твір «Мина Мазайло»?
За визначенням самого автора, п’єса «Мина Мазайло» – сатирична комедія. Але у ній має місце трагічність становлення української мови, загнаного та заляканого народу, тому твір вважають
трагікомедією.
Який образ хотів розкрити автор, описуючі головного героя твору – Мини?
Під «маскою» Мини драматург хотів показати типового українського перевертня, який здатен на все заради особистої вигоди: він цурається власного роду, рідної мови, традицій, бажає змінити прізвище, і, навіть, ладен піти на конфлікт з рідним сином.
Які проблеми розкриває автор у своєму творі?
У «Мина Мазайло» Микола Куліш розкрив проблеми української мови, комплексу меншовартості, батьків і дітей, уміння відстоювати власну думку.
Законспектувати поданий матеріал у зошити.
Прочитата комедію у скороченому варіанті.
17.10.2022
Урок № 7
Тема:Література рідного краю (прозові твори).
Історія потужної школи запорізької поезії та її сучасні напрямки: вірність своєму рідному краю та своїй рідній мові
Стадніченко Ольга Олександрівна
- доцент, кандидат філологічних наук
- завідувач кафедри українознавства Запорізького національного університету
- член Запорізької обласної організації Національної Спілки краєзнавців України, голова комісії Спілки з літературно-мистецького краєзнавства
Літературне Запоріжжя як складова частина літературно-культурного розвитку - це явище багатогранне і різнопланове. Коли говоримо про літературне Запоріжжя, то перед нами постає барвиста панорама, представлена іменами непересічних літераторів: від кобзарів-ліриків, що закладали підґрунтя нашої духовності, відомих постатей в історії української науки, літератури, культури, які репрезентували наш край наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст., до молодих літераторів початку третього тисячоліття, таких несхожих на попередників, які вже встигли по-іншому осмислити сьогодення і своєю творчістю відкрити літературний процес ХХІ ст.: С.Аніщенко, М.Брацило, Г.Вівчар, П.Вольвача та ін.
На розвиток літератури в Запорізькому краї протягом століть впливало чимало чинників як позитивного, так і негативного характеру, в тому числі і географічне положення, як окраїни Росії у ХУІІІ- поч. ХХ ст. з одного боку, і як центру запорізького козацтва - з іншого. “Навіть дореволюційний Олександрівськ (щоправда, суціль зрусифікований) не був байдужим до літератури, - вказував П.Ребро у ст. “На перевалі”. - Згадаймо хоча б поета-футуриста Вадима Баяна (справжнє прізвище Сидоров), який приятелював з В.Маяковським і видав у Петербурзі збірку віршів “Лирический поток” з трьома передмовами - Ігоря Северяніна, Федора Сологуба та Ієроніма Ясинського…
Як відомо, в Олександрівську деякий час жила Дніпрова Чайка, у Бердянську натхненно трудився Трохим Зіньківський, з хутора Веселого Вільнянського району вийшов знаний співець козацтва Андріан Кащенко, з Гуляйполя - Єлисей Карпенко - драматург і актор, з Мелітополя - головний теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов, з яким воював Ленін. У тому ж Гуляйполі жив і працював Грицько Кернеренко (Кернер), який писав українською мовою і перекладав Гейне, Пушкіна, Надсона та ін.” (Хортиця, -1994.-№3.-с.7-8). Тут працювали тривалий час фольклористи і етнографи Іван Манжура і Яків Новицький, педагог Микола Корф, поет Микола Філянський.
Як вказують дослідники, зокрема В.Ф.Шевченко, розвиток літературного руху на Запоріжжі в перші десятиліття ХХ ст. проходив досить жваво: організовувалися літературні гуртки, літературні сторінки в газетах, альманахах. Але, на жаль, негативні суспільно-політичні процеси в країні 30-40-х років перешкодили вільному творчому поступу літераторів, і запорізьких у тому числі. Початком ідеологічного наступу на красне письменство стала реорганізація т.зв. спілки пролетарських письменників Запоріжжя “за соціальним станом, за напрямом творчості”, після якої з 35 членів письменницької організації “Струм” залишилося тільки 5.
Величезної шкоди розвитку літератури безперечно завдала Друга світова війна, яка обірвала життя і поставила крапку у творчості багатьох письменників (М.Гайдабура, М.Шпак, М.Шльома та ін.).
Але вже з 1948 року в Запоріжжі відновлює свою роботу створене до війни літературне об’єднання.
Першим його керівником був В.Сагайдак. З середини 50-х років очолював літоб’єднання член СПУ Василь Лісняк, а в 1967 році було засновано обласну організацію Спілки письменників України, відповідальним секретарем якої став Петро Павлович Ребро і керував нею майже 30 років, з 1998 по 2016 рік - головою ради обласної організації НСПУ був Григорій Іванович Лютий.
З травня 2016 року головою обласної організації НСПУ був обраний Володимир Віхляєв.
За 50 років творчої діяльності запорізький загін письменників, який нараховує 23 члени НСПУ (старші ідуть у вічність, на зміну приходять молоді) мають великі здобутки і успіхи. На книжковій полиці запорізької філії письменників понад 500 книг поезії, прози, публіцистики, гумору і сатири, критики.
Запорізька сторінка в контексті розвитку української літератури яскраво репрезентована імена поетів старшого покоління В.Лісняка, П.Ребра, М.Лиходіда, О.Стешенка, Г.Лютого, О.Шостака, А.Рекубрацького, О.Абліцова, В.Сироватко, Т.Нещерет і молодих - М.Брацило, С.Аніщенко, М.Буряка та ін., прозаїків О.Джигурди, В.Ликова, П.Омеляненка, М.Гомона, В.Черевкова, П.Ловецького, О.Огульчанського та ін., гумористів-сатириків В.Чубенка, В.Прудовського, М.Білокопитова, критиків, публіцистів. Твори наших земляків вивчаються в середніх та вищих навчальних закладах в курсі “Література рідного краю”, внесені до підручників і хрестоматій, стають предметом літературознавчих досліджень.
