II семестр

20-27.03.2023

Урок № 55-56

Тема:Директорська контрольна робота

Запитання та завдання

1. Поясніть, чому тема має назву «Незнищенне плем'я українських Дон Кіхотів».

2. Поясніть, чому І. Дзюба, характеризуючи діяльність «шістдесятників», вважав вдалою для їхньої оцінки формулу Ромена Роллана1: «Покоління пригнічених ідеалістів... тих, хто не мириться з духовною нікчемністю».

3. Визначте джерела творчості «шістдесятників».

4. Поясніть, у чому виявлявся світоглядно-психологічний переворот, що настав у 1950-1960-х рр. в Україні.

5. Прокоментуйте думку І. Дзюби: «Поняття "шістдесятник", "шістдесятництво" асоціювалися з певним еталоном громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності й етичної відповідальності». Наведіть аргументи на доказ цієї тези.

Дайте відповіді на запитання письмово.

13.03.2023

Урок №52-53

Тема-Літературне "шістдесятництво"

Нова хвиля відродження української літератури 1960-х років.

Кінець 1950-х — початок 1960-х рр. ХХ ст. у всьому світі — це час бунту молодого покоління проти покоління «батьків». У США спочатку це бітники, їм на зміну приходять хіпі та панки, у Великобританії — так звані теди. Мода на ці субкультури поширилася й в інших країнах. Сексуальна революція, алкоголь, рок-н-рольні традиції, епатажність в одязі — зовнішні атрибути цих молодіжних рухів. У такий спосіб молодь «м'яко» бунтувала проти усталених норм.

«Шістдесятники»: І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, І. Драч, Є. Сверстюк, Л. Костенко в Спілці письменників України. 1963.

У цьому ж часовому проміжку в іншій частині світу — у СРСР та підконтрольних йому європейських країнах так званого соціалістичного табору — теж був протест, але він мав ідеологічний характер. У 1956 р. відбулися виступи в Угорщині, згодом — у Польщі, Німецькій Демократичній Республіці. У Чехословаччині невелику групу дисидентів, переважно діячів культури, очолює чеський драматург Вацлав Гавел. Долучається до новочасних рухів протесту й Україна. Наприкінці 1950-х рр. на її теренах, переважно у великих містах і столиці, зароджується «шістдесятництво» — інтелектуальний рух молодого покоління інтелігенції, що виступає проти тоталітарної системи у всіх сферах життя — національного, соціального, культурного.

Поява «шістдесятників» в українській культурі — одна з унікальних подій у літературно-мистецькому та суспільному житті України у другій половині ХХ ст. Їх було небагато в республіках Радянського Союзу, а в Україні, за деякими підрахунками, — близько однієї тисячі.

«Шістдесятники» своєю творчістю нікого не залишили байдужими. Одних дратувала їхня інакшість, за що їх нищівно критикували на різних засіданнях за «формалістичні викрутаси» та саркастично називали «штукарями», «верлібристами». Інших ці сміливці захоплювали своїм ідеалізмом, волелюбністю, творчою енергією оновлення. Особливо «шістдесятники» вирізнялися на загальному тлі графоманів радянської літератури, озброєних художнім методом соціалістичного реалізму.

Письменники-«шістдесятники» мають схожі біографії. Усі вони народилися переважно в проміжку від 1930 до 1940 рр., їхнє дитинство припало на час воєнного лихоліття 1941-1945 рр. та повоєнної відбудови країни, а формування світогляду — на період десталінізації й тимчасової лібералізації політичного та культурного життя. Вони були представниками української інтелігенції: студенти, аспіранти, науковці, автори-початківці, журналісти, літературні критики. Ці молоді люди виховувалися в умовах, де все ще панувала двоїста мораль. Оспівувалося щасливе життя радянської людини — і замовчувалася несвобода особистості, репресії та Голодомор.

Виховані в такому суспільстві, майбутні «шістдесятники» спочатку були лояльними до влади, а суспільні вади розглядали як відступ від «лінії партії». Згодом у них формується національна свідомість та громадянська відповідальність перед народом, і вони прагнуть усунути суспільні деформації.

«Шістдесятництво» в літературі не було оформлено організаційно. Члени руху не створили угрупування, вони не мали статуту, програми, єдиного центру керівництва. «Це був рух опору інтелігенції, рух бунтарства, що об'єднував абсолютно різних — і за манерою віршування, і за жанром, і навіть за родом діяльності людей. Але, безперечно, основою шістдесятництва був пошук нового: нових виражальних засобів і нового світогляду. Шістдесятники — кожен по-своєму — несли нове!» — так охарактеризувала цей культурницький рух письменниця І. Жиленко у своїй книзі спогадів «Homo feriens1».

1 «Homo feriens» у перекладі з латинської мови — «Людина святкуюча».

Своєрідною предтечею «шістдесятників» у літературі називають Дмитра Павличка та Ліну Костенко. Їхні поетичні збірки — Д. Павличко «Правда кличе» (1958); Л. Костенко «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) — засвідчили зародження в поетів нового художнього мислення.

Уже початок 1960-х рр. відкрив українському читачеві самобутні імена. Протягом короткого проміжку часу з'являються ліричні, ліро-епічні та епічні твори:

1961 р. — поема І. Драча «Ніж у сонці», публікація в «Літературній газеті» 12 поезій М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», збірки Л. Костенко «Мандрівки серця», Є. Гуцала «Зелена радість конвалій», публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника та інших.

1962 р. — збірки М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник», В. Симоненка «Тиша і грім», В. Дрозда «Люблю сині зорі», Є. Гуцала «Люди серед людей».

Покоління «шістдесятників» у літературі репрезентували:

поети	Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Василь Симоненко та інші
прозаїки	Ніна Бічуя, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук та інші
перекладачі	Григорій Кочур, Микола Лукаш, Анатолій Перепадя, Андрій Содомора
літературні критики	Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний, Євген Сверстюк

«Шістдесятники», намагаючись створити літературу нової якості, обирають для себе естетичними взірцями фольклор, кращі твори класичної літератури. Часткова реабілітація наприкінці 1950-х — початку 1960-х рр. М. Зерова, Г. Косинки, М. Куліша, В. Підмогильного, Є. Плужника та інших відкрила «шістдесятникам» шар втраченої на чверть століття української мистецької «Атлантиди». Вони підхоплюють та розвивають традиції попередників, передусім розуміння ними кожної людини як унікальної особистості. Як зазначав І. Дзюба, «болючим нервом такої особистості була історична доля українського народу в контексті боротьби за соціалістичну перебудову світу. Згодом цей нерв було перерізано».

«Шістдесятники» інтегрують у власну творчість найвагоміші досягнення літератури 1920-1930-х рр. — елітарність, інтелектуалізм, європеїзм, етичні імперативи — і починають пошуки нового змісту та експерименти з художньою формою. У такий спосіб, за влучним спостереженням О. Пахльовської, «шістдесятники» «зв'язали воєдино розірваний час української культури, відновили комунікативну функцію культури завдяки новій ролі Слова».

У письменників 1920-1930-х та 1960-х рр. була спільна етична основа. Наріжним каменем для обох поколінь митців стала ідея цінності особистості і свободи творчості. Звідси випливало почуття незалежності, обстоюване ними як на рівні окремої людини, так і на рівні художнього процесу, що мав бути позбавлений будь-якого зовнішнього диктату. «Шістдесятники» своєю творчістю заперечували ідеологічну функцію літератури, покликану слугувати інтересам панівної партійної верхівки. Критеріями для них були внутрішній етичний вимір та естетична досконалість твору. Саме тому ці митці стали лідерами думок цілого покоління 1960-х і наступних років, а також взірцем етичної відповідальності — честі, громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності.

«Шістдесятники» не тільки принесли в літературу новий світогляд, оновили зміст, а й модернізували виражальні форми. Їм притаманна багата стильова й жанрова різноманітність, емоційність, метафоричність, оригінальність образної системи. Творчість «шістдесятників» не вкладається в одну стильову течію. Тут і модерніст І. Драч, і неореаліст В. Шевчук, і неоромантик М. Вінграновський, і неонародники В. Симоненко та Б. Олійник. Письменники працюють у різноманітних жанрах: лірична поезія, сонет, рубаї, поема, балада, притча, етюд, лірична новела, роман у віршах, історичний роман.

Водночас «шістдесятники» усвідомлюють, що українська література має розвиватися в контексті світової. Ознайомлення із найкращими її зразками дозволяє інтегрувати у свою творчість європейські мистецькі здобутки. У 1960-х рр. у зв'язку із зацікавленістю суспільства зарубіжною літературою набули великої ваги переклади. Вони не тільки ознайомлювали читачів зі світовою літературою, а й сприяли розвитку української мови, адже в умовах пригнічення національної літератури українська мова не могла збагачуватися природним шляхом. Крім того, непоправних збитків завдавала також тотальна русифікація в Україні. За цих умов праця перекладачів стала чинником національного опору й відродження культури.

Травмоване Другою світовою війною й репресіями покоління «шістдесятників» починає усвідомлювати цінність людини та людського життя. Звідси — увага до її внутрішнього світу, почуттів і переживань, проблем. У їхній творчості зростає увага до психологізму, сповідується індивідуалізм (цінність конкретного «я» на противагу колективному й безликому «ми»). «Шістдесятники» відмовляються від псевдопафосного відтворення життя, наповнюють свої твори потужним чуттєвим струменем, розуміючи, що лише ліризм врятує літературу від казенщини.

Після арештів 1965 р. і 1972 р. рух «шістдесятників» як явище передусім культурницьке втратив свою силу. Подальші репресії знову відкинули українське суспільство на периферію суспільного й культурного прогресу. Та йому на зміну прийшов дисидентський рух, який ставив за мету передусім правозахисну діяльність. Як зазначив І. Дзюба, «втрачена була неповторна історична можливість порівняно "легкого", "невимушеного", спонтанного відродження й оновлення суспільства.». Водночас «шістдесятництво» в умовах блокування культури відіграло неабияку роль у збереженні української ідентичності.

Запитання та завдання

1. Поясніть, чому тема має назву «Незнищенне плем'я українських Дон Кіхотів».

3. Визначте джерела творчості «шістдесятників».

4. Поясніть, у чому виявлявся світоглядно-психологічний переворот, що настав у 1950-1960-х рр. в Україні.

1 Ромен Роллан (1986—1944) — французький письменник, мистецтвознавець, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури.

Дайте відповіді на запитання письмово.

06.03.2023

Урок № 50-51

Тема: Контрольна робота
Творчість О. Довженка, І. Багряного

Початковий і середній рівень
1. Справжнє прізвище Івана Багряного:
А Полярний;
Б Дон Кочерга;
В Лозов’яга;
Г Губенко.
2. В основу «Тигроловів» І. Багряного покладені події, що сталися під час:
А Перебування автора на лікуванні;
Б Еміграції письменника;
В Його заслання;
Г Відбудови країни після Другої світової війни.
3. Улюблена пісня, яку виконує родина Запорожців у першому розділі твору
О. Довженка «Україна в огні»:
А «Ой піду я до роду гуляти»;
Б «Ой матінко-зірко»;
В «Із-за гори вітер віє»;
Г «Вилітали орли з-за крутої гори».
4. Медвин женеться за Григорієм , підступно вистежуючи його в тайзі, готовий у слушний момент…
А Убити;
Б Замучити катуванням;
В Довічно ув’язнити;
Г Звинуватити у злочинах.
5.Який художній засіб використано автором у вислові з твору «Зачарована Десна»: «Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється»?
А Епітет;
Б Метафору;
В Порівняння;
Г Анафору.
6. Сірки (І. Багряний «Тигролови») у минулому були…
А В’язнями Далекого Сходу;
Б Розкуркуленими радянською владою українцями-вигнанцями;
В Мешканцями місць голодомору;
Г Емігрантами з Америки.
7.Життєвий принцип «ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи» сповідує:
А Медвин;
Б Наталка Сірківна;
В Григорій Многогрішний;
Г Григорій Сірко
8. Серед 12 найкращих фільмів “усіх часів і народів” у 1958 р. на підсумковому кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі було названо фільм О.Довженка:
А. “Іван”;
Б. “Земля”;
В. “Арсенал”;
Г. “Сумка дипкур’єра”.
9. Яку кіноповість О.Довженка Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм?
А. “Земля;
Б. “Україна в огні”;
В. “Аероград”;
Г. “Іван”.
10. Хто з героїв «Зачарованої Десни» «жарт любив , точене влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»?
А. Сашко;
Б. Дід Семен;
В. Батько Петро Семенович;
Г. Прадід Тарас.
11. Членом яких літературних угрупувань був Іван Багряний?
А "Плуг";
Б "Гарт";
В ВАПЛІТЕ;
Г МАРС.
12. Єдина «руська» пісня, яку вмів виконати Кім-Гі-Суана ( «Тигролови» Іван Багряний).
А. «Реве та стогне Дніпр широкий»;
Б. «Розпрягайте, хлопці, коней»;
В. «Широка страна, моя родная»;
Г. «Любіть свій рідний край».
13. Як називався перший короткометражний фільм О. Довженка?
А. «Звенигора»;
Б. «Іван»;
В. «Ягідка кохання»;
Г. «Сумка дипкур'єра».
14. Як довго писав роман “Тигролови” І.Багряний?
А. Упродовж всього свідомого життя
Б. Три роки на поселенні
В. 14 днів, перебуваючи на Західній Україні
Г. 2 роки і 4 місяці, у Харківській тюрмі
15. Свою режисерську діяльність О.Довженко розпочав у місті:
А. Одесі;
Б. Києві;
В. Харкові;
Г. Житомирі.

