II семестр

16.06.2023

Урок № 62-63

Тема: Директорська контрольна робота

Завдання контрольної роботи

І рівень

Завдання з вибором однієї правильної відповідь( кожна правильна відповідь на запитання 1-6 оцінюється в 0,5 бала).

Хто з поетів-«шістдесятників» був учнем О. Довженка?

А Василь Симоненко

Б Дмитро Павличко

В Іван Драч

Г Микола Вінграновський

Василь Симоненко є автором збірок

А «Любов і ненависть», «Гранослов», «Таємниця твого обличчя»

Б «Корінь і крона», «Протуберанці серця», «Шабля і хустина»

В «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Вино з троянд»

Г «Атомні прелюди», «На срібнім березі», «Цю жінку я люблю»

Укажіть ПРАВИЛЬНЕ твердження

А Іван Драч вважав, що «художнику немає скутих норм»

Б Василя Симоненка називають «каменярем нової доби»

В На події квітня 1986 року Дмитро Павличко відгукнувся твором «Чорнобильська мадонна»

Г Народився Микола Вінграновський у селі Теліжинці на Київщині

4. Назвіть улюблений жанр Григора Тютюнника

А Роман

Б Повість

В Новела

Г Поема

5. Яку назву має збірка Ліни Костенко, що вийшла у 1977 р. після шістнадцяти років вимушеного мовчання поетеси?

А «Мандрівки серця»

Б «Над берегами вічної ріки»

В «Неповторність»

Г «Вітрила»

6. У якому році за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» Ліна Костенко стала лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка?

А 1980

Б 1985

В 1987

Г 1988

ІІ рівень

Завдання на встановлення логічної відповідності( за правильно виконане завдання – 1 бал).

Установіть відповідність між назвами творів та уривками з них.

Назва твору	Цитата
1 «У синьому небі я висіяв ліс»	А Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому…
2 «Два кольори»	Б Дайте покататися, дядьку! А ні, то візьміть хоч на раму…
3 «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе»	В Не спиняйся, йди. То – шлях правдивий. Ти – його предтеча.
4 «Балада про соняшник»	Г Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук?
	Д Дубовий мій костур, вечірня хода. І ти біля мене, і птиці, і стебла…

Установіть відповідності між мистецькими роботами та їхніми авторами.

Автор	Мистецька робота
1 Ліна Костенко	А Антологія «Світовий сонет»
2 Василь Симоненко	Б Спільно з А. Добровольським написано сценарій «Перевірте свої годинники»
3 Дмитро Павличко	В Пісня «Виростеш ти, сину…»
4 Іван Драч	Г Фільм «Земля» (режисер)
	Д Сценарій фільму «Криниця для спраглих»

Установіть відповідність між автором та цитатою про нього.

Автор	Цитата
1 Василь Стус	А «Сонячний поет, в ураган узутий»
2 Василь Симоненко	Б «Різьбяр власного духу»
3 Григір Тютюнник	В «Солов’їне серце України»
4 Іван Драч	Г «Один із найвидатніших наших новелістів»
	Д «Витязь молодої української поезії»

ІІІ рівень

Дайте розгорнуті відповіді на запитання (кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал).

Як І. Драч реформував жанр балади? Проілюструйте це на прикладі «Балади про соняшник».
У чому полягає значення творчої діяльності Дмитра Павличка для української культури?
Як по-новітньому трактує Гр. Тютюнник тему «любовного трикутника» у новелі «Три зозулі з поклоном»?

ІV рівень

Творче завдання (змістовна, грамотна відповідь оцінюється в 3 бали).

Напишіть літературне есе на одну з тем:

Провідні мотиви лірики Д. Павличка.

«Україно! Ти для мене – диво!» (Образ України у творчості Василя Симоненка).
«Ми – не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних» (за творами В. Симоненка та власними спостереженнями).

«Поезіє, сонце моє оранжеве…» (за «Баладою про соняшник» І. Драча та власними спостереженнями).
Трагедія Марусі Чурай – трагедія України (за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай»).

02.06.2023

Урок № 60

Тема:Життєпис Івана Драча.

"Балада про соняшник"-поетичний роздум про суть мистецтва.

Іван Драч — Балада про соняшник (аналіз, паспорт твору)

Аналіз твору

Літературний рід: лірика + епос (ліро-епос).

Жанр: модерна балада.

Напрям, течія: авангардизм, сюрреалізм.

Система віршування: вірш написаний верлібром, або білим віршем, — неримованим нерівнонаголошеним віршем. Такий спосіб віршування інколи кваліфікують як окрему систему віршування (тобто не силабічну, не тонічну, не силабо-тонічну).

Віршовий розмір: не визначається.

Римування: відсутнє.

Строфа: нестрофічна будова.

Провідний мотив, мотиви: поетичного роздуму про суть мистецтва, його таїну; розкриття важливої ролі поетичного слова в людському житті.

Тема: народження людини-творця, людини-поета.

Ідея: поет повинен прагнути високості в поезії, укорінюючись при цьому в рідному ґрунті, у національній творчості; тільки той творець може відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захоплюється.

Композиція (сюжет): складається з 2-х частин — притчової (живе соняшник; своєю поведінкою нагадує звичайного хлопця, який бігає наввипередки, рве груші-гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців із рогатки; різниться від хлопця тим, що має шорстке тіло; одного разу, купаючись, соняшник побачив сонце "у червоній сорочці на випуск", що їхало на велосипеді; соняшник просить сонце покатати його на велосипеді) й роз'яснювальної ("Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником").

Художньо-стильові особливості: це глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької творчості, таїнство пробудження творчого духу в людині. Вірш побудований на характерних для І. Драча асоціаціях. Ці асоціації мають сюрреалістичну природу: соняшник на наших очах перетворюється в сільського хлопчика (характерний для балади прийом метаморфози), що, як і квітка, залюблений у сонце.І. Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метаморфозним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, внаслідок чого реальні предмети стають символами. Твір І. Драча ліро-епічний, з напруженим сюжетом, невеликий за обсягом. Фантастичні елементи мають дещо іншу природу, ніж у народних баладах: метаморфоза відбувається на очах читача, вона не має трагічного підтексту. Сюжет позбавлений героїки, він побутовий, однак проблема, поставлена в баладі, всеохопна.

Твір побудований на асоціаціях; ліричний герой уміє побачити світ по-особливому, відкрити в ньому таку грань, яку не всі можуть зауважити.

Алегоричні образи соняшника і сонця у баладі І. Драча чітко вказують, про кого та про що йдеться — про поета і поезію, які самоздійснюються на основі буденних реалій.

Вони розкривають приховані можливості творчого життя за законами краси, духовного злету. Такий рух пробудженого таланту від "земного" до "небесного" здійснюється у творі І. Драча через образ соняшника, що поєднує в собі ці дві сфери: порив до високості із закоріненням у рідний ґрунт. Ліричний сюжет зводиться до кульмінаційної думки: "Поезіє, сонце моє оранжеве!.."

Іван Драч — поет-новатор, поет пошуку нового шляху вираження і побудови поетичного світу. Кожне його слово сповнене прихованої багатозначності, поет часто вдається до інакомовлення, глибокого поліфонізму контексту. Тут і замилування простими речами, і зображення через них якихось найсвятіших цінностей.

Твори Івана Драча дають підставу говорити про новаторський, нестандартний підхід поета до зображення життя людей. І новаторство це ґрунтується на глибокому пізнанні народної творчості.

Однією з найхарактерніших ознак творчості поета є поєднання фантастичного і реального.

У баладі великого значення надається ритмічно-інтонаційним особливостям віршування, смисловій точності слів та словосполучень, синтаксичному паралелізмові, що властиво для верлібру.

Художні засоби, стилістичні фігури:

Епітети: тіло шорстке і зелене; красиве засмагле сонце; золоті переливи; червона сорочка;золоте німе захоплення;сонце оранжеве;
Розгорнута метафора (перевтілення, метаморфоза): В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці. І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі…
Риторичне звертання: Поезіє, сонце моє оранжеве; дайте покататись, дядьку!
Риторичне питання: Дядьку, хіба вам шкода?

Образи та символічні образи: олюдненої природи: соняшник (майбутній митець), сонце (поезія, джерело натхнення); природи: груші-гнилиці, горобці; предметів і явищ: велосипед, млин.Образи в поезії неоднопланові: метафоричні поєднані з реальними. В об-I разі соняшника вбачається людина, яка відкриває для себе джерело поетичної творчості — сонце.

"Балада про соняшник" є розгорнутою метафорою, де буденні непоетичні образи (груша, млин, пісок) набувають глибшого звучання.

Примітки та корисна інформація:

І. Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна, — вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. А значить, "Балада про соняшник" не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми.

"Балада про соняшник" — твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника й сонця, їх "одивнення" за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжній шок переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива — сонця на велосипеді).

У творі "Балада про соняшник" автор порівнює поезію із сонцем: сонце — єдина небесна зірка, що створює існування на землі; поезія — зірка на небі нашої свідомості, яка творить духовне життя. Без них на землі панували б холод, темрява, пустка, безчуйність. Холод гострих слів, темрява почуттів, духовне запустіння.

Біографію Івана Драча законспектувати самостійно з підручника.

Законспектувати аналіз вірша.

26.05.2023

Урок № 59

Василь Симоненко Скупі рядки біографії Василя Симоненка - як коротка рисочка між датами народження і смерті. Народився майбутній поет 8 січня 1935 року в давньому козацькому селі Біївці на Лубенщині. Його наснажувала полтавська земля. На Лубенщині він плекався у материних любистках, чорнобривцях, широких трав’янистих луках, там зросив душу життєдайною водою дідівської криниці, там відчув і проніс через коротке життя глибоку синівську любов до краю, що спородив, до народу, що дав крила і мудрість. Ростила його мати – Ганна Щербань, яка працювала в колгоспі, батько ж залишив сім’ю, коли Васильку ще не виповнилося й року. Поет згадував:

В мене була лиш мати.
Та був ще сивий дід.
Нікому не мовив «тату».
І вірив, що так і слід.

Федір Трохимович – “сивий дід” – дуже опікався онуком, самотужки освоївши грамоту, любив книжки, майстерно вишивав рушники і сорочки, розповідав хлопчикові про історичне минуле українського народу.
У 1952 році із «золотою медаллю» закінчив Василь Тарандинцівську школу-десятирічку та продовжив навчатися, здобуваючи вищу освіту, в Київському державному університеті на факультеті журналістики, який закінчив у 1957 році. Отримавши диплом "літописця сучасності", працював у редакціях газет "Черкаська правда" (1957 - 1960 рр.), "Молодь Черкащини" (1960 - 1963 pp.), власним кореспондентом "Робітнича газета". Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів.
Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. У 1962 році Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.
Влітку того ж року його жорстоко побили працівники міліції, що не могло не позначитися на здоров’ї поета, хоча офіційна причина передчасної смерті – рак. 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Вдовою залишилася молода дружина, без батька – маленький син Олесь, без великого поета – українці… На пам’ятнику Симоненку в селі Біївці викарбувані рядки його поезії, відомі сьогодні кожному в Україні:

Можна все на світі вибрати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Поет став однією із перших жертв радянської репресивної системи 1960-х, що будь-якими методами намагалася придушити рух опору “шестидесятників”: його чорнили і залякували, переслідували, забороняли друкуватися, замовчували після смерті. «Тиша і грім» – єдина збірка, що вийшла друком за життя Симоненка (1962), всі інші твори розповсюджувалися завдяки самвидаву, що жорстоко переслідувався владою. Вже після смерті його друзі доклали чимало зусиль, щоб побачили світ Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), книжки «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжки для дітей.

Поетичне слово В. Симоненка, просте і пристрасне, розважливе і гостре, пройняте вірою у високі ідеали, повертало українцям втрачену Батьківщину. Не оминав він болючі проблеми доби, викривав псевдопатріотів, бюрократів, кар’єристів, був нещадний до ворогів Батьківщини й рідного народу. Ми віримо кожному слову поета, яке бере за душу, хвилює, будить думку, кличе до дії:

…Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не пересилить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

1995 року Василеві Симоненку посмертно присуджено Національну премію України імені Т. Г. Шевченка.

Законспектуйте біографію в зошити (коротко) або складіть хронологічну таблицю.

Аналіз поезії Василя Симоненка “Задивляюсь у твої зіниці…”

Вид лірики: громадянська, патріотична.
Жанр: ліричний вірш.
Ідея: показати щирі синівські почуття поета до своєї Батьківщини.
Тема: звеличення рідної землі, її історії.
Віршований розмір: шестистопний ямб
У творі використано перехресне римування: зіниці — блискавиці, рань — повстань.

Провідний мотив: поет звіряється у любові до України, закликає земляків любити рідну землю, дбати про її майбутнє.
Композиція твору. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління.
Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різноманітні тропи та фігури.

Образи твору. Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається любов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чортами». У творі зримо присутній образ України, яку ліричний герой називає матір’ю, молитвою, віковою розпукою.

Художні засоби:

епітети — «червоні блискавиці», «мама, горда і вродлива», «святе синівське право», «дні, занадто кучі та малі», «зіниці, голубі, тривожні», «розпука вікова», «хмари бурякові», «священне знамено» змальовують тривожний світ, у якому ми живемо;
метафори — «пливе за роком рік», «перли в душі сію», «мовчать америки й росії», «чорти живуть на небі», «палають хмари», «сичать образи»
порівняння — «зіниці, голубі, тривожні, ніби рань»;
звертання — «Україно!», «недруги лукаві», «друзі», «мене»;
гіпербола — «битви споконвічний грюк» — створює різноманітну, строкату картину реальності, у якій частіше панує неспокій, бій;
риторичне питання — «Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?» — цілком логічно підкреслює ті опори, на яких тримається світ і людське життя;
риторичні оклики — «Ти для мене диво!», «Одійдіте, недруги лукаві!», «Друзі, зачекайте на путі!», «Чуєш — битви споконвічний грюк!» — роблять вірш емоційним, наближають автора до читача;
літота — «Я проллюся крапелькою крові» — змальовує думку про те, що кожен із нас — це немов маленька крапелька, але всі ми — частина матері-України.

У поезії «Задивляюсь у твої зіниці» Василь Симоненко гордо й відверто заявляє про свою любов до України, говорить про те, що Батьківщина завжди була, є і буде найважливішою для нього. Поет готовий до боротьби з ворогами.

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Дом.завд.

Записати аналіз вірша у зошити

Перегляньте відеоматеріали за посиланням.

https://www.google.com/search?q=+%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7+%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96+%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8F+%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0&sxsrf=AJOqlzV2Nuw-TXmuxoB-2qItvQtFSPQG3A%3A1679001210584&ei=eoYTZLqiI4TMrgSC2rGABw&ved=0ahUKEwi6x-_1ruH9AhUEposKHQJtDHAQ4dUDCA8&oq=+%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7+%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96+%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8F+%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0&gs_lcp=Cgxnd3Mtd2l6LXNlcnAQDDIFCAAQogQyBQgAEKIEMgUIABCiBDIFCAAQogQ6CAgAEKIEELADOgoIABAeEKIEELADOgcIABAeEKIESgQIQRgBUOEIWIkUYNBTaAFwAHgAgAFxiAGoA5IBAzAuNJgBAKABAcgBBcABAQ&sclient=gws-wiz-serp#fpstate=ive&vld=cid:de96197e,vid:5OkhPLs_21w

23.03.2023

Урок № 55-56

Тема-Літературне "шістдесятництво"

Нова хвиля відродження української літератури 1960-х років.

Кінець 1950-х — початок 1960-х рр. ХХ ст. у всьому світі — це час бунту молодого покоління проти покоління «батьків». У США спочатку це бітники, їм на зміну приходять хіпі та панки, у Великобританії — так звані теди. Мода на ці субкультури поширилася й в інших країнах. Сексуальна революція, алкоголь, рок-н-рольні традиції, епатажність в одязі — зовнішні атрибути цих молодіжних рухів. У такий спосіб молодь «м'яко» бунтувала проти усталених норм.

«Шістдесятники»: І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, І. Драч, Є. Сверстюк, Л. Костенко в Спілці письменників України. 1963.

У цьому ж часовому проміжку в іншій частині світу — у СРСР та підконтрольних йому європейських країнах так званого соціалістичного табору — теж був протест, але він мав ідеологічний характер. У 1956 р. відбулися виступи в Угорщині, згодом — у Польщі, Німецькій Демократичній Республіці. У Чехословаччині невелику групу дисидентів, переважно діячів культури, очолює чеський драматург Вацлав Гавел. Долучається до новочасних рухів протесту й Україна. Наприкінці 1950-х рр. на її теренах, переважно у великих містах і столиці, зароджується «шістдесятництво» — інтелектуальний рух молодого покоління інтелігенції, що виступає проти тоталітарної системи у всіх сферах життя — національного, соціального, культурного.

Поява «шістдесятників» в українській культурі — одна з унікальних подій у літературно-мистецькому та суспільному житті України у другій половині ХХ ст. Їх було небагато в республіках Радянського Союзу, а в Україні, за деякими підрахунками, — близько однієї тисячі.

«Шістдесятники» своєю творчістю нікого не залишили байдужими. Одних дратувала їхня інакшість, за що їх нищівно критикували на різних засіданнях за «формалістичні викрутаси» та саркастично називали «штукарями», «верлібристами». Інших ці сміливці захоплювали своїм ідеалізмом, волелюбністю, творчою енергією оновлення. Особливо «шістдесятники» вирізнялися на загальному тлі графоманів радянської літератури, озброєних художнім методом соціалістичного реалізму.

Письменники-«шістдесятники» мають схожі біографії. Усі вони народилися переважно в проміжку від 1930 до 1940 рр., їхнє дитинство припало на час воєнного лихоліття 1941-1945 рр. та повоєнної відбудови країни, а формування світогляду — на період десталінізації й тимчасової лібералізації політичного та культурного життя. Вони були представниками української інтелігенції: студенти, аспіранти, науковці, автори-початківці, журналісти, літературні критики. Ці молоді люди виховувалися в умовах, де все ще панувала двоїста мораль. Оспівувалося щасливе життя радянської людини — і замовчувалася несвобода особистості, репресії та Голодомор.

Виховані в такому суспільстві, майбутні «шістдесятники» спочатку були лояльними до влади, а суспільні вади розглядали як відступ від «лінії партії». Згодом у них формується національна свідомість та громадянська відповідальність перед народом, і вони прагнуть усунути суспільні деформації.

«Шістдесятництво» в літературі не було оформлено організаційно. Члени руху не створили угрупування, вони не мали статуту, програми, єдиного центру керівництва. «Це був рух опору інтелігенції, рух бунтарства, що об'єднував абсолютно різних — і за манерою віршування, і за жанром, і навіть за родом діяльності людей. Але, безперечно, основою шістдесятництва був пошук нового: нових виражальних засобів і нового світогляду. Шістдесятники — кожен по-своєму — несли нове!» — так охарактеризувала цей культурницький рух письменниця І. Жиленко у своїй книзі спогадів «Homo feriens1».

1 «Homo feriens» у перекладі з латинської мови — «Людина святкуюча».

Своєрідною предтечею «шістдесятників» у літературі називають Дмитра Павличка та Ліну Костенко. Їхні поетичні збірки — Д. Павличко «Правда кличе» (1958); Л. Костенко «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) — засвідчили зародження в поетів нового художнього мислення.

Уже початок 1960-х рр. відкрив українському читачеві самобутні імена. Протягом короткого проміжку часу з'являються ліричні, ліро-епічні та епічні твори:

1961 р. — поема І. Драча «Ніж у сонці», публікація в «Літературній газеті» 12 поезій М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», збірки Л. Костенко «Мандрівки серця», Є. Гуцала «Зелена радість конвалій», публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника та інших.

1962 р. — збірки М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник», В. Симоненка «Тиша і грім», В. Дрозда «Люблю сині зорі», Є. Гуцала «Люди серед людей».

Покоління «шістдесятників» у літературі репрезентували:

поети	Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Василь Симоненко та інші
прозаїки	Ніна Бічуя, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук та інші
перекладачі	Григорій Кочур, Микола Лукаш, Анатолій Перепадя, Андрій Содомора
літературні критики	Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний, Євген Сверстюк

«Шістдесятники», намагаючись створити літературу нової якості, обирають для себе естетичними взірцями фольклор, кращі твори класичної літератури. Часткова реабілітація наприкінці 1950-х — початку 1960-х рр. М. Зерова, Г. Косинки, М. Куліша, В. Підмогильного, Є. Плужника та інших відкрила «шістдесятникам» шар втраченої на чверть століття української мистецької «Атлантиди». Вони підхоплюють та розвивають традиції попередників, передусім розуміння ними кожної людини як унікальної особистості. Як зазначав І. Дзюба, «болючим нервом такої особистості була історична доля українського народу в контексті боротьби за соціалістичну перебудову світу. Згодом цей нерв було перерізано».

«Шістдесятники» інтегрують у власну творчість найвагоміші досягнення літератури 1920-1930-х рр. — елітарність, інтелектуалізм, європеїзм, етичні імперативи — і починають пошуки нового змісту та експерименти з художньою формою. У такий спосіб, за влучним спостереженням О. Пахльовської, «шістдесятники» «зв'язали воєдино розірваний час української культури, відновили комунікативну функцію культури завдяки новій ролі Слова».

У письменників 1920-1930-х та 1960-х рр. була спільна етична основа. Наріжним каменем для обох поколінь митців стала ідея цінності особистості і свободи творчості. Звідси випливало почуття незалежності, обстоюване ними як на рівні окремої людини, так і на рівні художнього процесу, що мав бути позбавлений будь-якого зовнішнього диктату. «Шістдесятники» своєю творчістю заперечували ідеологічну функцію літератури, покликану слугувати інтересам панівної партійної верхівки. Критеріями для них були внутрішній етичний вимір та естетична досконалість твору. Саме тому ці митці стали лідерами думок цілого покоління 1960-х і наступних років, а також взірцем етичної відповідальності — честі, громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності.

«Шістдесятники» не тільки принесли в літературу новий світогляд, оновили зміст, а й модернізували виражальні форми. Їм притаманна багата стильова й жанрова різноманітність, емоційність, метафоричність, оригінальність образної системи. Творчість «шістдесятників» не вкладається в одну стильову течію. Тут і модерніст І. Драч, і неореаліст В. Шевчук, і неоромантик М. Вінграновський, і неонародники В. Симоненко та Б. Олійник. Письменники працюють у різноманітних жанрах: лірична поезія, сонет, рубаї, поема, балада, притча, етюд, лірична новела, роман у віршах, історичний роман.

Водночас «шістдесятники» усвідомлюють, що українська література має розвиватися в контексті світової. Ознайомлення із найкращими її зразками дозволяє інтегрувати у свою творчість європейські мистецькі здобутки. У 1960-х рр. у зв'язку із зацікавленістю суспільства зарубіжною літературою набули великої ваги переклади. Вони не тільки ознайомлювали читачів зі світовою літературою, а й сприяли розвитку української мови, адже в умовах пригнічення національної літератури українська мова не могла збагачуватися природним шляхом. Крім того, непоправних збитків завдавала також тотальна русифікація в Україні. За цих умов праця перекладачів стала чинником національного опору й відродження культури.

Травмоване Другою світовою війною й репресіями покоління «шістдесятників» починає усвідомлювати цінність людини та людського життя. Звідси — увага до її внутрішнього світу, почуттів і переживань, проблем. У їхній творчості зростає увага до психологізму, сповідується індивідуалізм (цінність конкретного «я» на противагу колективному й безликому «ми»). «Шістдесятники» відмовляються від псевдопафосного відтворення життя, наповнюють свої твори потужним чуттєвим струменем, розуміючи, що лише ліризм врятує літературу від казенщини.

Після арештів 1965 р. і 1972 р. рух «шістдесятників» як явище передусім культурницьке втратив свою силу. Подальші репресії знову відкинули українське суспільство на периферію суспільного й культурного прогресу. Та йому на зміну прийшов дисидентський рух, який ставив за мету передусім правозахисну діяльність. Як зазначив І. Дзюба, «втрачена була неповторна історична можливість порівняно "легкого", "невимушеного", спонтанного відродження й оновлення суспільства.». Водночас «шістдесятництво» в умовах блокування культури відіграло неабияку роль у збереженні української ідентичності.

Запитання та завдання

1. Поясніть, чому тема має назву «Незнищенне плем'я українських Дон Кіхотів».

2. Поясніть, чому І. Дзюба, характеризуючи діяльність «шістдесятників», вважав вдалою для їхньої оцінки формулу Ромена Роллана1: «Покоління пригнічених ідеалістів... тих, хто не мириться з духовною нікчемністю».

3. Визначте джерела творчості «шістдесятників».

4. Поясніть, у чому виявлявся світоглядно-психологічний переворот, що настав у 1950-1960-х рр. в Україні.

5. Прокоментуйте думку І. Дзюби: «Поняття "шістдесятник", "шістдесятництво" асоціювалися з певним еталоном громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності й етичної відповідальності». Наведіть аргументи на доказ цієї тези.

1 Ромен Роллан (1986—1944) — французький письменник, мистецтвознавець, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури.

Дайте відповіді на запитання письмово.

16.03.2023

Урок № 53-54

Тема:Олесь Гончар.

Мрія і дійсність у новелі " Модри Камень"

Олесь Гончар “Модри Камень”:

скорочений переказ, аналіз твору, характеристика персонажів!

A A A A

Новела "Модри Камень" Олеся Гончара - приклад того, як суспільні потрясіння впливають не тільки на людські долі, але й на мистецтво. У цій статті аналізуємо композицію, історичну основу та сюжет твору. Приєднуйся!

Стислий переказ

Події новели розгортаються в Словаччині, у 1945 році. Розповідь ведеться від імені радянського бійця-розвідника. Одного холодного зимового дня – після трьох безсонних діб, проведених у словацьких горах та ущелинах, – він постукав у «лісове вікно» однієї хати.

Дві жінки – мати та дочка (на ім’я Тереза), – почувши від бійця, що це «свої», «руські», впустили його. Зайшовши до кімнати, оповідач увімкнув ліхтарик і побачив біля столу злякану матір, а біля високого ліжка її молоду дочку, що «застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами». Він загасив ліхтарик і попросив завісити вікна.

Після цього оповідач вийшов надвір, де чекав його товариш Ілля, та запросив його увійти. Зайшовши, Ілля, вслухаючись у співучу словацьку мову, вигукнув: «Так ми ж дома! Я все розумію!» Мати, побачивши в бійців скриню з рацією, злякалася, прийнявши її за радіо. За її словами, саме воно забрало її сина Францішека.

Сталося це так: хлопець постійно слухав по радіо Прагу (столиця Чехії) та Москву й розповідав про почуте на роботі, а тисовці [словаки-колаборанти, які підтримували Гітлера, названі так за ім’ям Йозефа Тисо, президента пронімецької Першої словацької республіки (1939-1945)] прийшли, розбили радіо, а Францішека забрали. Минулого четверга його розстріляли на кар’єрах як «партизана». У родині сталася ще одна біда: батька, звичайного лісника, також як «партизана» забрали з дому й змусили рити шанці німцям. Ілля виніс рацію з хати.

Тереза була дбайлива та чуйна: вона вправно віддерла з рук оповідача брудні й закривавлені бинти та зав’язала руки своєю сухою та м’якою марлею, а також подавала йому гарячу каву. Боєць відчув, що дівчина увійшла до його серця.