Уже сьогодні можна говорити про потужну школу запорізької поезії, яка була сформована на запорізькому літературному ґрунті як явище постшістдесятництва, коли молоді літератори входили в літературу вже озброєні ідеями шістдесятників.
Ледь черкнули крилом зародження того руху, але ввійшли в літературу могутньо і потужно, запорізькі поети О. Стешенко і М. Лиходід. Яка яскрава образність, які блискучі алітерації у віршах молодого Олександра Стешенка!
Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!
Ви чуєте, як хруснули
Ключиці у зими? [8, с.10].
Дзвінкі приголосні в Олександра Стешенка звучать іще дзвінкіше. А Микола Лиходід наче хоче довести, що і глухі приголосні можуть бути дзвінкими і що навіть голосні звуки діляться на дзвінкі і глухі. Цю поезію навряд чи назвемо експериментальною. Ці рядки й понині є окрасою всього того, що зроблено нашими поетами:
На тих балках, де гульбища галчані,
Де на буграх так густо бугили,
Були колись михайлівські гончарні,
Були-гули, були та й загули...
Але по-справжньому цей процес почав набирати хід, коли на літературному горизонті Запоріжжя з'явилася постать зовсім юного Анатолія Рекубрацького.
У Запоріжжі розквітло ціле гроно молодих і вельми талановитих поетів і поетес. Це насамперед О. Шостак, Г. Лютий, О. Абліцов, Г. Літневський, В. Моруга, В. Сироватко. Звісно, їх було значно більше, називаємо тільки тих, хто став членом спілки письменників України.
Характерна деталь: новобранці літератури сміливо вводили в українську мову неологізми або відстоювали право вживати в мові такі слова, яких немає в словниках
Постшістдесятники намагались зруйнувати ті бар'єри, які не вдалось остаточно здолати шістдесятникам. Чи не найважливішим відкриттям юних, надзвичайно талановитих письменників було відкриття, а точніше – розвиток у новому контексті понять „образ” та „образне мислення”, які промінили у світ найжиттездатнішими і, мабуть, вічними, конкретночутттєвими формами відображення дійсності.
Взагалі-то це був дивовижний літературний процес. Двадцятитрьохлітньому молодому поетові А.Рекубрацькому, не членові спілки письменників України і не членові КПРС, було довірено проведення занять в обласному літературному об'єднанні, головою якого він став.
Навколо літературного об'єднання і літературної студії Запорізького педінституту (нині – Запорізький національний університет) згуртувалася велика група цікавих молодих поетів, які почали диктувати літературну моду мало не усій молодій поезії України. Досить сказати, що на ті заняття приїздили молоді поети з Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Черкас і навіть Києва. Із того грона назвемо ті імена, які вціліли в часі, стали членами Спілки письменників України. Це – Г. Літневський, В. Моруга, О. Шостак, О. Абліцов, Г. Лютий, О. Матушек, В. Сироватко.
Нелегко входив у літературу поет Григорій Лютий. Дзвінкий голос поета знала вже вся Україна, а от першої книги все не було. Г. Лютого літератори називають між собою „співцем кохання”. Справді, тема кохання була і залишається провідною в його творчості. Скільки цноти вкладав молодий поет у це велике поняття! Зверніть увагу, своїх ровесниць юнак називає на „Ви”!
„І Ви красиві, дівчино, і Ви...
О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
Ці карі очі – лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови...” [5, с. 216].
Допомагає Григорію Лютому вільнолюбивий козацько-махновський гуляйпільський дух, який передавався з покоління у покоління від діда прадіда. Г. Лютий відкидає підтексти і прямо пише про народність махновського руху, створює разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком пісенно-драматичну виставку про Нестора Івановича, яка мала великий успіх у Гуляйполі, Запоріжжі та інших містах України.
І, здавалося б, зовсім не вписується в ці протилежності лірично-філософський юнак Геннадій Літневський. Та все ж їх єднає одна спільна якість – це високість думки, незрадливість юнацьким ідеалам.
Яскравим свідченням цього є вірш Г.Є.Літневського, присвячений Г. Лютому. Він не має назви, та суть його така. Ліричний герой опинився в нічнім степу. А з неба падає зірка, падає не через втому чи кволість, а через свою непотрібність, бо герой вірша дивиться тільки собі під ноги і вже не звіряється з нею. Приголомшують своєю філософською глибиною рядки:
„Я смерті не віщую, то – неправда,
Коли зоря шугає з висоти,
Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
То зрікся хтось високої мети...” [2, с. 288].
І автор дає надію усім, хто обрав невірний шлях, втратив життєву рівновагу і не бачить виходу.
„... Я іноді робив непевні кроки,
Я спотикався, я збивався з ніг,
Але не впав, бо думав про високе, ;
І через те упасти я не міг”.
Варто зацитувати рядки ще з одного вірша, який, на жаль, став пророчим у біографії молодого поета:
„Я кричу: „Повертай!”
Я бажаю туди –
До побачень, освідчень, скандалів, заручин.
Ніж байдужим летіти
В далекі світи,
Хай мене в тих світах краще совість замучить.
Але вже пізно.
Попереду нас
Гальмує МАЗ.
Ми зупинитись хочем,
Та стоп-сигнал – червоний, наче Марс,
Летить у наші вирячені очі” [4, с. 21].
Геннадій Літневський і Василь Моруга разом загинули в автомобільній катастрофі, але встигли сказати своє слово в літературі.