Визначити прізвища героїв роману Івана Багряного «Тигролови»
1. Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти».
2. «Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний…».
3. «Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий».
4. «Чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ… виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської держави».
5. «Високий, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набикир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться». (Гриць Сірко).
6. «І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Звели їй до відьми в зуби полізти — і полізе. Їй би треба хлопцем родитись».
7. «Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидний, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливській ніж».
8. З яким проханням звернулася Наталка до брата, залишаючи родину («Тигролови» Іван Багряний)?
9. Головне, що на думку Сірка, слід враховувати і виконувати під час полювання на тигрів («Тигролови» Іван Багряний)?
10. Чому старий Сірко, слухаючи про диверсію, що вчинила «банда» на кордоні з Японією, «гомерично реготався» («Тигролови» Іван Багряний)?
11. Якими подарунками наділила мати Наталку, розлучаючись з нею («Тигролови» Іван Багряний)?
12. Які риси характеру Наталки приваблювали, вражали Григорія («Тигролови» Іван Багряний)?

Написати твір-мініатюру: Образ, який мені найбільше запам’ятався.

27.02.2023

Урок № 48-49

Тема:Олесь Гончар.

Мрія і дійсність у новелі " Модри Камень"

Олесь Гончар “Модри Камень”:

скорочений переказ, аналіз твору, характеристика персонажів!

A A A A

Новела "Модри Камень" Олеся Гончара - приклад того, як суспільні потрясіння впливають не тільки на людські долі, але й на мистецтво. У цій статті аналізуємо композицію, історичну основу та сюжет твору. Приєднуйся!

Стислий переказ

Події новели розгортаються в Словаччині, у 1945 році. Розповідь ведеться від імені радянського бійця-розвідника. Одного холодного зимового дня – після трьох безсонних діб, проведених у словацьких горах та ущелинах, – він постукав у «лісове вікно» однієї хати.

Дві жінки – мати та дочка (на ім’я Тереза), – почувши від бійця, що це «свої», «руські», впустили його. Зайшовши до кімнати, оповідач увімкнув ліхтарик і побачив біля столу злякану матір, а біля високого ліжка її молоду дочку, що «застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами». Він загасив ліхтарик і попросив завісити вікна.

Після цього оповідач вийшов надвір, де чекав його товариш Ілля, та запросив його увійти. Зайшовши, Ілля, вслухаючись у співучу словацьку мову, вигукнув: «Так ми ж дома! Я все розумію!» Мати, побачивши в бійців скриню з рацією, злякалася, прийнявши її за радіо. За її словами, саме воно забрало її сина Францішека.

Сталося це так: хлопець постійно слухав по радіо Прагу (столиця Чехії) та Москву й розповідав про почуте на роботі, а тисовці [словаки-колаборанти, які підтримували Гітлера, названі так за ім’ям Йозефа Тисо, президента пронімецької Першої словацької республіки (1939-1945)] прийшли, розбили радіо, а Францішека забрали. Минулого четверга його розстріляли на кар’єрах як «партизана». У родині сталася ще одна біда: батька, звичайного лісника, також як «партизана» забрали з дому й змусили рити шанці німцям. Ілля виніс рацію з хати.

Тереза була дбайлива та чуйна: вона вправно віддерла з рук оповідача брудні й закривавлені бинти та зав’язала руки своєю сухою та м’якою марлею, а також подавала йому гарячу каву. Боєць відчув, що дівчина увійшла до його серця.

Дуже швидко оповідач з товаришем мусили покинути гостинних господарів. Тереза встигла прив’язатися до оповідача, не хотіла його відпускати. Із затишної оселі розвідники вийшли в «сліпу вітряницю» (тобто бурю). Далеко внизу гримів фронт. За містечко Модри Камень точилися тривалі бої.

Тереза провела бійців та розповіла, як дістатися до млинів. Прощаючись, оповідач сказав, що він та Тереза ще неодмінно зустрінуться. Дівчина ж сказала, що сама доля звела її з оповідачем, та обіцяла чекати на його повернення.

… Він повернувся вже після того, як радянські солдати зайняли і Модри Камень, і шосе, і гори. Але на місці Терезиної хати побачив попелище. Згорьована Терезина мати порпалася в ньому. Спочатку вона навіть не впізнала оповідача, а коли він нагадав, хто він, її безкровні губи засіпались. Виплакавшись, вона розповіла, що сталося з Терезою.

Наступного дня вранці після відходу радянських гостей прийшли словаки-поліцаї – шукати Терезиного батька, що втік від робіт. Вони стверджували, що той був уночі тут. Тереза заперечила. Поліцаї сказали, що бачили сліди на снігу. Почали все перекидати в хаті й знайшли закривавлений бинт. На питання, чия це кров, дівчина сказала, що її (мовляв, утяла собі руку). Звісно, ніхто їй не повірив.

Поліціянти вирішили, що в хаті були партизани. Почувши це, старший шваб (німець), що був із ними, наказав вести Терезу на Мікулов. Мати пішла слідом за ними на гору. Як заходили на кряж, Тереза весь час озиралася. Поліцаї допитували її, куди вона дивиться. Вона сказала, що хоче надивитися на Модри Камень, бо має там кавалера.

Раптом один із поліцаїв зауважив, що вона дивиться не на вєсніцу (словацькою – село), а «на Руське». Вони здогадалися, що вона має кавалера серед радянських бійців. Тоді почали її бити канчуками. Поліцаї кинули Терезу перед себе, стали підганяти та грозити. Тереза все одно оглядалася. Її сікли та погнали бігцем. Так і забили до смерті. Бігши за ними, мати спіткнулася та впала на камінь, де й пролежала до ночі…

Після тих трагічних подій минуло багато днів. Рудні гори вже не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, і зацвітає пролісок, який по-словацьки зветься «небовий ключ». У Словаччині вже панує мир. А в пам’яті оповідача все не меркне та його зустріч із Терезою, його перше кохання. У його фантазії часто виникають зустрічі з Терезою, розмови з нею. Однією з таких уявних розмов і завершується твір. Закохані обіцяють одне одному, що тепер завжди будуть разом.

«…Я.Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.
Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!»

Аналіз твору

Літературний рід:

епос.

Жанр:

новела.

Тема:

трагічно обірване війною кохання радянського солдата та словацької дівчини.

Ідея:

утвердження сили кохання, що долає будь-які бар’єри (воєнний час; належність закоханих до різних народів) і навіть смерть.

Історія написання

Новела «Модри Камень» має автобіографічну основу. Олесь Гончар як боєць радянської армії брав участь у звільненні Чехо-Словаччини. У 1945 р. його військова частина на два дні зупинилася в словацькому селі Гринаві, де він познайомився зі словачкою Юлією. Між молодими людьми спалахнуло кохання. Воно залишилося в серці митця на довгі роки, про що свідчать і його щоденникові записи, і зображення почуттів лейтенанта Сагайди до словачки Юлічки в романі «Прапороносці» та артилериста Сашка Діденка до мадярки Лорі в новелі «За мить щастя».

Новелу було опубліковано в 1946 р. в журналі «Україна». Примітно, що радянські критики прийняли її «в штики». «Модри Камень» викликав гостру полеміку. Одна з республіканських газет висунула письменникові тяжке звинувачення як «проповіднику зради Батьківщини»; стверджувалося, що політично незрілий автор пропагує космополітизм.

На той час оспівування кохання радянського солдата та іноземки було сміливим кроком, адже шлюби з іноземцями в Радянському Союзі засуджувалися, а в 1947 р. навіть бути заборонені. До того ж, незвична композиція й стилістика твору, зображення уявної розмови героя з мертвою Терезою дали підстави для критики письменника за містицизм і нехтування канонами соцреалізму.

Пояснення назви

Модри Камень – містечко в Східній Словаччині. Його назва перекладається як «блакитний камінь». Ця назва у творі постає своєрідним символом. Він має не одне значення, проте основним можна вважати силу кохання Терези до оповідача:

«Коли я глянув у цей момент [коли Тереза простягнула героєві руку] на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі».

Місце дії:

Словаччина

Час дії:

1945 р.

Історична довідка.Зауважте! Для кращого розуміння подій, описаних у новелі, варто пригадати деякі факти з історії, що стосуються участі словаків у Другій світовій війні.

За кілька місяців після вересня 1938 р., коли прем’єр-міністри Великобританії, Франції й Італії уклали з Адольфом Гітлером сумнозвісну Мюнхенську угоду про передачу до складу Німеччини Судетської області Чехословаччини, німці окупували й інші чеські області. Тоді ж словацькі нацисти на чолі з католицьким єпископом Йозефом Тисо захопили владу в Братиславі й проголосили Словаччину незалежною державою. Вони уклали союзну угоду з Німеччиною. Словацькі фашисти копіювали німецькі порядки, зокрема переслідували комуністів, євреїв та циган.

Словаччина взяла участь у Другій світовій війні на боці Гітлера: на Східний фронт вирушив 36-тисячний словацький корпус, що дійшов до передгір’їв Кавказу. Утім, варто зауважити, що більшість словаків не рвалася в бій, не бажаючи стріляти в представників слов’янських народів, таких близьких мовно та культурно: українців, білорусів, росіян.

Після розгрому німців під Сталінградом словаки почали масово здаватись у полон Червоній армії. До лютого 1943 р. уже понад 27 тис. словацьких солдатів і офіцерів опинилося в радянському полоні. Вони зголосились долучитися до Чехословацького армійського корпусу, що формувався в СРСР. Коли влітку 1944 р. війська 1-го й 2-го Українських фронтів вийшли до чехословацьких кордонів, словацькі фашисти, які боялися, що військові частини перейдуть на бік СРСР, запросили на територію країни німецькі війська.

Народ Словаччини відповів на це потужним Національним повстанням. Майже вся словацька армія перейшла на бік повсталих. СРСР надав повстанцям широку підтримку. На допомогу їм рухалася Червона армія. Проте до підходу радянських бійців німці жорстоко придушили повстання й стратили кілька тисяч партизанів, а близько 30 тисяч відправили в концтабори. Вцілілі повстанці відступили в гори. Врешті-решт, війська Другого українського фронту (за активної підтримки словацьких партизанів) у квітні 1945 р. перемогли німців та остаточно звільнили Словаччину.

Зважаючи на такий історичний контекст, ми можемо пояснити трагедію, що забрала життя героїв новели – Терезиного брата Францішека й самої Терези, що, як і чимало словаків, були симпатиками мирної Чехословацької республіки й засуджували союз словацьких нацистів із Гітлером. Зрозумілішим (з огляду на масовий перехід словаків на бік СРСР та потужне антинімецьке Національне повстання) стає й те, наскільки упередженим – якщо не ворожим – було ставлення німців до словаків загалом, про яке у творі сказано так:

«Для них [німців] що словак, то й партизан».

Композиція:

5 розділів. II, III та IV містять виклад сюжету, а I та V – це своєрідне художнє обрамлення.

Характеристика персонажів

Персонажі:

оповідач – радянський розвідник (імені його не вказано),
Ілля (розвідник, товариш оповідача),
Тереза,
її мати, батько та брат Францішек (батько та брат лише згадуються в розповідях Терезиної матері).

Головний герой

Про головного героя – розвідника – ми не дізнаємося з твору майже нічого. Можна зробити висновок, що він людина мужня, витривала, для нього дуже важливо сумлінно виконувати поставлені командирами завдання. Проте більший акцент у творі зроблено на особистих переживаннях цього розвідника. Випадкова зустріч зі словацькою дівчиною стає для нього вкрай важливою. Його вперше в житті підкорила жіноча врода.