Дуже швидко оповідач з товаришем мусили покинути гостинних господарів. Тереза встигла прив’язатися до оповідача, не хотіла його відпускати. Із затишної оселі розвідники вийшли в «сліпу вітряницю» (тобто бурю). Далеко внизу гримів фронт. За містечко Модри Камень точилися тривалі бої.

Тереза провела бійців та розповіла, як дістатися до млинів. Прощаючись, оповідач сказав, що він та Тереза ще неодмінно зустрінуться. Дівчина ж сказала, що сама доля звела її з оповідачем, та обіцяла чекати на його повернення.

… Він повернувся вже після того, як радянські солдати зайняли і Модри Камень, і шосе, і гори. Але на місці Терезиної хати побачив попелище. Згорьована Терезина мати порпалася в ньому. Спочатку вона навіть не впізнала оповідача, а коли він нагадав, хто він, її безкровні губи засіпались. Виплакавшись, вона розповіла, що сталося з Терезою.

Наступного дня вранці після відходу радянських гостей прийшли словаки-поліцаї – шукати Терезиного батька, що втік від робіт. Вони стверджували, що той був уночі тут. Тереза заперечила. Поліцаї сказали, що бачили сліди на снігу. Почали все перекидати в хаті й знайшли закривавлений бинт. На питання, чия це кров, дівчина сказала, що її (мовляв, утяла собі руку). Звісно, ніхто їй не повірив.

Поліціянти вирішили, що в хаті були партизани. Почувши це, старший шваб (німець), що був із ними, наказав вести Терезу на Мікулов. Мати пішла слідом за ними на гору. Як заходили на кряж, Тереза весь час озиралася. Поліцаї допитували її, куди вона дивиться. Вона сказала, що хоче надивитися на Модри Камень, бо має там кавалера.

Раптом один із поліцаїв зауважив, що вона дивиться не на вєсніцу (словацькою – село), а «на Руське». Вони здогадалися, що вона має кавалера серед радянських бійців. Тоді почали її бити канчуками. Поліцаї кинули Терезу перед себе, стали підганяти та грозити. Тереза все одно оглядалася. Її сікли та погнали бігцем. Так і забили до смерті. Бігши за ними, мати спіткнулася та впала на камінь, де й пролежала до ночі…

Після тих трагічних подій минуло багато днів. Рудні гори вже не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, і зацвітає пролісок, який по-словацьки зветься «небовий ключ». У Словаччині вже панує мир. А в пам’яті оповідача все не меркне та його зустріч із Терезою, його перше кохання. У його фантазії часто виникають зустрічі з Терезою, розмови з нею. Однією з таких уявних розмов і завершується твір. Закохані обіцяють одне одному, що тепер завжди будуть разом.

«…Я.Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.
Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!»

Аналіз твору

Літературний рід:

епос.

Жанр:

новела.

Тема:

трагічно обірване війною кохання радянського солдата та словацької дівчини.

Ідея:

утвердження сили кохання, що долає будь-які бар’єри (воєнний час; належність закоханих до різних народів) і навіть смерть.

Історія написання

Новела «Модри Камень» має автобіографічну основу. Олесь Гончар як боєць радянської армії брав участь у звільненні Чехо-Словаччини. У 1945 р. його військова частина на два дні зупинилася в словацькому селі Гринаві, де він познайомився зі словачкою Юлією. Між молодими людьми спалахнуло кохання. Воно залишилося в серці митця на довгі роки, про що свідчать і його щоденникові записи, і зображення почуттів лейтенанта Сагайди до словачки Юлічки в романі «Прапороносці» та артилериста Сашка Діденка до мадярки Лорі в новелі «За мить щастя».

Новелу було опубліковано в 1946 р. в журналі «Україна». Примітно, що радянські критики прийняли її «в штики». «Модри Камень» викликав гостру полеміку. Одна з республіканських газет висунула письменникові тяжке звинувачення як «проповіднику зради Батьківщини»; стверджувалося, що політично незрілий автор пропагує космополітизм.

На той час оспівування кохання радянського солдата та іноземки було сміливим кроком, адже шлюби з іноземцями в Радянському Союзі засуджувалися, а в 1947 р. навіть бути заборонені. До того ж, незвична композиція й стилістика твору, зображення уявної розмови героя з мертвою Терезою дали підстави для критики письменника за містицизм і нехтування канонами соцреалізму.

Пояснення назви

Модри Камень – містечко в Східній Словаччині. Його назва перекладається як «блакитний камінь». Ця назва у творі постає своєрідним символом. Він має не одне значення, проте основним можна вважати силу кохання Терези до оповідача:

«Коли я глянув у цей момент [коли Тереза простягнула героєві руку] на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі».

Місце дії:

Словаччина

Час дії:

1945 р.

Історична довідка.Зауважте! Для кращого розуміння подій, описаних у новелі, варто пригадати деякі факти з історії, що стосуються участі словаків у Другій світовій війні.

За кілька місяців після вересня 1938 р., коли прем’єр-міністри Великобританії, Франції й Італії уклали з Адольфом Гітлером сумнозвісну Мюнхенську угоду про передачу до складу Німеччини Судетської області Чехословаччини, німці окупували й інші чеські області. Тоді ж словацькі нацисти на чолі з католицьким єпископом Йозефом Тисо захопили владу в Братиславі й проголосили Словаччину незалежною державою. Вони уклали союзну угоду з Німеччиною. Словацькі фашисти копіювали німецькі порядки, зокрема переслідували комуністів, євреїв та циган.

Словаччина взяла участь у Другій світовій війні на боці Гітлера: на Східний фронт вирушив 36-тисячний словацький корпус, що дійшов до передгір’їв Кавказу. Утім, варто зауважити, що більшість словаків не рвалася в бій, не бажаючи стріляти в представників слов’янських народів, таких близьких мовно та культурно: українців, білорусів, росіян.

Після розгрому німців під Сталінградом словаки почали масово здаватись у полон Червоній армії. До лютого 1943 р. уже понад 27 тис. словацьких солдатів і офіцерів опинилося в радянському полоні. Вони зголосились долучитися до Чехословацького армійського корпусу, що формувався в СРСР. Коли влітку 1944 р. війська 1-го й 2-го Українських фронтів вийшли до чехословацьких кордонів, словацькі фашисти, які боялися, що військові частини перейдуть на бік СРСР, запросили на територію країни німецькі війська.

Народ Словаччини відповів на це потужним Національним повстанням. Майже вся словацька армія перейшла на бік повсталих. СРСР надав повстанцям широку підтримку. На допомогу їм рухалася Червона армія. Проте до підходу радянських бійців німці жорстоко придушили повстання й стратили кілька тисяч партизанів, а близько 30 тисяч відправили в концтабори. Вцілілі повстанці відступили в гори. Врешті-решт, війська Другого українського фронту (за активної підтримки словацьких партизанів) у квітні 1945 р. перемогли німців та остаточно звільнили Словаччину.

Зважаючи на такий історичний контекст, ми можемо пояснити трагедію, що забрала життя героїв новели – Терезиного брата Францішека й самої Терези, що, як і чимало словаків, були симпатиками мирної Чехословацької республіки й засуджували союз словацьких нацистів із Гітлером. Зрозумілішим (з огляду на масовий перехід словаків на бік СРСР та потужне антинімецьке Національне повстання) стає й те, наскільки упередженим – якщо не ворожим – було ставлення німців до словаків загалом, про яке у творі сказано так:

«Для них [німців] що словак, то й партизан».

Композиція:

5 розділів. II, III та IV містять виклад сюжету, а I та V – це своєрідне художнє обрамлення.

Характеристика персонажів

Персонажі:

оповідач – радянський розвідник (імені його не вказано),
Ілля (розвідник, товариш оповідача),
Тереза,
її мати, батько та брат Францішек (батько та брат лише згадуються в розповідях Терезиної матері).

Головний герой

Про головного героя – розвідника – ми не дізнаємося з твору майже нічого. Можна зробити висновок, що він людина мужня, витривала, для нього дуже важливо сумлінно виконувати поставлені командирами завдання. Проте більший акцент у творі зроблено на особистих переживаннях цього розвідника. Випадкова зустріч зі словацькою дівчиною стає для нього вкрай важливою. Його вперше в житті підкорила жіноча врода.

Про це свідчить, наприклад, те, що він соромився дивитися на Терезині ноги, відводив погляд, але все одно бачив їх весь час. Вражений красою дівчини, герой соромився через свій подертий халат. Милуючись її гарною білою рукою, він звернув увагу на те, які червоні та незграбні його власні руки. Підкорили оповідача й чуйність, ніжність та дбайливість Терези. У новелі майстерно зображено зародження в його серці першого кохання.

Герой – дуже тонка, поетична натура. Найяскравіше підтвердження цього – його переживання після загибелі дівчини, уявні діалоги з нею, сповнені відчуття «трагічної чарівності» природи й життя.

Тереза

Тереза – словацька дівчина. У новелі немає як такого опису її зовнішності, згадано лише окремі виразні деталі: розпущені коси, білі стрункі ноги, білі й тонкі руки. Тереза «була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка». Про її характер можна сказати, що вона була дуже чуйна, співчутлива й добра, а водночас смілива та рішуча.

Дуже швидко в Терезиному серці зароджується почуття до молодого радянського бійця, і дівчина повністю віддається цьому почуттю. Впадає в очі й така риса Терези, як її релігійність: наприклад, відповідаючи на питання розвідника, чи чекатиме вона його, вона каже: «Хай пан бог видать, що буду».

«Хай пан бог видать, що буду».

Коли Терезу забирають, а згодом катують поліціянти, підозрюючи в допомозі партизанам, вона поводиться надзвичайно сміливо, саможертовно, не плаче й думає не про себе, а про здоров’я своєї матері та про розвідника, якого покохала.

Мати Терези

Цей образ окреслено досить побіжно.

«Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця».

Вона дуже любила свою родину: чоловіка, сина Францішека та Терезу. Загибель Францішека була для жінки величезним горем. Її показано як дуже співчутливу й привітну: це видно з того, як гостинно вона прийняла радянських розвідників, переживала, коли їм потрібно було покинути її дім. Найстрашнішим ударом для жінки стало вбивство її дочки. Після цього вона вже не мала, для чого жити.

Письменник майстерно показує її розгубленість після загибелі Терези:

«Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною».

Ця невеличка розповідь, сумна і неоднозначна, чудово ілюструє складність людських стосунків. А які враження новела викликала у вас?

Запитання і завдання

1. Яке враження справила на вас новела «Модри Камень»?
2. Визначте проблематику твору. Сформулюйте його провідну ідею. Чи актуальні події війни й трагедія людських душ у сучасному світі? Свою відповідь обґрунтуйте.
3. Схарактеризуйте образ Терези. Що він уособлює у творі?
4. Розкрийте, як зображує Олесь Гончар психологію душі людини в образі солдата-розвідника. Які його мрії?
5. Яка роль пейзажу в новелі «Модри Камень»?
6. Витлумачте символіку кольорів, які Олесь Гончар використав у новелі. Поясніть роль колористики в розкритті ідейного змісту твору.
7. Який особливий психологічний зміст закладено в назві новели «Модри Камень»? Поясніть її назву.
8. Як, на вашу думку, в новелі «Модри Камень» письменнику вдалося поєднати мрію і дійсність?

Дом.завд.

Записати аналіз новели в зошити

Перегляньте відео за посиланням

https://www.google.com/search?q=%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C+%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%80+%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B0+%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D1%80%D0%B8+%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%8C+%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7&oq=&aqs=chrome.0.35i39i362l8.6242499154j0j15&sourceid=chrome&ie=UTF-8#fpstate=ive&vld=cid:8b5dff80,vid:lqEfScC9omI

02.03.2023

Урок № 51- 52

Тема:Два ліричні герої кіноповісті О.Довженка "Зачарована Десна"

Персонажі твору “Зачарована Десна”

Головні герої:

два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах);
Петро Семенович (батько);
Одарка Єрмолаївна (мати);
прабабуся Марусина;
дід Семен;
прадід Тарас;
дядько Самійло.

Другорядні персонажі:

брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван;
дід Захарко;
учитель Леонтій Опанасенко тощо.

Характеристика основних персонажів

Сашко

Основні риси малого Сашка — безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість.

Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць.

Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.

Петро Семенович

Петро Семенович — батько Сашка. Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю.

Про зовнішність та характер батька:

«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»

«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку»

Про його одяг:

«Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям»

Цей образ втілює думку про трудовий народ як невичерпне багатюще джерело талантів, проте митець не ідеалізує свого батька: він показує його й у хвилини розпачу або гніву, згадує його вибуховий характер («Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд»).

Одарка Єрмолаївна

Одарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».

Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.

Була богомільною й дуже забобонною. Цю її рису письменник змальовує з гумором:

«Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя».

Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро:

«З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла».

Дід Семен

Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.

Про його зовнішність:

«У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином».

Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею:

«Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».

Про любов до кожної людини:

«Любив дід гарну бесіду й добре слово».

Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому здоров’я.

Про звички й уподобання діда Семена:

«Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха…
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».

Прабаба Марусина

Прабаба Марусина мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони:

«Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня.
Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».

Прадід Тарас

Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу:

«Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

Дядько Самійло

Про дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:

«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію».

Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною:

«Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною».

У підручнику на стр.165 виконайте завдання №3.

Перегляньте відеоматеріал про О.Довженка і виконайте завдання №4 на стр.166

https://www.youtube.com/watch?v=HhNNSItHMgw

23.02.2023

Урок № 47-48

Тема:Автобіографічна основа кіноповісті "Зачарована Десна"Олександра Довженка

Історія написання кіноповісті.

«Зачарована Десна» (1942-1955)

Історія написання

Задум написати твір про своє дитинство й витоки творчості зародився в Олександра Довженка ще в 1942 р. У воєнні роки в «Щоденнику» він занотовує деякі спогади про своїх рідних та епізоди з далекого минулого. Вони були своєрідними терапевтичними сеансами для митця, якого в той час цькували за «Україну в огні». Як зазначав автор у «Щоденнику», у миттєвості занурення у спогади дитинства він і плакав, і сміявся, і відпочивав душею.

У повоєнний час розрізнені фрагменти складаються в уяві автора в задум цілісного твору. Письменник 30 січня 1948 р. занотовує:

«...написати книгу про своє життя в мистецтві.

Написати докладно й абсолютно одверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, у дитинство, у родину, природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання.

Що створило мене як кіномитця?

Яка література? Класика? Малярство?

Чи, може, пісні й думи? Чи вражливість бездонна й бездонна фантазія? Чи зачарована Десна?

Як я йшов на зйомку не готовившись, не маючи в цьому потреби. У мене все ставало ясним із початку створення сценарію».

У 1948 р. перша редакція «Зачарованої Десни» була завершена, але робота над твором тривала до 1955 р. Надруковано кіноповість у наступному році, однак зняти за нею фільм О. Довженко так і не встиг.

Ідейно-тематичні домінанти

Олександр Довженко розпочинає роботу над твором як митець зі світовою кінематографічною славою. Виникає запитання: у чому феномен і магія кіноповісті? Аби знайти відповідь на нього, нагадаємо, що автор повертається у своє дитинство, у той час, коли відбувається становлення особистості кожної людини. Він обирає форму спогаду-сповіді, у якій відтворює деякі події з життя, щоб «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Тема твору — спогади автора про дитячі роки та визначення чинників, що формували світоглядні основи митця.

Свою «природу» вже зрілий митець О. Довженко окреслив у «Зачарованій Десні так: «...й по цей день я ще не маю темряви в душі» та «Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя». Оце, напевне, і є ті джерела, з яких живляться всі, хто ознайомлюється з творчістю О. Довженка.

У кіноповісті зображено, як у селянському середовищі формувався світогляд митця. Насамперед — у його найближчому оточенні.

Прабаба Марусина — «поетеса» незлобивих прокльонів, які переходили в неї у своєрідні колядки: «Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прадід Тарас — уособлення добра, у нього «руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Дід Семен — оповідач старовини, що мав щедру уяву, «розмовляв із кіньми, з телятами, з травами, зі старою грушею й дубом — з усім живим, що росло й рухалось навколо». Дядько Самійло — неперевершений косар на все село. І, нарешті, Сашкові батько й мати — прекрасні зовні й душею, чесні люди, трудівники, на долю яких випало чимало горя. Обоє наділений внутрішньою красою, а разом вони — це той корінь, що формував і живив крону таланту майбутнього митця.

Водночас рідні Олександра Довженка в кіноповісті є уособленням усього українського народу. Тому саме національні та родинні традиції, підкреслює автор, і є витоками таланту митця. А відтак — він має пам'ятати про своє покликання служити рідному народу: «Ніколи не треба забувати про своє призначення й завжди пам'ятати, що митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом думати, що... так багато краси марно проходить мимо наших очей».

Зі сторінок кіноповісті постає Довженко-митець у щирій любові до народу та до рідної землі. Він поетизує людину-трудівника і світ природи, зображує їх у нерозривній єдності, що є необхідною умовою духовності. Вони (людина й природа) «зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну» — і в цьому ота магія О. Довженка, яка підкорила світ.

Природа, як і світ трудівників-селян, є, на думку Олександра Довженка, ще одним потужним джерелом формування світогляду митця. В «Автобіографії» він писав: «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем». У кіноповісті природа постає і як земля-годувальниця в образі городу, де мати з любов'ю насадила рослини, щоб усе «проізростало», і як нестримна стихія під час повені, і в образах свійських і диких тварин, птахів або незвичного й вигаданого лева. Але, безперечно, центральним образом є річка Десна. Вона для О. Довженка передусім — джерело прекрасного, уяви та фантазії, щастя та душевної рівноваги. Вона вічна, як вічний і народ, який живе на її берегах.

І світ природи, і люди постають у творі в особливому, романтичному зображенні. Малий Сашко зачудований світом, він вбирає всі його вияви, і навіть трагічні події (смерть прабаби Марусини, п'ятьох братів і двох сестер) сприймає по-філософськи врівноважено як частину земного буття.

Композиція

У «Зачарованій Десні» немає чіткого сюжету. Твір складається з окремих епізодів, об'єднаних між собою героєм — Сашком, які умовно можна назвати так: «Город», «Хата», «Відпрацювання гріхів», «Смерть братів», «Смерть баби й народження сестрички», «Повінь», «На сінокосі», «Коні», «Колядування», «У школі». Вони утворюють своєрідну романтичну сповідальну частину, розказану малим Сашком. Це спогади, які справили найбільше враження на хлопчика й емоційно врізалися в його пам'ять. Водночас у його розповідь час від часу втручається інший голос — зрілого митця, який із досвіду прожитого висловлює свої лірико-філософські роздуми про долю народу, завдання митця, про прекрасне й потворне, трагічне й комічне.

Особливістю композиції кіноповісті є часова двоплановість, у якій майже ідилічним картинам дитинства автор протиставляє непрості, а часом трагічні епізоди свого дорослого життя.

Образи

Щасливу пору дитинства Олександр Довженко зображує очима малого Сашка. Щасливу вже тільки тому, що то був час свободи, гармонії, природної людини, не затисненої в ідеологічні чи політичні лещата. У тому світі малий Сашко сам визначав, на що йому дивитися, що думати, чому радіти й чим засмучуватися. Тоді в хлопчика було відчуття, що він — центр Всесвіту і вся Земля обертається довкола нього: «Дивлюсь я на моє небо й повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом із нами...». Він був щасливий у всьому, і лев з'являвся «для щастя», і щасливим був навіть собака Пірат!

Ідея твору — заклик любити рідну землю, служити своєму народові, продовжувати національні та родинні традиції.

Художній хист малого Сашка формувався під впливом багатьох чинників. Один із них — народна творчість. Пісня була невід'ємною частиною життя селян. Вона звучала з вуст чотирьох братиків — Лавріна, Сергія, Василька й Івана, співала колискових мати, заводили сумної старці, що прийшли на бабині похорони, до бурлацької брався іноді навіть безголосий батько. А коли на Різдво до хати приходили діти співати колядки, буйній уяві хлопця не було меж. Слухаючи пісню про турецькі напади, Сашко уявляв себе витязем: «Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить із хати прямо на коня, і тут кінь мій скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця, — Святий вечір..."». Але найбільше малий Сашко «любив слухати клепання коси», що символізувало й музику, і красу, і гармонію, і працю. Вже дорослий митець зауважує: «...зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи».

Народна творчість пробуджувала в Сашка естетичні смаки, він сприймав світ за канонами краси. Хлопець захоплювався природою, але водночас бачив, що в людському суспільстві вона існує поряд із потворністю. Ось батько, з якого «можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів», одягнений убого; прекрасні в праці його родичі принижують гідність, б'ючись після косовиці до крові за стіжки; та навіть коні, на думку Сашка, правнуки кінського царя чи бога, які колись мали крила і возили на собі пророків, були в їхній родині худі і страшні. І заувага щодо цього дорослого митця: «...ні в житті ще, ні в письменстві не існувало хлопчика, що так би мріяв про кінську красу, як я, і так би соромивсь потворності».

Світ дитинства Сашка гармонійний. Як зазначає автор, «жили ми в певній гармонії із силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості й повноти життя». Нужду й злидні селянам компенсувала щедра природа, побутові негаразди чи стихійні лиха урівноважувалися вірою в заступництво вищих сил і гумором, гріх виправлявся карою і спокутою, навіть у Тихона Бобира «крива нога й та часом служила гармонії природи, її рівновазі».

Жанр

«Зачарована Десна» за жанром — кіноповість.

Кіноповість — різновид повісті, що призначена для екранізації, або сценарій, призначений для читання. З такої специфіки випливає використання в епічному творі засобів кінематографа.

До засобів кінематографа належать:

✵ панорамність зображення;

✵ фрагментарність, слабкий зв'язок епізодів-«кадрів», який, однак, не руйнує цілісного сприйняття змісту твору;

✵ докладне опрацювання діалогів, їхня стислість;

✵ швидка зміна епізодів-«кадрів».

Такі ознаки письма є особливістю індивідуального стилю О. Довженка.

Приклад «кінематографічності», фрагментарності в повісті «Зачарована Десна»: «Гукає в калюжі дід коваль Захарко. Мина хоче діда прохромить рогами. Голуби в небі. Зі стріх вода капле. Про пекельні муки співають старці. Пірат скаженіє. Поверх купи гною півень курку топче. Горобці на клуні. А я на лозі. Я гойдаюсь на мокрій лозі, і кашляю гучно, і регочу, щасливий: я чую весну. І так мені гарно. Усе таке веселе. І пахне все гноєм, пахне мокрим снігом, мокрою лозою».

Домашнє завдання

Запитання та завдання

1. Визначте основну тему, ідею, проблематику кіноповісті.

2. Поясніть, з якою метою О. Довженко вдається до двопланового зображення часу у творі.

3. Поясніть, які чинники сформували талант Довженка-митця.

4. Доведіть на прикладі деяких епізодів кіноповісті, що українському народу притаманні сентиментальність і гумор. Відповідь підтверджуйте цитатами.

5. Прокоментуйте цитати з кіноповісті:

✵ Автор про себе: «не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

✵ Оповідач про батька: «І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська».

6. Знайдіть уривок із твору від слів «Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає» до слів «І грім, хоч мати й лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду». Як характеризують Сашка його уподобання?

7. Схарактеризуйте образи батька, матері й діда Семена. Відповідь підтверджуйте цитатами.

8. Поясніть назву твору.

Напишіть роздум про О. Довженка, обравши епіграфом до нього слова Є. Сверстюка «Хто багато любив, тому багато прощається» або есе «Святість босоногого дитинства О. Довженка» (на вибір).

Урок № 47

Тема:Воєнне лихоліття.

Участь українських письменників у другій світовій війні.

Україна під час Другої світової війни була ареною ідеологічної боротьби двох ворожих сил — комуністичного та німецько-фашистського режимів. З обох боків велася активна боротьба за вплив на свідомість українців. Однією з провідних у ці роки стала публіцистика як найдієвіший засіб впливу на читачів.

Літератори, що опинилися на підконтрольній гітлерівцям території України, на початку війни хотіли використати німецьку окупацію в національно-визвольній боротьбі проти комуністичного режиму. Вони почали організовувати незалежні українські газети й журнали культурно-просвітницької тематики.

У Харкові в газеті «Нова Україна» працювали Іван Багряний та Юрій Шевельов, на Волині в часописі «Волинь» — Улас Самчук, у Києві видавали «Українське слово» та «Литаври» О. Теліга, Олег Ольжич, легально діяли часописи «Сурма» та «Українські вісті» у Львові. Однак гітлерівська окупаційна адміністрація швидко зрозуміла їхню небезпеку для себе й ліквідувала всі друковані засоби інформації, що ставили питання про шляхи розвитку України, обстоювали інтереси рідного народу. Літераторів, які становили загрозу, або заарештовували (У. Самчук), або знищували (О. Теліга). В умовах підпілля ОУН-УПА друкувала видання «Ідея й чин», «Повстанець», «До зброї», «Самостійність», «За Волю України», інформаційні бюлетені. У них висвітлювалися питання визвольної боротьби УПА, розкривалася сутність антиукраїнської політики комуністів на теренах Західної України, публікувалися статті про справжні причини Голодомору 1932-1933 рр., про звірства органів НКВС.

Активними учасниками ідеологічного фронту були українські радянські письменники. Митці старшого покоління змушені були евакуюватися на схід Росії, в Уфу, і працювати в тилу (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра та інші). Майже третина літераторів Спілки письменників України воювали в армії, у підпіллі та партизанських загонах, працювали кореспондентами фронтових газет (О. Довженко, І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Воронько та інші).

Водночас на окуповану територію України закидали агітаційні друковані видання, підготовлені політуправліннями радянських фронтів. Їхнє завдання — мобілізація українського народу на боротьбу проти німецької влади, виховання патріотизму, антигітлерівська агітація. Публіцистика воєнного періоду позначалася активністю, закличністю, актуальністю, була пройнята вірою в перемогу і водночас виконувала роль інформаційно-літописну. Популярними жанрами публіцистики стали нарис, стаття, репортаж, фейлетон, памфлет. На перший план у засобах масової інформації — а це не тільки друковані органи, а й радіомовлення — виходив безпосередній вплив на людину, пробудження в неї чуттєво-емоційного відгуку на події, які переживала вся країна.

Першими відреагували на трагічні воєнні події поети. Уже 23-24 червня 1941 р. на газетних шпальтах з'являються передові статті та ліричні твори видатних українських поетів, які закликають об'єднати сили в боротьбі з ворогом. Такі жанри поезії, як вірш, пісня, марш, послання, дозволяють швидко й оперативно реагувати на події, викликати емоційний відгук у читачів. Лірика передусім стає закличною, бойовою, вона виховує патріотизм, підносить силу духу. Головна тема — радянська батьківщина. З надзвичайною силою література воєнних років піднесла образ матері, поєднавши в ньому й пафос жінки-матері з її вболіваннями за долю дітей, і пафос матері-України, яка знемагає в жорстокій війні.

Водночас література воєнних років дала зразки неперевершеної інтимної лірики. Вона возвеличувала вірність, материнську й синівську любов, уміння чекати й берегти кохання, віру в перемогу й повернення рідних додому.