Поетом з абсолютним мовним слухом називають Олександра Шостака. До звукових, сюжетних, філософських знахідок вищеназваних поетів О. Шостак додає ще й високу стилістичну вимогливість. Стиліст він справді неперевершений. Зінкола він демонстрував перспективні можливості майбутнього розвитку української мови.
На жаль, тільки частково збереглася в пам'яті його ровесників експериментальна поема О. Шостака на десяти сторінках, яка була написана одним реченням. В О. Шостака дуже сильно відчувається історична і фольклорна основа.
Деякі вірші звучать, наче філігранна обробка народнопісенної творчості, але своє кредо, висловлене в юності, поет зберіг на все життя.
Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах – безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль стрічати першим.
І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова”
І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах – безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль стрічати першим.
І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова”
І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
Законспектувати поданий матеріал.
Прочитата поезії О.Абліцова,Г Лютневського.
03.10.2022
Урок № 5
Тема:Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша
Микола Гурович Куліш (1892-1937) – український драматург, представник «Розстріляного Відродження».
Народився 18 грудня 1892 року в с. Чаплинка Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз Херсонська область) у бідній селянській родині.
- 1901-1905 рр. – хлопець навчався у сільській школі в Чаплинці.
- 1905-1909 рр. – навчання у вищій початковій школі в Олешках.
- 1909-1913 рр. – здобуття освіти у приватній гімназії в Олешках. Із тодішніх захоплень у літературі – Сократ, Платон, Шекспір, Шиллер, Байрон, Шевченко і Достоєвський, на дозвіллі – Євангеліє від Іоанна.
- 1914 р. – М. Куліш надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, його зарахували на перший курс. Проте університетська освіта не відбулася: почалася Перша світова війна і юнака було мобілізовано.
- 1915 р. – М. Куліш закінчив школу прапорщиків та вирушив на фронт. Воював під Вільно, на Волині та в Галичині.
- 1917 р. – розпочався суспільно-політичний шлях М. Куліша. Його обрали депутатом на військовому з’їзді Західного фронту, що відбувався у Луцьку. Цього ж року М. Куліш повернувся до своєї родини в Олешки. Він організував у Дніпровському повіті культурно-політичне українське товариство «Просвіта», працював міським головою.
- З липня по листопад 1918 р. – за політичну діяльність і погляди драматурга було вперше заарештовано та ув’язнено на 5 місяців. Він був відомою громадсько-політичною постаттю в Дніпровському повіті. М. Куліш прагнув до об’єднання сил соціалістичного спрямування й докладав чимало зусиль до створення союзу лівих партій.
- У липні 1919 р. – драматург офіційно вступив до партії більшовиків. У період активізації національно-громадянської війни керував у Херсоні формуванням Дніпровського селянського полку. Події 1917-1920 рр. в Україні М. Куліш оцінював як логічне продовження її попередньої національно-духовної історії. У більшовицькому русі відстоював платформу, що одержала назву «націонал-комунізму». На українському півдні М. Куліш був визнаний військовим діячем, про якого говорили, що «у громадянську війну тут у нас, на Херсонщині та Одещині, командував полком і творив чудеса хоробрості» [Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. Частина перша – К., 1968, c. 52]
- 1922 р. – працював у системі губернської освіти в Одесі. Переймався проблемами організації та розвитку національної школи, у якій пріоритетними ставали формування української культури, ментальності, національної гідності.
- 1925 р. – М. Куліша обирали на посаду шкільного інспектора Наркомосвіти УРСР. Митець переїхав до Харкова. З-посеред товаришів та колег з’явилися М. Хвильовий, О. Вишня, О. Довженко, Л. Курбас, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, Ю. Яновський, Ю. Смолич, Г. Епік, О. Досвітній, М. Яловий, А. Любченко, М. Йогансен, І. Сенченко, О. Слісаренко та інші. Співпрацюючи разом з Миколою Хвильовим, Михайлом Яловим у ВАПЛІТЕ, драматург гостро виступав проти формальної українізації, підставляючи цим себе під удар. Не раз на різноманітних творчих зборах йому закидали надмірну захопленість національною проблемою.
- 1928-1929 рр. – ліквідація літературних організацій «ВАПЛІТЕ» і «Пролітфронт» та згортання політики українізації.
- 8-11 червня 1929 р. – відбувся Всеукраїнський театральний диспут у Харкові, де попри настанови партійних можновладців УРСР, Лесь Курбас і М. Куліш відстоювали авангардистське розуміння театру.
- 1933 р. – драматург дуже важко пережив самогубство свого друга Миколи Хвильового. Лесь Курбас був заарештований, «Березіль» закрили, М. Куліш опинився без заробітку і під постійним наглядом.
- 14 червня 1934 р. – М. Куліш був виключений з партії як контрреволюціонер.
- 7 грудня 1934 р. – М. Куліша заарештували, звинувативши в належності до сфабрикованого владою Всеукраїнського терористичного центру, і відправили на Соловки. Митець був страчений в урочищі Сандормох. Його останній лист до родини датований 15 червня 1937 р.
26.09.2022
Урок № 4
Тема: Модерна драматургія
МОДЕРНА ДРАМАТУРГІЯ І ТЕАТР
У 20-30-х рр. ХХ ст. український театр був одним із важливих чинників національно-культурного життя. У 1918 р. в Києві вже діяли Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919 р. здійснив перші постановки Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, у 1920-му - Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці, яким керував Гнат Юра (1888-1966). Цей режисер схилявся до реалістично-психологічної манери гри.
Гнат Юра. Фото
Лише за перший сезон відбулося 23 прем'єри. У театрі Гната Юри були задіяні Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська. Критики називали його «театром нової доби». Прийшло визнання: театр запросили до Харкова - тогочасної столиці України. Харківський сезон розпочався восени 1923 р. Крім Гната Юри режисуру здійснювали Євген Коханенко, Костянтин Кошевський, Борис Глаголін, а сценографію - Матвій Драк.