Про це свідчить, наприклад, те, що він соромився дивитися на Терезині ноги, відводив погляд, але все одно бачив їх весь час. Вражений красою дівчини, герой соромився через свій подертий халат. Милуючись її гарною білою рукою, він звернув увагу на те, які червоні та незграбні його власні руки. Підкорили оповідача й чуйність, ніжність та дбайливість Терези. У новелі майстерно зображено зародження в його серці першого кохання.

Герой – дуже тонка, поетична натура. Найяскравіше підтвердження цього – його переживання після загибелі дівчини, уявні діалоги з нею, сповнені відчуття «трагічної чарівності» природи й життя.

Тереза

Тереза – словацька дівчина. У новелі немає як такого опису її зовнішності, згадано лише окремі виразні деталі: розпущені коси, білі стрункі ноги, білі й тонкі руки. Тереза «була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка». Про її характер можна сказати, що вона була дуже чуйна, співчутлива й добра, а водночас смілива та рішуча.

Дуже швидко в Терезиному серці зароджується почуття до молодого радянського бійця, і дівчина повністю віддається цьому почуттю. Впадає в очі й така риса Терези, як її релігійність: наприклад, відповідаючи на питання розвідника, чи чекатиме вона його, вона каже: «Хай пан бог видать, що буду».

«Хай пан бог видать, що буду».

Коли Терезу забирають, а згодом катують поліціянти, підозрюючи в допомозі партизанам, вона поводиться надзвичайно сміливо, саможертовно, не плаче й думає не про себе, а про здоров’я своєї матері та про розвідника, якого покохала.

Мати Терези

Цей образ окреслено досить побіжно.

«Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця».

Вона дуже любила свою родину: чоловіка, сина Францішека та Терезу. Загибель Францішека була для жінки величезним горем. Її показано як дуже співчутливу й привітну: це видно з того, як гостинно вона прийняла радянських розвідників, переживала, коли їм потрібно було покинути її дім. Найстрашнішим ударом для жінки стало вбивство її дочки. Після цього вона вже не мала, для чого жити.

Письменник майстерно показує її розгубленість після загибелі Терези:

«Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною».

Ця невеличка розповідь, сумна і неоднозначна, чудово ілюструє складність людських стосунків. А які враження новела викликала у вас?

Запитання і завдання

1. Яке враження справила на вас новела «Модри Камень»?
2. Визначте проблематику твору. Сформулюйте його провідну ідею. Чи актуальні події війни й трагедія людських душ у сучасному світі? Свою відповідь обґрунтуйте.
3. Схарактеризуйте образ Терези. Що він уособлює у творі?
4. Розкрийте, як зображує Олесь Гончар психологію душі людини в образі солдата-розвідника. Які його мрії?
5. Яка роль пейзажу в новелі «Модри Камень»?
6. Витлумачте символіку кольорів, які Олесь Гончар використав у новелі. Поясніть роль колористики в розкритті ідейного змісту твору.
7. Який особливий психологічний зміст закладено в назві новели «Модри Камень»? Поясніть її назву.
8. Як, на вашу думку, в новелі «Модри Камень» письменнику вдалося поєднати мрію і дійсність?

Дом.завд.

Записати аналіз новели в зошити

Перегляньте відео за посиланням

https://www.google.com/search?q=%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C+%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%80+%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B0+%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D1%80%D0%B8+%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%8C+%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7&oq=&aqs=chrome.0.35i39i362l8.6242499154j0j15&sourceid=chrome&ie=UTF-8#fpstate=ive&vld=cid:8b5dff80,vid:lqEfScC9omI

20.02.2023

Урок № 46-47

Тема:Автобіографічна основа кіноповісті "Зачарована Десна"Олександра Довженка

Історія написання кіноповісті.

«Зачарована Десна» (1942-1955)

Історія написання

Задум написати твір про своє дитинство й витоки творчості зародився в Олександра Довженка ще в 1942 р. У воєнні роки в «Щоденнику» він занотовує деякі спогади про своїх рідних та епізоди з далекого минулого. Вони були своєрідними терапевтичними сеансами для митця, якого в той час цькували за «Україну в огні». Як зазначав автор у «Щоденнику», у миттєвості занурення у спогади дитинства він і плакав, і сміявся, і відпочивав душею.

У повоєнний час розрізнені фрагменти складаються в уяві автора в задум цілісного твору. Письменник 30 січня 1948 р. занотовує:

«...написати книгу про своє життя в мистецтві.

Написати докладно й абсолютно одверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, у дитинство, у родину, природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання.

Що створило мене як кіномитця?

Яка література? Класика? Малярство?

Чи, може, пісні й думи? Чи вражливість бездонна й бездонна фантазія? Чи зачарована Десна?

Як я йшов на зйомку не готовившись, не маючи в цьому потреби. У мене все ставало ясним із початку створення сценарію».

У 1948 р. перша редакція «Зачарованої Десни» була завершена, але робота над твором тривала до 1955 р. Надруковано кіноповість у наступному році, однак зняти за нею фільм О. Довженко так і не встиг.

Ідейно-тематичні домінанти

Олександр Довженко розпочинає роботу над твором як митець зі світовою кінематографічною славою. Виникає запитання: у чому феномен і магія кіноповісті? Аби знайти відповідь на нього, нагадаємо, що автор повертається у своє дитинство, у той час, коли відбувається становлення особистості кожної людини. Він обирає форму спогаду-сповіді, у якій відтворює деякі події з життя, щоб «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Тема твору — спогади автора про дитячі роки та визначення чинників, що формували світоглядні основи митця.

Свою «природу» вже зрілий митець О. Довженко окреслив у «Зачарованій Десні так: «...й по цей день я ще не маю темряви в душі» та «Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя». Оце, напевне, і є ті джерела, з яких живляться всі, хто ознайомлюється з творчістю О. Довженка.

У кіноповісті зображено, як у селянському середовищі формувався світогляд митця. Насамперед — у його найближчому оточенні.

Прабаба Марусина — «поетеса» незлобивих прокльонів, які переходили в неї у своєрідні колядки: «Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прадід Тарас — уособлення добра, у нього «руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Дід Семен — оповідач старовини, що мав щедру уяву, «розмовляв із кіньми, з телятами, з травами, зі старою грушею й дубом — з усім живим, що росло й рухалось навколо». Дядько Самійло — неперевершений косар на все село. І, нарешті, Сашкові батько й мати — прекрасні зовні й душею, чесні люди, трудівники, на долю яких випало чимало горя. Обоє наділений внутрішньою красою, а разом вони — це той корінь, що формував і живив крону таланту майбутнього митця.

Водночас рідні Олександра Довженка в кіноповісті є уособленням усього українського народу. Тому саме національні та родинні традиції, підкреслює автор, і є витоками таланту митця. А відтак — він має пам'ятати про своє покликання служити рідному народу: «Ніколи не треба забувати про своє призначення й завжди пам'ятати, що митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом думати, що... так багато краси марно проходить мимо наших очей».

Зі сторінок кіноповісті постає Довженко-митець у щирій любові до народу та до рідної землі. Він поетизує людину-трудівника і світ природи, зображує їх у нерозривній єдності, що є необхідною умовою духовності. Вони (людина й природа) «зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну» — і в цьому ота магія О. Довженка, яка підкорила світ.

Природа, як і світ трудівників-селян, є, на думку Олександра Довженка, ще одним потужним джерелом формування світогляду митця. В «Автобіографії» він писав: «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем». У кіноповісті природа постає і як земля-годувальниця в образі городу, де мати з любов'ю насадила рослини, щоб усе «проізростало», і як нестримна стихія під час повені, і в образах свійських і диких тварин, птахів або незвичного й вигаданого лева. Але, безперечно, центральним образом є річка Десна. Вона для О. Довженка передусім — джерело прекрасного, уяви та фантазії, щастя та душевної рівноваги. Вона вічна, як вічний і народ, який живе на її берегах.

І світ природи, і люди постають у творі в особливому, романтичному зображенні. Малий Сашко зачудований світом, він вбирає всі його вияви, і навіть трагічні події (смерть прабаби Марусини, п'ятьох братів і двох сестер) сприймає по-філософськи врівноважено як частину земного буття.

Композиція

У «Зачарованій Десні» немає чіткого сюжету. Твір складається з окремих епізодів, об'єднаних між собою героєм — Сашком, які умовно можна назвати так: «Город», «Хата», «Відпрацювання гріхів», «Смерть братів», «Смерть баби й народження сестрички», «Повінь», «На сінокосі», «Коні», «Колядування», «У школі». Вони утворюють своєрідну романтичну сповідальну частину, розказану малим Сашком. Це спогади, які справили найбільше враження на хлопчика й емоційно врізалися в його пам'ять. Водночас у його розповідь час від часу втручається інший голос — зрілого митця, який із досвіду прожитого висловлює свої лірико-філософські роздуми про долю народу, завдання митця, про прекрасне й потворне, трагічне й комічне.

Особливістю композиції кіноповісті є часова двоплановість, у якій майже ідилічним картинам дитинства автор протиставляє непрості, а часом трагічні епізоди свого дорослого життя.

Образи

Щасливу пору дитинства Олександр Довженко зображує очима малого Сашка. Щасливу вже тільки тому, що то був час свободи, гармонії, природної людини, не затисненої в ідеологічні чи політичні лещата. У тому світі малий Сашко сам визначав, на що йому дивитися, що думати, чому радіти й чим засмучуватися. Тоді в хлопчика було відчуття, що він — центр Всесвіту і вся Земля обертається довкола нього: «Дивлюсь я на моє небо й повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом із нами...». Він був щасливий у всьому, і лев з'являвся «для щастя», і щасливим був навіть собака Пірат!

Ідея твору — заклик любити рідну землю, служити своєму народові, продовжувати національні та родинні традиції.

Художній хист малого Сашка формувався під впливом багатьох чинників. Один із них — народна творчість. Пісня була невід'ємною частиною життя селян. Вона звучала з вуст чотирьох братиків — Лавріна, Сергія, Василька й Івана, співала колискових мати, заводили сумної старці, що прийшли на бабині похорони, до бурлацької брався іноді навіть безголосий батько. А коли на Різдво до хати приходили діти співати колядки, буйній уяві хлопця не було меж. Слухаючи пісню про турецькі напади, Сашко уявляв себе витязем: «Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить із хати прямо на коня, і тут кінь мій скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця, — Святий вечір..."». Але найбільше малий Сашко «любив слухати клепання коси», що символізувало й музику, і красу, і гармонію, і працю. Вже дорослий митець зауважує: «...зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи».

Народна творчість пробуджувала в Сашка естетичні смаки, він сприймав світ за канонами краси. Хлопець захоплювався природою, але водночас бачив, що в людському суспільстві вона існує поряд із потворністю. Ось батько, з якого «можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів», одягнений убого; прекрасні в праці його родичі принижують гідність, б'ючись після косовиці до крові за стіжки; та навіть коні, на думку Сашка, правнуки кінського царя чи бога, які колись мали крила і возили на собі пророків, були в їхній родині худі і страшні. І заувага щодо цього дорослого митця: «...ні в житті ще, ні в письменстві не існувало хлопчика, що так би мріяв про кінську красу, як я, і так би соромивсь потворності».

Світ дитинства Сашка гармонійний. Як зазначає автор, «жили ми в певній гармонії із силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості й повноти життя». Нужду й злидні селянам компенсувала щедра природа, побутові негаразди чи стихійні лиха урівноважувалися вірою в заступництво вищих сил і гумором, гріх виправлявся карою і спокутою, навіть у Тихона Бобира «крива нога й та часом служила гармонії природи, її рівновазі».

Жанр

«Зачарована Десна» за жанром — кіноповість.

Кіноповість — різновид повісті, що призначена для екранізації, або сценарій, призначений для читання. З такої специфіки випливає використання в епічному творі засобів кінематографа.

До засобів кінематографа належать:

✵ панорамність зображення;

✵ фрагментарність, слабкий зв'язок епізодів-«кадрів», який, однак, не руйнує цілісного сприйняття змісту твору;

✵ докладне опрацювання діалогів, їхня стислість;

✵ швидка зміна епізодів-«кадрів».

Такі ознаки письма є особливістю індивідуального стилю О. Довженка.

Приклад «кінематографічності», фрагментарності в повісті «Зачарована Десна»: «Гукає в калюжі дід коваль Захарко. Мина хоче діда прохромить рогами. Голуби в небі. Зі стріх вода капле. Про пекельні муки співають старці. Пірат скаженіє. Поверх купи гною півень курку топче. Горобці на клуні. А я на лозі. Я гойдаюсь на мокрій лозі, і кашляю гучно, і регочу, щасливий: я чую весну. І так мені гарно. Усе таке веселе. І пахне все гноєм, пахне мокрим снігом, мокрою лозою».