Згодом з'являтимуться й ліро-епічні та епічні твори — поеми, балади, новели, оповідання, повісті, у повоєнний період — романи, які осмислюватимуть події війни ширше. Однак варто зазначити, що завданням української радянської літератури цього періоду було обслуговувати ідеологію, а не писати правду, тому вона була тенденційною та однобокою.

Законспектувати поданий матеріал у зошити.

16.02.2023

Урок № 45-46

.Тема: Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як перший пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за своє визволення в романі «Тигролови». Жанрові особливості твору.

Підручник: Українська література (рівень стандарту): підручник для 11 кл. закл. загальн. середн. освіти/ О. Авраменко. – К.: Грамота, 2019. – 256 с.

https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

Опрацювати тему: Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як перший пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за своє визволення в романі «Тигролови». Жанрові особливості твору (стор. 159-162).

Виконати: Опрацювати лекційний матеріал, читати роман «Тигролови», переглянути онлайн-урок, нотатки записати у зошити.

https://www.youtube.com/watch?v=-ALEYKnwRjI

Ключові поняття:

Пригодницький роман – (фр. roman d’aventures) – роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподіваним їх поворотом, великою динамікою розгортання. Для роману пригодницького характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.

Короткий літопис життя і творчості Івана Багряного

2 жовтня (19 вересня) 1907 р	Народився Іван Павлович Лозов’ягін (Багряний) у с. Куземині Зіньківського повіту на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині муляра. Зростав у м. Охтирці на Харківщині. Закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу
1926-1930 рр	Навчався у Київському художньому інституті. Диплома не отримав через політичну неблагонадійність
1926 р.	Поява перших творів у журналах «Глобус» та життя революції». Участь у літературній організації МАРС (майстерня революційного слова) так званих «попутників» разом із В. Підмогильним, Д.Фальківським, Б. Тенетою, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Є. Плужником, Т. Осьмачкою.
1927 р.	Вийшли збірки поезій «До меж заказаних», поема «Монголія».
1929 р	Надруковані поема «Аве Марія»та історичний роман у віршах «Скелька». Зазнав нищівної критики як «антирадянський поет» і «куркульський ідеолог».
1931 р.	Вийшла у Харкові збірка оповідань «Крокви за табором».
1932 р	Арешт і засудження на п’ять років таборів (Бамлаг).
1936 р	Втеча із заслання.
1937 р.	Переховування між українцями Зеленого Клину (Далекий Схід), одруження. Повернення додому, новий арешт.
1940 р.	Звільнення «за недостатністю матеріалів для повторного засудження з відбитими легенями і нирками. Нелегальне перебування на Харківщині.
1944 р	Перше видання цього роману під назвою «Звіролови».
1945 р.	Еміграція на Захід (через УПА до Словаччини, потім – Німеччини).
1946 р.	Друге видання цього роману під назвою «Тигролови», вихід у світ збірки поезій «Золотий бумеранг».
1946 р.	Перехід на легальне становище, перебування у таборі для переміщених осіб. Найняв приватне помешкання в Новому Ульмі (Німеччина), де вів активне творче й політичне життя – заснував газету «Українські вісті», організував МУР (Мистецький український рух), був організатором Українського молодіжного руху ОДУМ, ініціатором створення, а згодом лідером УРДП – Української революційно-демократичної партії. Виступ із памфлетом «Чому я не хочу вертатися до СРСР?»
1947 р.	Видано п’єси «Морітурі», «Генерал».
1948 р.	Вийшла п’єса «Розгром». З цього часу – життя під постійним наглядом лікарів, майже весь час – в лікарні. Часті легеневі кровотечі не припиняють праці письменника і журналіста. І.Багряний вражав лікарів і всіх, хто був поруч, неймовірною силою духу, не раз виходив переможцем із двобою зі смертю
1950 р.	Роман «Сад Гетсиманський» (про страхіття сталінських катівень).
1953 р.	Роман «Огненне коло» (про трагедію української молоді, яка воювала під Бродами у складі дивізії «Галичина»).
1957 р.	Роман «Маруся Богуславка» (перша частина незакінченої трилогії «Буйний вітер»).
25 серпня 1963 р.	Помер І. Багряний у лікарні за роботою над черговим рукописом (Новий Ульм, ФНР).
1965 р.	Вийшов друком роман «Людина біжить над прірвою» (про події Другої світової війни), присвячений другій дружині Галині Єлизарівні (українка, родом з містечка Здолбунів, дівоче прізвище – Тригуб), з котрою ростив двох обдарованих дітей – Нестора і Роксолану. Сина Бориса від першого шлюбу на батьківщині влада примусила звернутися до батька з викривальним радіовиступом, що для нього обернулося глибоким нервовим струсом, а для батька – критичним станом здоров’я. І. Багряний весь час пам’ятав про покинутих у Союзі дітей і заповідав молодшому синові Нестору «…знайти свого брата Бориса Івановича і сестру Наталку Іванівну, що десь «там», і допомогти їм, якщо будуть у біді».

Образи роману «Тигролови»

Григорій Многогрішний

Головний герой роману І. Багряного «Тигролови» — Григорій Многогрішний. У телеграмі про його втечу і розшук подаються такі прикмети: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор...» Судячи з прізвища, він — далекий нащадок славного козацького гетьмана Дем'яна Многогрішного. Юнак постає перед читачем людиною із сформованим характером. Про минуле його відомо мало — із спогадів самого Григорія про слобожанські луки, святкові гулянки молоді на Трійцю, пташині переспіви та про те, як уночі пасли коней, варили кашу... Одна з найголовніших рис Григорія Многогрішного — його самовіддана любов до батьківщини — України, до свого нещасного народу, їдучи в переповненому, непристосованому для перевезення людей поїзді «Владивосток: — Москва», він слухає сповіді обдурених владою земляків-заробітчан, і голова його наморочиться від болю і гніву.

Глибокий патріотизм Григорія, його сердечна й щира любов до України виявляються і в розмові з матір'ю Наталки про предківську українську землю, що як святиня збереглася в її пам'яті. Дуже боляче було йому думати, що немає вже його тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Природжена тактовність підказала хлопцеві, що треба змовчати, не розказувати правди матері Наталки, хай жінка «любить її такою, якою пам'ятає». Григорій милується побутом Сірків, їхньою вірністю біленій хаті, вишитим рушникам, рідній мові та звичаям. Він глибоко зворушений тим, як Сірки намагалися «наздогнати» Різдво, а потім святкували його, «як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам'ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками». І не дивно, що втікача підтримує й рятує саме маленька сірківська Україна. То — подарунок долі, дяка за цілеспрямованість і стійкість у простуванні до мети, за любов до батьківщини, куди герой хотів би повернутися визволителем і переможцем.

Друга визначальна риса Григорія Многогрішного — могутня воля до життя, і не абиякого, а гідного людини. Про це свідчить його непримиренність до несправедливого більшовицького режиму, а після ув'язнення — постійне шукання й використання найменших шансів для втечі. Так, напівзнищений фізично політв'язень виривається з божевільні, куди його незаконно запроторило «найгуманніше у світі» правосуддя, вистрибує на ходу зі «скаженого поїзда» — у ніч, у смерть, ігнорує небезпеку переслідування, навіть кидає виклик долі, вирушивши з тайги до Хабаровська. Григорій іде на полювання нарівні з досвідченими мисливцями, зважується на фантастично сміливі лови «кішок» - тигрів. Завдяки своїй сміливості та винахідливості разом з коханою здобуває жадану волю, перейшовши кордон і ставши недосяжним для всевладного монстра — НКВД — ОГПУ.

Батько Сірко

Привабливими рисами в романі наділені й інші персонажі. Це насамперед Сірки, теж, мабуть, нащадки славного гетьмана. Ось змальований у романі батько. Врятований Григорій його ще не бачить, але чує «дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома...» Потім зустрічає з полювання «вусатого дідугана, дебелого, високого, червоновидого, з волохатими грудьми» в мисливському спорядженні. Старий Сірко, мабуть, здогадується, що перед ним за людина, але виконує неписаний тайговий закон — допомогти потерпілому, пошанувати гостя: «Я не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий...» І Наталка підтверджує ці батькові слова: «Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочуть знати». Як міг, підтримував батько дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину, «по-своєму таки віку доживати». Невтомною працею, кмітливістю та одвагою здобував достаток для сім'ї, виростив з дружиною трьох хороших дітей.

Мати Сірківна

Мати вперше постає перед очима Григорія «...в очіпку і в рясній, стародавній спідниці», «їй понад п'ятдесят років, а вона виглядає ще молодо і бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий , якийсь тепліший, ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сива, разом з дочкою виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є... У сміливих щастя завжди є...» Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано, опоряджено за старим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Наталка й Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків. У серці матері — велика любов до цього суворого далекосхідного краю, де виросла, вийшла заміж, народила дітей і поховала близьких людей. Але, «як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий — далебі, журба бере, так би й полетіла туди». Мати й батько «з природної делікатності» Григорія не розпитували, проте видно було, що дуже йому співчували. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі люди, що уособили в собі кращі риси українського селянського й козацького роду.

Грицько

Грицько, Сірків син, «високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч. На ногах ічиги, на голові набакир кепка, з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик». Таким його побачив Григорій. Грицько став для нього другом і братом, навчив мисливських премудростей. Так само як і батьки, мовчки й делікатно підтримував втікача, навіть захоплювався його знаннями, силою та витривалістю (епізод, коли хлопці вночі ходили по воду для втомлених мандрівників). Молодий Сірко — вправний мисливець і звіролов, сміливий, з великою повагою ставиться до батьків, шанує традиції й звичаї старовинного козацького роду. Із сестрою вони інколи й сперечаються, але по-дружньому, в дрібницях. Коли ж йдеться про щось важливе, — Грицько за Наталку горою стане. Взагалі на Грицька завжди можна покластися.

Наталка

Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханим хоч на край світу хоч у пекло. Ця горда Лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому бути першою. Мати говорить про неї: «їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками... Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе, їй би треба хлопцем родитись...». Але разом з тим Наталка ніжна й любляча донька, вона тонко відчуває красу природи і живе у злагоді з нею, шанує предківські звичаї. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного. Неприступна й насмішкувата, сором'язлива й цнотлива дівчина ретельно приховувала своє кохання до Григорія. Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко — так, як підказує їй гаряче серце. Навіть те, що Многогрішний — вічний втікач, безпаспортний і над ним нависла смертельна небезпека, не зупиняє дівчину, бо «прочитала в його очах те, що було в його серці». Наталка готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї «Сіркова кров»), бо дуже хоче бути разом з коханим. Знаючи благородну натуру Григорія, вона не дає йому нічого сказати батькам, бо заради спокою й безпеки близьких людей він готовий збрехати, пожертвувати власним щастям. Прощаючись з рідними, дівчина бере з брата слово, що він дбатиме про батьків, берегтиме їх і не покине після одруження.

Наталка - на диво багатогранна особистість. У неї вроджена та яскраво виявлена жіночність. Народилася й виросла в уссурійській тайзі, знала свій родовід, свято зберігала пам'ять про дідів і прадідів, могла розповісти про кожного з тих, хто був зображений на фотографіях, що прикрашали Сіркову світлицю.

З перших хвилин знайомства Григорій відчув у Наталці людину його крові — сувору, гартовану, гонористу:

— Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а й узагалі людини його крові. Така юна й квітуча — і така сувора, гартована і гонориста.

Це-бо було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутися до нього рукою. Коли відчувала зверхність у ставленні до себе — ввічливо вибачалася, «чемність для неї така ж вроджена риса, як і краса».

Жорстокий світ нетрів загартував дівчину. Вона нарівні з батьком і братом орудувала зброєю, не відставала на марші, виконувала важку чоловічу роботу, але не уподібнювалася в усьому до чоловіків.

Вона зберегла в собі чисто жіночі риси, які не давали Григорієві спокою, чарували його. Що б вона не робила: чи сіяла квіти, чи ловила тигра, чи стріляла з рушниці, чи «лучила» рибу - усе виконувала вправно. «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина».

Нетрі зробили Наталку обережною й рішучою, тому вона не легковажить почуттями, змагаючись довгі місяці із собою. Уникає зустрічей із Григорієм, кепкує з нього, не підпускає близько до себе. Але у хвилини небезпеки вона поруч, щоб прийти на допомогу. Вона здатна на самопожертву заради коханого, тому перший раз прощається з ним навіки, даючи можливість вирішувати свою долю самому.

Образи ворогів

Образи ворогів у романі здебільшого узагальнені. Це поїзд-дракон, що везе безневинних людей на каторгу, на загибель. Він уособлює в собі всю тоталітарну систему. Поїзд ведуть потужні паротяги (паровози), що носять імена двох історичних постатей — головного ідеолога та виконавця страшного, антигуманного режиму — «Йосип Сталін» і «Фелікс Дзержинський». Ницість цієї системи виявляється ще й тому, що багато людей, часто навіть непоганих, вимушені були ставати «сексотами» — секретними «сотрудниками» в органах НКВД, шпигувати за іншими, входячи в довіру, виявляти «неблагонадійних». Це ми бачимо в розділі «Світ на колесах», коли один з ресторанних приятелів виявився саме таким агентом.

З конкретних негативних образів найповніше розкрито натуру майора Медвина, слідчого, який вів справу головного героя твору Григорія Многогрішного. Ось він сидить у вагоні-ресторані комфортабельного експресу. П'є вино і вивчає промову вождя. «Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілім експресі не тримається ніхто так... гордовито... з незрівнянним почуттям вищости». Його не зворушують ніякі екзотики й історії, бо він знає і може таке, що примусило б здригнутися навіть тигрів. Іде «на інше полювання», діставши «нове призначення, високу посаду...» Раптом майор дізнається, що втік його запеклий ворог — Многогрішний. Медвина тривожать зловісні спогади. Той в'язень, той «диявол в образі людини» стоятиме перед його очима вічно. «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка». А на самому початку цей в'язень сказав своєму мучителеві: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили — тисячі нас, замучених, закатованих...» І дійсно, майор відтоді не міг спокійно спати, а одружившись, «боявся ночувати вдома,..», особливо коли Многогрішний утік з божевільні, куди, його відправили. Незабаром того інженера піймали, і майор особисто постарався, щоб йому дали великий строк. І от маєш: знову втік. І знову перед Медвином стали «очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви». Ще раз із цим антигероєм ми зустрічаємося аж в кінці роману, Григорій випадково дізнався про приїзд у тайгу свого заклятого ворога і наздогнав його, «А Медвин — бравий герой, і грізний суддя та володар душ «людців», і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався... Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі... очі гидкого, сонливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові». Многогрішний убиває свого колишнього слідчого іменем усіхзамучених, вважаючи, що має на це моральне право. Так безславно закінчив своє нікчемне злочинне життя вірний сталінський служака, який виконував обов'язки не за службовим статутом, а з переконання, що може мучити, карати й милувати безневинних людей для задоволення власних амбіцій. Був покараний один злочинець, але скільки їх залишилося! Тільки повне засудження усім суспільством тоталітарної системи, реабілітація жертв сталінізму могли створити умови, за яких стало неможливим існування таких, як Медвин.

Д.З.

Записати хронологічну таблицю

Охарактеризувати головних героїв (письмово в зошити)

09.02.2023

Урок № 43-44

Тема:Євген Маланюк. Художнє осмислення трагічної історії України, оптимістичний висновок про її майбутнє в поезії «Уривок з поеми».

Євген Маланюк «Напис на книзі віршів…» – ліричний роздум про призначення поезії, важливості місії поета закарбовувати свій час для нащадків.

1. Перегляньте відео і запишіть у зошит, якими були тематичні обрії лірики Є. Маланюка

Євген Маланюк

(1897-1968)

імператор залізних строф

український Одіссей

поет-воїн

«пражанин».

2. Прослухайте виконання «Уривка з поеми» в сучасній музичній обробці. Міха та реп-гурт «Апокриф»

3. Прочитайте поезії та зробіть короткий конспект

Уривок з поеми

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скоритьсяі

Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Гонта.

...Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.

Збірка – «Земля й залізо»

Тема: Звернення поета до свого читача і показ усіх складнощів написання поезії. Ідея: Важка доля поета як виразника усіх відчуттів внутрішнього світу та дзеркала усіх подій зовнішнього світу.

Основна думка: Поет творить попри все і будь-якими засобами, бо його мета – поділитись побаченим і відчутим з читачем.

Рід літератури: громадянська лірика.

Мотиви: спогад поета про запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю, возвеличення історичної пам’яті українського народу, розкриття найкращих рис вдачі козаків-українців; заклик до пробудження в українців почуття національної свідомості, психології переможця, віра в силу й безсмертя рідного народу.

«Уривок з поеми» слугує яскравим прикладом «козацької лірики». Перед читачем з’являються імена Б. Хмельницького, І. Мазепи, М. Залізняка, І. Гонти, а також образи січовика, отамана, Січі. Використавши козацьку тематику, Є. Маланюк провів паралелі із XX ст., апелюючи до народної пам’яті, що закарбувала на своїх сторінках славні звитяги та перемоги українських козаків. Поет намагався пробудити в читача психологію переможця, згадуючи колишню доблесть прадідів.

Напис на книзі віршів

Напружений, незломно-гордий,
Залізних імератор строф —
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.

Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд, —
Вони ж металом — morіturі —
Сурмлять майбутньому салют,

Важкі та мускулясті стопи
Пруживий одбивають ямб —
Це дійсности а не утопій
Звучить громовий дифірамб.

Ось — блиском — булаву гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.

Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мий, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.

Збірка – «Земля й залізо»

Лірика: громадянська.

Жанр – ліричний вірш

Тема: Звернення поета до свого читача і показ усіх складнощів написання поезії.

Ідея: Важка доля поета як виразника усіх відчуттів внутрішнього світу та дзеркала усіх подій зовнішнього світу.

Основна думка: Поет творить попри все і будь-якими засобами, бо його мета – поділитись побаченим і відчутим з читачем.

Поезія Євгана Маланюка надзвичайно відверта – тут він не боїться розповісти читачу про усі складнощі життя поета, про всі негаразди, які трапляються на його шляху. Та попри все поет – це, перш за все, борець за правду, тому він продовжує писати. І нехай його правду дізнаються нескоро, та одного разу його праця відкриється світові і потрапить у руки до читача.

Художні засоби:

Антитеза: це дійсности а не утопій звучить громовий дифірамб; це ще не лет, але вже наступ.

Алюзія: Чому стилетом був мій стилос і стилосом бував стилет (вказівка на власний вірш Є. Маланюка «Стилет чи стилос?»).

Домащнє завдання

Поясніть, як ви розумієте слова Д. Павличка:

«Поезія Маланюка тим невмируща, що поєднує два погляди на українську націю — негативний і позитивний, викривальний і звеличувальний. Молодому поколінню не можна не знати його доробку, оскільки, по-перше, він один з найталановитіших українських поетів XX ст., а, по-друге, сьогодні його творчість допомагає утверджуватися нам як нації, враховувати уроки історії, спонукає сповна використати даний долею шанс знайти, нарешті, «державну бронзу».

Відповідь запишіть у зошит.

Творчість Євгена Маланюка.

Євген Маланюк увійшов в історію української літератури як тонкий лірик, багатогранний поет. Його вірші не подібні один на одного, та всі однаково не залишають читача байдужими. Життя автора поезії “Стилет чи стилос”, яка входить до програми ЗНО, багате на перипетії. Розгляньмо його біографію!

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.).

Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави.

Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР.

У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії.

1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”. Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті.

У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939).

Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки “Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964).

Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972).

Після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі.

У червні 1949 року поет переїжджає до США. Спершу працює фізично, потім — в інженерному бюро в Нью-Йорку. В цьому мегаполісі 16 лютого 1968 року Є.Маланюк і помер. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

В українській літературі справді багато патріотичної лірики. Серед таких віршів — «Уривок з поеми» Євгена Маланюка.

Поет-емігрант, представник «Празької школи» зробив неможливе: у кількох строфах показав й осмислив всю українську історію. Дізнайся все, що треба для ЗНО, про цей вірш із таємничою назвою.

Ось такою постає українська історія в поезії «Уривок з поеми» Євгена Маланюка. Зізнаймося, цей твір багатий на різноманітні деталі, які треба запам’ятати. Віримо, що наш аналіз допоможе тобі згадати все необхідне на ЗНО.

Вивчити вірш (напам"ять,на вибір).

Прослухайте аудіовірші за посиланнями

https://www.youtube.com/watch?v=aolgncqUHbE

https://www.youtube.com/watch?v=Gl9Oy7f4niI

02.02.2023

Урок № 41-42

Тема: Урок позакласного читання.

Урок "Позакласне читання. «І приріс він до села серцем і душею» (новели «Давня мелодія», «Кленові листки» В. Стефаника

Уроки позакласного читання більш детально знайомлять із творчістю письменника, дають можливість здійснити цілісний аналіз тексту новел з елементами психологічного дослідження образів-персонажів; розкрити художню своєрідність кожної з новел В. Стефаника.

Учитель. Кожне людське життя – це неповторний шлях, на якому трапляються i радiснi, й сумнi подiї, що формують досвiд, гартують волю особистостi, дають їй змогу вiдчути себе мислячою й чуттєвою iстотою, здатною спiвпереживати, радiти, любити. Особливе значення для набуття досвiду мають тi моменти, якi спонукають людину виявити свiй характер, продемонструвати мужнiсть, силу духу. Подолання перепон, терпiння страждань, переборювання труднощiв – усе це робить нас фiзично сильнiшими, духовно багатшими й мудрiшими. Наша душа нiби гартується впродовж усього життя. Одним iз прекрасних мистецьких зразкiв змалювання такого гарту є новела Василя Стефаника «Марiя», де автор зображує жiнку, на долю якої випало багатостраждальне життя, не позбавлене, однак, i щасливих миттєвостей. Аналiз цього твору допоможе нам по-новому осмислити подiї власного життя, навчить оцiнювати нашi вчинки з погляду народної моралi, основою якої є любов до життя в усiх його виявах.

Оголошення теми й мети уроку. Актуалiзацiя опорних знань.

Бесiда
Чому у творчостi Василя Стефаника сталася перерва тривалiстю в 16 рокiв?

(1 сiчня 1900 року помирає письменникова матiр. Стосунки з батьком, якi й до того часу були вкрай напруженими, тепер остаточно зiпсувалися. Уже через кiлька мiсяцiв пiсля жiнчиної смертi Семен Стефаник одружується з дiвчиною – ровесницею власного сина. Цього син не змiг йому пробачити. Залишившись без батькової фiнансової пiдтримки, без теплого материного слова, вiн мусив мiркувати, як заробляти собi на прожиття. Вихiд його збiрок, пiдтримка критики i друзiв не дуже допомагали. Написане за кiлька рокiв автор знищив як непридатне для друку. З тих часiв збереглися хiба що поодинокi твори i фрагменти, писанi в листах до рiдних i друзiв. Вiдтак Стефаник ак- тивно взявся за громадську роботу, яка виснажувала його морально й фiзично. Часу на лiтературу майже не лишалося. Родина, робота, громадськi справи – та- ким було його життя на початку столiття).

Що змусило письменника знову взятися за перо?

(Подiї Першої свiтової вiйни стали тематичною основою новелiстики другого перiоду творчостi Василя Стефаника. Смерть Івана Франка, який був мистецьким взiрцем i близьким другом письменника, – страшна втрата, яку могла втамувати лише цiлоденна лiтературна праця в iм’я пам’ятi про цю славетну людину. Саме Франковi, про якого колись писав, що його «може єдиного з українських великих письменникiв найбiльше любив», присвятив пiсля довгих рокiв мовчання новелу «Марiя»).

Опрацювання нового матерiалу.

Мультимедiйна презентацiя. Подивiться презентацiю про iсторичну основу новели «Марiя» «Над його селами й мiстами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, вiйна». Законспектуйте цей матерiал, запишiть на полях свої запитання для бесiди за змiстом новели.

Методична ремарка.

У супроводi свiтлин iз зображенням подiй i учасникiв Першої свiтової вiйни на екранi подано текст, який звучить з голосу вчителя, про iсторичну основу новели «Марiя».

Перша свiтова вiйна почалася 1 серпня 1914 року. Україна була в епiцентрi боротьби: в Галичинi, Буковинi, Прикарпаттi розгорнулися бойовi дiї. Наша держава на той час була об’єктом територiальних зазiхань з боку воюючих iмперiй – Росiйської та Австро-Угорської. Українцi опинилися по рiзнi боки барикад (залежно вiд росiйського чи австро-угорського пiдданства). У пiдросiйськiй Українi соцiал-демократичнi органiзацiї закликали не пiдтримувати вiйни, а вимагати автономiї. Це створило урядовi сприятливi умови для виступу проти нацiонально-демократичних сил. Царизм також планував, захопивши Галичину, остаточно придушити український рух. Бiльшiсть галичан пiдтримала Австро-Угорщину у протистояннi з царською Росiєю.

«Ненаситнiсть царської iмперiї загрожує... нашому нацiональному життю... яке знайшло охорону в конституцiйному ладi австрiйської держави», – говорилося в Манiфестi Головної Української Ради у Львовi вiд 3 серпня 1914 року. «Український сiчовий союз» сформував легiон Українських сiчових стрiльцiв, а на його основi – регулярний полк iз добровольцiв, який брав активну участь в оборонi вiд царських вiйськ. Молодi галичани сподiвалися, що воюватимуть за iнтереси поневоленого царською iмперiєю українського народу... Вони не вважали себе нi класовими, анi державними формуваннями. Насправдi ж їх використовували iмперськi сили. Як i українську надднiпрянську мо- лодь, їх було кинуто на братовбивчу вiйну.

Вiйна виснажує сили українського народу: занепадає виробництво, убожiють люди, масово гине молоде поколiння. Попри це лишаються незнищенними в часо-просторi тi цiнностi, якi єднають українцiв у нацiю. Якi саме, дiзнаємося, проаналiзувавши змiст новели «Марiя».

Чи можна назватисюжетновеликласичним? (Нi, бо тут традицiйнi елементи, як-от: експозицiя – Марiя на призьбi; зав’язка – прихiд козакiв, розвиток дiї – розмова з «гостями», кульмiнацiя – виступ сивого козака i розв’язка – козацька пiсня, – переплетенi з позасюжетними вкрапленнями: рефлексiйними звертаннями до минулого головної героїнi та iнших персонажiв, лiричним вiдступом-описом внутрiшнього стану Марiї пiд час слухання пiснi, змалюванням жахливих картин вiйни.)

8. Яку роль у сюжетi твору вiдiграє поданий уривок? Виразно прочитайте його, передаючи вiдповiдний настрiй.

Тiкало все, що жило. Ще недавно нiкому дорiг не ставало. Дiти несли за ними добуток, однi одних стручували в провали, ночами ревiли корови, блеяли вiвцi, конi розбивали людей i самих себе. За цими здурiлими людьми горiв свiт, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всi скакали в рiку, що несла на собi багряну заграву i подобала на мстивий меч, який простягся здовж землi. Дороги дуднiли й вiйну скрипiли, їх мова була страшна i той зойк, що родився зi скаженої лютостi, як жерло себе залiзо i камiнь. Здавало- ся, що земля скаржиться на тi свої рани. А як стрiнулися над рiкою, то гармати виважували зе- млю з її передвiчної постелi. Хати пiдлiтали вгору, як горючi пивки, люди, закопанi в землю, скам’янiли й не могли пiдвести руки, щоби перехре- стити дiти, червона рiка збивала шум з кровi, i вiн, як вiнок, кружляв коло голов трупiв, якi тихенько сунули за водою.

