17.10.2022
Урок № 13-14
Тема:Директорська контрольна робота
Запитання та завдання
1. Поясніть, чому тема має назву «Незнищенне плем'я українських Дон Кіхотів».
2. Поясніть, чому І. Дзюба, характеризуючи діяльність «шістдесятників», вважав вдалою для їхньої оцінки формулу Ромена Роллана1: «Покоління пригнічених ідеалістів... тих, хто не мириться з духовною нікчемністю».
3. Визначте джерела творчості «шістдесятників».
4. Поясніть, у чому виявлявся світоглядно-психологічний переворот, що настав у 1950-1960-х рр. в Україні.
5. Прокоментуйте думку І. Дзюби: «Поняття "шістдесятник", "шістдесятництво" асоціювалися з певним еталоном громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності й етичної відповідальності». Наведіть аргументи на доказ цієї тези.
Дайте відповіді на запитання письмово.
10.10.2022
Урок № 11-12
Тема:Контрольна робота
Сучасна українська література
1.Написати формальне есе "Мистецтво-засіб формування сучасного погляду на світ і людину в ньому"
2.Твір-роздум "Мистецтво-засіб саморозкриття особистості"(на прикладі твору одного з постмодерністів)
Література рідного краю (прозові твори)
Стадніченко Ольга Олександрівна
- доцент, кандидат філологічних наук
- завідувач кафедри українознавства Запорізького національного університету
- член Запорізької обласної організації Національної Спілки краєзнавців України, голова комісії Спілки з літературно-мистецького краєзнавства
Літературне Запоріжжя як складова частина літературно-культурного розвитку - це явище багатогранне і різнопланове. Коли говоримо про літературне Запоріжжя, то перед нами постає барвиста панорама, представлена іменами непересічних літераторів: від кобзарів-ліриків, що закладали підґрунтя нашої духовності, відомих постатей в історії української науки, літератури, культури, які репрезентували наш край наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст., до молодих літераторів початку третього тисячоліття, таких несхожих на попередників, які вже встигли по-іншому осмислити сьогодення і своєю творчістю відкрити літературний процес ХХІ ст.: С.Аніщенко, М.Брацило, Г.Вівчар, П.Вольвача та ін.
На розвиток літератури в Запорізькому краї протягом століть впливало чимало чинників як позитивного, так і негативного характеру, в тому числі і географічне положення, як окраїни Росії у ХУІІІ- поч. ХХ ст. з одного боку, і як центру запорізького козацтва - з іншого. “Навіть дореволюційний Олександрівськ (щоправда, суціль зрусифікований) не був байдужим до літератури, - вказував П.Ребро у ст. “На перевалі”. - Згадаймо хоча б поета-футуриста Вадима Баяна (справжнє прізвище Сидоров), який приятелював з В.Маяковським і видав у Петербурзі збірку віршів “Лирический поток” з трьома передмовами - Ігоря Северяніна, Федора Сологуба та Ієроніма Ясинського…
Як відомо, в Олександрівську деякий час жила Дніпрова Чайка, у Бердянську натхненно трудився Трохим Зіньківський, з хутора Веселого Вільнянського району вийшов знаний співець козацтва Андріан Кащенко, з Гуляйполя - Єлисей Карпенко - драматург і актор, з Мелітополя - головний теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов, з яким воював Ленін. У тому ж Гуляйполі жив і працював Грицько Кернеренко (Кернер), який писав українською мовою і перекладав Гейне, Пушкіна, Надсона та ін.” (Хортиця, -1994.-№3.-с.7-8). Тут працювали тривалий час фольклористи і етнографи Іван Манжура і Яків Новицький, педагог Микола Корф, поет Микола Філянський.
Як вказують дослідники, зокрема В.Ф.Шевченко, розвиток літературного руху на Запоріжжі в перші десятиліття ХХ ст. проходив досить жваво: організовувалися літературні гуртки, літературні сторінки в газетах, альманахах. Але, на жаль, негативні суспільно-політичні процеси в країні 30-40-х років перешкодили вільному творчому поступу літераторів, і запорізьких у тому числі. Початком ідеологічного наступу на красне письменство стала реорганізація т.зв. спілки пролетарських письменників Запоріжжя “за соціальним станом, за напрямом творчості”, після якої з 35 членів письменницької організації “Струм” залишилося тільки 5.
Величезної шкоди розвитку літератури безперечно завдала Друга світова війна, яка обірвала життя і поставила крапку у творчості багатьох письменників (М.Гайдабура, М.Шпак, М.Шльома та ін.).
Але вже з 1948 року в Запоріжжі відновлює свою роботу створене до війни літературне об’єднання.
Першим його керівником був В.Сагайдак. З середини 50-х років очолював літоб’єднання член СПУ Василь Лісняк, а в 1967 році було засновано обласну організацію Спілки письменників України, відповідальним секретарем якої став Петро Павлович Ребро і керував нею майже 30 років, з 1998 по 2016 рік - головою ради обласної організації НСПУ був Григорій Іванович Лютий.
З травня 2016 року головою обласної організації НСПУ був обраний Володимир Віхляєв.
За 50 років творчої діяльності запорізький загін письменників, який нараховує 23 члени НСПУ (старші ідуть у вічність, на зміну приходять молоді) мають великі здобутки і успіхи. На книжковій полиці запорізької філії письменників понад 500 книг поезії, прози, публіцистики, гумору і сатири, критики.
Запорізька сторінка в контексті розвитку української літератури яскраво репрезентована імена поетів старшого покоління В.Лісняка, П.Ребра, М.Лиходіда, О.Стешенка, Г.Лютого, О.Шостака, А.Рекубрацького, О.Абліцова, В.Сироватко, Т.Нещерет і молодих - М.Брацило, С.Аніщенко, М.Буряка та ін., прозаїків О.Джигурди, В.Ликова, П.Омеляненка, М.Гомона, В.Черевкова, П.Ловецького, О.Огульчанського та ін., гумористів-сатириків В.Чубенка, В.Прудовського, М.Білокопитова, критиків, публіцистів. Твори наших земляків вивчаються в середніх та вищих навчальних закладах в курсі “Література рідного краю”, внесені до підручників і хрестоматій, стають предметом літературознавчих досліджень.
Уже сьогодні можна говорити про потужну школу запорізької поезії, яка була сформована на запорізькому літературному ґрунті як явище постшістдесятництва, коли молоді літератори входили в літературу вже озброєні ідеями шістдесятників.
Ледь черкнули крилом зародження того руху, але ввійшли в літературу могутньо і потужно, запорізькі поети О. Стешенко і М. Лиходід. Яка яскрава образність, які блискучі алітерації у віршах молодого Олександра Стешенка!
Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!
Ви чуєте, як хруснули
Ключиці у зими? [8, с.10].
Дзвінкі приголосні в Олександра Стешенка звучать іще дзвінкіше. А Микола Лиходід наче хоче довести, що і глухі приголосні можуть бути дзвінкими і що навіть голосні звуки діляться на дзвінкі і глухі. Цю поезію навряд чи назвемо експериментальною. Ці рядки й понині є окрасою всього того, що зроблено нашими поетами:
На тих балках, де гульбища галчані,
Де на буграх так густо бугили,
Були колись михайлівські гончарні,
Були-гули, були та й загули...