Запитання та завдання. Домашнє завдання

1. Визначте основну тему, ідею, проблематику кіноповісті.

2. Поясніть, з якою метою О. Довженко вдається до двопланового зображення часу у творі.

3. Поясніть, які чинники сформували талант Довженка-митця.

4. Доведіть на прикладі деяких епізодів кіноповісті, що українському народу притаманні сентиментальність і гумор. Відповідь підтверджуйте цитатами.

5. Прокоментуйте цитати з кіноповісті:

✵ Автор про себе: «не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

✵ Оповідач про батька: «І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська».

6. Знайдіть уривок із твору від слів «Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає» до слів «І грім, хоч мати й лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду». Як характеризують Сашка його уподобання?

7. Схарактеризуйте образи батька, матері й діда Семена. Відповідь підтверджуйте цитатами.

8. Поясніть назву твору.

Напишіть роздум про О. Довженка, обравши епіграфом до нього слова Є. Сверстюка «Хто багато любив, тому багато прощається» або есе «Святість босоногого дитинства О. Довженка» (на вибір).

13.02.2023

Урок №44-45

Тема:Творча і трагічна доля Олександра Довженка

"Щоденник"

Довженко Олександр

ПОЕТ І РОМАНТИК КІНОМАТОГРАФА

Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм.

Олександр Довженко

Довженко став спадкоємцем великої шевченківської любови до України. Це був його вроджений злочин за большевицького режиму, який боявся любови як синоніму Бога. Бо то сила незбагненна, що всіх пересилює...

Євген Сверстюк

Пригадайте!

Які факти біографії О. Довженка та твори письменника відомі вам із попередніх класів? Якою особистістю постає митець у вашому уявленні?

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. на хуторі В'юнище (нині в межах смт. Сосниця Чернігівської області) у селянській родині. Навчався в Сосницькій школі, закінчив Глухівський учительський інститут, працював кілька років учителем у Житомирі, згодом вступив до Комерційного інституту в Києві. У столиці О. Довженко з усією пристрастю віддається громадській роботі, долучається до політичної діяльності.

Революцію 1917-1920-х рр. він зустрів з ентузіазмом, вітав історичний шанс народу побудувати свою державність. Радів, що буде «земля в селян, фабрики в робітників, школи в учителів, лікарні в лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Під час збройного конфлікту між більшовицькою Росією та УНР в 1918 р. він воює проти більшовиків на боці військ Петлюри. В 1919 р. Олександр Довженко потрапив у полон до більшовиків та був засуджений до страти, і лише випадок врятував його від розстрілу.

Олександр Довженко. Автопортрет

У 1921 р.він виїжджає на дипломатичну службу до Варшави, а згодом працює в Берліні. За кордоном вивчає європейське мистецтво, а коли повертається в 1923 р. на Батьківщину, застає вже іншу Україну — більшовицьку. Він мешкає в Харкові, працює художником-ілюстратором і карикатуристом у газеті «Вісті». Митець, чий світогляд був сформований у роки українських визвольних змагань, входить у коло близької йому за духом творчої інтелігенції національного спрямування. Це був натхненний час, коли дебютують Микола Хвильовий, Ю. Яновський, М. Куліш, Л. Курбас, М. Йогансен, ще не був розтоптаний талант В. Сосюри й П. Тичини. У середовищі митців українського відродження 1920-1930-х рр. зароджується й талант О. Довженка. Сашко, як він підписував свої малюнки, повний творчих планів. Хоч і не був письменником, стає членом літературного угруповання ВАПЛІТЕ, позаяк йому були близькі філософські й мистецькі погляди ваплітян, їхня філософія романтики вітаїзму. Водночас він захоплюється «великим німим» — кінематографом, тому 1926 р. переїжджає до Одеси та влаштовується працювати на місцеву кінофабрику. Тут він знімає свої перші учнівські фільми «Вася-реформатор», «Ягідка кохання» та «Сумка дипкур'єра».

Олександр Довженко. Автопортрет

В одному з останніх листів О. Довженко просив: «Допоможіть мені повернутися в Україну... Мені потрібно, щоби бодай з одного мого вікна було видно Дніпро, і десь там попід обрієм — Десну й чернігівські землі». На жаль, і досі прохання митця, навіть посмертно, не виконано.

* * *

Перший самостійний сценарій О. Довженко написав до фільму «Арсенал», і відтоді ця робота стала частиною його творчого процесу. Але вже кіносценарій до стрічки «Звенигора» авторів М. Йогансена та Ю. Тютюнника митець майже повністю переписує.

Сценарій фільму «Земля» присвячений колективізації на селі. Уже перші кадри — смерть 75-річного діда Семена — стають художнім узагальненням відходу у вічність патріархального світу українського селянина. Далі зображено, як комунари відбирають у куркулів землю та переорюють межі. За це головний герой комнезамівець Василь розплачується власним життям — гине від рук сина куркуля. Але фінальні кадри фільму звучать оптимістично — народжується дитина як символ майбутнього, проходить злива, яка очищує землю, виходить сонце й зігріває все суще, згуртовуються люди заради нового життя.

Кадр із кінофільму «Земля». Режисер Олександр Довженко.

У 1942 р. письменник розпочинає написання кіноповісті «Україна в огні». Цей твір — розповідь про окупацію Батьківщини та сумні роздуми про долю народу. Наскрізний образ твору — Україна, розтоптана більшовицькою владою та сплюндрована фашистськими загарбниками. Але, розтерзана, вона навіть у ворогів викликає захоплення.

В атмосфері суспільної відлиги О. Довженко пише кіноповісті «Зачарована Десна» про своє дитинство та «Поему про море», присвячену темі будівництва Каховської ГЕС.

Запитання та завдання

1. Прокоментуйте думку Є. Сверстюка про О. Довженка, винесену в епіграф, спираючися на факти біографії митця.

2. Поясніть, чому тема озаглавлена «Поет і романтик кінематографа».

3. Перекажіть два-три епізоди з біографії митця, які вам найбільше запам'яталися.

4. Поясніть творчий шлях О. Довженка від художника й кінорежисера до письменника.

5. Прочитайте донос на О. Довженка, віднайдений у його справі, що зберігається в Галузевому державному архіві СБУ. Спираючися на текст, поясніть причини творчої нереалізованості митця. Чому найщирішими й найправдивішими є його твори на воєнну тематику та автобіографічна кіноповість «Зачарована Десна»?

«Він доводить, що тому і відстає сучасна радянська література, бо вона покликана показати світу нову людину, народжену соціалізмом. А ця людина поки що тип негативний: неук, ледар, хуліган.

І чесний письменник, який любить свій народ і вірить у соціалізм, не може показати світу таке дітище соціалізму. Тому він мовчить, уникає цієї теми. Треба було б накинутися на сучасну людину, показати її огидність, але цього не дозволить Головліт — адже не можна ж компрометувати ідею соціалізму, який, виявляється, за чверть століття встиг створити масовий негативний тип людини й тільки одиниці великих людей. А одиниці — це не тип.

І ДОВЖЕНКО вважає, що створений негативний масовий тип — це результат вад соціалістичної системи». [Мова оригіналу — російська. Переклад наш. — Автори.].

Домашнє завдання

1. Коли О. Довженка ховали, друзі поклали йому в труну яблука. Чому? Аби відповісти на це запитання, перегляньте в мережі Інтернет кінострічку «Земля» та прочитайте історію Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка.

2. Опишіть у робочому зошиті автопортрет письменника. У чому його символічність?

«Щоденник»

Починаючи з 1939 р. і до кінця життя О. Довженко веде щоденник, у якому занотовує свої думки з приводу побаченого та пережитого. Частина тексту була назавжди втрачена.

Чому О. Довженко вів щоденник? Очевидно, в умовах, коли відверто висловити у творах свої думки й почуття він не міг, митець прагнув зафіксувати їх на папері щонайменше для себе. Та, безперечно, навіть за таких умов митець не виключав можливості, що колись за інших, сприятливих, обставин нотатки будуть оприлюднені, і тоді читачі дізнаються все про справжнього О. Довженка, чим він жив і що було мотивами його вчинків.

Письменник веде записи не щодня. Бувають проміжки в кілька днів і навіть місяців, однак часто події утворюють здебільшого самостійні блоки, об'єднані однією ідеєю, а всі розрізнені, на перший погляд, записи вибудовуються у цілісну картину сприйняття письменником свого часу. Його роздуми переважно монологічні, однак на сторінках часто можна знайти короткі виразні діалоги. З них постають яскраві типажі радянських кар'єристів, чиновників, бюрократів, байдужих до страждань народу навіть у найтрагічніші воєнні роки.

Для О. Довженка щоденникові нотатки ніколи не були фіксацією побутових і буденних подій. Він продумано обирає певні історичні чи особисті епізоди, які переказує стисло, але супроводжує їх коментарями. У них митець зосереджується на тому, як сприймає, осмислює та оцінює їх. Ось, наприклад, роздуми Олександра Петровича про вродливого й талановитого батька, який так і не зміг розвинути своїх талантів: «Життя батькове було нещасливе... Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік. Прожив він усе своє життя невдоволений, нездійснений ні в чому, хоч і готовий народженням своїм до всього найвищого й тонкого, що є в житті людства». А в іншому місці — пройняті болем рядки про поневіряння батька в останні місяці життя в окупованому Києві, смерть Сашкового брата Андрія, матір, яка співала колядки.

Найбільше уваги О. Довженко приділяє роздумам про долю українського народу. В умовах, коли лунали звинувачення, що під час окупації цей народ став зрадником, письменник піднімає голос на його захист. Він бачить патріотів-захисників Батьківщини.

Водночас митець шукає причини негідних учинків деяких своїх співвітчизників. Це передусім брак національного виховання: у школах не навчали історії, українці не знають національних героїв, за 25 років радянської влади не надруковано жодного українського словника, а також знищено найвизначніші пам'ятки культури. Звідси — антипатріотизм. «Яка ганьба! Яка мерзота! — вигукує О. Довженко. — Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не в нас».

О. Довженко зображує розправу радянського режиму над своїм народом. Зокрема, зазначає: «За 20 з чимось довоєнних років у ній [Україні. — Автори.] не прибавилось населення, хоч і стояла вона на першому місці в Европі по народженню, так вельми жадали боги. Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі». І з гіркотою він запитує: «...невже любов до свого народу є націоналізм?».

Митець викриває підлабузників, байдужих чиновників на війні, зневажливе й жорстоке ставлення радянської армії до українського народу на визволених територіях, абсурд радянського існування й діагностує: «Зло — від людської дурості».

«Щоденник» — аналіз історії власної душі, своєрідний спосіб психологічної самотерапії. Олександр Довженко часто передає неспокій, тривогу від подій, які переживає він і його країна. Страждання митця завжди спричинене його безсиллям щось змінити.

Чимало сторінок він присвячує переживанням, пов'язаним із критикою його «України в огні»: «Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" — це правда. Прикрита й замкнена моя правда про народ і його лихо», «Заборона "України в огні" сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу»; «Почуваю себе душевно пораненим. Не хочеться жити... Так не можна. Так гріх керувати митцями». Ці й подібні їм рядки — це не слабкість митця, а прагнення вилити біль на папір і таким чином погамувати себе.

Щоденник, а також мемуарна проза, листи, автобіографія в літературознавстві розглядаються як твори, які виражають найпотаємніші переживання автора. На відміну від інших жанрів, щоденник фіксує певні моменти життя в їхньому первісному емоційному сприйнятті. Це свіжі враження діариста¹, правдиве свідчення про історію країни та / або власну біографію, а відтак вони сповнені суб'єктивності, але позбавлені домислу.

¹ Від англ. diary — щоденник.

Значну частину щоденникових записів можна назвати творчою майстернею письменника. Тут фрагменти кіноповісті «Україна в огні», «Зачарованої Десни», «Повісті полум'яних літ», нереалізованого твору «Золоті ворота». У начерках майбутніх творів О. Довженко розробляє теми, сюжетні лінії, особливості характерів героїв, їхні репліки. Іноді здається, що письменник прагне швидко зафіксувати ідеї, які з'являються, аби їх не втратити. Ось, наприклад, такий фрагмент:

«Написати новелу чи епізод... у формі діалогу — може, про долю й характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, лишаючи народ свій темним і немічним у розумінні передової культури. Про відсутність вірності, про легку асиміляцію й безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини й історії».

Алла Горська. Довженко.

На сторінках щоденника О. Довженко формулює естетичний код усієї своєї творчості — краса. Він занотовує 30 квітня 1944 р.: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину».