1.Який момент у творi можна назвати кульмiнацiйним? Свою думку обгрунтуйте.

(Кульмiнацiєю твору є виступ старого козака, який пiсля чергових звинувачень Марiї у злочинних намiрах не витримав i скинув з себе одежу, демонструючи, що не має сорочки, що з великого скарбу в нього є лише хустка, яку мати поклала, щоб побратими накрили очi, коли прийде смертний час. Вiдтак Марiя зрозумiла, що її «гостi» – це тi самi українцi, яких так поважали її сини, що й вони вболiвають за долю України, тiльки невiдомо чому опинилися у ворожому таборi. І на пiдтвердження цього усвiдомлення залунала пiсня.)

2. Для чого автор уводить у текст епiзод iз Шевченковою могилою?

(Це не просто спогади односельчанки, а насампе- ред ще один доказ на користь єдностi українського народу з обох бокiв Днiпра, а також виразний штрих до створення образу старшого Марiїного сина.)

Прокоментуйте слова М.Коцюбинської. Як вони вiдображають iдейний задум проаналiзованої новели? Чому твiр «Марiя» актуальний для нас?

В наш час – час загальної стандартизацiї i морального збайдужiння, коли моральну аморфнiсть пiдносять до рiвня норми людської поведiнки i неминучої умови людського iснування, люди iнтуїтивно, а то й свiдомо тягнуться до морального очищення, шукають глибинних духовних джерел, до яких можна припасти, щоб вдовольнити свою духовну спрагу... У колi цих шукань – нове прочитання християнських духовних цiнностей, намагання заново вiдродити принципи народної моралi. І тут Стефаникiв досвiд на часi.

Законспектуйте поданий матеріал,прочитати новелу.

26.01.2023

Урок № 39-40

Тема: Життя і творчість Осипа Турянського.

Поема в прозі "Поза межами болю"

Осип Турянський. Біографія, життєвий і творчий шлях

портрет письменника Осип Васильович Турянський (псевдонім 1. Думка) народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів на Львівщині в селянській родині тесляра. Закінчивши сільську початкову школу, продовжив навчання у Львівській українській гімназії. Вступив на філософський факультет Віденського університету згодом захистив докторську дисертацію. Під час навчання в університеті розпочав літературну працю.

1910 року Турянський влаштувався вчителем до Перемишльської гімназії. Восени 1914 року письменника мобілізували до Австрійського війська й відправили на сербсько-австрійський фронт. Наступного року він потрапив до сербського полону, пережив виснажливий перехід засніженими горами, під час якого загинуло багато військовополонених. Пережиті враження було покладено в основу повісті-поеми «Поза межами болю». Певний час письменник провів у таборі інтернованих осіб в Італії. Після закінчення Першої світової війни Турянський переїхав до Відня, де отримав право на університеті, 1923 року письменник повернувся до Галичини іі одразу ж розгорнув активну літературну діяльність, брав участь у заснуванні видавництва «Журавлі», в якому друкував свої твори. У цей час він не полиша викладацької праці, вчителював у Яворівській і Дрогобицькій гімназіях, у державній польській школі Львова.

Помер Осип Турянський 28 березня 1933 року, похований у Львові.

В історію української літератури Турянський ув йшов як автор низки творів, його творчий доробок складають повість-поем; «Поза межами болю» (1917-1921), повісті «Дума пралісу» (1922), «Син землі» (1933), збірник оповідань «Боротьба за великість», комедія «Раби» (1 >27).

«Осип Турянський нічого у своєму творі не витії, ав. Він, володіючи величезним матеріалом... зумів ‘‘стиснути" пережите, ги реболене й перемучене у короткій повісті. Відповідно був вибраний стилі уривчастий, суворий й водночас — пісенно-поетичний. Письменник, очевидно, й не міг тоді по свіжих слідах писати розлого, довго, рани його ше були свіжі, ще люто боліла душа, ше кожне слово, спогад, думка були схожі на і ірапнель, на розривну кулю, на холодне лезо патнета; ще ночами йому снили< я заметені снігом, скуті морозом і всипані солдатським трупом голі албанські горг.. В передмові до книжки він писав: ‘‘...Судилося нам пройти за життя пекло яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля й смерті". Тому його книжка й написана мовби одним подихом, вона повна крику, розпачу, подекуди й патетики... і ще ця книжка повна попереджень людству: дивіться-но, що робить з людиною війна; і ще ця книжка повна віри в силу людського духу: навіть у найскладніший час, коли героям твору довелося вибирати між очевидною смертю і звироднінням, канібалізмом, вони обирали смерть, не опустилися до звірячого самозахисту...

Пекло — не війна. Він знав війну в обличчя, Доктор філософії Осип Туринський був мобілізований до австрійської армії 1914 року й кинутий на австро-сербський фронт. 1915 року письменник потрапив у полон. Узимку того ж року німецькі армії прорвали фронт і серби, відступаючи, повели з собою у мороз, у хуртовину, через албанські гори “дорогою смерті” 60 тисяч полонених. Живими, як твердить автор, залишилося 15 тисяч; разом із полоненими гинули також сербські солдати.

Десь у хвосії цієї страшної валки пленталося семеро приречених на смерть, серед них і майбутній автор повісті “Поза межами болю”. У цьому льодовому поході за смертю письменник бачив божевільне маячіння, коли солдатам являлися перед очі живі і мертві, коли впни переставали відчувати межу між днем учорашнім і сьогоднішнім...»

Мітки: біографія, конспект по біографії, біографія коротко, детально.

Питання для самоперевірки

Початковий рівень

Які враження автора покладено в основу повісті «Поза межами болю»?
Випишіть цікаві факти з біографії Осипа Турянського

Середній рівень

Чому твір Турянського має визначення повість-поема?
Поясніть значення назви «ІІоза межами болю».

Складіть літературний паспорт поеми "Поза межами болю" у підручнику.

19.01.2023

Урок № 37-38

Тема:Тема:Життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича Аполітичність,наскрізна життєствердність у поезіях Богдана Ігора-Антонича

"Зелена Євангелія","Різдво".

Аналіз поезії “Різдво” Богдана-Ігоря Антонича стане у нагоді всім, хто вивчає українську літературу, вже ознайомився з біографією письменника і прочитав матеріал про його творчість. За допомогою цього матеріалу вам буде легше засвоїти найголовніше про цей вірш і грунтовніше підготуватися до уроку.

Рід: лірика.
Жанр: вірш.
Тематичний різновид: філософська лірика.
Тема: факт народження Христа.
Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.

Історія написання: в умовах польської експансії на Західній Україні Антонич відбувається як український поет, який шукає нових форм і продукує новий погляд на світ, поезію, де поєднуються християнська міфологія із традиційними національними фольклорними ідеями й образами.

Рік створення: 1934.
Збірка: «Три перстені».
Напрям: модернізм.
Течія: символізм, авангардизм, міфологізм.

Богдана-Ігоря Антонича складно віднести до якоїсь течії, оскільки його творчість характеризується винятковою вишуканістю й неоднозначністю, де національне злите зі світовим, міфологія з реальністю, раціональне з ірраціональним.

Мотиви:

«велике в повсякденні»;
«краса»;
«Батьківщина»;
«природа».

Образи:

людей: лемки у крисанях; Марія;
міфологічних істот (умовно): бог;
природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх;
предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі капелюхи); стріхи; долоні.

Символічні образи

Кожен образ у поезії є своєрідним символом:

сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос);
лемки (символ-аналог волхвів);
золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя);
місяць (символ батьківщини).

Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис:

«Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».

Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»).

Система віршування: силабо-тонічна.
Віршовий розмір: 4-стопний ямб
Строфа: чотиривірш (катрен). Римування: перехресне (абаб).
Художні засоби виразності: епітет, символ, інверсія.

Різдво

Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

Аналіз вірша "Зелена Євангелія", Б. Антонич:

Тема: гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.

Ідея: «Зелена Євангелія» — показати зелений світ, який для поета є священним.

Вид лірики: пейзажна.

Жанр : ліричний вірш.

Провідний мотив твору: гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.

Композиція твору. Вірш «Зелена Євангелія» — це лише дві строфи-катрени, але в них поет висловив і почуття ліричного героя, і красу землі, і її божественне начало.

Образи твору. Ліричний герой — людина, шо любить свою землю, її природу, оспівує весну, гірське село, місяць, усю багатобарвність і красу землі.

Художні засоби: епітети: «білі коні», «земля стобарвна» допомагають побачити багаті кольори землі;

порівняння: «весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;

омофони: «сонце — сон цей» використовує поет задля створення багатогранного образу — зорового, звукового, тактильного;

діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним.

Римування: «Зелена Євангелія» — перехресне

Віршовий розмір «Зелена Євангелія»: чотиристопний ямб із пірихієм

Записати в зошити літературні паспорти поезій

Вивчити вірш "Різдво" напам"ять.

Тема:Життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича

Богдан-Ігор Антонич. Біографія, життєвий і творчий шлях

портрет письменнника Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту (нині Польща) в сім’ї греко католицького священика. Його батько Василь Кіт змінив прізвище незадовго до народження єдиного сина.

Дитинство майбутнього поета припало на роки Першої світової війни. У це» час родина мусила багато переїздити, деякіиі час Антіяшчї жили у Відні, потім на ІІряшівшіші в Чехословаччині.

Початкову освіту Антонич здобув удома, а впродовж 1920-1928 рр. навчався u гімназії імені Королеви Софії у Сяноку. Далі були університетські роки: пост став студентом філософського факультету Львівського університету. Одночасно з університетськими студіями, брав участь у громадському та літературному житті Львова, входив до гуртка студентів-україністів при науковій секції товариства «Прихильників освіти». Важливим етапом його особиетіспого національно-культурного становлення стало оволодіння українською літературною мовою. Антонич із великим інтересом знайомився з сучасною українською поезією, зокрема з творами П, Тичини, М. Рильського, Є. Плужника. Захопившись віршуванням ше в дитячі роки, в університетський період поет постійно вдосконалював свою майстерність, багато часу приділяв художнім пошукам. Уперше з читанням власних творів він виступив 1929 раку як член товариства студентів-україністів. Перша поетична публікація Антонича з'явилась 1931 року в журналі + Вогні», надалі він активно видавав свої твори в періодиці.

1933 року Антонич закінчив університет, здобувши ступінь магістра філософії та польської філології. Поет знав декілька слов'янських мов, англійську іі німецьку мови. Наступний період життя бур для Аіггонича надзвичайно плідним у творчому плані. Він друкував свої твори в журналах «Дзвони», «Вісника, «Назустріч», «Наша культура», «Ми», виступав зі статтями на літературні іі мистецькі теми, брав участь у редагуванні журналів «Дажбог» і «Карби». Письменник випробував свої сили у прозі та драматургії. Збереглися незакінчена новела «Три мандоліни», фрагмент повісті «На другому березі», лібрето до опери «Донбуш».

Головним творчим здобутком Антонича є пензія, Сучасники відзначали надзвичайно стрімке творче зростання митця. Г'а життя пін видав збірки «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (193 і), «Книга Лева» (1936). Книжки «Зелена Євангелія» (1938) та «Ротації» (1938) побачили світ уже після його смерті. Критики називали Антонича «найбільшим після Франка національним поетом».

Помер Еогдан-Ігор Антонич 6 липня 1937 року на двадцять восьмому році життя.

«Лнтоничева стихія — це занурення у глибини природи, в прапервіс- ність світу, відчуття себе, свого духовного “я" ланкою в безконечному кільці метаморфоз, шо так яскраво виявилося в “Трьох перстенцях” (1934), “Книзі Лева" (1936), “Зеленій Євангелії" (1938). Його "осонценість”, “окриленість”, "оспіваність" приховують за зовнішньою оболонкою життєлюбства і оптимізму глибокий драматизм буттєвісного онтологічного плану; за сонцем тут неодмінно виглядає холодне, мертве світло місяця, перстень молодості й пісні неодмінно замикає перстень смерті як передумови і запоруки “вічної молодості"... '

Цікавим виявом сюрреалізму в українській поезії с незакінчена збірка Б.-і. Антонича "Ротації". Сам автор в інтерв’ю часописові “Назустріч" (1У35, № 15) назвав цей стиль “надреалістичним натуралізмом” міської теми. "Ротації”, за його визначенням, — це "місто в собі, місто — суть, місто — майже царина природи, місто — майже біологізоване...” Уже з цієї короткої самохарактеристики окреслюється антонич і вс: ький варіант сюрреалізму: тут немає й натяку на бретонівеький автоматизм письма, навпаки, домінує наскрізна концеитуальність задуму. Скульптурна монументальність образів, що творять фантастичні пейзажі, які нагадують чи то нагромадження ранніх геологічних епох, чи то хаос зруйнованих внаслідок апокаліптичної катастрофи гігантських міст, споріднює сюрреалістичні в із її Антонича з сюрреалізмом у живописі, зокрема з творами Д Кірко та M Андрієика, творчістю яких поет цікавився».

Мітки: біографія, конспект по біографії, біографія коротко, детально.

Поняття пов'язані з його творістю:

Міфологізм — відображення міфологічного мислення в літературі, використання письменниками з різними художніми цілями елементів давньої міфології.

Асоціативність (лат. association — зв’язок, поєднання) — властивість літератури, особливо філософської поезії, яка передбачає формування художнього змісту твору на основі різних історико-культурних смислів.

Запитання для самоперевірки

Початковий рівень

Назвіть поетичні збірки Б.І. Антонича.
Про якого відомого українського поета згадано у вірші «Вишні»?

Запишіть коротко біографію митця.

Дайте відповіді на запитання самоперевірки.

12.01.2023

Урок № 35-36

Тема:Розвиток української літератури в Західній Україні до 1939 року.

Перегляньте презентацію та відео за посиланням

https://ppt-online.org/495582

https://www.youtube.com/watch?v=3eN_E_udvjw

Виконайте завдання № 2 на стр.132 у підручнику.

Тема:Урок-вікторина(розвиток мовлення)

Мета: узагальнити й систематизувати знання учнів з літератури; розвивати уяву, допитливість, спостережливість, вміння орієнтуватися в набутих знаннях; виховувати інтерес до прочитаного, формувати любов до українського слова

Назвіть основоположника нової української літератури

Як називається збірка поезій Тараса Шевченка?

У якому творі дівчина перетворюється на тополю, назвіть також автора Т.Г. Шевченко

Укажіть автора і назву твору, темою якого є героїчна боротьба тухольців проти монголо-татарських загарбників

З якою метою Павлусь із повісті Андрія Чайковського мандрує в Крим?

У якому творі розкривається героїчна боротьба козацтва проти татар?

Назвіть автобіографічну повість

Про якого героя йдеться у цьому уривку, назвіть автора «…прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, — без жайворіння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження»

Трояндову сукню продавала героїня повісті

Назвіть автора поезій «Ти знаєш, що ти – Людина…» і «Лебеді материнства»

Із якої поезії взяті слова «…Іколивпадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі»?

Із яким словом асоціює Олекса Стороженко слово «скарб»?

Твір «Мишка» Олекси Стороженка за жанром

Назвіть героїню повісті-казки Любові Пономаренко «Русалонька , або прокляття роду Кулаківських"

Чому її називали Русалонькою?

За допомогою яких предметів Софійка подорожувала в минулому?

Хто допомагає Софійці змінити долю героїв на краще

Хто є прототипом Івана Сили?

Назвіть автора і назву вірша, із якого взяті слова «…і рушник вишиваний на щастя на долю дала»

Які кольори символізують долю людини у цій поезії?

Письмово дайте відповіді на запитання.

22.12.2022

Урок № 31-32

Тема:Модерна драматургія.

Розвиток національного театру.

У 20-30-х рр. ХХ ст. український театр був одним із важливих чинників національно-культурного життя. У 1918 р. в Києві вже діяли Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919 р. здійснив перші постановки Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, у 1920-му - Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці, яким керував Гнат Юра (1888-1966). Цей режисер схилявся до реалістично-психологічної манери гри.

Гнат Юра. Фото

Лише за перший сезон відбулося 23 прем'єри. У театрі Гната Юри були задіяні Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська. Критики називали його «театром нової доби». Прийшло визнання: театр запросили до Харкова - тогочасної столиці України. Харківський сезон розпочався восени 1923 р. Крім Гната Юри режисуру здійснювали Євген Коханенко, Костянтин Кошевський, Борис Глаголін, а сценографію - Матвій Драк.

Експериментальні пошуки в постановках цього театру проявилися, зокрема, у виставах за творами «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя, «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша тощо. Рішенням уряду влітку 1926 р. театр ім. І. Франка перевели до Києва. Гнат Юра очолював колектив театру понад 40 років (1920-1961). Разом із ним працювали сестра Тетяна та її чоловік, брати Терентій і Олександр (виступав як Юра-Юрський) разом із дружинами. Із колективом мандрувала мама Гната Юри Меланія, яка дбала про побут.

Родина Юрів. Фото.

Стоять - Гнат Юра, його дружина Ольга Рубчаківна1, брати Терентій Юра й Олександр Юра-Юрський. Сидять - сестра Тетяна Юріївна, мати Меланія Григорівна, дружина Терешка Феодосія Барвінська, посередині - їхній син Толя, Анастасія Шведенко - дружина Юри-Юрського

1 У юності Лесь Курбас стрілявся через кохання до актриси Катерини Рубчакової, якій написав записку: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!». Її донька Ольга Рубчаківна стала дружиною Гната Юри, й у їхній родині зберігалася любовна записка Курбаса.

Для драматургії 20-х рр. ХХ ст. характерне жанрове розмаїття. Експериментально-психологічні п'єси створює Володимир Винниченко («Закон»). Трагікомедія набуває нового звучання в доробку Миколи Куліша («Народний Малахій») та Якова Мамонтова («Республіка на колесах»). Нові жанрові ознаки вносить до історичної драми Іван Кочерга («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»). Тема героїчного минулого лягла в основу ліричної віршованої драми «Маруся Богуславка» Михайля Семенка. До історичної тематики звертався у п'єсі «Павло Полуботок» Кость Буревій.

Актори театру «Березіль». Другий унизу ліворуч - Лесь Курбас (1922)

Українська драматургія оновлюється, наповнюється філософським змістом. У цей час були написані фантастичні п'єси з ознаками антиутопії «Син сови» Євгена Кротевича, «Радій» Мирослава Ірчана, «Марко в пеклі» Івана Кочерги.

Паралельно з драматургією двома напрямами розвивається і театральне мистецтво. З одного боку - «психологічний» театр, який асоціювався з театром Гната Юри, а з іншого - експериментальний театр «Березіль» Леся Курбаса.

Театр «Березіль» як мистецьке об'єднання (МОБ) Лесь Курбас заснував на базі «Молодого театру». Цей авангардний осередок у творчості рівнявся на Макса Райнгардта, австрійського і німецького режисера, актора й театрального діяча, реформатора театрального мистецтва ХХ ст., за сценічним новаторством якого натхненник «Березоля» мав нагоду спостерігати у Відні.

Відмовившись від етнографічно-побутової традиції, український режисер шукав нові мистецькі форми та сценічні засоби. На відміну від «реалістичного» театру Гната Юри, Лесь Курбас рухався до авангардизму. Він прагнув створити «рефлексологічний» театр, який би активізував глядача, стимулював його діяти. Режисер орієнтувався на модерні течії, тому поєднував різні сфери мистецтва, дбаючи про пластику, декламацію, міміку, жести, музику, балет як невід'ємні складники драматичної дії. Він наполягав на використанні простих декорацій, ощадливості коштів, на простій мізансцені, до якої радив долучати фотографію, музику. Лесь Курбас уперше використав на українській сцені прийоми кіно.

Навколо театру об'єдналися режисери, актори, хореографи, малярі, письменники, поети, драматурги, мистецтвознавці, критики, композитори, філософи та психологи.

Завдяки Лесю Курбасу герої світової класики заговорили українською. 29 вересня 1925 р. у мистецькому об'єднанні «Березіль» засновано студію мови і термінології, яка за підтримки Всеукраїнської академії наук мала виробити театральну термінологію і підготувати спеціальний словник. Для цього запросили мовознавця Андрія Ніковського.

Навесні 1926 р. Всеукраїнська театральна нарада ухвалила рішення перейменувати київський театр «Березіль» у Центральний український театр Республіки і перевести його до Харкова. Уже 16 жовтня там відбулася прем'єрна вистава за п'єсою Фернана Кроммелінка «Золоте черево».

Вадим Меллер. Ескізи костюмів до вистави Ф. Кроммелінка «Золоте черево» (1926)

У харківському «Березолі» утворилася яскрава тріада з режисера Леся Курбаса, художника Вадима Меллера і драматурга Миколи Куліша. Лесь Курбас застосовував модерні принципи до класичного репертуару, проте віддавав перевагу українським текстам, які були покликані перевиховати глядача.

Дайте відповіді на питання (письмово)

1. Розкрийте історію театрального мистецтва в 1920-1930-х рр. як трагедію української культури в цілому.
2. Схарактеризуйте жанрове розмаїття творів, написаних для тогочасної сцени.
3. Що ви дізналися про Леся Курбаса та його вплив на театр 1920-1930-х рр. в Україні?
4. Чому новий український театр називають «модерним»? Чи справді театр Леся Курбаса «Березіль» тяжів до авангарду?
5. Користуючись мережею інтернет, знайдіть визначення поняття «синтез мистецтв». Хто з українських режисерів аналізованого періоду застосовує його у своїй творчості і як саме?

08.12.2022

Урок № 30

Тема:Оптимізм,любов до природи,гумор усмішки Остапа Вишні "Сом"

Усмішки Остапа Вишні – улюблені гуморески багатьох українців. У сьогоднішній статті аналізуємо твір «Сом» зі збірки «Мисливські усмішки».

Коротко про автора, аналіз твору, скорочений переказ – усе, що потрібно під час підготовки до ЗНО!

Коротко про автора

Справжнє ім’я Остапа Вишні – Павло Губенко.
Письменник-гуморист.
За популярність його прозвали «королем українського тиражу». Через особливості тематики творів його названо «поетом полювання».
Засновник жанру «усмішка» в українській літературі:

Усмішка– особливий різновид гуморески, поєднання побутових замальовок із авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.

Аналіз твору «Сом»

Рік написання

1953

Літературний рід

епос

Жанр

усмішка (гумореска)

Тема

гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з’їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна ідея

виховання любові до природи.

Композиція

Твір складається з 4 частин.

1 частина – читача запрошують побувати на річці Оскіл і помилуватися краєвидами.
2 частина – дід Панько застерігає туристів бути обережними біля ковбані (водойми), в якій живе сом.
3 частина – розповідь про сома, який тягав за собою паровий катер.
4 частина – розповідь героя-оповідача про те, як живляться соми і як їх ловити.

Особливості гуморески «Сом»

У гуморесці «Сом», як і в усіх «Мисливських усмішках», Остап Вишня широко використав гротеск та гіперболу, контраст між справжнім і вигаданим, змішування ліричного, сатиричного й фантастичного.

Усмішка «Сом» – оригінальне поєднання народного анекдоту й пейзажної лірики.

Персонажі

оповідач;
дід Панько.

Герой усмішки «Сом» дід Панько – знавець безлічі мисливських вигадок і побрехеньок, але разом з тим щирий любитель й охоронець природи.

Скорочений переказ

1

За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. Її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою. І скрізь сила-силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись тими білими лілеями, й тихо пісню співають.Чарівна річка Оскіл!

А скільки там диких качок! Як сядете на човна, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються…

Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста.

2

Далі йде діалог оповідача із місцевим жителем – дідом Паньком.

Дід Панько розповідав, що там така глибочінь — і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить — і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом!

Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив’язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку.

Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід — пана. Довго водили, поки й витягли рибину — пудів на п’ять! Розчинили — а там таке, що й поперелякувалися.

Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав — немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з’їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти.

Коли діда питали, чи він не бреше, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом начебто проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера би проковтнули, та шуму бояться.

3

Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на Дніпрі, аж раптом повз нього проти води промчав човен — і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу.

Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни до сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.

4

Наприкінці твору описуються особливості риби сом та розповідається, як його краще ловити. Сом — риба осідла. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві нібито можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін.

«Інтересна риба сом!»

Наприкінці оповідач запевняє, що вся ця розповідь про сома – абсолютно серйозна, тут немає жодної вигадки.

Гумор — інтелектуальна здатність людини помічати в явищах їхні комічні сторони. На перший погляд, твори Остапа Вишні не дуже серйозні, проте пізнавальні і повчальні, вчать любити і цінувати природу, а ще вони продовжують життя, якщо вірити теорії, що сміх та почуття гумору впливають на довголіття.

Записати в зошити паспорт усмішки

Прочитати скорочено.

Урок № 29

Тема:Письменник і його час у гуморесці "Моя автобіографія"

Усмішка – особливий різновид гуморески, поєднання побутових замальовок із авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.

Аналіз твору

Рік написання:

1927

Літературний рід:

епос

Жанр:

усмішка, гумореска

Тема:

розповідь про батьків, дитинство, навчання й формування світогляду письменника.

Ідея:

висвітлити в дотепній, гумористичній формі фактори, які впливають на формування митця.

Композиція:

3 розділи:

1 розділ – народження Остапа Вишні, його дитинство;

2 і 3 розділи – навчання Остапа Вишні; формування його світогляду.

Проблеми:

формування митця;
пошана до старших;
повага до вчителів;
відповідальність письменника за свою працю.

Особливості усмішки “Моя автобіографія”:

У назві гуморески “Моя автобіографія” використано тавтологію.
У творі Остап Вишня розповідає про самого себе. Розповідь ведеться від першої особи.

Скорочений переказ

Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати десь 10 років казала синові, що його

«витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».

Умови для розвитку були непогані, батьки «підходящі», мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку. Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні. У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось.

Далі йдуть міркування про те, як із дитини може вирости письменник. Письменниками так просто не стають: їх завжди супроводжують якісь незвичайні події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника. Втім, головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.

Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку:

«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».

З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія: як він упав із коня, а потім пролежав десь 3 тижні хворий. Тоді він зрозумів, що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився.

Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.

Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів:

«Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу…»

До школи пішов дуже рано — не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз його в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.

Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт». Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво, особливо місцеві церкви, святині. Закінчив школу, став фельдшером.

А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.

Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. Її треба було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками:

«Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить».

Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати:

«Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах. А решта книг читалася нічого собі».

У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони. А з 1921 року працював у газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником:

«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму».

«Зробився Остапом Вишнею та й почав писати…»

Усмішки Остапа Вишні – улюблені гуморески багатьох поколінь українців. Набільш популярною стала збірка “Мисливські усмішки”.

Запишіть літературний паспорт гуморески

Перегляньте відео за посиланням

https://www.youtube.com/watch?v=VYGFfBe0ZaM

01.12.2022

Урок №27-28

Тема:Трагічна творча доля Остапа Вишні.

Письменник і його час у гуморесці "Моя автобіографія".