Але по-справжньому цей процес почав набирати хід, коли на літературному горизонті Запоріжжя з'явилася постать зовсім юного Анатолія Рекубрацького.
У Запоріжжі розквітло ціле гроно молодих і вельми талановитих поетів і поетес. Це насамперед О. Шостак, Г. Лютий, О. Абліцов, Г. Літневський, В. Моруга, В. Сироватко. Звісно, їх було значно більше, називаємо тільки тих, хто став членом спілки письменників України.
Характерна деталь: новобранці літератури сміливо вводили в українську мову неологізми або відстоювали право вживати в мові такі слова, яких немає в словниках
Постшістдесятники намагались зруйнувати ті бар'єри, які не вдалось остаточно здолати шістдесятникам. Чи не найважливішим відкриттям юних, надзвичайно талановитих письменників було відкриття, а точніше – розвиток у новому контексті понять „образ” та „образне мислення”, які промінили у світ найжиттездатнішими і, мабуть, вічними, конкретночутттєвими формами відображення дійсності.
Взагалі-то це був дивовижний літературний процес. Двадцятитрьохлітньому молодому поетові А.Рекубрацькому, не членові спілки письменників України і не членові КПРС, було довірено проведення занять в обласному літературному об'єднанні, головою якого він став.
Навколо літературного об'єднання і літературної студії Запорізького педінституту (нині – Запорізький національний університет) згуртувалася велика група цікавих молодих поетів, які почали диктувати літературну моду мало не усій молодій поезії України. Досить сказати, що на ті заняття приїздили молоді поети з Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Черкас і навіть Києва. Із того грона назвемо ті імена, які вціліли в часі, стали членами Спілки письменників України. Це – Г. Літневський, В. Моруга, О. Шостак, О. Абліцов, Г. Лютий, О. Матушек, В. Сироватко.
Нелегко входив у літературу поет Григорій Лютий. Дзвінкий голос поета знала вже вся Україна, а от першої книги все не було. Г. Лютого літератори називають між собою „співцем кохання”. Справді, тема кохання була і залишається провідною в його творчості. Скільки цноти вкладав молодий поет у це велике поняття! Зверніть увагу, своїх ровесниць юнак називає на „Ви”!
„І Ви красиві, дівчино, і Ви...
О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
Ці карі очі – лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови...” [5, с. 216].
Допомагає Григорію Лютому вільнолюбивий козацько-махновський гуляйпільський дух, який передавався з покоління у покоління від діда прадіда. Г. Лютий відкидає підтексти і прямо пише про народність махновського руху, створює разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком пісенно-драматичну виставку про Нестора Івановича, яка мала великий успіх у Гуляйполі, Запоріжжі та інших містах України.
І, здавалося б, зовсім не вписується в ці протилежності лірично-філософський юнак Геннадій Літневський. Та все ж їх єднає одна спільна якість – це високість думки, незрадливість юнацьким ідеалам.
Яскравим свідченням цього є вірш Г.Є.Літневського, присвячений Г. Лютому. Він не має назви, та суть його така. Ліричний герой опинився в нічнім степу. А з неба падає зірка, падає не через втому чи кволість, а через свою непотрібність, бо герой вірша дивиться тільки собі під ноги і вже не звіряється з нею. Приголомшують своєю філософською глибиною рядки:
„Я смерті не віщую, то – неправда,
Коли зоря шугає з висоти,
Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
То зрікся хтось високої мети...” [2, с. 288].
І автор дає надію усім, хто обрав невірний шлях, втратив життєву рівновагу і не бачить виходу.
„... Я іноді робив непевні кроки,
Я спотикався, я збивався з ніг,
Але не впав, бо думав про високе, ;
І через те упасти я не міг”.
Варто зацитувати рядки ще з одного вірша, який, на жаль, став пророчим у біографії молодого поета:
„Я кричу: „Повертай!”
Я бажаю туди –
До побачень, освідчень, скандалів, заручин.
Ніж байдужим летіти
В далекі світи,
Хай мене в тих світах краще совість замучить.
Але вже пізно.
Попереду нас
Гальмує МАЗ.
Ми зупинитись хочем,
Та стоп-сигнал – червоний, наче Марс,
Летить у наші вирячені очі” [4, с. 21].
Геннадій Літневський і Василь Моруга разом загинули в автомобільній катастрофі, але встигли сказати своє слово в літературі.
Поетом з абсолютним мовним слухом називають Олександра Шостака. До звукових, сюжетних, філософських знахідок вищеназваних поетів О. Шостак додає ще й високу стилістичну вимогливість. Стиліст він справді неперевершений. Зінкола він демонстрував перспективні можливості майбутнього розвитку української мови.
На жаль, тільки частково збереглася в пам'яті його ровесників експериментальна поема О. Шостака на десяти сторінках, яка була написана одним реченням. В О. Шостака дуже сильно відчувається історична і фольклорна основа.
Деякі вірші звучать, наче філігранна обробка народнопісенної творчості, але своє кредо, висловлене в юності, поет зберіг на все життя.
Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах – безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль стрічати першим.
І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова”
І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах – безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль стрічати першим.
І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова”
І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
Законспектувати поданий матеріал.
Прочитата поезії О.Абліцова,Г Лютневського.
03.10.2022
Урок № 9-10
Тема: Життєпис Галини Пагутяк.
Символічний фінал оповідання "Потрапити в сад".
Образна система.Гуманізм твору
Українська письменниця Галина Василівна Москалець, відома як Галина Пагутяк, народилася в родині вчителів 26 липня 1958 року на Львівщині. Має філологічну освіту, яку здобула в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Але перед тим, після невдалого вступу до вишу, працювала «для стажу» і на фарфоровому заводі, і в колгоспі. Пізніше – у школі, краєзнавчому музеї та картинній галереї.
Критики називають прозу Галини Пагутяк містичною, фантастичною та химерною, а саму авторку – таємничою. Їй закидають, що вигадані світи для неї цікавіші за реальність, а пані Галина відповідає, що хоче «створювати світи, в яких можна жити не тільки мені, а й іншим. Я хочу, щоб кожен знав, що в цій похмурій буденності існує безліч дверей, які відчиняються в інші світи. І я знаходжу й показую деякі з них», – і додає: «Якщо не можеш знайти дверей, намалюй їх на стіні».
Містичності образу письменниці додає історія її родоводу. Дослідження історичних джерел виявило, що авторка є нащадком прадавнього роду Басарабів, з якого походить і граф Дракула.
Окрім містичності, яскравими рисами Галини Пагутяк є незалежність і самодостатність. Це проявляється не лише в її творчості, а й у любові до котів, яких у письменниці завжди чимало. «Багато книжок, багато котів – це моє Королівство. І принцеса в ньому – моя дочка Лада», – каже «котяча мама».
Дебютувала Галина Пагутяк у журналі «Дніпро» повістю «Діти» (1981), що, як зізнається авторка, була навіяна снами. Сьогодні бібліографія пані Галини становить понад 20 книжок, значна частина яких – дитячі, зокрема «Лялечка і Мацько», «Королівство», «Книгоноші з Королівства», «Втеча звірів, або Новий бестіарій» та інші. Двічі була лауреаткою літературної премії «Портал», у 2008 році здобула премію «Айстра», а у 2010-му – Шевченківську премію.