Експериментальні пошуки в постановках цього театру проявилися, зокрема, у виставах за творами «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя, «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша тощо. Рішенням уряду влітку 1926 р. театр ім. І. Франка перевели до Києва. Гнат Юра очолював колектив театру понад 40 років (1920-1961). Разом із ним працювали сестра Тетяна та її чоловік, брати Терентій і Олександр (виступав як Юра-Юрський) разом із дружинами. Із колективом мандрувала мама Гната Юри Меланія, яка дбала про побут.
Родина Юрів. Фото.
Стоять - Гнат Юра, його дружина Ольга Рубчаківна1, брати Терентій Юра й Олександр Юра-Юрський. Сидять - сестра Тетяна Юріївна, мати Меланія Григорівна, дружина Терешка Феодосія Барвінська, посередині - їхній син Толя, Анастасія Шведенко - дружина Юри-Юрського
1 У юності Лесь Курбас стрілявся через кохання до актриси Катерини Рубчакової, якій написав записку: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!». Її донька Ольга Рубчаківна стала дружиною Гната Юри, й у їхній родині зберігалася любовна записка Курбаса.
Для драматургії 20-х рр. ХХ ст. характерне жанрове розмаїття. Експериментально-психологічні п'єси створює Володимир Винниченко («Закон»). Трагікомедія набуває нового звучання в доробку Миколи Куліша («Народний Малахій») та Якова Мамонтова («Республіка на колесах»). Нові жанрові ознаки вносить до історичної драми Іван Кочерга («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»). Тема героїчного минулого лягла в основу ліричної віршованої драми «Маруся Богуславка» Михайля Семенка. До історичної тематики звертався у п'єсі «Павло Полуботок» Кость Буревій.
Актори театру «Березіль». Другий унизу ліворуч - Лесь Курбас (1922)
Українська драматургія оновлюється, наповнюється філософським змістом. У цей час були написані фантастичні п'єси з ознаками антиутопії «Син сови» Євгена Кротевича, «Радій» Мирослава Ірчана, «Марко в пеклі» Івана Кочерги.
Паралельно з драматургією двома напрямами розвивається і театральне мистецтво. З одного боку - «психологічний» театр, який асоціювався з театром Гната Юри, а з іншого - експериментальний театр «Березіль» Леся Курбаса.
Театр «Березіль» як мистецьке об'єднання (МОБ) Лесь Курбас заснував на базі «Молодого театру». Цей авангардний осередок у творчості рівнявся на Макса Райнгардта, австрійського і німецького режисера, актора й театрального діяча, реформатора театрального мистецтва ХХ ст., за сценічним новаторством якого натхненник «Березоля» мав нагоду спостерігати у Відні.
Відмовившись від етнографічно-побутової традиції, український режисер шукав нові мистецькі форми та сценічні засоби. На відміну від «реалістичного» театру Гната Юри, Лесь Курбас рухався до авангардизму. Він прагнув створити «рефлексологічний» театр, який би активізував глядача, стимулював його діяти. Режисер орієнтувався на модерні течії, тому поєднував різні сфери мистецтва, дбаючи про пластику, декламацію, міміку, жести, музику, балет як невід'ємні складники драматичної дії. Він наполягав на використанні простих декорацій, ощадливості коштів, на простій мізансцені, до якої радив долучати фотографію, музику. Лесь Курбас уперше використав на українській сцені прийоми кіно.
Лесь (Олександр-Зенон) Курбас народився в 1887 р. у м. Перемишль, в акторській родині (тепер - Пшемишль, територія Польщі). У 1907-1909 рр. майбутній режисер навчався у Віденському університеті на філологічному факультеті та відвідував драматичну школу, що діяла при Віденській консерваторії.
Лесь Курбас. Фото
У Львові Лесь Курбас долучився до аматорського гуртка «Сокіл», а з літа 1911 р. працював у «Гуцульському театрі», у 1912-1914 рр. - у професійному пересувному театрі «Руська бесіда». 1915 р. митець заснував у Тернополі перший стаціонарний професійний театр. Саме там одну з його вистав відвідав Микола Садовський, який і запросив Курбаса до свого театру. У 1916 р. Лесь Курбас переїхав до Києва, а в 1918-му заснував «Молодий театр».
У часи розквіту мистецьке об'єднання «Березіль» мало шість акторських студій (три - в Києві, інші - у Білій Церкві, Умані, Одесі), до яких входило близько 400 співробітників, режисерську лабораторію, музей театру (сьогодні це Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві) та десять мистецьких комітетів, зокрема «психологічно-технічний» для розробки нових методів навчання акторів. Такий новітній вишкіл пройшли Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Наталія Ужвій, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Олександр Сердюк, Данило Антонович, Іван Мар'яненко, Федір Радчук, Антоніна Смерека, Лесь Подорожній та інші.
«Коли ми беремо якийсь факт із життя і замість того, щоб його подавати натуралістично, переробляємо його в певний еквівалент, цілком інший, суто театральний за формою, але той самий по суті, коли ми знаходимо для цього життєвого факту певний символ, то це і є перетворення».
Лесь Курбас
Навколо театру об'єдналися режисери, актори, хореографи, малярі, письменники, поети, драматурги, мистецтвознавці, критики, композитори, філософи та психологи.
Завдяки Лесю Курбасу герої світової класики заговорили українською. 29 вересня 1925 р. у мистецькому об'єднанні «Березіль» засновано студію мови і термінології, яка за підтримки Всеукраїнської академії наук мала виробити театральну термінологію і підготувати спеціальний словник. Для цього запросили мовознавця Андрія Ніковського.