За особливостями природи свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне, глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів творення комічного

Павло Михайлович Губенко (літературний псевдонім - Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечві, поблизу містечка Грунь Зіньківського повіти на Полтавщині у незаможній багатодітній родині.

Михайло Кіндратович, батько майбутнього письменника, довго ніс осоружну царську службу-муштру. Нарешті звільнився. Але де ж притулок знайти? У пошуках роботи опинився аж тут, в хутірці з химерною назвою: Чечва. Найнявся служити в маєток поміщиці-німкені фон Рот.

Зустрів таку ж, як і сам, роботящу та дотепну на слово дівчину - невдовзі Параска Олександрівна Балаш стала Михайловою дружиною. Обоє були письменниками, любили жарт, щиро кохались у піснях. У гуморесці "Моя автобіографія" Остап Вишня підсумовує: "А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному".

По закінченні двокласної школи хлопець навчається у військово-фельдшерській школі в Києві. З 1 вересня 1917 року Губенко - студент історико-філологічного факультету Київського університету.

Друкуватися почав 1919 року. "Про велике чортзна-що", "Антанта", "Демократичні реформи Денікіна" - перші політичні фейлетони сатирика на етму викриття білогвардійщини. В них помітне самобутнє художнє мислення Павла Грунського (так підписував свої ранні твори Остап Вишня), яскравий індивідуальний стиль.

То був справжній громадянський подвиг молодого письменника. Павло Грунський знав: за такі повні презирства і гніву слова йому загрожує розстріл. Через багато років Остап Вишня в щоденнику "Думи мої, думи мої... " запише: "Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові".

У своїх оригінальних "Розповідях про неспокій" Юрій Смолич вперше проливає світло на таку обставину: "Взагалі, не було б Блакитного, то, можливо, не було б і Вишні". Мається на увазі кам'янець-подільський період творчості: "Не знаю, що то були за газети і чи сильно були вони націоналістичні, та тільки Вишня з'явився пізніше в Харкові, ним відразу ж зацікавилися (ЧК), і був Вишня заарештований.

Невідомо, яка б була його дальша доля, коли б не почав клопотатися його долею Василь: добувши ті фейлетони, що публікував Вишня, переконавшись, що вони не були ні націоналістичними, ані антирадянськими, Блакитний через Центральний Комітет партії, членом якого він був, та через ВУЦВК, депутатом якого він теж був, визволив Вишню і привів до себе в редакцію.

Павло Грунський почав працювати в газеті "Вісті" перекладачем. "Перекладав я, перекладав, - читаємо в гуморесці "Моя автобіографія", - а потім думаю собі:

"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім - письменником можна бути. От скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я, - думаю собі, - робитиму". "Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати".

Вперше літературний псевдонім Остапа Вишні з'явився 22 липня 1921 року. В газеті "Селянська правда" був опублікований фейлетон "Чудака, їй-богу!", в якому автор устами наївного, щирого і кмітливого пастушка Остапа дотепно викриває подвійну мораль окремих попів-зальотників.

У 20-х - на початку 30-х років Остап Вишня працює в газетах та журналах "Вісті ВУЦВК", "Селянська правда", "Червоний перець". Друкує фейлетони, усмішки, сатиричні нотатки з приводу найрізноманітніших явищ, подій, фактів внутрішнього і міжнародного життя. "Популярність Вишні ширилася із швидкістю лісової пожежі, він заволодів умами й серцями багатомільйонних читацьких мас у місті й на селі, його книжки розкуповувались одразу. нарозхват... ".

Пише Остап Вишня натхненно, швидко, дотепно. Тільки за два роки (1923-1924) в одних "Вістях ВУЦВК" сатирик опублікував п'ятсот творів.

Фейлетони й гуморески Остапа Вишні виходять окремими книжками: "Діли небесні" (1923), "Вишневі усмішки (сільські) (1923), "Кому веселе, а кому й сумне", "Ану, хлопці, не піддайсь!" (обидві - 1924), "Вишневі усмішки кримські" (1925), "Лицем до села" (1926), "Вишневі усмішки кооперативні", "Вишневі усмішки літературні", "Вишневі усмішки театральні" (1927), "Вишневі усмішки закордонні" (1930). Переважна більшість їх перевидавалася на рік по чотири-п'ять разів.

У процесі натхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр - усмішка.

Усмішка - це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: "Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмішка" нашіше від "фейлетону".

Автор "Вишневиз усмішок" освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

Секрет дивовижної популярності Остапа Вишні, як уже зазначалося, у його єдності з рідним народом. Як сонце, як повітря. І коли вже Вишня "волею судеб" "зробився" письменником і визначилася його робота, він свідомо думав про одне:

Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш, - тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, - щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, - щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися.

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, - ніякого більше "гонорару" мені не треба.

Я - слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!

Таке найзаповітніше кредо Вишні-художника, Вишні-громадянина. Не випадково Павло Михайлович підкреслював: "Скажу тільки - працював чесно!" І це народ відчував, оцінив. Нагородив чародія сміху щирою любов'ю. Бо він, писав Максим Рильський, письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова.

За особливостями природи свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне, глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів творення комічного.

Законспектуйте поданий матеріал.(коротко у зошити)

Прочитайте гумореску "Моя автобіографія" і запишіть сюжет у зошити.

24.11.2021

Урок №25-26

Тема:Світовий мотив підкорення міста в романі Валер'яна Підмогильного "Місто".

Образ українського інтелігента Степана Радченка в романі "Місто".

Аналіз роману «Місто»

Жанр: урбаністичний роман.

Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози ХІХ ст., бо автор орієнтувався на європейський роман ХІХ — початку ХХ ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

Історія публікацій. Роман завершений письменником у 1927 р., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.

Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.

Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.

Особливості сюжетної лінії. Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив

тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще

жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді.

Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна.

Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти.

І він до нього покликаний». Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі… на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття.

Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя.

Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому,

що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).

Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця

людина напише книгу.

В. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення.

Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя.

Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

Характеристика образу. Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страждатиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійсності.

Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан відчував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).

Дати відповіді на запитання:

Які проблеми міста й села порушує В. Підмогильний у романі «Місто»?
Які особливості сюжетної лінії в романі?
Чому роман «Місто» — психологічний твір?
Простежте, як розвиваються стосунки головного героя з жінками. Які почуття переживає Степан до кожної з жінок?

Степан Радченко — головний герой твору, приїхав до Києва, щоб здійснити свою юнацьку мрію — вступити до інституту, вивчитися й повернутися в село з новими знаннями, підняти занедбану культуру, розкрити селянам очі, розширити перед ними обрії, «вернутись на село новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя». Проте дуже скоро він розмірковує про безперспективність життя в селі та й самого села, соромиться того, що він селянин і всіма способами намагається забути своє походження. Місто вабить його своїми вогнями, ритмом життя, а «село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога». Степан намагається пристосуватися до міста, змінює свою поведінку, зовнішній вигляд, манеру рухатися й говорити, міняє ім’я Степан на, як йому здається, милозвучніше Стефан. Він зрікається минулого швидше, ніж воно стає минулим.

Вступивши до вищого навчального закладу, герой твору відчуває себе розумнішим не тільки за своїх однокурсників (він старший за випускників шкіл, устиг і повоювати, й попрацювати), а й за деяких викладачів, а тому відвідує лекції дедалі рідше й рідше, поки й зовсім не покинув навчання. Вища освіта здавалася йому зайвою, адже він видав свій перший твір, підготував до друку першу книжку, читав лекції з мови, отримував зарплату й гонорари, став чиновником від літератури, переселився в нову квартиру, обростав зв’язками й потрібними знайомствами. Здається, життя вдалося, але чому ж він почувається таким самотнім і нікому не потрібним? Що ліпше він облаштовує свою квартиру, то незатишнішою вона здається і тим менше до неї хочеться повертатися після служби. Іноді в нього виникає бажання все кинути, поїхати в село, де життя просте й зрозуміле, люди говорять те, що думають, де дівчата, ставши дружинами, не влаштовують вечірки, не палять цигарки, а народжують і виховують дітей, порають господарство, догоджають чоловікові. Тут, у місті, він зустрічався з різними жінками, і всі вони якось змінювали Степана, впливали на його подальше життя. Найзрозумілішою була Надійка, дівчина з села. Та дуже швидко вона набридла Степану своєю наївністю й обмеженістю. Тамара Василівна (Мусінька), дружина крамаря, у якого жив Степан, стала його коханкою. Немолода жінка спочатку привабила хлопця своєю досвідченістю, але він не мав ніяких планів щодо їхнього спільного майбутнього і легко відмовився від її кохання. Зоська, міська дівчина, привабила героя своєю неординарністю. Таких дівчат він ще не зустрічав, а тому захопився нею, навіть надумав одружитися, але на вечірці, де мав освідчитися, відмовився від дівчини. Рита, балерина, сподобалася Степанові своєю витонченістю, але вона сама не хотіла серйозних стосунків. Жодна із знайомих жінок не відповідала запитам героя, бо він сам не міг визначитися у своїх смаках.

Степан переходить через світ студентства, так і не здобувши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища, живе у світі міської богеми, проводить час серед видавців, поетів, театральної публіки, але скрізь почувається незатишно, бо насправді не має свого затишного куточка. Він так і не написав свою давно вимріяну «повість про людей», бо насправді людей він не любив і не поважав. У ньому постійно живуть і борються між собою добро і зло: він тягнеться до хорошого, але чинить зло й не страждає через те, що Мусінька не без його втручання постаріла й опустилася, Надійка відмовилася від своїх юнацьких мрій, Зоська покінчила життя самогубством. Він скептично, а то й іронічно сприймає себе та навколишній світ і разом з тим не хоче щось змінювати. Сумує за селом, але нізащо не повернеться туди, де змушений буде обробляти землю, спілкуватися з людьми простими й неосвіченими; йому доведеться забути про широкі вулиці міста, театральні вистави, зустрічі з привабливими жінками, про богемне життя, затишну квартиру, про м’який диван і привабливий вигляд із широкого вікна на шостому поверсі теплого будинку. Словом, Степан Радченко — маргінал, людина, яка не вписується в одне середовище через своє походження, а в друге — через свій світогляд.

Законспектувати поданий матеріал і виконати завдання.

Виконайте завдання № 5 (1-8) на стр.92 у підручнику.

Підручник О.Авраменко "Українська література"11 клас

17.11.2022

Урок №24

Тема:Життєвий і творчий шлях Валер'яна Підмогильного.

Автор інтелектуально-психологічної прози,перекладач.

Дитинство і юність

Валер'ян Підмогильний у молоді роки.

Народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплі (зараз Самарський район міста Дніпро) в бідній селянській родині. Його батько, Петро Підмогильний, народився у селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині. Землі своєї не мав. Працював в економії в селі Чаплі спочатку конторщиком, пізніше касиром. Петро Підмогильний помер у 1933 в місті Ворзель^[3],.

Валер'ян у 1910—1918 роки навчався в Першому катеринославському реальному училищі, яке закінчив з «відзнакою». Потім навчався з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив.

Друкуватися почав ще з школи під псевдонімом Лорд Лістер. У шкільному журналі він публікував свої пригодницькі оповідання. 1917 року було написане оповідання «Важке питання». 1919 року написав оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі» та опублікував оповідання «Ваня» та «Старець» у катеринославському збірнику «Січ». До першої збірки Підмогильного, яка була опублікована 1920 року й мала назву «Твори Т. 1», увійшло 9 оповідань: «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий Бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».

Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах. Так у 1920—1921 роках Підмогильний вчителював у Павлограді на Катеринославщині. У цей період важливу роль в становленні творчої особистості Підмогильного відіграв літературознавець Петро Єфремов, брат Сергія Єфремова. Саме П. Єфремову належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного «Поет чарів ночі». Чималий вплив на Підмогильного мала особистість Дмитра Яворницького. Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського.

Київський та Ворзельський періоди[ред. | ред. код]

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік.

Валер'ян Підмогильний (у центрі зліва) й учні ворзельської школи, 1921

1921 року Підмогильний переїхав до Києва, де працював бібліографом Книжкової палати. У 1921—1923 роки, коли в Києві лютував голод, залишив місто й викладав українську мову та політосвіту у Ворзельській трудовій школі. 1921 року письменник одружився з донькою ворзелівського священника Катрею Червінською, актрисою Театру юного глядача. Тоді ж написав цикл «Повстанці». Частину оповідань було надруковано в катеринославській газеті «Український пролетар». Голод 1921—1923 років змалював в оповіданнях «Син» (1923).

1922 року Валер'ян разом з дружиною переїхав з Ворзеля до Києва, де оселився в будинку недалеко від Сінного базару, на розі Великої Житомирської. У 1922 р. виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». Він активно приєднався до літературно-мистецького життя. Став членом щойно створеного «Аспису» (Асоціації письменників), з якого виокремилось літературне угруповання «Ланка» (1924—1926), яке з 1926 року було перейменоване на «Марс», тобто «Майстерню революційного слова». Ця організація стала, по суті, київською філією «Вапліте». До літературної організації «Ланка-Марс», крім Підмогильного, входило чимало талановитих київських літераторів, серед яких: Борис Антоненко-Давидович, Марія Галич, Михайло Івченко, Яків Качура, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Тась (Могилянський), Борис Тенета, Микола Терещенко, Дмитро Фальківський, Іван Багряний та інші.

1923 року в журналі «Нова Украïна» (Прага), було опубліковано новели Підмогильного з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий». Цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його «контрреволюційноï діяльності». У ЛНВ під псевдонімом було надруковано новелу «Комуніст».

1924 року вийшла друком книжка Підмогильного «Військовий літун», а 1926 року — окреме видання повісті «Третя революція». Разом з Євгеном Плужником у 1926—1927 роках він підготував два видання словника «Фразеологія діловоï мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Меріме. 1927 року була опублікована збірка оповідань «Проблема хліба» та роман «Таïс» Анатоля Франса у перекладі В. Підмогильного. 1928 року у Харкові виходить друком роман «Місто». У цей же час Підмогильний відвідав Німеччину, Чехословаччину «для налагодження творчих зв'язків».

Валер'ян Підмогильний, 1928 р.

Підмогильний брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років. 24 травня 1925 року він виступив у великій залі Всенародноï бібліотеки перед представниками літературно-громадських організацій, студентами, міською інтелігенцією на диспуті «Шляхи розвитку сучасноï літератури»:

Коли б який-небудь товариш «спробував» написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неï гарна ідеологія, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, i ніхто б тієï сонати не слухав… У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційноï ідеологіï, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний

У Києві Підмогильний працював редактором видавництва «Книгоспілка», співредактором журналу «Життя й революція». Друкувався в літературних збірниках і журналах «Січ», «Вир революції», «Життя й революція», «Жовтень», «Нова громада», «Нова Україна», «Універсальний журнал», «Червоний шлях», газетах «Український пролетар», «Літературна газета». Виступав у періодиці як автор літературознавчих статей та рецензій про творчість Т. Бордуляка, І. Нечуя-Левицького, М. Рильського.

1930 року в Москві в перекладі російською мовою виходить роман «Місто». Проте загальна атмосфера, особливо в колах інтелігенції, ставала дедалі гнітючішою. Підмогильного виводять зі складу редколегії журналу «Життя й революція», його твори майже не друкують.

Харківський період[ред. | ред. код]

1932 року переїхав до Харкова, очевидно, сподіваючись на кращі можливості для публікації своїх творів й розраховуючи на свій зростаючий авторитет перекладача. І справді в Харкові він працює у видавництві «ЛіМ», а згодом отримує посаду консультанта з іноземноï літератури при видавництві «Рух». Упродовж 1931—1934 років з оригінальної творчості йому вдалося видати лише одне оповідання «З життя будинку». Тож Підмогильний зосередився на перекладацькій діяльності: опублікував двотомник творів Дені Дідро, трактат Клода Адріана Гельвеція «Про людину», був одним з організаторів і перекладачів видання 15-томника Оноре де Бальзака (вийшов лише перший том) та 25-томника Анатоля Франса.

Загибель[ред. | ред. код]

8 грудня 1934 року Валер'яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії».

На всіх допитах Підмогильний відповідав слідчим: «Винним себе не визнаю». Коли допити стали жорстокішими, зробив офіційну заяву:

Беручи до уваги, що за Вашою заявою матеріал у моїй справі достатній для віддання мене до суду…, я даю таке сумарне зізнання:
Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу.
Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив.
Про існування подібних організацій, про їхню діяльність або діяльність осіб, зв'язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах.
Тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі.

Проте 11 січня 1935 року в протоколі з'явилося «зізнання» Підмогильного про те, що він нібито належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Так звана «група» складалась із сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г. Епік, О. Ковінька, Євген Плужник. Серед звинувачень Підмогильному в протоколі наводиться його вислів про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду». На допиті 19 січня 1935 року прокуророві Українського військового округу Підмогильний сказав: «Я не належав до організації. Я вважав, що постанови партії по національному питанню в життя не проводяться… Для мене представниками партії в літературі були Хвильовий, Яловий, Шумський».

Раніше були заарештовані друзі Підмогильного В. Поліщук та Василь Вражливий, а також Григорій Косинка, найближчий побратим зі спілки МАРС (майстерня революційного слова). Після самогубства Миколи Хвильового та М. Скрипника, практично того ж розстрілу без суду, за вироком — вороги, «терористи» в вузьких колах називали Постишева «душителем українського народу».

Без свідків і адвокатів виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 року засудила Валер'яна Підмогильного та інших заарештованих у цій «справі» на термін «десять років з конфіскацією особистого майна». Невдовзі Підмогильний був доправлений до Соловецького табору особливого призначення.

У соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. У його листах до дружини і родичів згадується невелика повість про життя одного будинку, потім оповідання, а з весни 1936 року Підмогильний неодноразово згадує в листах про те, що працює над романом «Осінь 1929», в якому йшлося про початок колективізації в Україні. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти», щоб звільнити місце для нових мучеників режиму. Разом із Валер'яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії було розстріляно більше 1000 в'язнів, серед них Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол.

Валер'яна Підмогильного було реабілітовано 1956 року^[4].

На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних, яка розташована на 31-й ділянці.

Прочитавши життєпис В.Підмогильного,складіть перелік творчих здобутків митця з 1920 по 1934 роки,і запишіть його в зошит.

Виконайте завдання №4 на стр.91,3а посиланням

https://www.youtube.com/watch?v=ULuoowqVm8M

17.11.2022

Урок №23

Тема:Умовність фабули,зміщення часопростору в романі"Майстер корабля".

Роман “Майстер корабля” Юрія Яновського: стислий виклад та аналіз

11 Листопада, 2019 Tetiana Volokh

Роман “Майстер корабля” Юрія Яновського можна вважати першим мариністичним романом в українській літературі. Текст роману надзвичайно поетичний, у ньому відлунює романтика моря, морських подорожей. Герої твору розповідають історії про власні пригоди в морі.

Літературний рід: епос.

Жанр: мариністичний роман (автобіографічний роман).

Тема: молодість, робота на кінофабриці, будівництво справжнього вітрильника для зйомок фільму.

Ідея: творча праця і мистецтво окрилюють людину.

Літературний напрям: неоромантизм.

Імена персонажів екзотичні: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), Сев, Тайах. Але герої мають своїх прототипів. Сам оповідач – це Юрій Яновський, який згадує про свої молоді роки та роботу на одеській кінофабриці.

Композиція роману своєрідна. Він має 4 епіграфи:

Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, — забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!…

Н. В. Гоголь

Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м’яких юнацьких літ до суворої, загартованої мужності, — забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете потім!

М. В. Гоголь

Nеіn! hіег hаt еs kеіnе Not:
Schwarze Madchen, weibes Brot!
Morgen in ein ander Stadtchen:
Schwarzes Brot und weibe Madchen.J.W. Goethe

Ні! Все добре на землі –
чорна дівка, білий хліб.
Завтра в інший край мандрівка –
чорний хліб і біла дівка.J.W. Goethe

But the standing toast that pleased me most
Was, “The wind that blows, the ship that goes,
And the lass that loves a sailor!”С. Dibdin

Але завше я пив лиш за те, що любив,
Лиш за “Вітер, що дме, корабіль, що пливе,
За дівча, яке любить матроса!”С. Dibdin

O navis, referent in mare te novi Fluctus?

Horatius

О корабле, тебе вже манить хвиля моря?

Horatius

Події роману подаються не в хронологічному порядку. Твір має обрамлення – на початку і в кінці ми бачимо сивого То-Ма-Кі, який пише свої мемуари, згадуючи молодість.

Стислий виклад

Оповідач – сімдесятирічний редактор То-Ма-Кі – розповідає про свою молодість, роботу на кінофабриці. Прототипом То-Ма-Кі є сам Юрій Яновський, а в описах міста простежуються риси Одеси 1920-х років.

До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я, підскакуючи, ходив до місту, дивувався на море й забивав голову різною романтикою.

Мене вражала настирливість моря. Де б ви не йшли, воно завжди синіло між будинками в кінці вулиці. Тротуари — з квадратових плит чорного каменю. По ньому ковзко ходити. Я з півроку зневажливо топтав тротуари, поки взнав від Професора, що цей камінь привезено з Італії і що це — закам’яніла лава Везувію.

Тепер мені видно нікчемність мешканців міста. За них я мовчатиму… Вони тільки бруднили берег. Друге діло — вантажники, моряки й рибалки. А надто останні. Скільки прекрасних вечорів проговорили вони зі мною за четвертю горілки, огірками й скумбрією! Скільки разів вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вітер бив у парус, аж над клівером опинявся раптом обрій, а за шаландою волочилася нитка хазяйського “самодура”. Це значило — “ходити на скумбрію”.

Редактор згадує про людей, з якими він спілкувався, зокрема, про Професора, з яким веде довгі й глибокі розмови. Прототип Професора – художник Василь Кричевський: Ім’я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, — його будинки, сміливі й прості, і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно — в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі. Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а маляреві — пензель.

Ще один герой твору – Директор кінофабрики (прототип – Павло Нечеса): Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, — до речі, він і був колись моряком. То-Ма-Кі розповідає історію про те, як Директор свого часу уникнув смерті – він мав виходити в море на кораблі, що розставляв міни, але перед виходом напивається, втрачає свідомість, а коли приходить до тями за тиждень, дізнається, пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів. Відтоді матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цідить у рот по краплині.

В одному з уривків оповідач подає свою характеристику: Уявіть собі юнака — невисокого і стрункого, з сірими очима і енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й відчути приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те й інше для любовного вірша. Людина без ідеалів, бо не знає авторитетів, без ворогів, бо вважає, що друг і ворог — два обличчя одного тіла, егоїст, бо не знає нікого не егоїста, цинік, бо так називають людей з їхніми думками, працівник і ледар в один час, бо думає, що людина працює для ліні й лінується для того, щоб працювати.

Є у творі й образ Сева – щирого друга оповідача, прототипом якого є Олександр Довженко: Художник Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився. За це він дозволив собі відпустку на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста й буде ставити ще одну картину.

— Любий Сев, — кортить мені казати, — я пам’ятаю й досі ваше сприймання життя. Жінку треба вміти понести на руках. Не боятися ніколи помилок, бо той, хто боїться, швидко старіє, і в нього холоне голова. Йому годі шукати повноти життя, йому досить тої молодості, що залишилася в нього позаду, а тої молодості, що е попереду й є навкруги, — він не бачить.

То-Ма-Кі закохується в балерину Тайах (прототип – балерина Іта Пензо), і це стає випробуванням чоловічої дружби з Севом.

Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне — якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться сказати їй якусь приємність, показати себе веселим і цікавим, і… красивим.

— Ви танцювали, як єгиптянка — наче жагуча пристрасть текла в вас.

Тайах весело сміється й лукаво поглядає на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалі, а коли сміється — робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини — одним ротом, білими зубами.

Гуляючи берегом, Сев, оповідач і Тайах бачать, як море викидає на берег шлюпку із непритомною людиною. Вони приводять матроса до тями: Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий і смаглявий, із затьмареними синіми очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя співбесідника.

— Мене сьогодні розстріляють? — запитав він і зараз же знепритомнів від усього пережитого. Далі його непритомність перейшла в тихий, міцний сон.

— Я Богдан, — пропищав він, коли ми його підняли нести.

Прототипом Богдана є актор Григорій Гричер.

У день від’їзду Тайах трапляється трагічна подія. На морській екскурсії гинуть діти – вітер перевертає корабель із вихованцями дитячого будинку.

Богдан розповідає Редакторові й Севу про своє життя – він нелегально перетинав океан у вугільному трюмі, задихнувся і втратив свідомість. Його викинули за борт, уважаючи за мертвого, проте Богдан оклигав і на балканському півострові потрапив до табору, звідки чекав переміщення на батьківщину. Разом з іншими матрос пливе на кораблі, як він сподівається, додому, але виявляється, що їх продано в армію. Богдан зчиняє бунт на кораблі,згодом корабель розстрілюють, і Богдан стрибає в воду. Непритомного, його витягають румунські рибалки. Богдан деякий час працював із ними, і сестра хазяїна закохалася в нього. Богдан вирішив покинути цей промисел і втекти. Розлючена Ганка скинула його в воду. Ось так його і знайшли Сев, оповідач і Тайах.

То-Ма-Кі, Сев, Богдан вирішують будувати справжній бриг для зйомок фільму. Вони розмовляють з хазяїном трамбака в трактирі. Знайома хазяїна, Поля, розповідає історію зі свого життя. Один із матросів її ображає, через що Сев зчиняє бійку.

З листа від Тайах, яка поїхала до Італії, То-Ма-Кі розуміє, що вона кохає матроса Богдана.

То-Ма-Кі, Сев, Богдан захоплені будівництвом парусника. Повертаючись пізно ввечері від Професора, який дав оповідачеві купу книжок із навігації, суднобудування та історії морських подорожей, То-Ма-Кі помічає, що за ним хтось стежить. Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомічно оглянувся: жодного каменя поблизу. В цей час фігура, не кажучи жодного слова, піднесла руку, і я побачив у руці ніж. Холод пройшов по мені аж до ніг. Я уявив собі холод клинка. І моментально, в пароксизмі розпачу, я кинувся на злодія, схватив його за руку і, скільки було в мене сили, укусив його нижче ліктя. Та це не допомогло. Я відчув скажений удар його правої руки в мою ліву щелепу, удар, від якого я почав хитатися. Разом із цим щось холодне й неприємне залоскотало мені під ребрами, зараз же на тому місці почало пекти, як вогнем, стало мені парко й одразу пройняв піт. Я упав на брук.

Оповідача рятує Богдан, що вчасно нагодився. Вони потрапляють до лікарні. Богдан підозрює в скоєнні нападу Сева і вважає, що це все через Тайах, проте його звинувачення безпідставні. Напад було скоєно отаманом рибальської ватаги, якого Сев та То-Ма-Кі побили за образу Полі.

Коли бриг нарешті спущено на воду, на його борту Сев, оповідач, Богдан і Тайах святкують цю подію. Богдан знову розповідає історії про свої морські пригоди. Зненацька Тайах чує запах диму. Поля, діставшись брига, повідомляє про небезпеку:

— Бачите, я взнала від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм. Ні, я не скажу, звідки я взнала.