Письменниця має сайт, де ґрунтовно впорядкувала свій доробок: книжки (представлені авторською рецензією), статті, переклади, навіть неопубліковані рукописи та світлини. Також авторка активно веде там блог.
Живе і працює у Львові.
Перегляньте відеоматеріал про письменницю за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=dfzRakUGGeE
Оповідання «Потрапити в сад».
Рік написання: 1989
Жанр: оповідання
Тема: самотність, безпритульність особистості в суспільстві, байдужому до долі людини.
Ідея: розкриття душевного багатства героя, його гідності й самоповаги, доброти й щирості у ставленні до оточуючих та світу.
Проблематика:
- утвердження гуманістичних ідеалів
- моральних чеснот
Герої:
Грицько, Микольця (товариш головного героя Грицька)
Цей твір дає можливість читачам зазирнути в душу знедолених людей — жебраків, безпритульних, інвалідів. Грицько, головний герой оповідання, — безпритульний, проте заробляє на життя не крадіжками, не протягнутою рукою під церквою, а грою на гармошці. Цікаво, що він мимоволі згадує Григорія Сковороду, який мандрував світом: «А чим моя гармошка за його філософію гірша? Тішуся з того, що були на землі такі люди, як Григорій Савич. Не кожному тісно межи стінами, ой не кожному...»
Відомо, що суспільство холодно ставиться до жебраків, а іноді й з огидою. Г. Пагутяк привідкриває завісу душі безхатченка, розповідаючи історію його життя й даючи змогу зазирнути в душу цієї людини. Розповідь про Грицька не може не розчулити навіть найчерствішу людину. Батько повернувся з війни без ноги, а наш герой, ще маленький хлопчик, уже тоді мав чорну хворобу від переляку («Німець жартома стрельнув над вухом, хотів злякати»). По війні батько-каліка із сином ходили по базарах: він грав на гармошці, а малий Грицько збирав гроші в пілотку. Мати померла, не змігши перенести такої ганьби. Згодом замерз на морозі й батько, залишивши сина та дочку Нуську сиротами. А далі світ уже дорослого Грицька авторка розкриває через його вчинки й слова: любов до тварин (собак і котів), про яких ніколи не забував подбати; допомога хворому Микольці, співчуття до нього; роздуми про життя. Вражає символічний фінал новели: знесилений хворобою швець просить Грицька почитати йому «Перебендю» з Шевченкового «Кобзаря».
Оповідання «Потрапити в сад» руйнує стереотип про жебрака як про бездушну й загублену людину. Г. Пагутяк закликає завжди пам'ятати, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал (ідея твору).
ПОТРАПИТИ В САД
Оповідання
На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому був. З-за високої мурованої стіни визирали гілки з червоними яблуками. Тільки горобцям вільно було перелітати через огорожу. Якби будівники мали хоч трохи фантазії й вірили, що поети мають крила, вони придумали б складнішу систему охорони, ніж стіна й металеві, вічно замкнені двері в ній. Утім, поети, що їх мали, давно повмирали.
Грицькові уявлялося, що якоїсь теплої ночі він вилізе з останньої електрички й, ідучи до вокзалу, побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, притулиться щокою до землі-матінки, буде плакати й питати: «У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?»
Міліція всієї Південно-Західної дороги знала Грицька та вже не чіпала. Та й що взяти з чоловіка, коли в нього немає ні хати, ні жінки, а лише гармошка й чорна хвороба ще з війни. Лікарня — ото й увесь його притулок. А ще Нуська, сестра. Міг би в неї пожити, та ні, посеред зими вирве ним із сестриної теплої хати, і шукай вітру в полі.
«Тихо, Нусько, тихо... Чорна хвороба зробить з чоловіком усе на світі. Чим я завинив? Треба, щоб люди мене бачили й щоб я їх бачив. А таких, як я, ще ого-го скільки! І без чорної хвороби вистачає. Григорій Сковорода теж поблукав по світі, а чим моя гармошка за його філософію гірша? Тішуся з того, що були на землі такі люди, як Григорій Савич. Не кожному тісно межи стінами, ой не кожному...»
Грицько шаснув до електрички, у перший вагон. Неквапно закурив у тамбурі, поки люди повсідались і витріщились у вікна. Потім дренькнув гармошкою. Люди побачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких штанах. Грицько, дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисте. Він став біля першої лавиці й, похитуючись, заграв «На сопках Маньчжурії», потім «Прощання слов'янки», а наостанок «Сусідко-сусідко, позич мені решітко». Це було все, що він умів, та й того було досить, аби в наставлений капелюх посипалися копійки. Грицько казав: «Цілую руку» кожному, навіть дитині, і йшов ще у два вагони. Потім сідав на лавицю й, хоч би перед ним на коліна ставали та просили грати, не грав, бо йому вже набридло. Як Грицькові не хотілося, то не хотілося.
Грати його навчив тато, як повернувся з війни без ноги. Грицько вже мав тоді чорну хворобу від переляку. Німець жартома стрельнув над вухом, хотів злякати. Відтоді й напала на нього падуча. А по війні почали з батьком-калікою ходити по базарах. Тато грав на гармошці, а Грицько збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби й умерла, а старий замерз п'яний, повертаючись з міста. Добре, хоч сина тоді із собою не взяв.
Грицько спробував перенести ту історію на папір, бо дуже вона була жалісна, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, то перед очима ставав його тато-каліка — у латаній ватянці, похмільний, неголений, з голубими ясними очима. Якісь інваліди машини мають, усе їм без черги дають, а тато не бачив добра змалку й до останку.
Грицько вийшов з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюбленіша їжа. Голови й шкірки забрав із собою. Вічно зустрінеш пса чи кота, а ті баби з буфету усе зіпхають своїм свиням. Не любив Грицько бабів з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що він не жебрак. Красти легше, ніж грати на гармошці по електричках. А про свою біду Грицько хіба міліції розповідав і карточку показував, що він інвалід.
Отож весело тупцяв на пероні, чекаючи електричку, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишені жменю дрібних і дав йому. Той облизав сірі губи.
— Чуєш, Грицю, добре, що я тебе зустрів. Микольцьо дуже хворий. Просив зайти, — тремтів Стьопа.
— Ти що, змерз?
— Ой змерз, братчику. Зима скоро.
— Ішов би до мами. Може, їй дровець треба врубати.
— А-а, — махнув рукою Стьопа, але подумав і згодився: — Правду кажеш. Немає в неї дров.
— То ходімо, нам по дорозі.
— Похмелитися б...
— Я вже пив.
— То я потім до неї піду.
Грицько пошкріб потилицю. Що з чоловіком удієш? Золоті руки мав...
Він дивився, як Стьопа, нагинаючись під вітром, побіг до чайної. Його спина була геть у вапні.
— Біда, — сказав Грицько. — Біда.
І пішов зі станції через колію, а далі вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.
— Боску віддам, — вирішив Грицько.