«Щоденнику» притаманна, з одного боку, публіцистичність оповіді, з іншого — виразне ліричне начало, своєрідний романтичний стиль викладу думок, багата тропіка. Можемо сказати, що О. Довженко і в «Щоденнику» постає перед читачем неабияким митцем і великою людиною, яка своє життя підпорядковує служінню Україні: «Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на десять літ, аби зробити щось добре для свого народу, і більш нічого б не просив...».

Запитання та завдання

1. Поясніть жанрові відмінності між щоденником та автобіографією.

2. Прокоментуйте думку О. Довженка зі «Щоденника»: «І почуття гордості за свій народ — законне почуття». Чому вона була значуща для письменника й чи актуальна вона нині для вас?

3. Поясніть такі тези О. Довженка:

✵ «...не Україні одній я належу. Я належу людству, як художник, і йому я служу»;

✵ «Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє».

4. Розкажіть, які нові грані особистості митця відкрив вам Довженків «Щоденник».

Домашнє завдання

1. Довженковий «Щоденник» періоду 1941-1945 рр. об'єднайте в тематичні групи. Запишіть їх у робочий зошит.

2. Опишіть репродукцію картини Алли Горської «Довженко» та використайте щоденникові записи письменника для пояснення символіки образів на полотні.

06.02.2023

Урок №42-43

Тема:Воєнне лихоліття.

Участь українських письменників у другій світовій війні.

Україна під час Другої світової війни була ареною ідеологічної боротьби двох ворожих сил — комуністичного та німецько-фашистського режимів. З обох боків велася активна боротьба за вплив на свідомість українців. Однією з провідних у ці роки стала публіцистика як найдієвіший засіб впливу на читачів.

Літератори, що опинилися на підконтрольній гітлерівцям території України, на початку війни хотіли використати німецьку окупацію в національно-визвольній боротьбі проти комуністичного режиму. Вони почали організовувати незалежні українські газети й журнали культурно-просвітницької тематики.

У Харкові в газеті «Нова Україна» працювали Іван Багряний та Юрій Шевельов, на Волині в часописі «Волинь» — Улас Самчук, у Києві видавали «Українське слово» та «Литаври» О. Теліга, Олег Ольжич, легально діяли часописи «Сурма» та «Українські вісті» у Львові. Однак гітлерівська окупаційна адміністрація швидко зрозуміла їхню небезпеку для себе й ліквідувала всі друковані засоби інформації, що ставили питання про шляхи розвитку України, обстоювали інтереси рідного народу. Літераторів, які становили загрозу, або заарештовували (У. Самчук), або знищували (О. Теліга). В умовах підпілля ОУН-УПА друкувала видання «Ідея й чин», «Повстанець», «До зброї», «Самостійність», «За Волю України», інформаційні бюлетені. У них висвітлювалися питання визвольної боротьби УПА, розкривалася сутність антиукраїнської політики комуністів на теренах Західної України, публікувалися статті про справжні причини Голодомору 1932-1933 рр., про звірства органів НКВС.

Активними учасниками ідеологічного фронту були українські радянські письменники. Митці старшого покоління змушені були евакуюватися на схід Росії, в Уфу, і працювати в тилу (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра та інші). Майже третина літераторів Спілки письменників України воювали в армії, у підпіллі та партизанських загонах, працювали кореспондентами фронтових газет (О. Довженко, І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Воронько та інші).

Водночас на окуповану територію України закидали агітаційні друковані видання, підготовлені політуправліннями радянських фронтів. Їхнє завдання — мобілізація українського народу на боротьбу проти німецької влади, виховання патріотизму, антигітлерівська агітація. Публіцистика воєнного періоду позначалася активністю, закличністю, актуальністю, була пройнята вірою в перемогу і водночас виконувала роль інформаційно-літописну. Популярними жанрами публіцистики стали нарис, стаття, репортаж, фейлетон, памфлет. На перший план у засобах масової інформації — а це не тільки друковані органи, а й радіомовлення — виходив безпосередній вплив на людину, пробудження в неї чуттєво-емоційного відгуку на події, які переживала вся країна.

Першими відреагували на трагічні воєнні події поети. Уже 23-24 червня 1941 р. на газетних шпальтах з'являються передові статті та ліричні твори видатних українських поетів, які закликають об'єднати сили в боротьбі з ворогом. Такі жанри поезії, як вірш, пісня, марш, послання, дозволяють швидко й оперативно реагувати на події, викликати емоційний відгук у читачів. Лірика передусім стає закличною, бойовою, вона виховує патріотизм, підносить силу духу. Головна тема — радянська батьківщина. З надзвичайною силою література воєнних років піднесла образ матері, поєднавши в ньому й пафос жінки-матері з її вболіваннями за долю дітей, і пафос матері-України, яка знемагає в жорстокій війні.

Водночас література воєнних років дала зразки неперевершеної інтимної лірики. Вона возвеличувала вірність, материнську й синівську любов, уміння чекати й берегти кохання, віру в перемогу й повернення рідних додому.

Згодом з'являтимуться й ліро-епічні та епічні твори — поеми, балади, новели, оповідання, повісті, у повоєнний період — романи, які осмислюватимуть події війни ширше. Однак варто зазначити, що завданням української радянської літератури цього періоду було обслуговувати ідеологію, а не писати правду, тому вона була тенденційною та однобокою.

Законспектувати поданий матеріал у зошити.

30.01.2023

Урок № 40-41

.Тема: Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як перший пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за своє визволення в романі «Тигролови». Жанрові особливості твору.

Підручник: Українська література (рівень стандарту): підручник для 11 кл. закл. загальн. середн. освіти/ О. Авраменко. – К.: Грамота, 2019. – 256 с.

https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

Опрацювати тему: Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як перший пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за своє визволення в романі «Тигролови». Жанрові особливості твору (стор. 159-162).

Виконати: Опрацювати лекційний матеріал, читати роман «Тигролови», переглянути онлайн-урок, нотатки записати у зошити.

https://www.youtube.com/watch?v=-ALEYKnwRjI

Ключові поняття:

Пригодницький роман – (фр. roman d’aventures) – роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподіваним їх поворотом, великою динамікою розгортання. Для роману пригодницького характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.

Короткий літопис життя і творчості Івана Багряного

2 жовтня (19 вересня) 1907 р	Народився Іван Павлович Лозов’ягін (Багряний) у с. Куземині Зіньківського повіту на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині муляра. Зростав у м. Охтирці на Харківщині. Закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу
1926-1930 рр	Навчався у Київському художньому інституті. Диплома не отримав через політичну неблагонадійність
1926 р.	Поява перших творів у журналах «Глобус» та життя революції». Участь у літературній організації МАРС (майстерня революційного слова) так званих «попутників» разом із В. Підмогильним, Д.Фальківським, Б. Тенетою, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Є. Плужником, Т. Осьмачкою.
1927 р.	Вийшли збірки поезій «До меж заказаних», поема «Монголія».
1929 р	Надруковані поема «Аве Марія»та історичний роман у віршах «Скелька». Зазнав нищівної критики як «антирадянський поет» і «куркульський ідеолог».
1931 р.	Вийшла у Харкові збірка оповідань «Крокви за табором».
1932 р	Арешт і засудження на п’ять років таборів (Бамлаг).
1936 р	Втеча із заслання.
1937 р.	Переховування між українцями Зеленого Клину (Далекий Схід), одруження. Повернення додому, новий арешт.
1940 р.	Звільнення «за недостатністю матеріалів для повторного засудження з відбитими легенями і нирками. Нелегальне перебування на Харківщині.
1944 р	Перше видання цього роману під назвою «Звіролови».
1945 р.	Еміграція на Захід (через УПА до Словаччини, потім – Німеччини).
1946 р.	Друге видання цього роману під назвою «Тигролови», вихід у світ збірки поезій «Золотий бумеранг».
1946 р.	Перехід на легальне становище, перебування у таборі для переміщених осіб. Найняв приватне помешкання в Новому Ульмі (Німеччина), де вів активне творче й політичне життя – заснував газету «Українські вісті», організував МУР (Мистецький український рух), був організатором Українського молодіжного руху ОДУМ, ініціатором створення, а згодом лідером УРДП – Української революційно-демократичної партії. Виступ із памфлетом «Чому я не хочу вертатися до СРСР?»
1947 р.	Видано п’єси «Морітурі», «Генерал».
1948 р.	Вийшла п’єса «Розгром». З цього часу – життя під постійним наглядом лікарів, майже весь час – в лікарні. Часті легеневі кровотечі не припиняють праці письменника і журналіста. І.Багряний вражав лікарів і всіх, хто був поруч, неймовірною силою духу, не раз виходив переможцем із двобою зі смертю
1950 р.	Роман «Сад Гетсиманський» (про страхіття сталінських катівень).
1953 р.	Роман «Огненне коло» (про трагедію української молоді, яка воювала під Бродами у складі дивізії «Галичина»).
1957 р.	Роман «Маруся Богуславка» (перша частина незакінченої трилогії «Буйний вітер»).
25 серпня 1963 р.	Помер І. Багряний у лікарні за роботою над черговим рукописом (Новий Ульм, ФНР).
1965 р.	Вийшов друком роман «Людина біжить над прірвою» (про події Другої світової війни), присвячений другій дружині Галині Єлизарівні (українка, родом з містечка Здолбунів, дівоче прізвище – Тригуб), з котрою ростив двох обдарованих дітей – Нестора і Роксолану. Сина Бориса від першого шлюбу на батьківщині влада примусила звернутися до батька з викривальним радіовиступом, що для нього обернулося глибоким нервовим струсом, а для батька – критичним станом здоров’я. І. Багряний весь час пам’ятав про покинутих у Союзі дітей і заповідав молодшому синові Нестору «…знайти свого брата Бориса Івановича і сестру Наталку Іванівну, що десь «там», і допомогти їм, якщо будуть у біді».

Образи роману «Тигролови»

Григорій Многогрішний

Головний герой роману І. Багряного «Тигролови» — Григорій Многогрішний. У телеграмі про його втечу і розшук подаються такі прикмети: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор...» Судячи з прізвища, він — далекий нащадок славного козацького гетьмана Дем'яна Многогрішного. Юнак постає перед читачем людиною із сформованим характером. Про минуле його відомо мало — із спогадів самого Григорія про слобожанські луки, святкові гулянки молоді на Трійцю, пташині переспіви та про те, як уночі пасли коней, варили кашу... Одна з найголовніших рис Григорія Многогрішного — його самовіддана любов до батьківщини — України, до свого нещасного народу, їдучи в переповненому, непристосованому для перевезення людей поїзді «Владивосток: — Москва», він слухає сповіді обдурених владою земляків-заробітчан, і голова його наморочиться від болю і гніву.

Глибокий патріотизм Григорія, його сердечна й щира любов до України виявляються і в розмові з матір'ю Наталки про предківську українську землю, що як святиня збереглася в її пам'яті. Дуже боляче було йому думати, що немає вже його тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Природжена тактовність підказала хлопцеві, що треба змовчати, не розказувати правди матері Наталки, хай жінка «любить її такою, якою пам'ятає». Григорій милується побутом Сірків, їхньою вірністю біленій хаті, вишитим рушникам, рідній мові та звичаям. Він глибоко зворушений тим, як Сірки намагалися «наздогнати» Різдво, а потім святкували його, «як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам'ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками». І не дивно, що втікача підтримує й рятує саме маленька сірківська Україна. То — подарунок долі, дяка за цілеспрямованість і стійкість у простуванні до мети, за любов до батьківщини, куди герой хотів би повернутися визволителем і переможцем.

Друга визначальна риса Григорія Многогрішного — могутня воля до життя, і не абиякого, а гідного людини. Про це свідчить його непримиренність до несправедливого більшовицького режиму, а після ув'язнення — постійне шукання й використання найменших шансів для втечі. Так, напівзнищений фізично політв'язень виривається з божевільні, куди його незаконно запроторило «найгуманніше у світі» правосуддя, вистрибує на ходу зі «скаженого поїзда» — у ніч, у смерть, ігнорує небезпеку переслідування, навіть кидає виклик долі, вирушивши з тайги до Хабаровська. Григорій іде на полювання нарівні з досвідченими мисливцями, зважується на фантастично сміливі лови «кішок» - тигрів. Завдяки своїй сміливості та винахідливості разом з коханою здобуває жадану волю, перейшовши кордон і ставши недосяжним для всевладного монстра — НКВД — ОГПУ.

