Вороний Микола Кіндратович

Микола Кіндратович Вороний

народився — 06.12.1871
місце народження — Катеринославська губернія (тепер Дніпропетровська область)
дата смерті — 07.06.1938
місце смерті — м. Кірове (тепер м. Кіровоград)

Микола Кіндратович Вороний (6 грудня 1871, Катеринославська губернія (тепер Дніпропетровська область ) - 7 червня 1938, м. Кірове (тепер м. Кіровоград) – український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець.

Життя і діяльність

Смерть за ідею – доля почесна.
Вацлав Свєнціцький. „Варшав’янка”
(переклад Миколи Вороного)

Микола Кіндратович Вороний народився 6 грудня (24 листопада) 1871 року на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Його батько походив з кріпаків, сам був ремісником. Мати ж вела родовід від ректора Києво-Могилянської академії П. Колачинського. Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку Микола навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі. Ще гімназистом почав писати вірші (у 1893 році він надрукував перший вірш «Не журись, дівчино»), захопився творчістю Т. Шевченка, театром М. Кропивницького, політичною літературою. Через це потрапив у поле зору поліції з подальшими обшуками і арештами. Був виключений з училища за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. М. Вороному заборонили вступати до університету, проживати в Петербурзі та університетських містах.

Вороний разом з драгомановцем С. Єрастовим організували у Ростові-на-Дону «Українську громаду». У Харкові М. Вороний перебував під впливом таємного «Братства тарасівців», мав намір виїхати до Болгарії і вступити до Софійського університету, куди вабила його постать улюбленця революційної молоді М. Драгоманова. Але в день його приїзду до Львова надійшла телеграма, що М. Драгоманов помер.

У 1895 році Микола Вороний виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім у Львівському університетах на філософському факультеті.

Великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета справив Іван Франко, з яким він зблизився у Львові.

З 1897 року Микола Вороний був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У 1901 році Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У «Літературно-науковому віснику» він опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур.

У 1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911-1917 pp. видав збірки поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917).

Восени 1917 року став директором і режисером «Національного театру», який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В.Винниченка.

У революційні часи М. Вороний стає одним із засновників Української Центральної Ради.

Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та, змучений голодом і виснажений хворобами, поет у 1920 році емігрував до Варшави. Жив у Варшаві, працював старшим аташе з правами радника при УНРівському уряді (для зв'язку з культурними колами Польщі). Здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.

У 1921 році Вороний у Варшаві видав збірку «За Україну!». Невдовзі він переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка та деякий час був директором цієї школи. В цей час видав театрознавчі книги «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу – «Пензлем і пером».

У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю. Микола Кіндратович працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. В тодішній пресі творчість поета розглядалася в основному у вульгарно-соціологічному трактуванні, йому закидали «модернізм» і «буржуазність».

28 березня 1934 року уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Акимов (Егідес) виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М. К. Вороного, якому інкримінувалася контрреволюційна діяльність. Того ж дня в ДПУ на Вороного було заповнено анкету звинуваченого у шпигунстві на користь Польщі, допитали його, а також як свідків Любомира Дмитерка, Аркадія Добровольського, Івана Ле, Петра Колесника – всі вони поцінували творчість поета як «буржуазно-естетську і націоналістичну», а його самого назвали «трубадуром націоналістичної контрреволюції», їхні «свідчення» фігурують в обвинувальному висновку.

Миколи Вороний під час допиту рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення в приналежності до контрреволюційного підпілля. З нього того ж дня, 28 березня, взяли підписку про невиїзд. Цього разу поет уникнув тюремної камери ДПУ.

31 березня 1934 року особлива нарада колегії ДПУ УРСР ухвалила: «Вороного Миколу Кіндратовича ув'язнити у виправний трудовий табір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком».

Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав керівництво ДПУ УРСР визначити місце заслання десь ближче – Воронеж, Сталінград, навіть Свердловськ чи Кавказ. Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року несподівано зглянулася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк – із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській та Ленінградській областях. М. Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше у Бежиці.

Влітку 1937 року він з'явився в с. Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до міста Новоукраїнки. Тут почав працювати коректором у районній газеті, але невдовзі його було звільнено.

Про М. К. Вороного у постанові слідчого сказано: «В 1934 р. був засуджений колегією ОДПУ за контрреволюційну діяльність. Завербований відомим націоналістом Шимановичем (установлюється). Завербував Гулика, компрометував заходи партії та уряду».

29 квітня 1938 року особлива трійка при УНКВС Одеської області розглянула справу 13-ти і всім винесла вирок «розстріляти».

Як свідчить виписка із акта, вирок стосовно всіх, у тому числі й М. Вороного, було виконано 7 червня 1938 року о 24.00.

Посилаючись на численні дослідження істориків-краєзнавців і літературознавців, ймовірно поета розстріляли на околиці м. Кірового (тепер – Кропивницький), де його утримували у в’язниці. І до сьогодні залишається невідомим місце поховання Миколи Вороного. Будь-яких відомостей про захоронення чи переміщення в інше місто тіла розстріляного М. К. Вороного поки що не знайдено. Творчість Миколи Вороного довгі роки була заборонена, ім’я – призабуте.

Про реабілітацію поета клопоталася президія правління Спілки письменників України.

Президія Кіровоградського обласного суду 10 листопада 1957 року постанову трійки УНКВС по Одеській області від 29 квітня 1938 року стосовно М. Вороного (та інших 12 осіб) скасувала, а справу на них припинила.

За часів культу особи і застою згадувати ім’я М. Вороного можна було лише з ярликами «націоналіст», «декадент», «співець абстрактної краси», а то й «білоемігрант-антирадянщик». Лише в другій половині 80-х років минулого століття його добре ім’я і творчий доробок нарешті остаточно повертаються українській літературі, а відтак – і українському народові.

Вирок особливої наради колегії ДПУ УРСР від 31 березня 1934 року щодо М. Вороного скасовано висновком прокурора Київської області від 14 листопада 1989 року (на підставі ст. І Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період З0-40-х і початку 50-х років»). Окрім власних поетичних збірок, перу М. Вороного належить низка перекладів із світової поезії, зокрема «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшав'янки», творів Данте, Словацького, Пушкіна, Гумильова, Верлена, Метерлінка та ін.

Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.