Вулицю мали зносити, а на її місці будувати багатоповерхівки. Тому господарі плюнули на все: не фарбували вікон, не латали парканів. Псів, либонь, залишать тут, аби по паркетах не пленталися.
— Біда, — зітхнув Гриць, і серце в нього защеміло, бо відчув, що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голові.
Микольцьо мешкав у малесенькій хатці з одним вікном і жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворів. Старий чоловік, що ж тут дивного. А вікно та двері помалював білою фарбою, не пошкодував грошей. Боска в буді не було.
Грицько витер ноги об дерев'яну решітку та штовхнув від себе двері. На нього війнуло теплом, аж чоловікові погано стало. Добре встиг задубіти.
— Чи вдома пан господар? — скинув шапку.
— Удома, — тихо обізвався Микольцьо.
Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб'ячі кістки й голови.
— Не сподівався? А я Стьопу зустрів... Каже, захворів наш Микольцьо.
— А якби не захворів, то не прийшов би, — докірливо мовив Микольцьо, а очі в нього аж сяяли. — Ти грійся, я напалив, хоч і хворий.
— Серце?
— Та воно.
Микольцьо був увесь запухлий, аж синій.
— Ану, Грицьку, покажися. Гей, братчику, не шануєш черевиків... Як тепер не підіб'єш, вважай, треба викидати.
— Заспокойся!
— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить...
— У лікарню тобі треба.
— Ти залишайся, може, і без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико, то будуть мої ліки.
— Можу й заграти.
По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім рукою витер носа:
— Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, віддам тобі хату й Боска.
— А мене в притулок для престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні казали. І зараз прийняли б, та роки поки що не ті. Або оженюся, га?
— Дурний ти чи блаженний, немає нічого кращого за свою хату. Вона тобі й сестра, і жона, і мати. А я вмру скоро. Дивися...
Микольцьо відхилив із себе ковдру, і Грицько побачив розпухлі, аж лискучі ноги.
— Уже як вода в чоловіку з'являється, то, вважай, кінець.
Грицько гладив руду спину Боска, і той тицявся йому під пахву сивою мордою.
— Боска жаль.
— Боска я не залишу, будь спокійний, Микольцьо.
— Угу. А як маєш залишити, то краще візьми сокиру та зарубай.
Грицько здригнувся.
— Бог з тобою.
— То не залишиш?
— Ні.
— Гроші маю на книжці. Хай будуть на похорон.
Грицько демонстративно заграв «Ой сусідко-сусідко», аж самому у вухах закололо, і відклав гармошку, не дивлячись на Микольця.
— Боска можеш залишити й на день, і на два, як тобі треба поїхати. Він не буде вити. То мудрий пес.
— Не хвилюйся, — сказав Грицько. — Може, я раніше за тебе помру. А як завтра піду, то не дивуйся. Я повернуся. У мене справа є.
Микольцьо ледве проковтнув слину.
— Знаю, яка в тебе справа. Краще в хаті. Я вже допоможу. Може, у лікарню не треба буде забирати, бо як на вулиці чи на вокзалі вхопить, то в лікарню обов'язково візьмуть.
Грицько обвів поглядом чисту кімнату з накритим клейонкою столом, скринькою для різного шевського приладдя та книжковою етажеркою.
— Візьми «Кобзаря» почитай, — попросив Микольцьо. — Люблю, як ти читаєш.
Грицько побожно взяв до рук книжку в грубій шкіряній палітурці.
— Давай «Перебендю», — попросив Микольцьо.
...Уночі знявся вітер з дощем. Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо й Боско (собака залишився ночувати в хаті).
Стіни аж двигтіли.
«Ще завалить нас, — думав Грицько. Він не знав, що старі хати стоять міцно. — Усі яблука вітер позриває. Тільки б гілля не поламав, — згадав він про сад. — Але за муром воно не так дме».
Виконайте завдання.
1. До позасюжетних елементів належить рядок
А Він дивився, як Стьопка, нагинаючись під вітром, побіг до чайної.
Б З-за високої мурованої стіни визирали гілки з червоними яблуками.
В Грицько вийшов з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою...
Г По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім рукою витер носа.
2. Словами Не кожному тісно межи стінами. Ой не кожному... Грицько говорить про себе й
А Стьопу
Б Микольця
В Тараса Шевченка
Г Григорія Сковороду
3. Установіть відповідність.
Герой твору | Характеристика |
1 Стьопа 2 Грицько 3 Микольцьо 4 тато Грицька | А Золоті руки мав... Біда. Б ...у латаній ватянці, похмільний, неголений, з голубими ясними очима. В ...був увесь запухлий, аж синій... вікно й двері помалював білою фарбою, не пошкодував грошей. Г ...дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисте. Д ...жартома стрельнув над вухом, хотів злякати. |
4. Доведіть, що твір Г. Пагутяк «Потрапити в сад» за родовою ознакою — епічний.
5. Визначте ідею оповідання «Потрапити в сад». Чи актуальні нині проблеми, порушені в цьому творі?
6. Визначте художнє обрамлення в оповіданні Г. Пагутяк «Потрапити в сад». Яку роль воно відіграє?
7. Чому Грицько ображався на баб з буфету?
8. Охарактеризуйте Грицька за планом.
План
- а) Портрет героя;
- б) дитинство Грицька;
- в) ставлення до тварин;
- г) Грицькове розуміння гідності;
- ґ) товариські стосунки зі Стьопою й Микольцем;
- д) мрія Грицька.
- 1. Напишіть вільне есе на тему «У кожної людини свій сад, до якого вона хоче потрапити» (за оповіданням Г. Пагутяк «Потрапити в сад»).
- 2. Підготуйте буктрейлер до оповідання Г. Пагутяк «Потрапити в сад» (за бажанням).
- 3.Перегляньте буктрейлер за посиланням
- https://www.youtube.com/watch?v=cODR7GtLUKg
9. Визначте сюжетні елементи в оповіданні Г. Пагутяк «Потрапити в сад».
10. Розкрийте символічність образів Г. Сковороди й «Перебенді» Т. Шевченка, уведених до тексту оповідання «Потрапити в сад».
11. Доберіть епіграф до оповідання Г. Пагутяк «Потрапити в сад», використавши рядки з вірша Т. Шевченка «Перебендя».
12. Поміркуйте, чому Г. Пагутяк дала оповіданню про Грицька назву «Потрапити в сад».
Домашнє завдання
4.Запишіть літературний паспорт оповідання.
26.09.2022
Урок № 7-8
Тема:Життєпис Юрія Андруховича.
Поетика постмодернізму у віршах Ю.Андруховича.
"Астролог","Пісня мандрівного спудея".
Художній світ творів Юрія Андруховича
Письменник і його доба. «...Наприкінці 80-х у цьому світі відчувся голод на щось таке, як “Бу-Ба-Бу”... Наша ідея витала в повітрі. Після Бу-Ба-Бу в українській поезії стало можливим писати все... Ми зруйнували дуже багато шаблонів... Ми писали, не думаючи про те, що це “не можна”, і воно ставало: “можна”» — так характеризує тогочасну літературну добу однодумець Ю. Андруховича — поет, письменник О. Ірванець.