Сев, оповідач, Богдан і Тайах святкують на кораблі завершення будівництва. Ми всі троє почували урочистість. Тихо роздяглися і сіли до столу. На столі, що вкритий був білим полотном, стояла їжа і вино. Ми розломили хліб на три частини й посипали його сіллю. Сев налив усім вина. Перед далекою дорогою сходяться отак друзі, щоб їсти з одного шматка і пити з одного струменя. Відколи миготять на небі зорі — люди будуть брататися за спільною їжею й питвом. Ми їли посолений хліб і запивали кислим вином.

— Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, — сказав Сев так рішуче, що Тайах здригнулась.

— Як саме?

— Нас тут двоє, — вів він далі, і тяжко було зрозуміти — жартує він чи говорить серйозно, — двоє нас тут, і кого ви вибираєте?

— Я вибираю обох, — розгнівано відповіла дівчина.

— Це ненормально. Я думаю що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий — він собі знайде другу. Мені вже нікуди шукати — у мене сиві скроні й спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина.

— Я не знала, що я можу бути бочкою.

— Редактор мені уважить — молодість нічого не жалкує, навіть вина! У друзів такі питання вирішуються легко. Так я кажу?

— Не так поспішно, — відповів я, — я не керую тим, що мені не належить. Ось вона сидить тут і не думає про нас. Не розводьте драм і сентиментів.

Сев зрозумів, що треба розрядити атмосферу. Він голосно засміявся, дістав з коробки два сірники, зломив у одного сірку і махнув рукою в повітрі.

— Тепер тягніть, — звернувся він до Тайах, показуючи їй із жмені кінчики двох сірників, — вгадайте того, що з сіркою. Тайах дійсно витягла незломленого сірника.

— Це ви витягли мене, — урочисто сказав Сев, — можете попрощатися з іншими.Тайах зблідла із злості.

— Добре, я попрощаюся.

Вона поцілувала мене, а потім Сева. Потисла нам руки міцно та рішуче. Встала од столу. Вона важко дихала.

— Прощайте.

Двері каюти зачинилися за нею помалу і щільно. Ми зостался біля столу з свічкою та божком, ніби на пероні станції, спізнившися до поїзда. Він пішов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, і тільки самотній вогник гойдався на останньому вагоні.

Роман завершується словами старого майстра, що закінчує свій твір. Сиве волосся до чогось зобов’язує. Я виконав це зобов’язання. Осінь і зиму я сидів біля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже літо. Кани немає потреби топити. Майк і Генрі одвідали мене на зламних точках мемуарів: коли осінь зустрічається вночі з зимою і коли весна переборює зиму. Мої сини як зима і весна. Старший — меткий і проворний, як задерикуватий зимовий день. Молодший — неврівноважений, як весняна повінь. Його я чекаю побачити швидко з подругою, бо я відчуваю в його рядках жіночі впливи.

З кімнати лине до мене з радіотелефону голос Майка. “Тату, — кричить він, — лечу над південними морями і згадав тебе. Біля мене сидить гарненька пасажирка. Вона просить мене проспівати “Пісню капітанів”. А тобі я обіцяв її мелодію. Слухай!”

Я чую його голос і сміх кокетної пасажирки. З останніми рядками пісні заходить Генрі. Таким чином, уся родина вкупі. Я ніби знову починаю жити.

Попід нами знайома земля,
Капітан!
Кораблі підняли якоря,
Капітан!

Законспектувати поданий матеріал(скорочено),окрім цитати .у зошити

Виконати завдання №6 на стр.73 у підручнику

Підручник,О.Авраменко "Українська література"11 клас

10.11.2022

Урок №22

Тема: Юрій Яновський,модерний сюжет роману "Майстер корабля".

Літературний рід: епос.

Жанр: автобіографічний роман.

Напрям (течія): модернізм, неоромантизм.

Тема: роздуми митця про сенс земного буття, загадковість і велич людської душі, її поривання до гармонії та краси шляхом осягнення і минулого, і майбутнього; теми жінки, кохання.

Ідея: утвердження торжества молодості, енергії, краси, щастя і творчості, непереможного життєлюбства; поетизація вільного творчого начала в українській людині, пробудженій до нового життя.

Композиція, композиційно-стильові особливості: в основі роману — власний досвід роботи письменника на Одеській кіностудії в 1925-1927 рр. та його співпраця з В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам Юрій Яновський,

Сев — режисер О. Довженко,

Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський,

Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику),

Тайах — відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському,

Богдан — актор Григорій Гричер,

Місто — портова Одеса, тодішній "Голлівуд на березі Чорного моря".

Незвичний, новий для української літератури сюжет. Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будують вітрильник. Але це не бутафорна споруда — на ньому плаватимуть учні морехідної школи. Тому майстри дуже стараються.

У романтичному творі є і любовна колізія, і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, у яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взаємин.Композиція доволі вільна. Незвична форма оповіді — монолог-сповідь сімдесятилітнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов'язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом з героями з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну. Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з'явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн. Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі та його сини Майк і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.

Проблематика:

протиставлення молодості і старості;
молодість як час для творчості;
мистецтво як спосіб самовираження;
розуміння мистецтва;
кохання і його перепиття;
любовний трикутник;
дружба і довіра;
дружба і суперництво;
повага до людини;
любов до світу, природи.

Примітки та корисна інформація: У романі утверджується романтика вітаїзму, непереможне життєлюбство, яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. XX ст. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника). Майстер на носі корабля — дерев'яна фігурка із профілем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти із собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні цінності? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми порушено в романі.

Прочитати роман "Майстер корабля"

Виконати завдання №6 (1-6)

Запишіть літературний паспорт у зошити.

10.11.2022

Урок №21

Тема: Юрій Яновський.

Творча біографія письменника.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИИ

(1902—1954)

Псевдоніми — Георгій Ней, Юрі Юрченко.

Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині.

У 1908 р. у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.

У 1919 р. Юрій на відмінно закінчив Єлиcаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, в повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

Протягом 1922—1924 pp. юнак навчався на електротехнічному факультеті Київського політехнічного інституту, але через матеріальні злидні його не закінчив.

У 1922 р. Яновcький під псевдонімом Георгій Ней в Київській газеті "Пролетарская правда" надрукував перший вірш "Море" російською мовою.

У 1924 р. у газеті "Більшовик" опублікував українською мовою вірш "Дзвін" і новелу "А потім німці тікали". Наступного року Яновський видав збірку новел "Мамутові бивні", якийсь час працював у редакції газети "Більшовик", активно виступав як публіцист, підписуючи свої статті та нариси псевдонімом Юр. Юрченко.

У1926—1927 pp. він працював головним редактором на Одеській кінофабриці, надрукував збірку новел "Кров землі".

У 1928 р. Яновський видав єдину поетичну збірку "Прекрасна УТ", хоча поезії продовжував писати все життя; надрукував перший роман "Майстер корабля".

Роман "Чотири шаблі" з'явився у 1930р. Критика звинуватила Яновського в "націоналістичній романтиці", згодом були створені драми "Дума про Британку", 1937; "Потомки", 1938; збірка новел "Короткі історії", 1939. У 1939р. Яновський одним з перших серед письменників був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Законспектуйте поданий матеріал.

Прочитайте роман "Майстер корабля"

Напишіть у зошити історію,як Ю.Яновський отримав Сталінську премію 1948 р.

03.11.2022

Урок №20

Тема:"Я(Романтика)" Миколи Хвильового.

Новела про добро и зло в житті та в душі.

Аналіз новели "Я (Романтика)", М. Хвильовий:

Тема: вічне протистояння добра і зла, але у творі М. Хвильового це протистояння перенесене в душу героя, який мусить вибирати між синівськими почуттями та обов’язками революціонера. Герой новели, як відомо, робить фатальний вибір.
Таким чином, проблема гуманності та фанатичної відданості ідеалам революції є в новелі центральною. І протистояння цих моральних цінностей для героя обертається катастрофою.

Ідея: сліпе, бездумне поклоніння абстрактній ідеї, самовіддане служіння їй веде до руйнування одвічних загальнолюдських цінностей і деградації особистості. А суспільство, побудоване на людських жертвах і невинній крові, не може бути ні гуманним, ні справедливим.

Жанр: героїко-романтичний.

У новелі переважає романтична, а точніше, неоромантична атмосфера. Герої діють в екстремальних обставинах, коли полки версальців безперервно атакують загони інсургентів, що обороняють місто. Час дії в новелі є теж типово романтичним — "темна ніч", як і місце дії — "фантастичний палац", будинок розстріляного шляхтича, хоча подеколи місце дії переноситься за його межі.

Символи: інсургент — заст. повстанець; борець за незалежність і справедливість; у Хвильового — солдат революції; версальці — назва, яку учасники Паризької комуни 1871 р. дали силам контрреволюції, що зародились у Версалі; перен. озвірілі, оскаженілі контрреволюціонери; теософи — прихильники теософії, релігійно-філософського вчення про можливість "безпосереднього осягнення Бога" за допомогою містичної інтуїції та одкровення, безпосередніх контактів із потойбічними силами; месія — у релігійному вченні посланець Бога, який здійснить спасіння людства; штаб Духоніна — тут мається на увазі начальник штабу і головнокомандувач російської армії, який не визнав Жовтневої революції і на початку грудня 1917 р. за наказом М. Криленка був розстріляний у Могилеві. Звідси походження евфемізму — "відправити в штаб Духоніна", тобто розстріляти; синедріон — рада старійшин, вищий державний орган з політичними і судовими функціями в древній Іудеї, у Хвильового — рада, вищий орган; амазонянки (амазонки) — у грецькій міфології войовничий народ у Малій Азії та на узбережжі Азовського моря, що складався лише з жінок.

Композиція: а) "пролог" (своєрідний ліричний зачин), завдання якого — ввести читача у складний психологічно-настроєвий світ новели; б) три частини (у яких показано три різні ситуації на фронті і три різні душевні стани головного героя). Кульмінація: до кімнати, де засідає "чорний трибунал", уводять групу черниць, серед яких "Я" побачив свою матір і почув її голос: "Сину! Мій м’ятежний сину!" Слова матері сприймаються як голос самої неньки-України, у них звучить засторога для синів, які готові зробити остаточний вибір.

Характеристика "Я": син Марії очолює "чорний трибунал комуни". Нам хочеться вірити, що він не бандит, а добрий і ніжний син своєї матері, такий, яким він бачить себе сам у спогадах про дитинство або коли повертається в тихий будиночок своєї матері, де завжди пахне м’ятою. Революція покликала його чинити справедливість. Про себе "Я" говорить: "Я — чекіст, але я і людина". Сам герой не відносить себе до бездушних дегенератів типу доктора Тагабата, але це тільки так йому здається. Бо насправді ним керує "класова ненависть", і читач поступово переконується, що справедливість та законність "чорного трибуналу" насправді ілюзорні. Душа "м’ятежного сина" терзається між двома началами. З одного боку, Андрюша і мати, з іншого — Тагабат, людина "з холодним розумом і з каменем замість серця". Трагедія героя в тому, що він не бачить виходу. Як віддана ідеалам революції людина, він мусить застрелити свою матір. І він робить це в ім’я революції, в ім’я світлого майбутнього людства. Бо це — "єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни". Письменник підводить нас до висновку, що "Я" — справжній революціонер, який залишається кришталево чистим перед ідеєю, якій служить. "Я" перетворюється на заручника системи, адже убивство матері Марії (це символ доброти і милосердя, Богоматері, матері України) заступає шлях людині, яка в критичну мить "голови не загубила", до омріяного щасливого майбутнього. Тому II розділ закінчується трикратним повтором: "Я йшов у нікуди". А в ІІІ-му розділі вже з’являється образ "мертвої дороги", яка тягнеться серед "мертвого степу".

Характеристика доктор Тагабат — жорстока, бездушна людина, з залізною волею і "з каменем замість серця". Для нього не існує сумнівів у тому, що мета виправдовує будь-які засоби. Тагабат легко ламає волю несміливого Андрюші та й самого "Я", який стверджує, що "цей доктор із широким лобом і білою лисиною... це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорцого трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії". Тагабат нічого нового і справедливого не несе. Він чинить зло так само, як і чинили до нього інші, хто мав силу і був при владі. "Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакеї приносять на підносі старі вина...", "як перед князями, схиляються...". Ось так поводяться чекісти! Вони просто раціонально використовують шанс, подарований долею!

Характеристика Андрюши — молодий хлопець, що має "кволу волю". Свого часу він був призваний у чека насильно, тому часто не витримує і проситься на фронт, де, як він думає, все зрозуміло: хто друг, а хто ворог. Дегенерація цього героя відбувається на наших очах, бо він, як і всі, поступово звикає до свого "права купатися в калюжах крові". Цей "невеселий комунар" хоч і усвідомлює, що "так комунари не роблять", що це — "вакханалія", але щоразу під постановою трибуналу про розстріл ставить поспішно свій підпис — "хвостик". Щоправда, у сум’ятті відступу Андрюша все ж таки кудись зникає. Його немає поряд із несхибними чекістами — "Я", Тагабатом і дегенератом.

Характеристика Дегенерата — це в підсумку узагальнений образ усіх осіб, що є "чорним трибуналом комуни". Дегенерат у перекладі з латини означає "виродок". Ось його портрет: "...вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа: мені видно лише його трохи безумні очі... Мені він завше нагадує каторжника з відділу кримінальної хроніки". "Вірний вартовий революції" з "низьким лобом", купою "розкуйовдженого волосся" і "приплюснутим носом" викликає в читача огиду і закономірне запитання: які ж такі "високі" ідеали революції покликані захищати подібні суб’єкти з відділу кримінальної хроніки?

Характеристика мати Марії є втіленням вічного Добра. Вона постає в новелі і як символ оновлюючої революції, і як символ згорьованої України, закутої в одвічні кайдани рабства, і як символ нової епохи, що народжується в муках і крові. Як справжня мати, Марія і перед смертю не думає про себе, її серце розуміє сина-вбивцю і мучиться роздвоєністю його душі. Вона, як Берегиня, стоїть, "звівши руки", намагаючись захистити сина від непоправних учинків і помилок.

Законспектуйте літературний паспорт новели.

Виконайте завдання №7 (6-10) на стр.49 у підручнику.

Прочитайте новелу,стр.50

03.11.2022

Урок № 19

Тема: Прозове розмаїття.

Микола Хвильовий,життєвий і творчий шлях письменника.

Микола Григорович Фітільов (творчі псевдоніми Микола Хвильовий, Уманець Юлія, Кароль Стефан) один із головних героїв, котрі створювали пореволюційну українську літературу. Особливо вдалими у прозаїка виходили новели, котрі й стали головними цеглинками до формування українського романтизму. Хоча Хвильовий був багатогранною людиною. Його біографія насичена творчими доробками різних стилів, як і революційними діями, за що письменник і поплатився. Нажаль, життя прозаїка обривається на цифрі 39, саме в такому віці Микола Григорович застрелився, на знак протесту проти голодомору 32-33 рр. та арешту друга Михайла Ярового. Примітно, що до цього Хвильового тричі мали розстріляти.

13 грудня 1893 р.	У м. Тростянець (Сумська обл.) народився Микола Григорович Фітільов (псевдонім Микола Хвильовий). Батько – Григорій Олексійович Фітільов. Мати – Єлизавета Іванівна Тарасенко.
	Навчання в Богодухівській гімназії. Але був виключений з неї за революційні зв’язки.
1916-1917 рр.	Учасник Першої світової війни.
1919 р.	Одружується з Катериною Гащенко. Вступає до КП(б)У. Опублікував три збірки поезій. Також цього року вийшов перший вірш поета «Я тепер покохав город».
13 січня 1920 р.	Народилась дочка Іраїда. Але шлюб розпався через два роки, тому Іраїда Миколаївна Фітільова згодом стала відома, як Іраїда Дмитрівна Кривич.
1921 р.	Микола Григорович Фітільов став Миколою Хвильовим. Перша збірка під псевдонімом – «Молодість».
1923 р.	Збірка прози «Сині етюди».
1924 р.	Збірка оповідань «Осінь». В цій збірці вперше опублікований Magnum opus письменника «Я (Романтика)».
20 листопада 1925 р.	Хвильовий з однодумцями організовую «ВАПЛІТЕ».
1927 р.	Роман «Вальдшнепи».
1928 р.	Микола Григорович створює журнал «Літературний ярмарок».
1931 р.	Відкритий журнал «Пролітфронт».
Травень 1933 р.	Письменника заарештовано.
13 травня 1933 р.	Микола Хвильовий застрелився у віці 39 років.

Хронологічна таблиця Миколи Хвильового не розкриває усіх творчих доробок письменника. Адже у більшості випадків ми знаємо лиш кілька його найбільш відомих новел та віршів. Але творчість митця ширша, просто треба ознайомитися з його творами більш детально.

Законспектувати біографію митця

Прочитати новелу "Я (Романтика)" Миколи Хвильового.

27.10.2022

Урок №17-18

Тема:Контрольна робота

Творчість поетів 20-30-х років ХХ ст.

(П.Тичина, М. Рильський, М.Зеров, М.Семенко. Є.Плужник)

І варіант

1. Першою збіркою П.Тичини є
А) «Осінні зорі»
Б) «Сонячні кларнети»
В) «Чернігів»
Г) «Замість сонетів і октав»

2.Укажіть, до якого угрупування належав М. Рильський:
А) футуристів
Б) символістів
В) неокласиків
Г) імпресіоністів

3.М.Драй-Хмара назвав неокласиків «гроном п’ятірним нездоланих співців». Кого він мав на увазі:
А) Тичину, Семенка, Зерова, Рильського, себе;
Б) Зерова, Рильського, Филиповича, Бургардта, себе;
В) Плужника, Тичину, Рильського, Зерова, себе;
Г) Зерова, Семенка, Плужника, Филиповича;

4. Євген Плужник народився в:
а) Кантемирівці; б) Коломиївці;
в) Калинівці; г) Карташовці.

5. Скільки збірок вийшло за життя Є.Плужника:
а) 3 б) 4
в) 1 г) 2

6. Жанр ліричної поезії, в якому Є.Плужник розмірковує над проблемами, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень.
а) медитація; б) сонет;
в) імітація; г) пісня.

7. Літературний напрям, притаманний поезіям Є.Плужника:
а) експресіонізм; б) модернізм;
в) екзистенціалізм; г) авангардизм;

8. Збірка, яка залишилася ненадрукованою за життя Є.Плужника:
а) «Рання осінь»; б) «Рівновага»;
в) «Дні»; г) «Вибране»;

9. Психологічна поема, яка увійшла до збірки «Дні»
а) «Канів»; б) «Галілей»;
в) «Недуга»; г) Професор Сухорат»;

10. Поезія, яка закінчується словами «Вірю»
а) «Я знаю»; б) «Суди мене»;
в) «Сідало сонце»; г) «Для вас, історики майбутні»

11. Ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків (двох чотиривіршів та двох тривіршів)
а) сонет б) верлібр
в) гімн г) ода

12. У поезії якого автора ставиться запитання: «Чому не можна перевернути свiт? Щоб поставити все догори ногами?»
а) Плужника; б) Тичини
в) Рильського г) Семенка

ЗАВДАННЯ ВИСОКОГО РІВНЯ

13. Установіть відповідність між зразком поезії та видом лірики:

1. «Одчиняйте двері…»
2. «О панно Інно»
3. «Місто»
4. «Ніч…а човен – як срібний птах»

А) інтимна лірика
Б) громадянська лірика
В) авангардна лірика
Г) філософська лірика
Д) пейзажна лірика

14. Установіть відповідність між назвою художнього засобу та уривком поезії, де цей засіб наявний:

1. Метафора
2. Порівняння
3. Епітет
4. Персоніфікація

А) Ми проходимо до останнього пункту.
Ми перемогли всі стихії й дощі.
Я відчинив двері замкнуті —
Хто хоче зі мною гулять вночі?

Б) Для вас, історики майбутні,
Наш біль - рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

В) Ніч... а човен - як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!

Г) Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще – для мене! – не заніс...
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс...

Д) Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани:
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я – твій!» - десь чують дідугани.
Та ви вже знаєте, як сплять гаї.

15. Розкрити значення терміну кларнетизм, терцет.(письмово)

19.10.2022

Урок № 15-16

Тема:Мотиви пошуків душевної рівноваги,краси в поезії Максима Рильського "Солодкий світ".

Сонет "У теплі дні збирання винограду"

Максим Рильський написав цей вірш у 1919 році. "Солодкий світ" – це сонет і належить до ранньої лірики поета. Епіграф до вірша, лексика старослов'янського походження (благословляє, прозріли) вказують на вплив біблійних джерел.

Також у цей час, протягом 1918-1929 років письменник працював учителем у селах Сквирського повіту, а ще паралельно викладав у київській залізничній школі, на "робітничому факультеті" Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Максим Рильський наповнив цей сонет світлими почуттями кохання і любові до світу.

Ліричний герой, пізнавши справжнє кохання, зумів побачити світ в усій його красі. Саме кохання надало йому снаги до життя і пробудило захоплення красою.

Максим Рильський – Солодкий світ: текст, аналіз та історія вірша - фото 430755

Аналіз вірша "Солодкий світ!" Максима Рильського

До вашої уваги короткий аналіз поезії:

Рід: інтимна лірика
Жанр: сонет
Тема: краса навколишнього світу, вміння сприймати її
Головна думка: треба пройти довгий та тернистий шлях за для розуміння та сприйняття "солодкого світу"
Ідея: радісне сприйняття життя, щастя у дрібницях, неповторність кожної хвилини буття
Віршований розмір: п'ятистопний ямб
Римування: перехресне

Художні засоби:

Епітети: солодкий світ, простір блакитно-білий, дух ширококрилий, золотий небесний квіт, узори надвесняних тонких віт, пролісок несмілий, спогад нерозумно-милий, по довгих муках безсердечних літ
Порівняння: сонце – золотий небесний квіт, погляд, ніби пролісок несмілий;немов трава, що зеленить граніт, неначе спогад нерозумно-милий
Метафори: благословляє дух ширококрилий солодкий світ, янголи нам свічі засвітили
Уособлення: пролісок несмілий
Епіфора: у кінці кожної строфи повторюються слова "солодкий світ"
Інверсія: дух ширококрилий, пролісок несмілий, спогад нерозумно-милий, свічі засвітили
Риторичне питання: Чи янголи нам свічі засвітили По довгих муках безсердечних літ, Чи ми самі прозріли й зрозуміли Солодкий світ?

Аналіз вірша "У теплі дні збирання винограду" Максима Рильського

До вашої уваги короткий аналіз поезії:

Рід: інтимно-філософська лірика
Жанр: сонет
Тема: зображення зародження кохання чоловіка та юної дівчини
Головна думка: кохання найбільше пов'язане з молодістю, тому, коли юність минає, важко закохатись знову так безтурботно
Ідея: возвеличення почуття кохання, яке знаходить людину в усі часи – і в молодості, і в зрілості
Віршований розмір: п'ятистопний ямб
Римування: перехресне

Художні засоби:

Епітети: теплі дні, на мулах нешвидких, із ясного саду, кіпріді добрій, рожевий дим
Порівняння: ясна, як сад, і радісна, як сміх; знявся пил, немов рожевий дим; він потягся, як дитина
Метафори: світи щодня лампаду, Кіпріді добрій; гукнула свіжо й весело на мулів
Повторення: ясного, ясна

Законспектувати поданий матеріал.

Перегляньте документальний фільм за посиланням.і дайте відповіді на запитання стр.38 у підручнику.

Підручник О.Авраменко 11 класс укр.література(Головна сторінка)

https://www.youtube.com/watch?v=oa3zTESnDwg

Урок № 16

Тема:Виразне читання поезій Максима Рильського (напам'ять).

Максим Рильський – У теплі дні збирання винограду. Текст вірша

У теплі дні збирання винограду
ЇЇ він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: – Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: – Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій. – Підняла батіг,

Гукнула свіжо й весело на мулів,
І чутно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.

І він потягся, як дитина, радо
І мовив: – Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.

https://maximum.fm/maksim-rilskij-u-tepli-dni-zbirannya-vinogradu-tekst-analiz-ta-istoriya-virsha_n185425

Солодкий світ!..

Рильський Максим

Солодкий світ! Простір блакитно-білий
І сонце — золотий небесний квіт.
Благословляє дух ширококрилий
Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт,
Твій погляд, ніби пролісок несмілий,
Немов трава, що зеленить граніт,
Неначе спогад нерозумно-милий...
Солодкий світ.

Чи янголи нам свічі засвітили
По довгих муках безсердечних літ,
Чи ми самі прозріли й зрозуміли
Солодкий світ?

https://www.youtube.com/watch?v=kznlp0mfJpI

Записати аналіз віршів у зошити

Виконати завдання №6,стр.41

Вивчити напам'ять вірш Максима Рильського (на вибір).

13.10.2022

Урок № 13-14

Тема:"Київські неокласики".

Творче кредо групи "київських неокласиків",орієнтація на традицію,класичну форму вірша.

Різногранний творчий шлях Максима Рильського.

письменники — Підпис до фото,
На фото: (зліва направо) "неокласики" Микола Зеров, Максим Рильський і Павло Филипович до арештів.

Якраз 100 років тому в розбурханому революційними подіями Києві почалося формування літературного об'єднання неокласиків, знаменитого "п'ятірного ґрона".

Вони хотіли творити високу, елітарну вітчизняну культуру і перекладати українською світову класику. Адже з утвердженням держави художнє слово вже не мусило бути мало не поодиноким ґарантом збереження національної тожсамості.

Їхнім важливим гаслом стало західництво, орієнтація на Європу, на відстояну у віках класичну спадщину.

Прищепити європейські цінності, підхопити обірвану щойно при кінці ХVІІІ століття нитку культурної переємності завадила влада, яка вимагала натомість неухильного зближення з Росією.

Здавалося б, митцям ішлося про своє художнє ремесло, про речі, далекі від політики.

Київські неокласики

Київський неокласицизм - це насамперед творча дружба. Авторитетним метром групи став Микола Зеров - поет, літературний критик, професор київського університету, котрий видавав 1918 року в Києві журнал "Книгар". У редакції видання й почали збиратися майбутні неокласики.

До цієї групи належали також Максим Рильський, Павло Филипович, Освальд Бургардт (він же Юрій Клен) і Михайло Драй-Хмара.

"П'ятірним гроном" їх означили у відомому сонеті Драй-Хмари "Лебеді", в якому вгадувалися п'ятеро друзів-поетів.

Від початку вони виробили амбітну програму перекладів українською світової класики. Адже царський Емський указ 1876 року спеціально наголосив якраз заборону перекладів.

рильський — Підпис до фото,
Максим Рильський - єдиний пережив репресії та жив в Україні до смерті у 1964 році

Українська література мала право існувати лише у вузьких провінційних "шароварно-гопачних" рамках. Коли, скажімо, Михайло Старицький переклав шекспірівського "Гамлета", чорносотенська преса послідовно його цькувала й висміювала.

Пореволюційному ціннісному хаосу неокласики намагалися протиставити культурницьку настанову.

З'явилися перші видавничі ініціативи, перші книжки, що згодом стали знаменитими. Однак уже 1919-го Київ стає мало не містом-привидом, взятим у лещата штучно організованого голоду. Навколо стояли чекістські "заградотряди", не дозволяючи селянам підвозити продовольство.