Батько Сірко

Привабливими рисами в романі наділені й інші персонажі. Це насамперед Сірки, теж, мабуть, нащадки славного гетьмана. Ось змальований у романі батько. Врятований Григорій його ще не бачить, але чує «дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома...» Потім зустрічає з полювання «вусатого дідугана, дебелого, високого, червоновидого, з волохатими грудьми» в мисливському спорядженні. Старий Сірко, мабуть, здогадується, що перед ним за людина, але виконує неписаний тайговий закон — допомогти потерпілому, пошанувати гостя: «Я не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий...» І Наталка підтверджує ці батькові слова: «Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочуть знати». Як міг, підтримував батько дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину, «по-своєму таки віку доживати». Невтомною працею, кмітливістю та одвагою здобував достаток для сім'ї, виростив з дружиною трьох хороших дітей.

Мати Сірківна

Мати вперше постає перед очима Григорія «...в очіпку і в рясній, стародавній спідниці», «їй понад п'ятдесят років, а вона виглядає ще молодо і бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий , якийсь тепліший, ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сива, разом з дочкою виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є... У сміливих щастя завжди є...» Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано, опоряджено за старим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Наталка й Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків. У серці матері — велика любов до цього суворого далекосхідного краю, де виросла, вийшла заміж, народила дітей і поховала близьких людей. Але, «як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий — далебі, журба бере, так би й полетіла туди». Мати й батько «з природної делікатності» Григорія не розпитували, проте видно було, що дуже йому співчували. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі люди, що уособили в собі кращі риси українського селянського й козацького роду.

Грицько

Грицько, Сірків син, «високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч. На ногах ічиги, на голові набакир кепка, з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик». Таким його побачив Григорій. Грицько став для нього другом і братом, навчив мисливських премудростей. Так само як і батьки, мовчки й делікатно підтримував втікача, навіть захоплювався його знаннями, силою та витривалістю (епізод, коли хлопці вночі ходили по воду для втомлених мандрівників). Молодий Сірко — вправний мисливець і звіролов, сміливий, з великою повагою ставиться до батьків, шанує традиції й звичаї старовинного козацького роду. Із сестрою вони інколи й сперечаються, але по-дружньому, в дрібницях. Коли ж йдеться про щось важливе, — Грицько за Наталку горою стане. Взагалі на Грицька завжди можна покластися.

Наталка

Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханим хоч на край світу хоч у пекло. Ця горда Лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому бути першою. Мати говорить про неї: «їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками... Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе, їй би треба хлопцем родитись...». Але разом з тим Наталка ніжна й любляча донька, вона тонко відчуває красу природи і живе у злагоді з нею, шанує предківські звичаї. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного. Неприступна й насмішкувата, сором'язлива й цнотлива дівчина ретельно приховувала своє кохання до Григорія. Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко — так, як підказує їй гаряче серце. Навіть те, що Многогрішний — вічний втікач, безпаспортний і над ним нависла смертельна небезпека, не зупиняє дівчину, бо «прочитала в його очах те, що було в його серці». Наталка готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї «Сіркова кров»), бо дуже хоче бути разом з коханим. Знаючи благородну натуру Григорія, вона не дає йому нічого сказати батькам, бо заради спокою й безпеки близьких людей він готовий збрехати, пожертвувати власним щастям. Прощаючись з рідними, дівчина бере з брата слово, що він дбатиме про батьків, берегтиме їх і не покине після одруження.

Наталка - на диво багатогранна особистість. У неї вроджена та яскраво виявлена жіночність. Народилася й виросла в уссурійській тайзі, знала свій родовід, свято зберігала пам'ять про дідів і прадідів, могла розповісти про кожного з тих, хто був зображений на фотографіях, що прикрашали Сіркову світлицю.

З перших хвилин знайомства Григорій відчув у Наталці людину його крові — сувору, гартовану, гонористу:

— Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а й узагалі людини його крові. Така юна й квітуча — і така сувора, гартована і гонориста.

Це-бо було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутися до нього рукою. Коли відчувала зверхність у ставленні до себе — ввічливо вибачалася, «чемність для неї така ж вроджена риса, як і краса».

Жорстокий світ нетрів загартував дівчину. Вона нарівні з батьком і братом орудувала зброєю, не відставала на марші, виконувала важку чоловічу роботу, але не уподібнювалася в усьому до чоловіків.

Вона зберегла в собі чисто жіночі риси, які не давали Григорієві спокою, чарували його. Що б вона не робила: чи сіяла квіти, чи ловила тигра, чи стріляла з рушниці, чи «лучила» рибу - усе виконувала вправно. «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина».

Нетрі зробили Наталку обережною й рішучою, тому вона не легковажить почуттями, змагаючись довгі місяці із собою. Уникає зустрічей із Григорієм, кепкує з нього, не підпускає близько до себе. Але у хвилини небезпеки вона поруч, щоб прийти на допомогу. Вона здатна на самопожертву заради коханого, тому перший раз прощається з ним навіки, даючи можливість вирішувати свою долю самому.

Образи ворогів

Образи ворогів у романі здебільшого узагальнені. Це поїзд-дракон, що везе безневинних людей на каторгу, на загибель. Він уособлює в собі всю тоталітарну систему. Поїзд ведуть потужні паротяги (паровози), що носять імена двох історичних постатей — головного ідеолога та виконавця страшного, антигуманного режиму — «Йосип Сталін» і «Фелікс Дзержинський». Ницість цієї системи виявляється ще й тому, що багато людей, часто навіть непоганих, вимушені були ставати «сексотами» — секретними «сотрудниками» в органах НКВД, шпигувати за іншими, входячи в довіру, виявляти «неблагонадійних». Це ми бачимо в розділі «Світ на колесах», коли один з ресторанних приятелів виявився саме таким агентом.

З конкретних негативних образів найповніше розкрито натуру майора Медвина, слідчого, який вів справу головного героя твору Григорія Многогрішного. Ось він сидить у вагоні-ресторані комфортабельного експресу. П'є вино і вивчає промову вождя. «Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілім експресі не тримається ніхто так... гордовито... з незрівнянним почуттям вищости». Його не зворушують ніякі екзотики й історії, бо він знає і може таке, що примусило б здригнутися навіть тигрів. Іде «на інше полювання», діставши «нове призначення, високу посаду...» Раптом майор дізнається, що втік його запеклий ворог — Многогрішний. Медвина тривожать зловісні спогади. Той в'язень, той «диявол в образі людини» стоятиме перед його очима вічно. «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка». А на самому початку цей в'язень сказав своєму мучителеві: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили — тисячі нас, замучених, закатованих...» І дійсно, майор відтоді не міг спокійно спати, а одружившись, «боявся ночувати вдома,..», особливо коли Многогрішний утік з божевільні, куди, його відправили. Незабаром того інженера піймали, і майор особисто постарався, щоб йому дали великий строк. І от маєш: знову втік. І знову перед Медвином стали «очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви». Ще раз із цим антигероєм ми зустрічаємося аж в кінці роману, Григорій випадково дізнався про приїзд у тайгу свого заклятого ворога і наздогнав його, «А Медвин — бравий герой, і грізний суддя та володар душ «людців», і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався... Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі... очі гидкого, сонливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові». Многогрішний убиває свого колишнього слідчого іменем усіхзамучених, вважаючи, що має на це моральне право. Так безславно закінчив своє нікчемне злочинне життя вірний сталінський служака, який виконував обов'язки не за службовим статутом, а з переконання, що може мучити, карати й милувати безневинних людей для задоволення власних амбіцій. Був покараний один злочинець, але скільки їх залишилося! Тільки повне засудження усім суспільством тоталітарної системи, реабілітація жертв сталінізму могли створити умови, за яких стало неможливим існування таких, як Медвин.

Д.З.

Записати хронологічну таблицю

Охарактеризувати головних героїв (письмово в зошити)

23.01.2023

Урок № 38-39

Тема:Література письменників "Празької школи".

Творчість Євгена Маланюка.

«ПРАЗЬКА ШКОЛА» ПОЕТІВ І ЄВГЕН МАЛАНЮК

У 1922-1928 рр. «український літературний ренесанс» розгортався по обидва боки від Збруча. Для широких літературних дискусій не ставав перепоною навіть кордон. Усі проблеми, які порушували на сторінках київських чи харківських видань, знаходили відгук у Львові та еміграційних центрах Праги й Варшави і набували там, насамперед завдяки Дмитрові Донцову та Євгенові Маланюку, виразнішої національної інтерпретації. Згодом на території радянської України запало «страшне провалля тридцятих» (Юрій Шерех (Шевельов)), з усього розмаїття «українського ренесансу», що перетворився на «розстріляне відродження», залишився тільки насаджуваний партією соцреалізм і зламані морально, а тому вже вірнопіддані літератори. Тож митці в еміграції взяли на себе місію утвердження «держави слова».

Письменники і письменниці української діаспори дбали про осягнення європейських естетичних горизонтів і власними творами протистояли нівеляції, що відбувалася в соціалістичному концтаборі, де український митець мав тільки один вибір: бути зламаним духовно і стати «співцем імперії» чи померти. Свою високу місію експатріанти1 з України - вчорашні старшини української армії, діячі мистецтва, політики - здійснювали на теренах Галичини, а також у двох еміграційних центрах - Празі та Варшаві.

1 Експатріанти - люди, які тимчасово мешкають в іншій країні, а не там, де народилися, отримали громадянство і виховання.

Саме у столиці Чехословаччини в міжвоєнні роки українські поети-емігранти сформували угруповання, відоме як «празька школа».

Натан Альтман. Портрет Анни Ахматової (1914)

Цікаво знати!

Термін «празька школа» ввів літературознавець Володимир Державин за аналогією до «паризької школи», яку так назвав у 1925 р. художній критик Андре Варно. Поняття «школа» він застосував як умовну назву для когорти митців, які жили й творили в Парижі з 1900 до 1926 рр. Серед них - Пабло Пікассо, Марк Шагал, Амедео Модільяні, Натан Альтман, Олекса Грищенко, Микола Глущенко, Василь Перебийніс.

До «празької школи» відносять талановиту літературну молодь, яка зуміла поєднати блискуче поетичне обдарування з високою місією служіння Україні. Євген Маланюк, Юрій Дараган, Олег Ольжич, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Липа, Галя Мазуренко власною творчістю формували образ України державної, прагнули створити поетичний міф України часів Русі й козацької республіки, відродити образ Києва як Третього Риму, надихнути сучасників «жадобою національного життя» (Є. Маланюк).

Творчість молодих літераторів ґрунтувалася на глибокому осмисленні всієї історії нації, причин чергової втрати державності. Також «пражани» виступали проти малоросійства. Намагаючись повернути історичну пам'ять, поети і поетки оновлювали українську літературу, зокрема її тематику. У їхніх творах домінували історичні мотиви, тонке ліричне сприймання рідної природи, любов до своєї нації, її минулого, всього величного й шляхетного, настанова на боротьбу й оптимізм. Їхня поезія, що містила ідею державності, була спрямована на пробудження національної свідомості народу. Орієнтуючись на «аристократизм духу», етику національного та громадянського, «пражани» намагалися поетичним словом витворити ідеал українця, мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і, наслідуючи подвиги своїх предків, готовий і здатний на героїчний чин.

Хоча майже для всіх «пражан» характерною була стильова домінанта неоромантизму, однак кожен із цих поетів і поеток мав неповторний авторський стиль.

Діалог із текстом( Письмово)

1. Проінтерпретуйте вислів «держава слова». Чому саме митці другої хвилі еміграції (в роки поразки УНР) взяли на себе місію її утвердження? Що це спричинило?
2. Поясніть значення терміна «школа» стосовно письменників, художників, музикантів. Як ви вважаєте, навіщо мистецтвознавці та літературознавці застосовують його?
3. Хто належав до «празької школи»? Чому це об'єднання має саме таку назву?
4. Проаналізуйте провідні мотиви творчості «пражан». Що нового в українську літературу привнесли ці митці й мисткині?
5. Об'єднайтеся в «малі» творчі групи і, використовуючи інтернет, підготуйте невеликі доповіді (7—10 речень) про поетичну творчість Олега Ольжича або Олени Теліги (на вибір).
6. Доведіть, що провідні ідеї творчості «пражан» і досі актуальні.

Діалоги текстів

1. Прочитайте уважно уривок із поезії Є. Маланюка.

Талант - ліричне джерело.

То ж - не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет - мотор! Поет - турбіна!

Поет - механік людських мас,

Динамомайстер, будівничий.

Повстань, майбутнього сурмач,

Що конструює День над Ніччю.