Юрій Андрухович. Фото. 2011
Творчість. Ю. Андрухович є одним із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку критики називають «станіславським феноменом». За вагомістю внеску в розвиток постмодернізму його твори критики порівнюють із роботами італійського письменника Умберто Еко та відносять до стилю неоцинізму. Ю. Андрухович — автор поетичних, прозових творів, есеїстики, музично-поетичних проектів, сценарію для вистави «Нелегал Орфейський» за мотивами свого роману «Перверзія». Він активно займається перекладацькою діяльністю (англійська, німецька, американська, польська, російська поезії).
Творчий доробок митця видано багатьма мовами світу: польською, англійською, угорською, словацькою, чеською, італійською, німецькою, фінською, російською, сербською.
Твори поета й прозаїка Ю. Андруховича привнесли в українську літературу своєрідну стихію вільного мислення, у них постає новий образ вільної творчої особистості.
Поезія. Поетичний дебют Ю. Андруховича відбувся в першій половині 1980-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985). У його поетичному доробку є поетичні збірки «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для мертвого півня» (2004), «Листи в Україну» (2013) та ін. Сучасний поет В. Неборак стверджує, що «Андрухович — залюблений у минуле поет! / Андрухович — поет-колекціонер естетизованого минулого».
Ознаки поезії Ю. Андруховича: карнавальність, урбаністичність, іронічність, демократичність, антуражність. У віршах постає світ-карнавал, світ-цирк, який населяють герої з масками на обличчях. Невипадково чільне місце в його поезії займає тема середньовіччя з блазнюванням, карнавальністю (цикл «Цирк Ваґабундо»).
Минуле й теперішнє в поезії Андруховича тісно переплітаються, утворюючи своєрідний колаж з алюзій, асоціацій, метафор, цитат із творів інших письменників, алегорій.
Прикметними ознаками поетичного стилю Ю. Андруховича є поєднання патетики з іронією, заміна ліричного героя щораз новою маскою, а також оптимізм, віра в перемогу добра над злом, світла над темрявою.
Проза. Перший роман Ю. Андруховича «Рекреації» (1992), як й інші його прозові твори («Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця» (2007)), принесли письменникові справжнє визнання. Андрухович-прозаїк веде своїх героїв складним шляхом самопізнання й перевтілення. Ознаки постмодернізму в його прозі: ускладненість конфлікту, часу і простору, алюзії, ремінісценції, елементи іронії, самоіронії, фрагментарність, колажність композиції, схильність до гри з текстом і з читачем, еротизм, відображення магічного і надзвичайного.
Проза Ю. Андруховича засвідчує шукання автором адекватних для відтворення нового типу реальності художніх засобів, нових ідей, нової манери письма.
Есеїстика. Есеїстика Ю. Андруховича створювалася внаслідок його подорожей до інших країн і поступово склалася в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного розвитку. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком він видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (2000, 2001, 2003), у якій автор демонструє спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця». У ті ж роки вийшла книга есеїв «Тринадцять ритуалів на місцевості» (2000).
Тематика збірки есеїв Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі» (1999-2005): сутність патріотизму, проблеми української ментальності, національної ідентичності, роль митця в суспільному житті, питання культурної та історичної спадщини України, місце української культури серед західноєвропейських та світових культур. Цим творам притаманні емоційність, ліричність, парадоксальність.
Запитання і завдання
- 1. Дайте загальну характеристику творчості Ю. Андруховича.
- 2. Чи читали ви твори цього письменника? Назвіть, які саме. Послухайте інтерв’ю з Ю. Андруховичем, у якому він розмірковує про індивідуальний стиль та здатність літератури впливати на свідомість людей. Чи в усьому ви згодні з ним? А які запитання поставили б ви митцю?
ВІРШ «АСТРОЛОГ» — ЗОБРАЖЕННЯ НЕОРДИНАРНОЇ ОСОБИСТОСТІ В НАВКОЛИШНЬОМУ СВІТІ
Мотив твору — пошук людиною свого призначення, прагнення самореалізації. Ця тема є однією з основних у поетичній творчості Ю. Андруховича. Ліричний герой показаний як людина творча, однак для людей він — дивак. За все своє життя він не надбав ніяких статків. Навіть добровільно відмовляється від елементарних побутових вигод, живе на горищі, хоча «там зимно, там вітер свище». Його передбачення нікому не потрібні, оскільки вони не збуваються. Однак ліричний герой твору залишається непохитним у своєму прагненні передбачити майбутнє. Його манить до себе «окраєць нічного неба». Так минають роки, проте астролог залишається вірним собі. Він наділений поетичним даром, здатністю бачити й відчувати навколишню красу. Звичайно ж інколи його охоплює зневіра: «І взявши голову в руки, / Він крикне собі з розпуки: “Чого я марную роки?!”».
Цей вірш має відкритий фінал (ознака постмодерну). Однак вдумливий читач дійде висновку, що ліричний герой повернеться на горище, оскільки навіть у хвилину зневіри називає своє заняття «святою морокою».
Запитання і завдання
- 1. Яке враження справив на вас вірш «Астролог»? Які думки викликав?
- 2. Які художні засоби використовує поет для створення образу ліричного героя? У чому виявляється їх новаторський характер?
- 3. Визначте головну ідею та провідний мотив вірша «Астролог».
- 4. Укажіть ознаки постмодернізму у творі.
- 5. Підготуйте виразне читання вірша Ю. Андруховича «Астролог».
«ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ» — СУЧАСНЕ РОЗКРИТТЯ ТЕМИ ПРО ПРИЗНАЧЕННЯ ПОЕТА І РОЛІ ПОЕЗІЇ
Цей твір — ключ до розуміння творчого кредо митця. Провідний мотив поезії — возвеличення свободи творчості. У давнину, а саме за часів Г. Сковороди, спудеями називали молодих людей, які вивчали різні науки. На канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. Вони були високоосвіченими, талановитими, творчими. Саме таким є ліричний герой — «мандрівний спудей», який, мандруючи, досліджує життя, поспішає туди, «де кров з любов’ю черленяться, де пристрастей і пропастей сувій...». Своїм поетичним словом хоче творити добро, «щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій». Мандрівка для спудея — не задля споглядання, він у пошуку свободи для своєї творчості: «З риторик і поетик академій — гайда на площу, як на дно ріки! Підслухані у вирі цілоденнім ті рими — вчителям наперекір». Поет ніби стверджує думку: справжня поезія може творитися там, де люди, де вирує життя.
До творчого виявлення своєї особистості ліричний герой ставиться по-доброму й іронічно. Свої неслухняні римовані рядки називає «маленькими чортенятами», які допомагають йому. Незвичним використанням епітета «на зелену прощу» автор декларує, що справжній вияв творчого натхнення — у вільному леті думок й образів, коли хочеться «читати вірші травам і вітрам!..». Вірші повинні зворушувати серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.
Запитання і завдання
- 1. Чому так названо вірш? Що це дає для розуміння його змісту?
- 2. Визначте мотив поезії «Пісня мандрівного спудея».
- 3. Прокоментуйте факт, що поетичні твори для їхнього автора — це «маленькі чортенята», які водночас «прекрасні, наче крила голубів».