Баришівська школа

І в історії "п'ятірного ґрона" настає новий етап, пов'язаний із провінційною Баришівкою. Вона увійшла в історію нашої культури як Болотяна Лукроза, рятівний осідок поетів, що приїхали сюди вчителювати, зваблені не грошовою, а "натуральною" платнею.

Неокласики піднесли рівень баришівської школи на неймовірну височінь. Микола Зеров читав історію, Юрій Клен - іноземні мови. Наїжджали сюди і їхні друзі-поети.

Це якраз у Баришівці утвердилася традиція "гутенберження". У ситуації тотального дефіциту паперу, занепаду видавництв автори красивим, виробленим ще в класичних гімназіях почерком переписували вірші у власноруч виготовлені зошити - і дарували рукописні шедеври один одному.

"Бариш", прибуток - по-латині lucrum, тож Зеров написав про "Болотяну Лукрозу", де вони почувалися як еллінські "захожі різьбярі" серед "шкурної громади".

Баришівка рятувала від голоду фізичного, але не інтелектуального. Якось гнаний читацькою жагою Микола Зеров таки вибрався пішки до Києва - по книжки.

Взутий був у міцні черевики, подаровані вдячними батьками його учнів у рахунок отої ж таки натуральної заробітної плати.

Задрімавши десь у неблизькій дорозі, професор прокинувся босим: спритні грабіжники зуміли зняти черевики, не розбудивши.

Повернення і боротьба

Повернувшись 1923 року до Києва, трималися осторонь політичної злоби дня. Читали лекції (для публічних виступів часом самі мусили клеїти у місті афіші), навчали пролетарську молодь, що заповнила тоді університетські аудиторії.

Вірші писали пейзажні, виповідали інтимні переживання, остерігаючись ідеологічного тиску. Здавалося, після жахів так званого військового комунізму життя трохи налагоджувалося.

Максим Рильський був найталановитішим з-поміж неокласиків, блискуче перекладав Адама Міцкевича, Зеров - Вергілія та Овідія.

Дозволяли собі хіба легку суто культурницьку критику своїх "підлих і скупих" часів. Скажімо, з уст в уста цитувалися докори Максима Рильського його заниділим у провінційному існуванні неперебірливим сучасникам:

Ти випив самогону з кварти

І біля діжки в бруді спиш,

А там десь — голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж!

Неокласики встигли зробити дуже багато. Вони задали нові стандарти літературної майстерності на тлі тотальної деґрадації протегованої державою горезвісної пролетарської культури. Модернізували поетичну мову. Означили європеїстську традицію в українському письменстві.

Врешті, утвердили культуртрегерство, тихий культурний спротив як чи не єдино можливий спосіб поступово змінювати довкілля, зокрема і мистецький ландшафт, не входячи у конфлікт із неприйнятним політичним режимом.

Однак ніхто не міг тоді уникнути пастки злополучного соціалістичного реалізму й обов'язку служити своїм пером переможному пролетаріатові. Уже від середини двадцятих неокласиків починають невпинно цькувати.

Їхні поетичні вечори називають зборами злочинної організації, їхні публікації - пропагандою ворожих цінностей. Як сумно узагальнив ще один поет п'ятірного ґрона - Павло Филипович:

Он муза аж здригнулась, як почула,

Що ті переклади з Гомера і Катулла

Відродять капіталістичний світ.

Оспівувати красу грецьких статуй та античних храмів, принадність пейзажів без тракторів і комбайнів "робітничо-селянська" влада дозволити не хотіла.

А митці не хотіли профанізувати свою творчість, опускатися до рівня, писав Максим Рильський, "хлопчиків, що тільки двічі два // в них може здержати безсила голова".

Покарання і смерть

У роки терору цих високочолих інтелектуалів звинуватили, як водилося, у підготовці замахів на вождів.

Чим же, як не таємними зборами озброєних змовників, були чаювання у Зерова (друзі називали його "непитущою знаменитістю", а той зеровський майстерно приготований чай увіковічили в жартівливому "неокласичному марші")!

Або університетські семінари й лекції, куди збігалися послухати улюбленого професора й поета навіть студенти з інших факультетів? Принаймні так інтерпретували ситуацію слідчі.

Максим Рильський відбувся тюремним строком у Лук'янівській в'язниці. Освальд Бургардт (Юрій Клен) встиг емігрувати як етнічний німець.

Ще троє їхніх друзів загинули на Соловках. Високі здобутки двадцятих, здавалося, пішли в непам'ять. Але тільки здавалося.

Заборонена (пізніше напівзаборонена) творчість неокласичного ґрона впродовж усіх радянських десятиліть зоставалася символом елітарної, модерної української культури.

Культури, що особливо важливо, зорієнтованої на Захід, закоріненої у спільну європейську спадщину. На ній зростали покоління молодших поетів.

Забулися незчисленні бадьорі сюжети з тракторами, комбайнами й вождями. А небо Європи, під яким київські неокласики мріяли бачити Україну, вабить нас і нині.

Скласти хронологічну таблицю життя і творчості Максима Рильського,стр.37

Підручник О.Авраменко 11 класс укр.література(Головна сторінка)

06.10.2022

Урок № 11-12

Тема:Євген Плужник,творча біографія митця.

Сповідальність,ліричність,філософічність лірики.

І. Опрацювання навчального матеріалу.

Біографія Євгена Плужника

Євге́н Па́влович Плу́жник (літературний псевдонім Кантемирянин; 26 грудня 1898, Кантемирівка, Воронізька губернія — 31 січня 1936, Соловки) — український поет, драматург, перекладач.

Народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (Східна Слобожанщина).

Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше — у Ростові-на-Дону, Боброві (Воронежчина). 1918 року родина переїздить на Полтавщину, де Є.Плужник працює вчителем мови та літератури. З 1920 навчався у Київському зоотехнічному інституті, в якому працював чоловік його сестри, навчання покинув, щоб стати актором. З 1921 поет навчавсь у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, де вчився у відомого тоді професора Володимира Сладкопевцева разом із В. Строєвим та В.Осєєвою. Попри успіхи в інституті він був змушений покинути навчання через туберкульоз. З 1924 стає активним учасником організації «Ланка». У 1926 році хвороба загострилася, однак поет вижив («Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти…»). Лікування проходив у Ворзелі. Відтоді двічі на рік — в Криму або на Кавказі.1923 року Євген працював у редакціях, був перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту й писав вірші.

4 грудня 1934 заарештований НКВС. Звинувачений у належності до націоналістичної терористичної організації. В березні 1935 виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г.Епіком, М.Кулішем, В.Підмогильним, О.Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув’язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу. Його останніми словами були «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Похований на табірному кладовищі. Могила не збереглася.

Реабілітований у серпні 1956.

Перегляньте:

https://www.youtube.com/watch?v=lKsZ-qc0LbQ&t=2s

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

Прослухайте:

https://www.youtube.com/watch?v=FXyQU9i-1VA&t=2s

Вірш «Вчись у природи творчого спокою» Є.Плужник

Збірка — «Рання осінь»

Жанр: пейзажна лiрика

Рік написання: 1927

Тема: взірець для творчої людини — природа, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот.

Ідея: захоплення красою навколишнього світу і біль з приводу відсутності душевної гармонії, заклик шанувати природу, тому що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом.

Римування: перехресне

Віршований розмір: ямб

«Вчись у природи творчого спокою»: епітети: визнаних взірців, творчого спокою, дні вересневі порівняння – як від озер, порослих осокою. інверсія – дні вересневі риторичні запитання — хто ж твоїй науці допоможе На певний шлях ступити з манівців? До тих вічних цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет відносить природу, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот. Людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому потрібно і вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи. І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схибити, не піти манівцями. Така головна думка поезії Є. Плужника «Вчись у природи творчого спокою…».

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/p/pluzhnik-evgen/3249-analiz-virsha-vchis-u-prirodi-tvorchogo-spokoyu-pluzhnik Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Вірш “Ніч.. а човен – як срібний птах”

Прослухайте:

https://www.youtube.com/watch?v=d2X7wTI34Tw&t=3s

Жанр: класична любовна елегія

Збірка: «Рівновага»

Тема: човен-як символ піднесеної душі ліричного героя,його романтичної мрійливості і закоханості в навколишній світ

Ідея: показ глибини і незбагненності світу

Художні засоби «Ніч.., а човен — як срібний птах!..»: звертання: Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! апогея: І над нами, й під нами горять світи. І внизу, і в горі глибини епітети: срібний птах, ненадійний човне порівняння: човне-як срібний птах Мариністично-символічна поетична мініатюра.

Композиційно складається с 2 строф. Вірш, що ввійшов до збірки «Рівновага» — «Ніч.., а човен — як срібний птах!..» — це мариністично-символічна поетична мініатюра, сповнена неоромантичного світовідчування. Вона нагадує симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного героя, його бунтівливу вдачу. Водночас морська стихія є втіленням вічності, що підносить душу людини до космічних вершин, до абсолюту світла.

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/p/pluzhnik-evgen/3250-analiz-virsha-nich-a-choven-yak-sribnij-ptakh-pluzhnik Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

ІІ. Закріплення матеріалу

Дайте відповіді:

Чим поезія Є.Плужника споріднена із поезіями романтиків?

Виконайте тест:

Є.Плужник. Творчість

1. Літературний псевдонім Євгена Плужника *

Каменяр

Кантемирянин

Дармограй

Кремінь

2. Євген Плужник вважав своїм учителем *

Миколу Зерова

Тараса Шевченка

Максима Рильського

Олександра Олеся

3. "Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів!" - писав про Євгена Плужника *

П.Тичина

В. Сосюра

М.Семенко

М.Рильський

4. Скільки збірок вийшло за життя поета? *

5. Вид лірики поезії "Вчись у природи творчого спокою" *

філософська

пейзажна

громадянська

інтимна

6. Поезію "Вчись у природи творчого спокою" написано *

хореєм

дактилем

амфібрахієм

ямбом

7. Римування поезії "Вчись у природи творчого спокою"Вір і наслідуй. Учневі негожеНе шанувати визнаних взірців,Бо хто ж твоїй науці допоможеНа певний шлях ступити з манівців? *

наскрізне

перехресне

кільцеве

парне

8. Слова світ, човен, серце, птах з поезії "Ніч... а човен..." - це *

терміни

образи

неологізми

символи

9. Прочитайте.Ніч... а човен - як срібний птах!..(Що слова, коли серце повне!)...Не спіши, не лети по сяйних світах,Мій малий ненадійний човне!У поданих рядках поезії НЕМАЄ такого художнього засобу, як *

епітет

риторичне речення

метафора

риторичне звертання

10. Човен у поезії "Ніч... а човен - як срібний птах!.." символізує *

красу світу

людську долю

щасливе життя

плинність часу

11. Заклик шанувати природу в поезії "Вчись у природи творчого спокою" - це *

основний мотив

тема твору

ідея

основна думка

12. В уривку "Вчись у природи творчого спокою. В дні вересневі. Мудро на землі,Як від озер, порослих осокою,Кудись на південь линуть журавл" і.є такі художні засоби *

уособлення, епітет, антитеза

уособлення, епітет, інверсія

антитеза, гіпербола, оксиморон

уособлення, епітет, синекдоха

ІІІ.Домашнє завдання

Законспектуйте тематику поезій Євгена Плужника.

Виконати подані тестові завдання(відповіді писати повністю словами).

Вивчити поезію Є.Плужника напам’ять(на вибір).

29.09 2022

Урок № 9-10

Тема:Художнє відтворення національно-визвольного пробудження народу в поезіях П. Тичини "Пам'яті тридцяти".

Поміж творів П.Тичини 1920-х рр. знаходимо такі, у яких він постає як справжній патріот, якому небайдужа доля України. Молодий митець привітав ідею відродження нації, вірив у розквіт творчих сил народу. Та, на жаль, реальність виявилася іншою.

Текст поезії «Пам’яті тридцяти»

На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад усе вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. –
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

Аналіз поезії

Вид лірики

Вірш «Пам’яті тридцяти» належить до громадянської лірики.

Жанр

Жанр «Пам’яті тридцяти» – вірш-реквієм або епітафія (тобто твір, присвячений пам’яті померлих).

Мотив

Мотив вірша – подвиг юнаків, що віддали життя в боротьбі за незалежність України.

Історична основа поезії «Пам’яті тридцяти»

Поезія є відгуком Павла Тичини на трагічну подію доби визвольних змагань 1917-1920 рр.

29 (16) січня 1918 р. біля станції Крути (на Чернігівщині, за 120 км від Києва) відбувся бій між київськими юнаками (із Першої юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького та Студентської сотні помічного куреня Січових Стрільців) та більшовиками на чолі з Михайлом Муравйовим, що наступали на Київ.

Проти українців було кинуто петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії П. Єгорова. Ворог значно переважав українців за чисельністю, проте 600 юнаків (серед них, окрім студентів, було й навіть близько тридцяти школярів – підлітків 14-16 років) протрималися майже цілий день.

Близько 100 парубків загинуло в бою. Крім того, під час відступу на станцію Крути група з 35 юнаків натрапила на більшовиків та потрапила в полон.

За спогадами учасників бою, які вижили, двадцятьох вісьмох полонених вояки Єгорова, розлючені великими втратами під час бою, жорстоко катували, а потім розстріляли. Саме про цих хлопців поет написав:

Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих.

Їх було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків (словами про це вірш починається, ними ж і завершується).

Основні ідеї та образи

Вірш сповнений розпачем від того, що світлі мрії про щасливу Україну:

Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка… –

було затьмарено вбивством її найкращих синів

На Аскольдовій могилі
Український цвіт!

Через це поета гнітять тривожні передчуття щодо майбутнього рідної землі:

По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

Вину за цей жахливий злочин поет покладає на росіян, яких називає зрадниками та братовбивцями, використовуючи при цьому біблійні образи:

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!

Зауважте! Каїн, за Книгою Буття, – син перших людей Адама та Єви, який через заздрощі вбив свого молодшого брата Авеля, й за це його прокляв Господь.

Водночас Тичина впевнений у тому, що подвиг юнаків під Крутами незабутній:

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.

Він має бути взірцем мужності та незламності для нових поколінь українців, адже загиблі понад усе «любили свій коханий край».

У 2018 році виповнилося рівно 100 років з дня битви під Крутами. Краще запам’ятати деякі цифри та факти про цю пам’ятну подію тобі допоможе інфографіка про бій під Крутами від Українського кризового медіа-центру та Українського інституту національної пам’яті.

ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ…

Одчиняйте двері –
Наречена йде!
Одчиняйте двері –
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть…Одчинились двері –
Горобина ніч!
Одчинились двері –
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ..

1918

ПОЄДНАННЯ ПРОТИЛЕЖНИХ ОЦIНОК РЕВОЛЮЦIÏ В ПОЕЗIÏ ПАВЛА ТИЧИНИ “ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРI”

Тичина – найвеличнiший украïнський поет 1920-х. Поряд iз Франком, Бажаном i Гончаром висувався на Нобелiвську премiю. На думку вiдомого вченого Дмитра Степовика, у психiцi Тичини переважає протистояння двох основних потуг: ролей поетичного дiяча й самiтника. Така людина усвiдомлює, що живе неправильно, але змiнити нiчого не може. Тичина – доглибинно роздвоєний тип. Вiн говорить протилежне не тому, що пристосовується, а тому, що iнакше не може. Його iснування визначає розiрванiсть, непристосованiсть до життя.За питомо релiгiйним свiтоглядом поета (випускника богословськоï семiнарiï), усе, що вiдбувається в свiтi, – правильне й закономiрне з самого початку, оскiльки допущене Богом i має вдячно прийматися людиною. Творчiсть Тичини пронизує iдея всеєдностi й зв’язку, гармонiйностi свiту. Джерело життя – сонце. Матерiя мертва й сама по собi не має життєвого потенцiалу, тому “жити” означає “творити”. Свiт витворився як досконалiсть iз торжеством добра. Цей свiт безсмертний тому, що вiн єдиний. Поет переживає вiдкриття єдностi речей, якi рiзними є на перший погляд, а в дiйсностi є поєднуваними. Наприклад, у час смертi батька 1906 року юний поет пише два вiршi, котрi мiстять наступнi думки: 1) Бога нема; 2) слава тобi, Боже! Пiзнiше паралельно з поезiєю “Партiя веде” Тичина створює текст “До кого говорить?” Через два роки пiсля “суперiнтимних” i “мегалiричних” “Сонячних кларнетiв” поет оприлюднить наскрiзь соцiальну збiрку “Плуг”.

Мотив вiрша “Одчиняйте дверi”– ставлення лiричного героя до кривавого монстра революцiï як до власноï нареченоï.

Заклик-рефрен “одчинити дверi” вказує на пристрасне бажання, прагнення, прийняття, сильну потребу, потяг до революцiï-нареченоï. Його повторюванiсть є рiзновидом навiювання, створення мимовiльного, асоцiативного вiдчуття зображуваного. Комплексно ландшафт виглядає так: у церквi (вказiвка на “хорали” – рiд релiгiйних спiвiв латинською чи мiсцевою мовою в католицькiй чи протестантських церквах) перед олтарем стоïть молодий, котрий пристрасно чекає на свою наречену для здiйснення шлюбноï церемонiï. Молодий або хтось iнший (той же автор) закликає вiдчинити дверi храму, оскiльки наречена з явилася, стоïть за дверима й готова пiдiйти до молодого. У чеканнi на молоду все завмирає на найвищий точцi напруження, i в першу чергу завмирає молодий (“очi, серце… Стали”).

Наречена з’являється, i необоротними наслiдками ïï появи є горобина нiч (лiтня грозова нiч – символ грiзного наростання чогось, тривоги, утрати й смертi), закривавленi шляхи (образ кривавого весiлля, весiлля кровi нагадує створену приблизно в цей час п’єсу “Криваве весiлля” iспанського поета й драматурга Федерiко Гарсiа Лорки, в якiй у перебiгу весiлля це свято також перетворюється на моторошну рiзанину) й незвичний дощ, котрий iде… незриданними сльозами (сльози – символ плачу, жалоби й утрати, тим паче незриданнi – тi, якi ще мають виплакатися або й зовсiм невиплакуванi) й тьмами (наприклад, у контекстi Бiблiï це слово вказує на подiï кiнця свiту й Божого суду).

Отже, граничне iдеалiзування революцiï 1920-х у лiрицi Тичини поєднано з визнанням катастрофiчностi ïï наслiдкiв для украïнськоï нацiï.

Закріплення матеріалу.

1.Дайте відповіді на запитання:

-Як ви думаєте, чому за радянських часів вірш “Пам’яті тридцяти” було заборонено?

-Як письменник сприймає революцію?

2. Виконайте тест:

П.Тичина.Творчість

Домашнє завдання

Напишіть вільне есе “Образний світ лірики П.Тичини”

Тема:Феномен "кларнетизму" у творчості Павла Тичини.

І.Опрацювання навчального матеріалу.

Музика як стан душі, музика як живе знання та уявлення людини про саму себе, музика як ключ до розуміння навколишнього простору, краси природи, довершеності творів мистецтва, історія свого народу – все це ми бачимо у творчості П.Тичини, особливо у його ранніх творах.

Кларнетизм – світоглядно-естетична концепція Павла Тичини (особливий стиль за Василем Баркою, Ю. Лавріненком):

музикальність як принцип світобачення;
аристократичність духу;
філософська ідея всеєдності, гармонії;
принцип синестезії («кольоровий слух», «слуховий колір»);
синтез традиціоналізму (поетичні паралелізми; метафори-повторення; внутрішні рими; народнопісенна ритміка; звуконаслідування, алітерації, асонанси, повтори, анафори й епіфори) й модернізму (імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажизм).

Збірка «Сонячні кларнети» (1918) – світовідчуття молодої національносвідомої української інтелігенції, яка прийшла в цей світ із бажанням творити Добро, естетику нового дня.

Вітаїстичність (лат. Vita — життя) — риса модерністської літератури перших десятиліть XX століття, що виявилась у погляді па стихію життя як першооснову світових процесів. В українській літературі вітаїстичнісл ь позначилась на формуванні «романтики вітаїзму» з її настановою на перетворення світу, формування активної, сильної особистості та нації. Вітаістичність притаманна раннім творам П. Тичини.

“Арфами, арфами”

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,-
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914

Тема: зображення краси природи, прихід весни.

Головна думка: автор передае у творі красу природи.

Жанр: пейзажна лірика

Художні засоби: епітети (плач перламутровий, золоті арфи), метафори (йде весна), повтори, пестливі слова, авторські неологізми (ніжнотонні, самодзвонними).

Ліричний герой мрійливий і обдарований.

Римування перехресне.віршовий розмір — дактиль з хореєм.

У цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі.

Мотив: гімн весні, молодості, вірі в щастя.

У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні арфи, перламутровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін. Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори, алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків: Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Поезію написано під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна».

Павло Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звуко-зорові експерименти свого вчителя. Уражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну: «Ой одкрий // колос вій!» Ця красива метафора — заклик до молодої людини, молодої нації пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки до злетів, а й випробувань: «Сміх буде, плач буде //Перламутровий».

Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення цієї нової епохи та и суперечливу суть.Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/t/tichina-pavlo/3240-arfami-arfami-analiz-virsha Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Прослухайте:

https://www.youtube.com/watch?v=QzY1TXhxUVE

“О, панно Інно…”

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
1915

Аналіз вірша

Рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш – монолог ліричного героя.

Поліна Коновал та її сестра Інна – прототипи центральних образів.

Ліричний герой – самотній, він у стані психологічного роздвоєння (кохана та її двійник – сестра); світ, звужений до обширу вікна й білих снігів (символічний образ білого снігу – забуття і втрата).

У ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох сестер — Поліну та Інну Коновал — доньок чернігівського поета Івана Коновала, який використовував псевдонім Воронківський. У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист Павло Тичина. Особливо запала в серце поетові Поліна, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов і лягла в основу поезії «О, панно Інно…».

Антитеза як композиційний прийом: холодним снігам протиставляється весняне квітування лугів, часу розквіту кохання.

Гама почуттів героя відтворюється через зорові враження, що переходять у музичні (очі, як музика, як спів), а слухові переходять у зорові, що нагадують очі милої.

Обірвані й номінативні (називні) речення: «Вікно. Сніги»; фігури замовчування; логічні, психологічні й ритмічні паузи; звукопис (алітерації та асонанси); повтори, що увиразнюють образи закоханих.

Строфіка, віршування: дві октави (восьмивірші), ямбічні рядки.

Прослухайте:

https://youtu.be/OLl4ZhEX9Hc

“ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ”

Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї… “Я твій” — десь чують дідугани, А солов’ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

6 травня 1911

Аналіз вірша

Написаний 6 травня 1911 р. («досонячнокларнетівський» період).

Рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Різновид лірики: поєднані інтимна та пейзажна.

Ліричний герой, його душа споріднені з усесвітом, тонко відчувають найменші зміни в ньому.

Граційний паралелізм картин природи і людських переживань (як центральний композиційний прийом + симетрично розташовані запитання і відповіді всередині строф, що надає композиції вірша елегантної стрункості).

Художній паралелізм: природа, краса літньої ночі відтінює світ почуттів ліричного героя, персоніфікація («сплять старі гаї», «вони все бачать крізь тумани»), анафора («ви знаєте…», «ви чули ж бо…»), риторичні звертання («Ви знаєте…»), риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?», риторичні оклики («Та ви вже знаєте, як сплять гаї!), стилістична фігура замовчування («А солов’ї!..»), трикратні повтори («кохана спить»), звукові образи (асонанси «і»: «у мІсячнІ веснянІ ночІ», алітерації тощо) емоційно наснажують, увиразнюють загальну тональність вірша.

Поетична атмосфера української ночі, осяяної срібною палітрою місяця, увиразненої духмяним запахом липи та її тихим шелестом, озвученої співом соловя та голосом ліричного героя (твір побудовано на засадах діалогізму: ліричний герой звертається до уявного співрозмовника).

Віршовий розмір: 4 (5)-стопний ямб.

Дві шестивіршові строфи з перехресним і суміжним римуванням. Кільцева композиція строф – повернення наприкінці строфи до її початку.

Мотив: єдність людини з природою, захоплення мудрістю, красою і доцільністю світобудови (світле й радісне почуття кохання весняної ночі).

Перегук із поезією Олександра Олеся («Чари ночі»).

Домашнє завдання

Вивчити напам’ять одну з поезій.

22.09.2022

Урок № 7-8

Тема: Літературний авангард. Поетичне самовираження.

Провідна роль поезії у 1920-ті роки.

Павло Тичина.Основні віхи життя поета,трагізм його долі.

.Опрацювання навчального матеріалу

Павло Григорович Тичина

23 січня 1891 -16 вересня 1967) –український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми.

Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п’яти орденів Леніна.

Біографія

Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській Імперії. Його охрестили 27 січня. Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичина (1850–1906), був сільським дяком і одночасно вчителем у школі грамоти.

Поет згадував:

«У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».

Мати Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861–1915) була на 11 років молодша від поетового батька.

Павло Тичина мав 5 сестер: Єфросинію, Поліну, Оксану, Олександру і Наталію – і 4 братів: Михайла, Івана, Євгена та Костянтина. Найвідомішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни – матері поета».

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів – «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»).

Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

1900 року 9-річний Тичина, успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини.

Від 1906 року Павло Тичина пише вірші – почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини – «Сине небо закрилося…» – датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся – аж смішно».

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року.1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту – в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції. Товаришем Тичини в семінарії був Василь Елланський – майбутній поет Василь Еллан-Блакитний.

1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить».

1913 року Тичина опублікував три оповідання – «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), якій стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

У 1913–1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їздним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів .

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада»(1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник»(1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва(1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю – своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву – «кларнетизм». Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.

«Сонячні кларнети»

“В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) – Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами – Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР – Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Проте петлюрівська закваска в них залишилася назавжди. “

Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір – поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода».

Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літетатурі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

У першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина – провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України»(1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко. 1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 – до ВАПЛІТЕ, що під проводом М.Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

1934 року П. Тичина переїздить з Харкова до нової столиці України – Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.

«Партія веде»

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними появилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим – чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х – початку 60-х років, навіть виступив з осудом шестидесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по смерті Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З’явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з’їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.

Творча спадщина та місце в українській літературі

Ю. Лавріненко писав, що Тичину називали «то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму» .

Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета:

«Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму (“червоно-си –зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю… Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа».

Перегляньте презентацію:

https://infourok.ru/prezentaciya-z-ukrainskoi-literaturi-na-temu-pavlo-tichina-klas-699399.html

Домашнє завдання

Прочитайте поданий матеріал

Складіть хронологічну таблицю

Напишіть есе “Геній, що відмовився від свободи”

15.09.2022

Урок № 5-6

Тема:Контрольна робота за творчістю О.Олеся

"Розстріляне відродження"

Творчість М.Вороного, Олександра Олеся

1. Які тенденції наявні у творчості О.Олеся?
А Імпресіоністичні, експресіоністичні;
Б імпресіоністичні, неоромантичні;
В неореалістичні, експресіоністичні;
Г неоромантичні, символістські.

2. Визначте віршовий розмір поезії О.Олеся "О слово рідне!"
Визначте художні засоби твору.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…

3. У центрі якої поезії змальований узагальнено-ідеалізований
жіночий образ?
А «До моря» М.Вороного;
Б «Інфанта» М.Вороного;
В «Чари ночі» О.Олеся;
Г «З журбою радість обнялась…» О.Олеся.