Навесні 1926 р. Всеукраїнська театральна нарада ухвалила рішення перейменувати київський театр «Березіль» у Центральний український театр Республіки і перевести його до Харкова. Уже 16 жовтня там відбулася прем'єрна вистава за п'єсою Фернана Кроммелінка «Золоте черево».
Вадим Меллер. Ескізи костюмів до вистави Ф. Кроммелінка «Золоте черево» (1926)
У харківському «Березолі» утворилася яскрава тріада з режисера Леся Курбаса, художника Вадима Меллера і драматурга Миколи Куліша. Лесь Курбас застосовував модерні принципи до класичного репертуару, проте віддавав перевагу українським текстам, які були покликані перевиховати глядача.
Український репертуар у театрі Леся Курбаса був представлений драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та символістськими етюдами Олександра Олеся, соціально-психологічною драмою Миколи Куліша «97», документально-реалістичними постановками творів Мирослава Ірчана «Бунтар», «Дванадцять», символістсько-романтичною п'єсою Якова Мамонтова «Коли народ визволяється».
Вистави за творами М. Куліша «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) стали поштовхом до звинувачень і драматурга, і режисера в буржуазному націоналізмі, контрреволюційності й навіть фашизмі. «Патетичну сонату» М. Куліша заборонили. Прем'єра вистави «Маклена Ґраса» відбулася під наглядом чекістів і також стала забороненою.
Наприкінці 1933 р. Леся Курбаса звільнили з посади керівника театру. На запрошення Соломона Міхоелса режисер їде до Москви - працювати над виставою «Король Лір» у Державному єврейському театрі. Там його заарештували й відправили на будівництво Біломор-Балтійського каналу, а потім - у соловецькі табори.
Управління НКВС у Ленінградській області влітку 1937 р. засудило 1825 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення до страти. Лесь Курбас разом з іншими митцями «розстріляного відродження» був убитий на початку листопада того ж року в урочищі Сандармох.
Цікаво знати!
У наші дні Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса (НЦТМ) - це творча лабораторія, вільна сцена без постійної трупи. Тут працюють митці різних українських театрів. Центр театрального мистецтва поєднує сценічну діяльність із дослідницькою роботою у сфері сценографії, театральної педагогіки, історико-біографічних досліджень. Кожний четвер у межах проекту демонструють відео про тенденції у світовій культурі та мистецтві. Також проводять перформанси як мистецтво художньої акції. У бібліотеці НЦТМ зберігається 4500 книг.
Діалог із текстом
- 1. Розкрийте історію театрального мистецтва в 1920-1930-х рр. як трагедію української культури в цілому.
- 2. Схарактеризуйте жанрове розмаїття творів, написаних для тогочасної сцени.
- 3. Що ви дізналися про Леся Курбаса та його вплив на театр 1920-1930-х рр. в Україні?
- 4. Чому новий український театр називають «модерним»? Чи справді театр Леся Курбаса «Березіль» тяжів до авангарду?
- 5. Користуючись мережею інтернет, знайдіть визначення поняття «синтез мистецтв». Хто з українських режисерів аналізованого періоду застосовує його у своїй творчості і як саме?
Діалоги текстів
- 1. Пригадайте із зарубіжної літератури, як розвивався театр у Європі в першій третині ХХ ст., і порівняйте з напрямами розвитку й театральними проблемами в тогочасній Україні.
- 2. Поясніть, як ви розумієте вислів Леся Курбаса про специфіку модерного театру. Чи відображає він суть перетворень, які режисер запровадив на українській театральній сцені в 1920-1930-х рр.?
- 3. Підготуйте проект «Українські професійні театри ХІХ-ХХ ст.: тяглість традицій, висхідний рух і суттєві відмінності».
Мистецькі діалоги
- 1. Підготуйте короткий виступ про Макса Райнгардта та його діяльність і поділіться у класі цією інформацією.
- 2. Розгляньте ескізи костюмів та фото оформлення сцени (див. розділ про життєвий і творчий шлях М. Куліша в підручнику та розширений розділ «Модерна драматургія і театр» в електронній версії підручника під QR-кодом) до вистав театру «Березіль», виконані В. Меллером. Чи можна сказати, що художник глибоко зрозумів авангардний задум Л. Курбаса? У чому це виявляється?
19.09.2022
Урок № 3
Тема:Оптимізм,любов до природи,гумор усмішки Остапа Вишні "Сом"
Усмішки Остапа Вишні – улюблені гуморески багатьох українців. У сьогоднішній статті аналізуємо твір «Сом» зі збірки «Мисливські усмішки».
Коротко про автора, аналіз твору, скорочений переказ – усе, що потрібно під час підготовки до ЗНО!
Коротко про автора
- Справжнє ім’я Остапа Вишні – Павло Губенко.
- Письменник-гуморист.
- За популярність його прозвали «королем українського тиражу». Через особливості тематики творів його названо «поетом полювання».
- Засновник жанру «усмішка» в українській літературі:
Усмішка– особливий різновид гуморески, поєднання побутових замальовок із авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.
Аналіз твору «Сом»
Рік написання
1953
Літературний рід
епос
Жанр
усмішка (гумореска)
Тема
гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з’їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.
Головна ідея
виховання любові до природи.
Композиція
Твір складається з 4 частин.
- 1 частина – читача запрошують побувати на річці Оскіл і помилуватися краєвидами.
- 2 частина – дід Панько застерігає туристів бути обережними біля ковбані (водойми), в якій живе сом.
- 3 частина – розповідь про сома, який тягав за собою паровий катер.
- 4 частина – розповідь героя-оповідача про те, як живляться соми і як їх ловити.