- 4. Для ліричного героя любов (як і кров) — червоного кольору. Як ви гадаєте, чому?
- 5. Яким бачиться авторові світ, куди він посилає своїх «дітей»?
- 6. Чи справді рими у вірші не підвладні поетові, «невірні»?
- 7. Подумайте, чому хвала часові, на думку автора, має бути зухвалою.
- 8. Який смисл вкладено у вислів «звірят і пастухів благословіть»?
- 9. Що додає до психологічного портрета Ю. Андруховича цей вірш? Яким є його поетичне кредо?
- 10. Чи змінилося ваше світосприймання після ознайомлення з поезією Ю. Андруховича? Свою думку обґрунтуйте.
Дом. завд.
Опрацюйте теоретичний матеріал.
Дайте відповіді на запитання (коротко),деякі усно.
19.09.2022
Урок № 5-6
Тема:Контрольна робота.
Літературне шістдесятництво.
Сучасна укранська література.
«Літературне « шістдесятництво». Тест (0,5 б. за відповідь)
1.До талановитих письменників -шістдесятників належать усі, крім:
А) Ірини Жиленко, Миколи Вінграновського ;
Б) Олександра Довженка, Алли Горської ;
В) Бориса Олійника, Євгена Гуцала;
Г) Василя Симоненка ,Ліни Костенко.
2.Консолідації шістдесятників сприяв клуб творчої молоді в Києві:
А) « Муза»;
Б) « Сучасник»;
В) « Мрія»;
Г) « Літературна Україна».
3. Олесь Гончар назвав « вітязем молодої української поезії»:
А) Івана Драча;
Б) Василя Симоненка;
В) Миколу Вінграновського;
Г) Дмитра Павличка.
4. За життя Василя Симоненка світ побачила тільки одна збірка:
А) « Тиша і грім»;
Б) « Земне тяжіння»;
В) «Берег чекань»;
Г) «Вино з троянд».
5. « Хай мовчать америки й росії,
Коли я з тобою говорю» ,- рядки з поезії :
А) Івана Драча;
Б) Василя Симоненка;
В) Миколи Вінграновського;
Г) Дмитра Павличка.
6. Сценарій до фільмів «Сон» та « Захар Беркут» написав:
А) Іван Драч;
Б) Василь Симоненко;
В) Микола Вінграновський;
Г) Дмитро Павличко.
7. « Сонячним поетом» в українській літературі називають:
А) Івана Драча;
Б) Василя Симоненка;
В) Миколу Вінграновського;
Г) Дмитра Павличка.
8. Микола Вінграновський був нагороджений золотою медаллю на кінофестивалі в Лос-Анджелесі за найкраще виконання чоловічої ролі у фільмі О. Довженка:
А) « Україна в огні»;
Б) « Зачарована Десна»;
В) « Повість полум?яних літ»;
Г) « Поема про море».
9. Усі згадані шістдесятники мають певні здобутки не тільки в поезії, але й в галузі кіномистецтва ,крім:
А) Івана Драча;
Б) Василя Симоненка;
В) Миколи Вінграновського;
Г) Дмитра Павличка.
10. Дипломною роботою майбутньої поетеси Ліни Костенко по закінченню вузу була рукописна збірка:
А) « Проміння землі»; Б) « Вітрила»;
В) «Мандри серця»; Г) « Зоряний інтеграл».
11. Церковну лексику Ліна Костенко використовує у творі:
А) « Недумано, негадано…»;
Б) « Крила»;
В) « Страшні слова, коли вони мовчать»;
Г) « По сей день Посейдон..».
12. Найбільш влучне жанрове визначення твору Ліни Костенко «Маруся Чурай»:
А) історична пісня;
Б) історичний роман у віршах;
В) драматична поема;
Г) історична драма.
13. Композиція твору Ліни Костенко« Маруся Чурай» має:
А) 5;
Б) 7;
В) 9;
Г) 11 .
14. Універсал від Богдана Хмельницького про помилування Марусі (Ліна Костенко« Маруся Чурай») привіз:
А) Мартин Пушкар;
Б ) Яким Шибилист;
В ) Іван Іскра;
Г ) Лесь Черкес.
15. Мандрівний дяк- філософ називає упирем з холодними очима(Ліна Костенко« Маруся Чурай»):
А) Байду Вишневецького;
Б) Ярему Вишневецького;
В) Грицька Бобренка;
Г) Семена Горбаня.
16. «…преповажний пан,
такий, що всіх панів перепанує.
Учора, кажуть, приміряв жупан.
Іти послом до шляхти пропонує» , - мова про(Ліна Костенко« Маруся Чурай»):
Б) Івана Іскру;
В) Вишняка;
Г) Горбаня.
17. «Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива ", - Маруся просить, щоб не співали пісню(Ліна Костенко« Маруся Чурай»):
А) «Зелененький барвіночку";
Б)"Не плач, не журися…";
В)"Рости, рости, дівчинонько,на другую весну!";
Г) "Ой не ходи, Грицю".
18.«І раптом, що це? Жовті світлячки?
Потрухлих пнів далекі мерехтинки?
Мигтять, мигтять...
Навколо ж—ні хатинки.
Підходим ближче, а воно — свічки» ,- це помирали люди з(Ліна Костенко
« Маруся Чурай»):
А) Київщини ;
Б) Буковини;
В) Галичини;
Г) Волині.
19. . а) Напишіть відгук на одну з поезій шістдесятників. Мотивуйте у відгуку свій вибір.
б) Доведіть власне розуміння слів: «Ми – не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних, спираючись на творчість поетів-шістдесятників.
в) поміркуйте над проблемою «Значення творчості поетів-шістдесятників у сучасному літературному процесі»
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА.
Історико-культурна картина літератури кінця XX- початку XXI століття.
Літературні угруповання.
У кінці 80-х - на початку 90-х роках ХХ століття процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по- новому, а не під кутом методу „соцреалізму” [31, с. 55].
XX століття в історії української літератури - це епоха глобальних естетичних зрушень, пов'язаних передусім з новим розумінням мистецтва, а також новим баченням людини та її місця у Всесвіті. Утім, розвиток красного письменства впродовж століття був досить нерівномірним. Літературний процес 90-х років XX століття - явище цікаве і певною мірою досі не усталене, однак певні ознаки та риси в цьому літпроцесі можна виділити. Цей період характеризується активними стильовими пошуками письменників, жанровим розмаїттям, неординарними, навіть радикальними формами творчого вияву авторської свідомості. Значна частина українських письменників зайняла „позицію відкритої літературної свідомості” (О. Забужко), що прагне „зруйнувати Карфаген української провінційності” (Ю. Шевельов).
Небувале соціальне піднесення докорінно змінило літературно - художній процес в Україні. Сучасна українська література розвивається в історично нових, докорінно відмінних від попередніх десятиліть і навіть століть умовах. Незалежна Українська держава відкрила перед літературою нові можливості, і нову її сторінку. Література, як і все державне життя, на початку 90-х років ХХ століття позбулося ідеологічно-партійного диктату, ставши абсолютно вільною у виборі тем, образів і способів їх трактування. Ідейно-художнє її багатство стимулювало тематичну, жанрово-стильову, концептуальну різноманітність [32, с. 25].