4. Визначте віршовий розмір поезії О.Олеся «Чари ночі».
Визначте художні засоби твору.

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її,—
Знов молодість не буде!»

5. Неправильним є твердження:

А) Микола Вороний – апологет декадентства;

Б) Микола Вороний – «ідеолог» модернізації української літератури;

В) Микола Вороний належить до когорти «розстріляного відродження»;

Г) Микола Вороний переклав «Інтернаціонал», «Варшав'янку» та «Марсельєзу» українською мовою.

6. Творчість Миколи Вороного стала першою декларацією ідей та форм:

А) неоромантизму;

Б) імпресіонізму;

В) символізму;

Г) футуризму.

7. Перша публікація М.Вороного:

А) вірш «Інфанта»;

Б) переклад «Інтернаціоналу»;

В) поема «Євшан-зілля»;

Г) вірш «Не журись, дівчино».

8. За родовою ознакою твір М.Вороного «Блакитна панна»:

А) ліричний;

Б) ліро-епічний;

В) епічний;

Г) драматичний.

9. За жанровою ознакою твір М.Вороного «Блакитна панна»:

А) сонет;

Б) елегія;

В) ліричний вірш;

Г) пісня.

6. Твір М.Вороного «Блакитна панна» належить до такої тематичної групи, як:

А) патріотична;

Б) філософська;

В) пейзажна;

Г) інтимна.

10. У творі М.Вороного «Блакитна панна» звучить мотив:

А) краси перших почуттів;

Б) цілісної, багатогранної людини;

В) возвеличення краси природи навесні;

Г) захоплення красою жінки.

11. Домінуючим художнім засобом у творі М.Вороного «Блакитна панна» є:

А) метафора;

Б) символ;

В) тавтологія;

Г) персоніфікація.

12. Прочитайте текст.

А вона, як мрія сна

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

На квітках

Променистою росою.

У рядках НЕ використано такий художній прийом, як

А) порівняння;

Б) епітет;

В) персоніфікація;

Г) символ.

13. Прочитайте текст.

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В'ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

У рядках використано такий художній прийом:

А) синекдоха;

Б) метонімія;

В) метафора;

Г) оксиморон.

14. Неправильним є твердження:

А) Справжнє прізвище Олександра Олеся – Кандиба;

Б) Олександр Олесь належить до когорти «розстріляного відродження»;

В) Олександр Олесь – поет-лірик, нової символістської літератури;

Г) Символіка – вираження ідей, понять або почуттів за допомогою знаків-символів.

15. Домінантними у творчості Олександра Олеся були ознаки такої стильової течії, як:

А) реалізм;

Б) імпресіонізм;

В) символізм;

Г) футуризм.

16. Перша поетична збірка Олександра Олеся мала назву:

А) «З журбою радість обнялась»;

Б) «Чужиною»;

В) «Перезва»;

Г) «Кому повім печаль мою».

17. За родовою ознакою твір Олександра Олеся «Чари ночі»:

А) сонет;

Б) романс;

В) ліро-епічний;

Г) драматичний.

18. Твір Олександра Олеся «Чари ночі» належить до такої тематичної лірики, як:

А) філософська;

Б) інтимна;

В) пейзажна;

Г) патріотична.

19. До характеристики строфи поезії Олександра Олеся «Чари ночі»:

Лови летючу мить життя!

Чаруй, хмілій, впмвайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся!

НЕ має відношення такий термін, як

А) метафора;

Б) ямб;

В) інверсія;

Г) риторична фігура.

20. Провідний мотив твору Олександра Олеся «Чари ночі»:

А) оптимістичний погляд на життя;

Б) краса літньої української ночі;

В) сенс людського життя;

Г) краса життя і кохання.

21. Для аналізу твору Олександра Олеся «Чари ночі» зайве поняття:

А) паралелізм;

Б) контраст;

В) символіка;

Г) персоніфікація.

22. Прийом обрамлення використано в такому творі Олександра Олеся, як:

А) «З журбою радість обнялась»;

Б) «О слово рідне! Орле скутий!»;

В) «Чари ночі»;

Г) «По дорозі в казку».

23. За родовою ознакою твір Олександра Олеся «О слово рідне! Орле скутий!»:

А) епічний;

Б) ліричний;

В) ліро-епічний;

Г) драматичний.

24. За жанровим різновидом твір Олександра Олеся «О слово рідне! Орле скутий!»:

А) сонет;

Б) ліричний вірш;

В) елегія;

Г) ода.

Розстріляне відродження

Родина Крушельницьких, початок 1930-тих рр. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.

Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12– 13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 ОСІБ !!! представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Історичні передумови

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905–1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Літературні об'єднання

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925–1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Новаторство

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового – розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж – людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Значення

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Представники

Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.

Першу групу – безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те, що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.

Масштаби репресій

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.

Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року – з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 – зникли безвісти, 8 – вчинили самогубство.

Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач – Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.

Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників України, тільки 120 з яких були її дійсними членами.

Записати коротко в зошити поданий матеріал

Контрольну роботу виконати

8.09.2022

Урок № 3-4

Тема:Аналіз лірики Олександра Олеся

"Чари ночі"-перлина інтимної лірики

Теоретичний матеріал

Аналіз «Чари ночі» Олександр Олеся

Рід літератури «Чари ночі»: інтимна лірика,

Жанр «Чари ночі»: романс.

Мотиви «Чари ночі»: захоплення красою життя і красою кохання.

Віршовий розмір «Чари ночі»: чотиристопний ямб.

Художні особливості «Чари ночі»: щоб вирішити ідейно-художній задум, поет вибрав кільцеву композицію твору, яка є важливим складником авторської концентрації почутті в, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету.

Лірична оповідь у поезії складається з трьох суб’єктів: власне автора, ліричного героя і «ти», тобто адресата, умовного співрозмовника.

Ця поезія — заклик не забувати, що життя — мить, яка так швидко спливає, тому треба насолодитися кожним прожитим днем, кожною хвилиною. Ключовими у вірші є слова «Лови летючу мить життя!», «Гори! Життя — єдина мить, / Для смерті ж — вічність ціла», що символізують молодість, кохання, весну.

Вірш побудовано на наскрізному паралелізмі «людина - природа». Автор використовує традиційні для любовної лірики образи, символи: солов’ї, зорі, ніч, квіти. Передаючи красу кохання, поет уживає метафори («палкі обійми ночі», «бенкет весна справляє», «летять до хмар тумани», «свято радісне квіток»). Солов’ї, зорі, квіти — традиційні для любовної лірики і фольклору образи. Цим твір близький до народного.

Художній напрям, стиль «Чари ночі»: модернізм: символізм.

Примітки: Поезія входить до збірки «З журбою радість обнялась». Вірш називають шедевром української лірики. Він став популярною народною піснею («Сміються, плачуть солов’ї...»). Олександр Олесь у цій поезії відтворив власну філософію життя. Її сенс передано у словах «Лови летючу мить життя!», «Гори! Життя — єдина мить, / Для смерті ж — вічність ціла». Поезія сповнена вітаїстичних (життєствердних) мотивів. Автор уславлює кохання, повнокровність людського буття. Життя прекрасне, проте швидкоплинне, і тому потрібно цінувати кожну його хвилину.

Практичний блок

Виконайте тестові завдання

1. Укажіть вірш, що став популярним романсом

А “Блакитна панна”

Б “Інфанта”

В “Чари ночі”

Г “О слово рідне! Орле скутий!”

2. Справжнє прізвище Олександра Олеся —

А Губенко

Б Тобілевич

В Кандиба

Г Багряний

3. У цьому уривку поезії Олександра Олеся

“О слово/ Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним”

використано всі зазначені засоби, ОКРІМ

А інверсії

Б риторичної фігури

Вантитези

Г анафори

4. “Відбились зорі у воді, летять до хмар тумани” — ці рядки містять художній засіб

А метонімію

Б епітет

В метафору

Г гіперболу

5. Микола Вороний та Олександр Олесь представляють таку стильову течію в українській літературі:

А імпресіонізм

Б експресіонізм

В символізм

Г неоромантизм

6. Виберіть варіант, що є жанром твору Олександра Олеся “О слово рідне! Орле скутий!”

А гімн

Б медитація

В пісня

Г ода

Д романс

7. Укажіть засіб поетичного синтаксису, на якому побудований уривок із твору Олександра Олеся “Чари ночі”:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

“Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!”

А анафора

Б антитеза

В епіфора

Г паралелізм

Дінверсія

8.Установіть відповідність між символічним образом поезії Олександра Олеся “Чари ночі” та його значенням.

1 солов’ї

2 іскри

3 бенкет весни

4 Фауст

А життєві труднощі, перешкоди

Б душевна енергія, завзяття

В неповторність минулого, минущість, марність намагань

Г весна, кохання

Д буяння природи, життя

Е духовне поривання людини до кращого життя.

Домашнє завдання

1. Вивчити напам’ять поезію «Чари ночі»

01.09.2022

Урок №1-2

Тема:Життя і творчість Олександра Олеся

Життєвий і творчий шлях - ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (1878-1944) - Українська література кінця XIX - початку XX ст.

Життєвий і творчий шлях

Майстер віршової форми і легких граціозних пісень.

Дмитро Донцов

Олександр Кандиба (псевдонім - Олександр Олесь) народився 5 грудня 1878 р. на хуторі Кандиби недалеко від Білопілля на Сумщині. Є припущення, що його родовід сягає корсунського, а згодом ніжинського полкового обозного Федора Кандиби. Батько Іван займався рибним промислом в Астрахані, де й потонув у річці Волзі, коли синові виповнилось 11 років. Мати згадувала, що після смерті чоловіка залишилася з трьома дітьми й трьома червінцями. Сиротам розповідали легенду, що батько випадково впав у крижану воду з пароплава і загинув, проте побутує версія, що, збанкрутувавши, Іван Кандиба вчинив самогубство. Про батькову пристрасть і своє захоплення риболовлею Олександр писав: «Рибальство - це гірше пиятики, гірше від куріння, бо від пиятики і від куріння можна відучитися, а рибальство як візьме тебе у свої обійми, пиши пропало! Рибальство - це вже в нас родинне».

Із юних літ Олександр Олесь любив природу й подорожі. У чотирирічному віці навчився читати, адже саме для цього дядько Василь і давав йому книги Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та Марка Вовчка. Із дитячих років знав напам’ять майже весь «Кобзар». Початкову освіту хлопчик здобув у сільській школі.

Улітку вдова з трьома маленькими дітьми приїжджала до свого батька у Верхосулля, в орендований маєток, що належав родині відомої художниці Марії Башкирцевої. Тут Олександр пережив перше кохання: девятирічнии хлопчик освідчився одинадцятирічній двоюрідній сестричці Тетяні, для якої написав вірш, і, соромлячись, сховав його під стріхою. Вдова інтуїтивно відчула великий талант сина і, щоб пересвідчитись у цьому, повела його до отця Йоана Кронштадського, якого в народі мали за пророка. Пильно глянувши дитині в очі, священик сказав: «Большой будешь человек». Мати поставила собі за мету вивчити дітей, тому брала квартирантів, готувала домашні обіди, проте не виходила з боргів і навіть продала будинок, у якому мешкала із сиротами.

Бюст Олександра Олеся в його музеї, м. Білопілля Сумської обл. (скульптор Яків Красножон)

«Дитинство мені уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці, здається іноді мені суцільною казкою природи».

Олександр Олесь

Не маючи в Білопіллі засобів до існування, сім’я переїхала до Сум. Невдовзі мати померла, а дочки, закінчивши Бестужевські курси, пішли працювати народними вчительками. 15-літній Сашко вступив до хліборобської школи в Деркачах і жив надголодь. Не завжди вдавалося навіть своєчасно заплатити за навчання, тому він підрпрацьовував приватними уроками. Водночас самостійно вчив іноземні мови: індійську, болгарську, сербську, польську та ін.

Великий вплив на Олеся мав двоюрідний брат Петро Радченко, який, як зазначав поет, кинув у його душу «перші промені національної свідомості». У школі виходили рукописні журнали «Комета», «Первоцвіт», на сторінках яких уперше й з’явилися вірші Олександра Кандиби.

Незабутні спогади в душі майбутнього поета залишило відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві: «Що я пережив - важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова пісня матері». Тоді юнак зустрівся із Володимиром Самійленком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою. Він прочитав свої поезії, відомі літератори порадили готувати рукопис. Першою публікацією молодого поета став диптих «З пісень молодості», який з’явився в альманасі «Багаття», що виходив в Одесі.

Пізніше Олександр Кандиба став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, але через матеріальні проблеми був змушений покинути навчання. У 1903 р. юнак, склавши іспит із латини, вступив до Харківського ветеринарного інституту. На канікулах працював, роблячи заміри будівель. У Харкові Олександр Олесь познайомився з Вірою Свадковською, яка разом із його сестрою Марусею навчалася на історико-філологічному відділенні Бестужевських курсів у Петербурзі, а він мешкав в одній кімнаті з Віриним братом Миколою. Кохання надихнуло Олександра Олеся на написання романсу, який і досі дуже популярний: «Сміються, плачуть солов’ї»: «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди. / Цілуй її, цілуй її, знов молодість не буде!». Через фінансові проблеми О. Кандиби дівчина упродовж п’яти років не наважувалася вийти за нього заміж і тільки у 1907 р. погодилася. Віра ніжно називала Олександра Олесем, таким чином і виник псевдонім - Олександр Олесь.

Поки Віра навчалася в Петербурзі, Олександр Олесь відвідував кохану, ходив до театру, захоплювався грою Федора Шаляпіна. У цей час за підтримки першої в Російській імперії жінки - доктора історії Олександри Єфименко на кошти громадського діяча Петра Стебницького готували першу збірку поета «З журбою радість обнялась». На початку 1907 р. Олесь писав дружині: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім’я, дане тобою, зробиться символом кохання?» Критики схвально сприйняли збірку. У ялтинській газеті з’явилася позитивна рецензія із символічною назвою «Український Боян». Михайло Грушевський вважав, що це видання розірвало піввікове коло наслідування Тараса Шевченка, оживило українську поезію.

На першу книжку із захопленням відгукнувся Іван Франко: «Весною дише від сих віршів... Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Минуло кілька років, і Микола Лисенко створив музику на тексти віршів «Айстри», «Сміються, плачуть солов’ї», «Гроза пройшла, зітхнули трави», Кирило Стеценко - на поезію «Сосна», Станіслав Людкевич - «Тайна», Яків Степовий - «Не беріть із зеленого лугу верби».

Друга збірка «Поезії. Книга II» (1909) Олександра Олеся, як і перша, вийшла в Петербурзі. Цензура, налякана тогочасними подіями, заборонила первісну назву «Будь мечем моїм!». У 1909 р. письменник написав драму «По дорозі в Казку», дуже близьку за звучанням до творів Моріса Метерлінка. Згодом з’явилися такі драматичні твори, як «Трагедія серця», «Тихого вечора», «Осінь», «Танець життя», «На свій шлях». У Києві побачила світ «Книжка третя» віршів Олександра Олеся. До цього видання увійшла драматична поема «Весняна казка» («Над Дніпром»), що всіма своїми рисами нагадує драму-феєрію.

Із жовтня 1909 р. Олесь стає ветеринарним лікарем у Києві. Із 1911 р. співпрацював з редакцією «Літературно-наукового вісника» та видавництвом «Лан». Талант митця розквітав: у 1907-1918 рр. написав і видав шість книг.

1912 р. Олександр Олесь побував на Гуцульщині: «Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси». Свої незабутні враження поет втілив у поемі на «На зелених горах» (1915). У Карпатах Олесь познайомився з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Ольгою Кобилянською, Михайлом Коцюбинським. 1913 р., побувавши в Австрії та Італії, він написав вірші «Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить», які вважають неперевершеними зразками мариністики¹.

Олександр Олесь був талановитим музикантом: грав на арфі, лірі, кобзі, «які були у великій злагоді з його музою» (Ростислав Радишевський).

Обкладинка першого видання збірки «З журбою радість обнялась» (1907)

«Україна отримала лірика, якого очікувала ще з часів Тараса Шевченка».

Михайло Грушевський

«Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поезіях Олеся 1905-1907 рр., і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не підіймавсь на Україні».

Сергій Єфремов

Олег Блажків. Айстри (2005)

¹ Мариністика - твори про море. Один із найвідоміших художників-мариністів - Іван Айвазовський.

Хоч поет не був політичним діячем, але його чутлива душа не могла залишатися байдужою до тогочасних подій. З огляду на ймовірні переслідування більшовицьким урядом у 1919 р. Олександр Олесь залишив Україну. Спочатку він виїхав до Будапешта як аташе з питань культури посольства Української Народної Республіки в Угорщині, з 1920 р. проживав у Відні, де очолював Союз українських журналістів і редагував журнал «На переломі». Під псевдонімом В. Валентин друкував свої публікації, а 1912 р. під цим самим псевдонімом вийшла його нова книга «Перезва» - збірка гостросатиричних віршових творів, що викривали побут і політичні принципи емігрантської громади: «Вони зійшлися, небораки, в ім’я найвищої мети, //І перегризлись, як собаки, пересварились, як коти».

У 1921 р. до Олександра Олеся почали надходити страшні звістки про голод в Україні, і він організував збір коштів для голодуючих. Письменник дуже переживав за дружину й сина Олега: «Дуже засмучений, що ви не одержали грошей, посланих мною... на Академію наук. ...Чи дістали ви вже дозвіл на виїзд? ...Ждатиму вас у Берліні. Я вже зневірююсь... гублю останнє здоров’я. Без вас мені нічого не треба, Рутонько!» (саме так письменник ніжно називав дружину). Олександр Олесь намагався підтримувати літературний талант сина, яким дуже пишався: «Твої оповідання нові прочитав. Мабуть, і я, старий, так не втну! Не кидай писати! З тебе вийдуть люди. Знаю, що ти мене заткнеш за пояс!.. Жду тебе!» У 1923 р. Червоний Хрест допоміг дружині та синові письменника виїхати за кордон. Сім’я Кандиб возз’єдналася. Олег у Карловому університеті вивчав слов’янську археологію і восени 1930 р. навіть захистив дисертацію, працював у Чеському національному музеї, викладав у Гарварді, мав активну громадянську позицію. Батько пишався сином. Олег успадкував від батька поетичний дар, згодом став відомий як поет Олег Ольжич.

«Був огрядний, фізично міцно збудований, вище середнього зросту, обличчя досить гарне і дуже інтелігентне. Високе чоло, сині очі, довгасте обличчя, шатен. Писав на клаптиках паперу, часто їх губив, забував ...Не зносив банкети і свої власні ювілеї... Був м’який у дрібницях, але в речах головних був дуже твердий. Патріот і державник... Щось королівське було в ньому».

Зі спогадів доброї приятельки поета Галини Лащенко

А Малий Олег Кандиба (у центрі), його батько Олександр Олесь (Кандиба) (ліворуч, притуляється до сина) і друзі родини (1910-ті рр.)

«З Олесем, попри наші інтимні стосунки, ми завжди були на «Ви». Спілкувалися тільки чеською мовою, якою поет володів блискуче. Віра Антонівна зверталася до мене теж тільки по-чеськи. Щоправда, він дуже хотів, аби я вивчила українську, навіть подарував мені задля цього основні довідники й підручники, а також кишенькове видання словника...».

Марія Фабіанова

Із 1924 р. Олександр Олесь жив у Празі, брав безпосередню участь у заснуванні Українського вільного університету. Митець заявив про себе і як дитячий автор: інсценізував народні казки «Івасик-Телесик», «Лісовий цар Ох», «Солом’яний бичок», «Злидні», «Микита Кожум’яка».

Олег Ольжич

У Празі поет познайомився зі співачкою Марією Фабіановою, яка народила від нього сина (згодом став відомий як чеський поет Олександр Кандиба). Дружина зуміла пробачити чоловікові зраду. Любовний трикутник послужив сюжетом драми «Ніч на полонині» (1941), яку 1968 р. вперше поставив Львівський драматичний театр ім. Марії Заньковецької.

Письменник дуже тужив за Батьківщиною: «Україна не те, що тут. Там інакше й дихалося». Спочатку в Україні ще виходили твори Олеся, якого знали як перекладача і драматурга. Після написання драми «Земля обітована» про сім’ю репресованих західноукраїнських митців Крушельницьких, яких замучили у сталінських катівнях, Олеся почали називати «ворогом народу». Митець прагнув повернутися на Батьківщину, стежив за мистецьким і політичним життям, відгукувався на нерадісні звістки з України. Болем і жалем сповнений його вірш «І ти продався їм, Тичино...». До речі, Павло Тичина визнавав Олександра Олеся своїм учителем і наставником, присвятивши йому свою першу збірку.

У вересні 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Поета не покидали тривожні думи про сина, активного члена Організації українських націоналістів, заступника її керівника.

У 1943 р. в Олександра Олеся виявили ознаки непомірного розширення серця, почалася водянка легень. Наступного року лікарі поставили невтішний діагноз-вирок. У червні 1944 р. нацисти закатували в концтаборі Заксенгаузен його сина Олега, це прискорило батькову смерть.

Перед смертю Олександр Олесь сказав своїй дружині: «Довго не будеш сама. Без мене не проживеш, бо ти непрактична. Скоро підеш за мною». Він пережив свого сина лише на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, 9 днів. Помираючи, митець просив принести на його могилу хоч пригорщу землі з Байкового кладовища, щоб йому легше лежалося під чужим дерном. Помер письменник 22 липня 1944 р., похований на Ольшанському кладовищі в Празі.

Вірші поета прозвучали дуже актуально через 70 років після його смерті, коли у 2014 р. Росія анексувала¹ український півострів Крим і розв’язала гібридну війну на Донбасі:

Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі,

Європа мовчала.

Та навіть після смерті поет не мав спокою. За чеськими законами, родичі або друзі померлих повинні платити щорічний податок за місце на кладовищі. За могилу

Уявіть собі, він казав, що є моїм учнем... Геніальний поет, і Бог його знає, чи Україна ще скоро такого матиме! Шкода, що розмінюється на п’ятаки такий дужий талант... Але це вже не його вина, а обставини життя і творчості...».

Олександр Олесь

«О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію».

Олександр Олесь

Олександра Олеся ці гроші вносив В. Михайлишин, виходець з України. Після його смерті син вирішив поховати батька в могилі Олександра Олеся. З січня 2017 р. останки письменника та його дружини Віри було ексгумовано¹. 29 січня 2017 р. їхній прах після панахиди у Володимирському соборі перепоховано на Лукянівському кладовищі у Києві. В останню путь подружжю привезли грудочку землі з рідного Білопілля. Пророчими виявилися слова поета: «Не вірив я в життя по смерті, / Тепер я вірю в диво з див. // Було для мене страшно вмерти, / Умер і нагло знов ожив».

¹ Ексгумація (від латин. ех - з і humus - земля, ґрунт) - вилучення останків з місця поховання.

Цікаво знати!

Понад 80 відомих композиторів у різні періоди зверталися до творчості Олександра Олеся. Пісні на слова його віршів виконують М. Бурмака («Хтось близький приснився», «Колискова (Спала природа під ковдрою білою...)», «Сніг в гаю», «Ой не квітни, весно», «Коли б ми плакати могли...», «Вітер»), О. Король («Перезва»), гурти «Кому вниз» («Ворони», «І ви покинули...», «Вийди, змучена людьми...»), «Королівські зайці» («Залишила гори», «Іскра», «Мої очі», «Прости, лечу...», «Слова»).

Діалог із текстом

1. Що ви довідалися про сім'ю поета і його дитинство? Яке захоплення мали батько й син Кандиби? На яких музичних інструментах грав Олександр Олесь?

2. Де навчався юний О. Кандиба? Який вплив на формування світогляду майбутнього письменника мали твори Т. Шевченка? Як з'явився псевдонім Олександр Олесь?

3. Прокоментуйте епіграф до біографії або одну з цитат про особливості раннього періоду творчості Олександра Олеся (на ваш вибір).

4. Чому Олександр Олесь емігрував і домігся переїзду до нього дружини й сина?

5. Що ви можете сказати про стосунки між Олександром Олесем й Олегом Ольжичем?

6. Чому Олександр Олесь розчарувався в поетові Павлі Тичині?

7. Де спочатку був похований Олександр Олесь? Розкажіть про його перепоховання в Україні.

8. Які вірші поета стали піснями? Хто їх виконує?

9. Чи вірші поета актуальні в наш час? Аргументовано доведіть свою думку.

Мистецькі діалоги

Уважно прочитайте спогади сучасників Олександра Олеся і порівняйте описи його зовнішності з портретом, уміщеним у підручнику.

Запишіть тези в зошит (тобто головне з життя письменника)

14-21 українська література

Іван Драч — Балада про соняшник (аналіз, паспорт твору)

Аналіз твору

Аналіз поезії Василя Симоненка “Задивляюсь у твої зіниці…”

Літературний рід:

Жанр:

Тема:

Ідея:

Історія написання

Пояснення назви

Місце дії:

Час дії:

Композиція:

Персонажі:

Головний герой

Тереза

Мати Терези

Сашко

Петро Семенович

Одарка Єрмолаївна

Дід Семен

Прабаба Марусина

Прадід Тарас

Дядько Самійло

Тема:Євген Маланюк. Художнє осмислення трагічної історії України, оптимістичний висновок про її майбутнє в поезії «Уривок з поеми».

Євген Маланюк «Напис на книзі віршів…» – ліричний роздум про призначення поезії, важливості місії поета закарбовувати свій час для нащадків.

Урок "Позакласне читання. «І приріс він до села серцем і душею» (новели «Давня мелодія», «Кленові листки» В. Стефаника

Осип Турянський. Біографія, життєвий і творчий шлях

Питання для самоперевірки

Різдво

Богдан-Ігор Антонич. Біографія, життєвий і творчий шлях

Рік написання

Літературний рід

Жанр

Тема

Головна ідея

Композиція

Особливості гуморески «Сом»

Персонажі

1

2

3

4

Рік написання:

Літературний рід:

Жанр:

Тема:

Ідея:

Композиція:

Проблеми:

Особливості усмішки “Моя автобіографія”:

Дитинство і юність

Київський та Ворзельський періоди[ред. | ред. код]

Харківський період[ред. | ред. код]

Загибель[ред. | ред. код]

Творчість поетів 20-30-х років ХХ ст.

(П.Тичина, М. Рильський, М.Зеров, М.Семенко. Є.Плужник)

Аналіз вірша "Солодкий світ!" Максима Рильського

Аналіз вірша "У теплі дні збирання винограду" Максима Рильського

Максим Рильський – У теплі дні збирання винограду. Текст вірша

Солодкий світ!..

Рильський Максим

Київські неокласики

Баришівська школа

Повернення і боротьба

Покарання і смерть

І. Опрацювання навчального матеріалу.

Біографія Євгена Плужника

ІІ. Закріплення матеріалу

ІІІ.Домашнє завдання

Вид лірики

Жанр

Мотив

Історична основа поезії «Пам’яті тридцяти»

Основні ідеї та образи

Закріплення матеріалу.

Домашнє завдання

І.Опрацювання навчального матеріалу.

“О, панно Інно…”

Домашнє завдання