Особливості гуморески «Сом»
У гуморесці «Сом», як і в усіх «Мисливських усмішках», Остап Вишня широко використав гротеск та гіперболу, контраст між справжнім і вигаданим, змішування ліричного, сатиричного й фантастичного.
Усмішка «Сом» – оригінальне поєднання народного анекдоту й пейзажної лірики.
Персонажі
- оповідач;
- дід Панько.
Герой усмішки «Сом» дід Панько – знавець безлічі мисливських вигадок і побрехеньок, але разом з тим щирий любитель й охоронець природи.
Скорочений переказ
1
За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. Її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою. І скрізь сила-силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись тими білими лілеями, й тихо пісню співають.Чарівна річка Оскіл!
А скільки там диких качок! Як сядете на човна, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються…
Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста.
2
Далі йде діалог оповідача із місцевим жителем – дідом Паньком.
Дід Панько розповідав, що там така глибочінь — і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить — і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом!
Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив’язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку.
Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід — пана. Довго водили, поки й витягли рибину — пудів на п’ять! Розчинили — а там таке, що й поперелякувалися.
Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав — немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з’їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти.
Коли діда питали, чи він не бреше, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом начебто проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера би проковтнули, та шуму бояться.
3
Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на Дніпрі, аж раптом повз нього проти води промчав човен — і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу.
Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни до сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.
4
Наприкінці твору описуються особливості риби сом та розповідається, як його краще ловити. Сом — риба осідла. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві нібито можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін.
«Інтересна риба сом!»
Наприкінці оповідач запевняє, що вся ця розповідь про сома – абсолютно серйозна, тут немає жодної вигадки.
Гумор — інтелектуальна здатність людини помічати в явищах їхні комічні сторони. На перший погляд, твори Остапа Вишні не дуже серйозні, проте пізнавальні і повчальні, вчать любити і цінувати природу, а ще вони продовжують життя, якщо вірити теорії, що сміх та почуття гумору впливають на довголіття.
Записати в зошити паспорт усмішки
Прочитати скорочено.
12.09.2022
Урок №2
Тема:Письменник і його час у гуморесці "Моя автобіографія"
Усмішка – особливий різновид гуморески, поєднання побутових замальовок із авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.
Рік написання:
1927
Літературний рід:
епос
Жанр:
усмішка, гумореска
Тема:
розповідь про батьків, дитинство, навчання й формування світогляду письменника.
Ідея:
висвітлити в дотепній, гумористичній формі фактори, які впливають на формування митця.
Композиція:
3 розділи:
1 розділ – народження Остапа Вишні, його дитинство;
2 і 3 розділи – навчання Остапа Вишні; формування його світогляду.
Проблеми:
- формування митця;
- пошана до старших;
- повага до вчителів;
- відповідальність письменника за свою працю.
Особливості усмішки “Моя автобіографія”:
- У назві гуморески “Моя автобіографія” використано тавтологію.
- У творі Остап Вишня розповідає про самого себе. Розповідь ведеться від першої особи.
Скорочений переказ
Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати десь 10 років казала синові, що його
«витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».
Умови для розвитку були непогані, батьки «підходящі», мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку. Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні. У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось.
Далі йдуть міркування про те, як із дитини може вирости письменник. Письменниками так просто не стають: їх завжди супроводжують якісь незвичайні події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника. Втім, головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку:
«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».
З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія: як він упав із коня, а потім пролежав десь 3 тижні хворий. Тоді він зрозумів, що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився.
Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.
Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів:
«Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу…»
До школи пішов дуже рано — не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз його в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт». Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво, особливо місцеві церкви, святині. Закінчив школу, став фельдшером.
А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.
Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. Її треба було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками:
«Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить».
Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати:
«Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах. А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони. А з 1921 року працював у газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником:
«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму».
«Зробився Остапом Вишнею та й почав писати…»
Усмішки Остапа Вишні – улюблені гуморески багатьох поколінь українців. Набільш популярною стала збірка “Мисливські усмішки”.
Запишіть літературний паспорт гуморески
Перегляньте відео за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=VYGFfBe0ZaM
05.09.2022
Урок №1
Тема :Трагічна творча доля Остапа ВишнІ
О. Вишня, із життям і творчістю якого ми розпочинаємо знайомство, писав: «Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати “Реве та стогне” та садити гопака, і не того, в кого прізвище на “ко”,— а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові, бо ото і є справжні українці». Як актуально звучать ці слова і в наш час! Письменник обрав своєю зброєю в боротьбі за людину сміх — то дошкульний, то доброзичливий, то гіркий крізь сльози, який завжди супроводжував наш народ у його багатостраждальній історії. На поневолення й зневагу українці часто відповідали в’їдливим висміюванням (згадаймо хоча б знаменитий лист запорожців турецькому султану). Сам Остап Вишня замислювався: «Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати?..» І сам відповідав: «Треба — любити людину. Більше ніж самого себе…»
Сестра гумориста, заслужена вчителька УРСР Катерина Михайлівна Даценко, згадувала: «Мрійником був Павлуша, рано навчився читати, любив книжку, не розлучався з нею. Дома на піддашку сидить і читає, в поле, в ліс побіжить — читає, а коли грати захочеться з хлопцями, бережно ховає книжку в кашкет. Природу любив Павлуша, усе живе любив. Голубів любив і вони його. Сяде голуб на плече і ходить з ним Павлуша. А старі люди казали: коли голуб любить — добра людина буде».
Павло Губенко працював у редакції газети «Селянська правда», виконуючи технічну роботу. Якось написав «для внутрішнього вжитку» усмішку про комічні епізоди та курйози в редакційному житті. Колеги твір схвалили щирим сміхом і запропонували написати фейлетон.