Отже, говорячи про українську літературу кінця ХХ століття, традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові, - постмодернізму як основному художньому напряму літератури 1990-х років. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х роках і пов'язаний з іменем Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування „Бу-Ба-Бу”), а пізніше з представниками таких груп, як „Пропала грамота”: Ю. Позаяк, В. Недоступ; „Лу-Го-Сад”: І. Лучук, Н. Гончар; „Нова дегенерація”: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.
Літературні угруповання цього періоду.
Асоціація українських письменників
Утворена в 1997 році на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП мала на меті подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням ХХ століття.
Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Т. Федюка.
Видавали часопис „Література плюс”, в якому друкували твори нової генерації українських письменників, гострі дискусії про шляхи розвитку літератури на 12 зламі тисячоліть, розповіді про помітні явища вітчизняної та
зарубіжної модерної культури. Вступ до асоціації відбувався на підставі запрошення від її координаційної ради.
„ БУ-БА-БУ” („ Бурлеск-Балаган-Буфонада ”)
Літературне угрупування, що складалося з Ю. Андруховича (Патріарх),B. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугрупування засноване 17 квітня 1985 року у Львові. Період найактивнішої діяльності „Бу-Ба-Бу” (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987 - 1991 роки. Апофеозом став фестиваль „Вивих-92”, коли головну фестивальну акцію склали 4 постановки поезоопери Бу-Ба-Бу „Крайслер Імперіал”. У 1996 році друкований проект „Крайслер Імперіал” практично завершив період“ існування Бу-Ба-Бу. В 1995 році у Львівському видавництві „Каменяр” вийшла книга „Бу-Ба-Бу”.
„ Нова дегенерація ”
Поетичне літугруповання, найбільш відоме своєю творчістю у 19911994 роках. До нього входили івано-франківські літератори І. Андрусяк, -C. Процюк, І. Ципердюк. 1992 року вийшло три поетичні збірки під однією обкладинкою з передмовою Ю. Андруховича.
„ Нова література ”
Асоціація, створена у жовтні 1993 року на науково-теоретичній конференції „Україна чи небуття” у Києві. Угруповання створено як правозахисну організацію, задекларовано об'єднання митців, які визнають вищість духовного над матеріальним, ідеального над розумовим, філософічного над ідеологічним, безпосередньо не заангажовує себе у політичну боротьбу.
„ Пропала грамота ”
Літугруповання, до якого входили київські поети Ю. Позаяк (Юрій Лисенко), В. Недоступ (В. Лапкін), С. Либонь (Олексій Семенченко). Група існувала наприкінці 1980-х - початку 90-х років. У 1991 році „Пропала грамота” опублікувала книжку з однойменною назвою, активно співпрацювала з редакціями варшавських видань. Стилістика поетичної творчості переважно пародійна, наближена до мовної стихії сучасного міста.
„Пси святого Юра”
До складу входили: Ю. Покальчук (у 1994 році), Ю. Андрухович, В. Медвідь, І. Римарук, В. Герасим'юк, В. Неборак, О. Ірванець. Маніфест було прийнято 24 листопада 1994 року. Через рік О. Ірванець вийшов з гурту, з часом приєднався Т. Федюк. У 1997 році вийшов альманах „Пси святого.
Законспектувати поданий матеріал.
Виконайте завдання,стр.239,№ 2 у підручнику.
12.09.2022
Урок №3-4
Тема:Аналіз лірики Василя Стуса
"Крізь сотні сумнівів я йду до тебе..."
Детальний Аналіз «Господи, гніву пречистого…»
Стус «Господи, гніву пречистого…»
ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури: філософська лірика.
Жанр: вірш-медитація (молитва)
. Мотив: звернення ліричного героя до Бога із проханням не осудити його за глибоку віру і надію, бо утверджує безсмертя людського духу.
Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не згубити у тяжких випробуваннях самоідентичності, неповторності своєї долі.
Віршовий розмір: дактиль.
Римування: перехресне.
Художньо-стильові особливості: епітети: «гнів пречистий»; «мале людське життя»;
риторичне звертання: «Господи…»; метафори: «вірою тугу розвіюю», «надією довжу його в віки».
Примітки: В основу вірша «Господи, гніву пречистого…» покладено канон, запропонований християнським богословом VIII ст. Іоаном Дамаскіном, як «сходження розуму до Бога, прохання погрібного в Бога».
Поезія «ГОСПОДИ, ГНІВУ ПРЕЧИСТОГО…» — це стоїчна поезія, що утверджує впевненість ліричного героя в тому, що він зможе вистояти, не зрадить себе й своїх переконань.
Автор говорить про власну силу і незламність: «Де не стоятиму — вистою». Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові й матері він бачить духовних провідників, що визначають внутрішнє обличчя людини. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях.
Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким «мати родила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду») як спосіб формування внутрішньої сили. Бога — як символ людської совісті, віри в добро і справедливість — Стус згадує доволі часто.
Поет звертається до нього в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей.
Записати літературний паспорт в зошити
Перегляньте відео за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=YwNBtZDlztc
Виразне читання віршів Василя Стуса
Василь Стус – Господи, гніву пречистого…
Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Вірою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
Добро і правдо віку. Через сто
Зневір. Моя душа, запрагла неба,
В буремнім леті держить путь на стовп
Високого вогню, що осіянний
Одним твоїм бажанням. Аж туди,
Де не лягали ще людські сліди,
З щовба на щовб, аж поза смертні грані
Людських дерзань, за чорну порожнечу,
Де вже нема ні щастя, ні біди.
I врочить порив: не спиняйся, йди,
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.
ТВОРИ ПРО ЖИТТЯ І СМЕРТЬ
Як добре, що смерті не боюсь я
Як добре, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Мені зоря сіяла нині вранці
Мені зоря сіяла нині вранці,
Устромлена в вікно. I благодать –
Така ясна лягла мені на душу
Сумиренну, що я збагнув блаженно:
Ота зоря – то тільки скалок болю,
Що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вістунка твого шляху,
Хреста і долі – ніби вічна мати,
Вивищена до неба (від землі
На відстань справедливості) прощає
Тобі хвилину розпачу, дає
Наснагу віри, що далекий всесвіт
Почув твій тьмяний клич, але озвався
Прихованим бажанням співчуття
Та іскрою високої незгоди:
Бо жити — то не є долання меж,
А навикання і само особою – наповнення.
Лиш мати – вміє жити,
Аби світитися, немов зоря.
Господи, гніву пречистого
Господи, гніву пречистого
Благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
Людське життя, хоч надією
Довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
Щоб був я завжди такий,
Яким мене мати вродила
І благословила в світи.
I добре, що не зуміла
Мене од біди вберегти.
Вхопився обома руками
Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть – за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.
05.09.2022
УРОК №1-2
Тема:Стоїчна українська проза
Огляд життя і творчості Василя Стуса
ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ ПРО ВАСИЛЯ СТУСА
Цього тижня українську мережу сколихнуло рішення Дарницького суду Києва задовольнити позов Віктора Медведчука і заборонити розповсюдження книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», де той зокрема висвітлює роль Медведчука у репресивному судовому процесі проти українського поета-шістдесятника. Ми вирішили, що це слушна нагода, аби згадати Василя Стуса і його життєвий шлях.