Підготуйтеся і проведіть у літературному блозі класу обговорення того, якого значення «пражани» надавали ролі поета й поетичного слова в духовному відродженні української нації. Проаналізуйте, як цей мотив поета-провідника еволюціонував від «Подражанія 11 псалму» Т. Шевченка та «Каменярів» І. Франка.( Усно)

2. Пригадайте основні мотиви новели В. Стефаника «Камінний хрест» (1900), що стосувалися першої хвилі еміграції українців і передусім ставлення до рідної землі, та порівняйте їх із провідними мотивами творчості «пражан». Проаналізуйте, як змінилося світовідчуття українських письменників/ письменниць за понад два десятиліття і що на це вплинуло. (Усно)

Мистецькі діалоги

1. Що ви довідалися про «паризьку школу» художників? Полотна яких живописців, що належали до неї, ви знаєте?
2. Розгляньте картину Натана Альтмана. Які кольори домінують на цьому полотні? Чи можна сказати, що робота виконана у стилі імпресіонізму? Що ви знаєте про російську поетку «срібного віку» Анну Ахматову?

ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897—1968)

Життєвий і творчий шлях

Народився Євген Маланюк 20 січня 1897 р. в містечку Архангород на Єлисаветградщині (тепер с. Новоархангельськ Кіровоградської області). Батько письменника Филимон Маланюк походив зі старовинного козацького роду, був освіченим. Від нього Євген успадкував любов до книжки й театру. Мати, донька чорногорця Якова Стоянова, з колишніх переселенців на козацькі землі, передала йому витончене сприйняття краси і любов до музики. У домашній бібліотеці Маланюків були твори українських письменників. Щоліта голова сімейства влаштовував у Архангороді «справжній театральний сезон» (Є. Маланюк).

Та чи не найбільший вплив на формування світогляду Євгена мав дід Василь. У його хаті панував «Дух україноцентризму» - барвистий світ звичаїв і обрядів, розповідей про історію України. Усе це згодом виявилося в історіософічності поезії Маланюка. Із дідової хати над річкою Синюхою поет взяв у життя і ностальгійно щемкий запах чебрецю, що згодом в еміграції озиватиметься до нього євшан-зіллям.

Важливу роль у формуванні світогляду Є. Маланюка відіграло й навчання в Єлисаветградському реальному училищі (де в різні роки освіту здобували Микола Садовський, Панас Саксаганський, Юрій Яновський). Тут Євген написав і перші поетичні рядки - щоправда, російською.

Юнак вступив до Петроградського політехнічного інституту, та з початком Першої світової його мобілізували до армії царської Росії. Він учився в Київській військовій школі, був командиром роти 2-го Туркестанського полку, а згодом - начальником кулеметної сотні. Коли 1917 р. почалася боротьба за українську державність, Маланюк став старшиною війська УНР, але після поразки армії УНР у 1920 р. разом з іншими українськими військовими опинився в Польщі, у таборі для інтернованих (м. Каліш). Саме там він став поетом-трибуном. Його поезія зародилася із гніву й болю за втрачену державу, з ностальгії за своєю землею, з відчуття обов'язку творити цю державу в слові.

Євген Маланюк переїхав до Чехословаччини, де 1923 р. закінчив Українську господарську академію.

Поет належав до «празької школи». Та його творчий доробок вирізняється особливою «мілітарною» образністю, ритмікою й фонікою. Його вірш, за висловом Святослава Гординського, «звучить чистим металом», а сам митець назвав себе «імператором залізних строф».

Перша збірка поезій Є. Маланюка «Стилет і стилос» (1925) цілком підтверджує цю характеристику. Поет свідомо обрав слово як зброю, узявши на рамена хрест поета-трибуна: «Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути».

Євген Маланюк із дружиною Богумилою та сином Богданом. Фото кінця 1930-х рр.

Уже в цій збірці зазвучали провідні мотиви: туга за рідним краєм, біль і гнів за програну битву, неприйняття малоросійства, віра у відродження Української державності. Тут з'являється образ «божевільної Офелії» «половецьких степів», що в наступних збірках викристалізується в образ «бранки степової» - поневоленої України. Уявний діалог із рідною землею то переростає в гнівні інвективи, то лунає каяттям і болем у віршах наступних збірок: «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939).

1929 р. поет повернувся до Польщі, де разом із Юрієм Липою створив літературну групу «Танк», редагував журнал «Ми», згодом співпрацював із «Вісником». Маланюк не вірив у можливість відродження державності України в новій імперії, адже незалежній Україні нема місця в жодній з імперій. Тож поглиблюється філософічність його поезії, з'являються мотиви передчуття руїни, страшної трагедії світу, що здригається і під кованим чоботом фашистських загарбників, і під лаптем східної орди. Митець оспівував сувору мужність воїнів, що захищають батьківщину, але не загарбників.

Поет змушений був залишити сина й дружину і виїхати до Німеччини (м. Регенсбург). Тут він став членом організації МУР (Мистецький український рух), яка прагнула «виробити концепцію другої української літератури поза радянською» (Юрій Шерех (Шевельов)).

1949 р. Є. Маланюк, рятуючись від переслідувань радянських каральних органів, виїхав до США. Там 1957 р. став співзасновником українського літературно-мистецького клубу «Слово».

В Америці побачили світ його книжки «Влада» (1951), «Проща» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). За життя автора було підготовлено до друку збірку «Перстень і посох», але вийшла вона в Мюнхені вже посмертно (1972).

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 р. Похований на цвинтарі Саут-Баунд-Брука.

Могила Євгена Маланюка на кладовищі у Саут-Баунд-Бруку (Нью-Джерсі, США). Надгробок зведено за проектом сина письменника Богдана Маланюка

Діалог із текстом (відповіді письмово коротко)

1. Розкажіть, як вплинула родина на творчість Є. Маланюка.
2. Коли і де Є. Маланюк почав віршувати? Як ви гадаєте, чому перші його поезії були написані російською?
3. Яким чином Є. Маланюк опинився за кордоном? Як склалося його творче життя і як вплинула на нього поразка УНР?
4. Поясніть, чому поет називав себе «імператором залізних строф».
5. Назвіть основні збірки поезій Є. Маланюка. Визначте, чим вирізнявся доробок поета серед творчості інших представників «празької школи».

Діалоги текстів

Самостійно прочитайте поезію Є. Маланюка «Пам'яті Т. Осьмачки». Порівняйте образ-символ чебрецю з образом-символом євшан-зілля М. Вороного і проаналізуйте їхні значення. Підготуйте невелику доповідь у зошити (коротко)

Ідея утвердження державності України у поезії Євгена Маланюка

Образ України - центральний у поезії Є. Маланюка, а ідея утвердження української державності - наскрізна для двох періодів його творчості (перший охоплює 1925-1943 рр., другий - 1944-1968 рр.).

«Він прожив поза Україною, але з Україною в серці».

Тарас Салига

Перший період характеризується болючими роздумами про недавню національну катастрофу, пошуками причини поразки державницьких змагань та усвідомленням власної місії вести боротьбу за волю України поетичним словом («Як в нації вождя нема, тоді вожді її - поети» («Посланіє»)). Це поезія вольової напруги. Основні мотиви у творах цього періоду - мотив покари за невміння зберегти «державну бронзу», за зраду малоросом-хохлом власної держави, боротьби з психічним комплексом рабства.

Андрій Надєждін. Портрет Євгена Маланюка (2001-2006)

Україна в поезіях ранніх збірок - це багатовимірна іпостась: мати, сестра, степова полонянка, зрадлива коханка, тому основою діалогу з нею автор робить інвективу.

Інвектива (від латин. invectiva oratio - лайлива промова) - творчий прийом, що полягає в сатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ.

Це не традиційний образ у вишневих садочках: Україна - то «відьма-сотниківна», то Чорна Еллада, то покритка Катерина, то Антимарія. З іншого боку, вона - Степова Еллада, налита «медом сонця». Земля вросла в поетові «кров і м'язи», тому він має право з праведним гнівом таврувати її пасивність: «Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, / Проклятий край, Елладо Степова?». Така складність і суперечливість цього образу зумовлена конфліктом між призначенням України відбутися як держава і «печенізтвом», відступництвом.

«Маланюк шукав сил, які б могли не його Україну зробити його Україною не деінде, не в Европі, а нібито в самій Україні, її майбутньому».

Юрій Шерех (Шевельов)

Щоб зрозуміти причини занепаду національної свідомості і втрати української державності в часи УНР, Маланюк звертається до історії. У праці «Нариси з історії нашої культури» він розкрив уплив грецької культури (землі Південної України колись належали античній Елладі) на традицію, яку успадкували українці із сивої давнини - прагнення до краси, повагу до людської особистості. Але надмірне захоплення красою породило «лагідну душевну мирність», відсутність «мілітарної готовності» до оборони своєї землі. Тому Маланюк називає Україну «Новою Елладою». Державницькі ж устремління принесли на нашу землю варяги, що причетні до постання Київської Русі.

Образові еллінської «душевної мирності», що переросла в покору, протиставлено символічний образ варязького міцного начала - державності. Поет тужить за героїкою днів, коли мужній лицар протиставив кочовому зайді волю й міць, йому «ввижаються полки Ольгерда1».

1 У Густинському літописі, в польських хроніках згадано бій 1362 р. литовського князя Ольгерда, який очолив українське та литовське військо й бився на Синіх Водах із монголо-татарами.

Образ степу («Під чужим небом», «Сонет про Орлика») постає як прокляття («відвіку покарано степом»), антонім «державної міці», дикий простір, адже звідти йшли на Русь кочівники, звідти своїм лаптем ступив на українські землі хижий московит, звідти прийшла нова - червона - орда.

У віршах першого періоду творчості розверзається безодня болю за неспроможність України обстояти власну державність («прийшла орда. Лишили олтарі ми»). Його глибина посилюється мотивами апокаліпсису («Молитва»). У збірці «Земля й залізо» (цикл «Полин») Маланюк таврує гнівними інвективами рабство духу, готовність покірно приймати поневолення: «Бо вороги не згинуть, як роса, / Раби не можуть вздріти сонце волі, - / Хай зникне ж скитсько-еллінська краса / На припонтійськім тучнім суходолі».

В образах-символах Мазепи, Орлика, Гонти втілено мотив варязької міці. У вірші «Уривок з поеми» ці лицарі волі, їхні нащадки («отамани курінні») постають перед внутрішнім зором поета міцні, «як криця». На початку вірша автор декларує власну генетичну закоріненість у тих ідеалах, за які полягло українське лицарство.

Поет активно використовує звукопис - завдяки багатим алітераціям передано пульсацію козацької крові в жилах нащадків: «І крізь папери, крізь перо, / Крізь дні буденні - богоданно / Рокоче запорозька кров / Міцних поплечників Богдана». Метафора («дикий вихор гопака») й метонімічний образ («залізної голови», «упевненої руки»), що стають чільними художніми засобами увиразнення ідеї твору, належать до образу-символу священної боротьби за Україну («Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти»). Важливу роль виконують і порівняння («херсонські прерії», що виростають до масштабів нової Січі, тощо). Образ херсонського вітру-кобзаря символізує волю, клич до боротьби.

Микола Підгорний. Портрет Пилипа Орлика (2010)

Літературознавці вказують на «симфонічність» - багатство звучання мотивів, їх органічне переплетення в ліриці поета.

Історіософічність - спроба осмислити й пояснити логіку історичних подій та їхнє значення. Історіософи вважають, що першопричини історичного процесу неможливо осягнути раціонально, а лише шляхом віри та інтуїції. Зокрема, Є. Маланюк теж тлумачив історію «не як знання, а як відчуття» (Ю. Мариненко).

У циклі поезій «Під чужим небом» тісно переплелись особистісні й громадянські мотиви. Поет-вигнанець тужить за рідною землею, його самотність підкреслена кільцевим обрамленням першої частини - повтором слова «чужий».

Але найбільших страждань завдає ліричному героєві те, що «кревний край кона в останній муці». В образі «дикуна» з ятаганом прочитується образ новітнього варвара, що прийшов із червоної Москви катувати Україну.

Ліричний сюжет циклу розгортається на композиційному прийомі антитези: в другому вірші паризьким брукам, прастарим вулицям Праги протиставляються такі до болю рідні «матернії руки», «стара солома рідних стріх»; комфортові європейського міста - «веселий вітер світлих літ». Своєрідним кульмінаційним центром стає образ убогого митаря, що шукає бодай слід своєї Батьківщини в чужині.

У третьому вірші мотив чужини, розлуки посилено використанням звукопису: ліричний герой карається відчуттям невиконаної місії - покари ворога. Палку любов до Батьківщини підкреслено посталими у спогадах образами степу, вітру, «веселої сині» Синюхи, вітряків на узгір'ях. Метафора «кришталевий вітер» посилює відчуття чистоти, життєдайності рідних просторів для ліричного героя. Емоційним епіцентром четвертої частини стає образ матері, що «вже не очікують мене». Неможливість повернення додому увиразнюється і згадкою про заупокійні служби, які править за душу Євгена «старенький піп».