«Я їм кажу:
— Та не вийде в мене!
— А вони мені:
— А ви спробуйте! Про редакційні ж справи вийшло! Напишіть!
Почав писати. Іноді виходило, іноді не виходило. Згодом почало частіше “виходити”, ніж “не виходити”. Почало частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
Читав, думав: “Чому смішно? Звідки сміх? Дістав словники, збірники приказок… І прислухався. Прислухався і в трамваях, і в базарах, і по ярмарках, і по поїздах,— чому сміються, чого так весело?.. І записував”».
Остап Вишня став родоначальником нового жанру — усмішки. Від звичайної гуморески усмішка відрізняється тонким ліризмом і чудовими описами природи, що не є притаманним для сатиричних творів.
Особливість жанру усмішки — це поєднання побутових зарисовок, жанрових сценок з авторськими відступами. Усмішки завжди лаконічні й дотепні.
v Завдання. Складіть таблицю «Жанрові різновиди гумористичних творів Остапа Вишні»
Жанри | Приклади |
Автобіографічні оповідання | «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Перший диктант» |
Мистецький силует | «Олександр Довженко», «Мар’ян Крушельницький» |
Гуморески | «Федько Зошит», «Геометрія» |
Фейлетони | «Музична історія», «Драстуйте!» та ін. |
Усмішка-нарис | «Ленінград і ленінградці» |
Усмішка-оповідання | «Зенітка» |
Усмішка-фейлетон | «Каченята плачуть» |
Усмішка-жарт | «Ведмідь», «Бенгальський тигр», «Дикий кабан, або вепр» (за змістом), «Реп’яшки» «Богодухівська голова», «Ізюмська свиня», «На себе глядя…» |
На початку 1930-х років Остап Вишня був одним із найулюбленіших і найпопулярніших письменників в Україні. Видано величезними тиражами кілька його збірок, він пише для сатирично-гумористичного журналу «Червоний перець», якийсь час навіть редагує його.
Але настає страшний час наклепів, доносів, навішування ярликів і репресій. Під прицілом — українська інтелігенція, особливо письменники, надто ж сатирики (обов’язково когось із владних зачепили!).
1931 року Остап Вишня подає заяву до ВУСППу, але його не приймають, бо в нього, виявляється, «підозріле» оточення — «попутники» й «націоналісти» Хвильовий, Довженко, Курбас, Куліш, Гірняк та ін. Письменник довго не може отямитися після звістки про самогубство М. Хвильового у травні 1933 року. У грудні цього ж сумнозвісного 33-го був заарештований і сам Остап Вишня. Він сидів у харківській тюрмі НКВС, з нього «вибили» зізнання про участь у контрреволюційному заколоті. Його засудили до розстрілу, а через рік вирок замінили десятьма роками ув’язнення. Покарання відбував у сталінських таборах Ухти, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Зміг вижити тільки завдяки стійкості характеру, життєвому оптимізму й почуттю гумору. А ще — завдяки підтримці дружини Варвари Олексіївни, яка зі своєю дочкою поїхала за ним, оселилася неподалік (разом жити не дозволили), слала посилки й листи.
Звільнили дещо раптово (зазвичай, строк постійно додавали), на початку 1944 року, а реабілітували — тільки через одинадцять років, за рік до смерті.
Про письменника клопоталися М. Хрущов і О. Довженко. На засланні Остап Вишня практично нічого не писав, крім щоденника.
З особистістю Остапа Вишні пов’язано багато «цікавинок», анекдотів і навіть легенд.
v Рідний брат Остапа Вишні — В. Чечвянський — теж став письменником-гумористом, був репресований.
v Популярність і дієвість творів Остапа Вишні була такою великою, що в народі склали прислів’я: «Де Остап Вишня, там міліція лишня»
v .До письменника приходили зі скаргою жіночки, навіщо він їх так змалював у своїх фейлетонах, що тепер над ними сміється все село.
v Завдяки творам Остапа Вишні тираж газети «Вісті ВУЦВКу» зріс майже до мільйона.
v Перебуваючи на засланні, Остап Вишня деякий час завідував медпунктом як людина, що мала медичну освіту. У цьому закладі не було ніяких ліків, крім «Зеленки». А люди зверталися з виразкою шлунку, головним болем, О. Вишня лікував їх сміхом: розкаже анекдот, смішну бувальщину, дивись, посміється чоловік — і вже легше йому стане.
v Кажуть, що матір Остапа Вишні, як родичку репресованих, теж вивозили в товарному вагоні на висилку. Вдома залишилися малолітні діти, яких могли забрати в дитячий будинок. Не маючи паперу, мати написала на ганчірці прохання до людей, щоб повідомили у Київ сестрі — хай та забере дітей. Записала адресу й викинула шматину на колію. Як не дивно, люди знайшли й виконали прохання. Діти були порятовані (у ті часи і до дітей репресованих ставилися так само жорстоко — розкидали по всіх усюдах, міняли прізвища, примушували відмовлятися від батьків, тримали як злочинців).
Про твори Остапа Вишні захоплено відгукувались письменники — його сучасники М. Хвильовий, В. Сосюра, П. Тичина та ін. Але були й такі, що цькували та шельмували його твори, здебільшого не за власним переконанням, а «за вказівками партії». Так, якийсь письменник Б. Вірний запевняв, що «гумор О. Вишні спирається, насамперед, на комізм вислову…, комізм… вульгарщини, досить прозорого натяку на елементи звичайнісінької порнографії…»
Ще інший зазначав: «Постать реакційна, гальмо на потягові культурної революції на Україні». Навіть ім’я гумориста писав з малої літери: «Остап вишня є чималою мірою апологет дрібновласницької, а може, й куркульської частини радянського села»; «треба сказати одверто, що творчість Остапа вишні не є багатство, не є досягнення української літератури. Остап вишня є наша бідність, бо в його творчості знайшли найповніше виявлення хуторянство, некультурність і провінціалізм».