У рубриці «Знати» ми розповідаємо про філософів, художників, фотографів, письменників та всіх, хто впливають на культуру сьогодні. Попереднім у рубриці «Знати» був текст про цьогорічну лауреатку Нобелівської премії з літератури — Луїзі Глюк.
Василь Стус був українським поетом-шістдесятником, дисидентом і політв’язнем. Народився у 1938 році в селі Рахнівка Винницької області, був молодшим з чотирьох дітей. Невдовзі сім’я переїхала у Донецьк (тоді — Сталіно), аби втекти від примусової колективізації: спочатку батько знайшов роботу на хімічному заводі, за рік перевезли до себе дітей.
Навчався Стус на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту. Опісля працював у сільській школі, відслужив в армії на Уралі. Далі повернувся до учителювання, потім став літредактором газети «Соціалістичний Донбас», аж доки 1963 року не вступив до аспірантури Інституту літератури імені Шевченка в Києві. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів (вилучена з плану видавництва, згодом вийшла самвидавом), почав публікувати переклади іноземних поетів.
«Зимові дерева»
Над збіркою «Зимові дерева» Стус працював у 1965-1969 роках. Як і першу збірку, «Круговерть», опублікувати її у радянських видавництвах виявилось неможливим. Та одна з кількох самотужки надрукованих копій випадково потрапила до Європи, і там була видана бельгійським діаспорянським видавництвом «Література і мистецтво». Один примірник пізніше потрапив до автора. У передмові видавців значилося:
«…Передруковуємо цей відпис без згоди, навіть без відома Автора, з обов’язку супроти української літератури. Життя рукописів на нашій землі є ще більш непевне й коротке, як було в доби нападів татарських орд. Ми обов’язані не допустити до того, щоб духова творчість наших поетів була нищена жандармами від української літератури, як спалені ними рукописні архіви Київської академії наук».
Дисидентство і переслідування
4 вересня 1965 року Стус бере участь — за спогадами Івана Дзюби, цілком спонтанно, — у акції проти арештів української творчої молоді, що відбулася під час показу «Тіней забутих предків» Параджанова: він закликав підвестися всіх, хто проти арештів, та склав колективний лист протесту. Наслідком для самого Стуса стало виключення з аспірантури.
«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації»
Настав час низки швидкоплинних робіт: кочегар, різноробочий, редактор технічної документації… При цьому треба було годувати сім’ю: 1966 року у Василя Стуса з дружиною, Валентиною Попелюх, народився син Дмитро. Короткою передишкою була робота в Центральному державному історичному архіві УРСР, де Стус почав досліджувати Українську революцію 1917-1920 років, але невдовзі один з колишніх керівників Стуса з Інституту літератури домігся його звільнення.
Стус ставав дедалі помітнішою фігурою: він писав відкриті листи до Компартії, Спілки Письменників та Верховної Ради, критикуючи порушення людських прав і арешти колег. Не за горами був його власний арешт і перетворення з захисника політв’язнів на ув’язненого.
«Палімпсести»
Найповніша збірка Стуса, «Палімпсести», включає твори, написані в 1971-1977 роках. Більшість цього часу він провів у таборах Мордовії та на засланні в Магаданській області: 12 січня 1972 року Стуса вперше заарештовують. Після 9 місяців у слідчому ізоляторі його визнають винним у «антирадянській агітації і пропаганді» та засуджують до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Частиною процесу стають замовні рецензії на твори Стуса від наукових співробітників того ж самого Інституту літературу імені Шевченка: в них доктор філологічних наук Арсен Каспрук яскраво розписує «декаданс, ідейний занепад» Стуса і «оббріхування» ним радянської дійсності.
«Палімпсести» вийшли друком вже після смерті автора, 1986 року. Туди увійшли вірші, які вдалося зберегти, доправивши на волю у листах до дружини або з допомогою відвідувачів інших в’язнів. Кілька сотень віршів Стуса, вилучених таборовими наглядачами, в тому числі остання збірка «Птах душі», втрачені.
Другий судовий процес, ув’язнення та загибель
Влітку 1979-го Стус повертається з заслання до Києва. Невдовзі він вступає до Української Гельсінської групи правозахисників. Працювати був змушений на заводах, робочим. Всього лиш за кілька місяців за Стусом спочатку встановлюють адміністративний нагляд, а потім знов заарештовують.
Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. До кінця цього терміну він не дожив: 4 вересня 1985 року Василь Стус помер в карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари — «порушення режиму». Офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність, також висувалась версія удару по голові карцерними нарами. Перевезти тіло і перепоховати в Києві вдалося тільки чотири роки по тому. 1990 року Василь Стус був посмертно реабілітований.
Позови Віктора Медведчука
На другому судовому процесі проти Василя Стуса Віктор Медведчук, нині відомий український політик, був його державним адвокатом. Стус після зустрічі з ним намагався відмовитися від державного захисника, і хотів здійснювати свій захист самостійно, але йому не надали такої можливості — як пізніше не надали можливості проголосити останнє слово. Під час суду Медведчук поводився пасивно, і навіть визнавав провину Стуса у висунутих йому звинуваченнях, що протирічить концепції адвокатського захисту.
Знову про участь Медведчука у справі Стуса згадали у 2018 році, коли стало відомо, що зі сценарію байопіку «Заборонений» Романа Бровка планують вилучити сцени судового засідання і будь-які згадки про адвоката Стуса, начебто через тиск з боку Медведчука. Це спричинило скандал у соцмережах, додатковим фактором якого було те, що фільм знімався за підтримки Держкіно. Зрештою він вийшов із сценами суду, але ім’я адвоката при цьому не згадувалось.
У 2019 році видавництво Vivat випустило книгу Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» — майже 700 сторінок архівних документів КДБ, що стосуються судилища над Стусом, і в тому числі висвітлюють роль Медведчука у процесі. Через три місяці після презентації той подав проти автора книги і видавництва позов «про захист честі, гідності і ділової репутації».
19 жовтня Дарницький суд Києва частково задовольнив позов і заборонив розповсюдження книжки. Рішення набуде чинності через 30 днів, якщо жодна зі сторін не подасть на апеляцію — а видавництво вже оголосило, що планує зробити саме це, — тому наразі «Справу Василя Стуса» можна придбати за наявності будь-де. Резонанс навколо справи і рішення суду призвів до своєрідного «ефекту Барбари Стрейзанд»: наклад миттєво розкупили (наразі додруковують ще один), а мережеві перекупники почали продавати примірники книги за завищеною в кілька разів ціною.
Цікаві факти
- В дитинстві хотів стати геологом, але після прочитання «Мойсея» Івана Франка вирішив займатись літературою.
- Вільно знав німецьку, перекладав вірші Гете і Рільке.
- Під час заслання був заочно прийнятий до PEN-клубу.
- Генріх Бьолль незадовго до своєї смерті в 1985 році висував Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури (за іншою версією, цим займалася українська діаспора, але не встигли вчасно зібрати потрібні документи).
- Прочитайте цікаві факти
- В підручнику виконайте завдання №3
Комментариев нет:
Отправить комментарий