І це при всьому тому, що Остап Вишня підтримував радянську владу, відгукувався на всі злободенні проблеми свого часу. Над робочим столом у нього висів аркуш паперу з надрукованим списком: «Мої “друзі”, будь вони трижди прокляті, про що я, нещасний, мушу думати й писати».
Мої «друзі», будь вони трижди прокляті
Бюрократи
Вельможі
Перестраховщики
Окозамилювачі
Хапуги
Зажимщики критики
Підлабузники
Хабарники
Спекулянти
Круглодобові патякали
Дрімучі дурні
Чваньки
Замасковані паразити
Одверті мерзотники
Сутяги й склочники
Халтурщики
Пошляки
Хами
Здирщики
Ханжі
Браконьєри
Грубіяни
Задаваки
Аліментщики-літуни та інші сукини сини й прохвости
Про що я, нещасний, мушу думати й писати:
Про хуліганство, грубість і невихованість
Про виховання лоботрясів і шалопаїв
Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім’ї
Про широкі натури за державний кошт
Про начотчиків і талмудистів у науці
Про консерваторів у сільському господарстві й промисловості
Про винищувачів природи
Про всяке, одне слово, дермо!
Господи, Боже мій! Поможи мені!
Звичайно, не всі твори Остапа Вишні були високохудожніми, пройшли випробування часом (особливо це стосується політичних фейлетонів, газетних матеріалів), але кращі з них заслуговують на те, щоб про них сказали видатні люди.
Відгуки про творчість Остапа Вишні та його особистість Я — не критик, не теоретик і навіть не публіцист. Я — звичайнісінький собі читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишні (хто не читав творів ОстапаВишні?). «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони часто глибоко трагічні, за те, що вони злободенні… за те, що вони близькі робітничо-селянським масам, за те, що на них виховувалась і виховується наша письменницька молодь… (М. Хвильовий)
Зупинися. Не треба. Не треба піднімати цю гидоту, її в нашому житті досить. Але, може, нашої, сьогоднішньої — коріння там? Там, там: «усмішки остапа вишні є вже замкнене коло, що з їх виходу немає, що вже вмерла літературна машкара їх продуцента, але загробні закликання все нових і нових десятитисячних тиражів “усмішок” — є ще живий літературний факт, що розплодив уже цілий садок вишневий усмішок — і по ньому пройти повинні трактори нашої сучасності…»
Ми — моголи, моголи, згодні були, мовчали, не заперечували, не заступалися, не кидалися на амбразуру гидоти й бруду. Я перегорнув пресу усіх тих років — і ніде нічого не знайшов. Як води в рот понабирали… (В. Коваль, літературознавець)
Сталінський редакторський апарат одержав настанову не просто на, сказати б, ідеологічне «виправлення» літературних творів, а на пряме знищення тих, які не вписувалися у задану схему природно, що правовірний український журнал «Нова генерація» тут же заходився виконувати сталінську вказівку, повідомивши, що починає друкувати детальний аналіз творчості низки сучасних українських письменників. Природно також, що розпочався цей «аналіз» нищівним ударом по жанру, найбільш небезпечному для режиму — по сатирі. Почався безсовісною і провокаційною статтею Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня?». Автор бездоганно виконав високе замовлення. І от уже українська мова «науково» поділяється на «куркульську», якою писав Вишня, та «мову колгоспника і пролетаря». А пише Вишня такою мовою виключно з метою «зробити наклеп на ленінську національну політику». Сам же письменник «без сумніву є постать реакційна, гальмо на потягові культурної революції на Україні», «контрреволюціонер, націоналіст», а разом з письменниками Михайлом Яловим та Олесем Досвітнім вони — «бездарності, шпигуни, для яких література є маскування основного їхнього заняття — шпигунства та шкідництва». Це вже не науково і, тим паче, бездоказово, але… завдання виконано. (Г. Хоменко, журналіст)
Розум він мав вольтерівської гостроти, викривач він був незрівнянний, та все ж визначальним, мені здається, в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поетичність. Ніякі найстуденіші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові — невгасимої любові до народу, до Вітчизни, до краси життя й мистецтва. (О. Гончар)
Сміливо кажемо: Остап Вишня — найвизначніша зоря, що так барвисто засвітилася на обрії українського… гумористичного неба. Найвизначніша і найясніша. (О. Ковінька, письменник-гуморист)
…Його люблять і заокеанські українці — в Канаді, в Сполучених Штатах Америки. Його чудові гуморески й фейлетони читали й читають десятки тисяч українців, яких… доля закинула за океан… (П. Кравчук (Канада))
Творчість Остапа Вишні, здається мені, дуже близька до творчості Гоголя. Так само, як і Гоголь, Остап Вишня поєднує в своїй творчості ліричність з гумором, так само любить свій народ і українську природу. (Д. Чавдаров-Челкаш (Болгарія))
Остап Вишня — серцем промовляю і бачу усміхнене, добре, розумне, випромінююче світло обличчя людини, умудреної життям, але молоде, як сама поезія… Чую інтонацію його мови, в якій сонце, гумор, влучність, народна звучність і глибина! Чудова людина! Спасибі тобі, Україно, за такого ангела сатири і гумору. (С. Смирнов, поет (Росія))
Нікого з нас так не любив і не любить український народ, як Вишню. (В. Сосюра)
Ви — сміху й гумору до пари, / Ви — укрсатири Головвишня! (Ю. Яновський)
Люблю Остапа Вишню. Твори його заражають нас любов’ю до життя. (П. Тичина)
Комментариев нет:
Отправить комментарий