У п'ятій частині ледь стримуваний біль вибухає мукою, що відчувається читачем майже фізично: риторичні запитання вводять мотив доріг, на яких загубилася доля, образ перекотиполя, перекупки-пам'яті, що глибоко «заховала всі сни». Це відчуття непоправності, неможливості повернути собі рідну землю підкреслює наскрізний образ вітру. Але навіть коли в приглушеній алкоголем свідомості все зникає, перед внутрішнім зором вигнанця постає « зоряний зір» Батьківщини й заграви боїв, у яких він і його друзі боролися за її незалежність.

Поет-трибун писав і про кохання (поезія «Земна мадонна», цикл «Один вечір»).

Твір «Один вечір» захоплює трепетною ніжністю до жінки, яку автор не називає, лише у присвяті пише: «Єдиній».

Як вважають дослідники, цикл був, імовірно, написаний під впливом бурхливого кохання Євгена Маланюка до Наталі Лівицької (пізніше, в заміжжі - Лівицької-Холодної). Доньку міністра УНР він зустрів на літературному вечорі в Подєбрадах. Наталя симпатизувала Маланюкові, але її серцем заволодів художник Петро Холодний-молодший. Євген важко пережив відмову. Він кохав Наталю все життя, а крах надій на взаємність, образа за «зраду» спричинилися певною мірою до появи образів Антимарії, половецької бранки1 у творчості поета.

1 Наталина прабабця була донькою татарського мурзи, яку прадід привіз на Полтавщину.

Наталя Лівицька (друга праворуч) разом із батьком, матір'ю та братом Миколою. Варшава (1920)

Однак це вже було пізніше. А початок взаємин окрилював Євгена, спонукав його поетичне слово звучати ніжністю й трепетним боготворінням Жінки.

Те, що Маланюк бачив у героїні поезії «Один вечір» рідну душу, підтверджують поетичні порівняння дівчини із «Жанною д'Арк українських степів», у погляді якої він ловить «зоряний спів» своєї Батьківщини, а її доля вигнанниці з рідної землі підкреслена образом «лілеї на зламанім стеблі». Поет різьбить профіль коханої жінки у слові, наче на вишуканій камеї1 («Вдивляюсь в профіль Ваш укохано-тонкий»).

1 Камея - прикраса з каменю чи черепашки, що має рельєфну різьбу.

Діалог із текстом (письмово коротко)

1. Розкажіть, у чому полягає історіософічність поезії Є. Маланюка. Чому поет вважає, що степ - це прокляття України?
2. Проаналізуйте вірш «Уривок з поеми». Розкрийте роль звукопису в цьому творі та основні художні засоби увиразнення його ідеї.
3. Визначте центральну проблему поезії «Напис на книзі віршів».
4. Назвіть основні образи й художні засоби, використані Маланюком у циклі поезій «Під чужим небом». Яка їхня роль у вираженні ідеї циклу?
5. Чи погоджуєтеся ви з думкою літературознавця І. Дзюби, що вірші Є. Маланюка написані «строгим і лапідарним» стилем, автор «не потопає у емоціях, а формує їх напругою думки»? Аргументуйте прикладами з поезій.
6. Поясніть, у чому полягає «симфонічність» лірики Є. Маланюка.
7. Чому поет приховав ім'я адресатки поезії «Один вечір»?
8. Проаналізуйте художні засоби вираження почуттів ліричного героя у вірші «Один вечір».

Діалоги текстів

1. Драматизм і трагічні колізії відносин Поета і Вітчизни, що виявляються у гнівних інвективах, часто й прокляттях на адресу останньої, досить поширені у світовій літературі.

Прочитайте уривок із твору Генріха Гайне «Сілезькі ткачі»: «Проклін отій нашій-ненашій країні, / Де сором та ганьба панують єдині, / Де гинуть дочасно хороші квітки, / Де в цвілі та гною живуть хробаки».

Порівняйте цей уривок із рядками з поезії Є. Маланюка (цикл «Діва-Обида»): «І сліз - пісні, й бандури - біль, / І та розслабленість ледача / І серця, й розуму, і рук - / Безсила насолода плачу / Безсоромно-плебейських мук... / Невже ж калюжею Росії / Завмре твоя широчина».

Що спільного в цих рядках?

2. Пригадайте з уроків історії України, що вам відомо про битву під Синіми Водами. Підготуйте короткі повідомлення про цю подію та її учасників. Як Євген Маланюк у своїй поезії звертається до цього періоду і які висновки робить? Чому поетові особливо близькі ці місця?(усно)

Мистецькі діалоги

1. Прослухайте вірші Є. Маланюка зі збірки «Земна мадонна» у виконанні народного артиста України Святослава Максимчука. Чим вразила вас ця поезія? Чи можна стверджувати, що майстерність декламації надає поезії нових відтінків сприйняття?
2. Розгляньте портрети Івана Мазепи, Пилипа Орлика та Івана Гонти, вміщені в цьому розділі підручника. Чи такими постають ці лицарі волі в поезії Є. Маланюка «Уривок з поеми»?(усно)

16.01.2023

Урок № 36-37

Тема: Аполітичність,наскрізна життєствердність у поезіях Богдана Ігора-Антонича

"Зелена Євангелія","Різдво".

Аналіз поезії “Різдво” Богдана-Ігоря Антонича стане у нагоді всім, хто вивчає українську літературу, вже ознайомився з біографією письменника і прочитав матеріал про його творчість. За допомогою цього матеріалу вам буде легше засвоїти найголовніше про цей вірш і грунтовніше підготуватися до уроку.

Рід: лірика.
Жанр: вірш.
Тематичний різновид: філософська лірика.
Тема: факт народження Христа.
Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.

Історія написання: в умовах польської експансії на Західній Україні Антонич відбувається як український поет, який шукає нових форм і продукує новий погляд на світ, поезію, де поєднуються християнська міфологія із традиційними національними фольклорними ідеями й образами.

Рік створення: 1934.
Збірка: «Три перстені».
Напрям: модернізм.
Течія: символізм, авангардизм, міфологізм.

Богдана-Ігоря Антонича складно віднести до якоїсь течії, оскільки його творчість характеризується винятковою вишуканістю й неоднозначністю, де національне злите зі світовим, міфологія з реальністю, раціональне з ірраціональним.

Мотиви:

«велике в повсякденні»;
«краса»;
«Батьківщина»;
«природа».

Образи:

людей: лемки у крисанях; Марія;
міфологічних істот (умовно): бог;
природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх;
предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі капелюхи); стріхи; долоні.

Символічні образи

Кожен образ у поезії є своєрідним символом:

сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос);
лемки (символ-аналог волхвів);
золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя);
місяць (символ батьківщини).

Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис:

«Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».

Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»).

Система віршування: силабо-тонічна.
Віршовий розмір: 4-стопний ямб
Строфа: чотиривірш (катрен). Римування: перехресне (абаб).
Художні засоби виразності: епітет, символ, інверсія.

Різдво

Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

Аналіз вірша "Зелена Євангелія", Б. Антонич:

Тема: гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.

Ідея: «Зелена Євангелія» — показати зелений світ, який для поета є священним.

Вид лірики: пейзажна.

Жанр : ліричний вірш.

Провідний мотив твору: гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.

Композиція твору. Вірш «Зелена Євангелія» — це лише дві строфи-катрени, але в них поет висловив і почуття ліричного героя, і красу землі, і її божественне начало.

Образи твору. Ліричний герой — людина, шо любить свою землю, її природу, оспівує весну, гірське село, місяць, усю багатобарвність і красу землі.

Художні засоби: епітети: «білі коні», «земля стобарвна» допомагають побачити багаті кольори землі;

порівняння: «весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;

омофони: «сонце — сон цей» використовує поет задля створення багатогранного образу — зорового, звукового, тактильного;

діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним.

Римування: «Зелена Євангелія» — перехресне

Віршовий розмір «Зелена Євангелія»: чотиристопний ямб із пірихієм

Записати в зошити літературні паспорти поезій

Вивчити вірш "Різдво" напам"ять.

16.12.2022

Урок № 33

Тема:Життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича

Богдан-Ігор Антонич. Біографія, життєвий і творчий шлях

портрет письменнника Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту (нині Польща) в сім’ї греко католицького священика. Його батько Василь Кіт змінив прізвище незадовго до народження єдиного сина.

Дитинство майбутнього поета припало на роки Першої світової війни. У це» час родина мусила багато переїздити, деякіиі час Антіяшчї жили у Відні, потім на ІІряшівшіші в Чехословаччині.

Початкову освіту Антонич здобув удома, а впродовж 1920-1928 рр. навчався u гімназії імені Королеви Софії у Сяноку. Далі були університетські роки: пост став студентом філософського факультету Львівського університету. Одночасно з університетськими студіями, брав участь у громадському та літературному житті Львова, входив до гуртка студентів-україністів при науковій секції товариства «Прихильників освіти». Важливим етапом його особиетіспого національно-культурного становлення стало оволодіння українською літературною мовою. Антонич із великим інтересом знайомився з сучасною українською поезією, зокрема з творами П, Тичини, М. Рильського, Є. Плужника. Захопившись віршуванням ше в дитячі роки, в університетський період поет постійно вдосконалював свою майстерність, багато часу приділяв художнім пошукам. Уперше з читанням власних творів він виступив 1929 раку як член товариства студентів-україністів. Перша поетична публікація Антонича з'явилась 1931 року в журналі + Вогні», надалі він активно видавав свої твори в періодиці.

1933 року Антонич закінчив університет, здобувши ступінь магістра філософії та польської філології. Поет знав декілька слов'янських мов, англійську іі німецьку мови. Наступний період життя бур для Аіггонича надзвичайно плідним у творчому плані. Він друкував свої твори в журналах «Дзвони», «Вісника, «Назустріч», «Наша культура», «Ми», виступав зі статтями на літературні іі мистецькі теми, брав участь у редагуванні журналів «Дажбог» і «Карби». Письменник випробував свої сили у прозі та драматургії. Збереглися незакінчена новела «Три мандоліни», фрагмент повісті «На другому березі», лібрето до опери «Донбуш».

Головним творчим здобутком Антонича є пензія, Сучасники відзначали надзвичайно стрімке творче зростання митця. Г'а життя пін видав збірки «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (193 і), «Книга Лева» (1936). Книжки «Зелена Євангелія» (1938) та «Ротації» (1938) побачили світ уже після його смерті. Критики називали Антонича «найбільшим після Франка національним поетом».

Помер Еогдан-Ігор Антонич 6 липня 1937 року на двадцять восьмому році життя.

«Лнтоничева стихія — це занурення у глибини природи, в прапервіс- ність світу, відчуття себе, свого духовного “я" ланкою в безконечному кільці метаморфоз, шо так яскраво виявилося в “Трьох перстенцях” (1934), “Книзі Лева" (1936), “Зеленій Євангелії" (1938). Його "осонценість”, “окриленість”, "оспіваність" приховують за зовнішньою оболонкою життєлюбства і оптимізму глибокий драматизм буттєвісного онтологічного плану; за сонцем тут неодмінно виглядає холодне, мертве світло місяця, перстень молодості й пісні неодмінно замикає перстень смерті як передумови і запоруки “вічної молодості"... '

Цікавим виявом сюрреалізму в українській поезії с незакінчена збірка Б.-і. Антонича "Ротації". Сам автор в інтерв’ю часописові “Назустріч" (1У35, № 15) назвав цей стиль “надреалістичним натуралізмом” міської теми. "Ротації”, за його визначенням, — це "місто в собі, місто — суть, місто — майже царина природи, місто — майже біологізоване...” Уже з цієї короткої самохарактеристики окреслюється антонич і вс: ький варіант сюрреалізму: тут немає й натяку на бретонівеький автоматизм письма, навпаки, домінує наскрізна концеитуальність задуму. Скульптурна монументальність образів, що творять фантастичні пейзажі, які нагадують чи то нагромадження ранніх геологічних епох, чи то хаос зруйнованих внаслідок апокаліптичної катастрофи гігантських міст, споріднює сюрреалістичні в із її Антонича з сюрреалізмом у живописі, зокрема з творами Д Кірко та M Андрієика, творчістю яких поет цікавився».

Мітки: біографія, конспект по біографії, біографія коротко, детально.

Поняття пов'язані з його творістю:

Міфологізм — відображення міфологічного мислення в літературі, використання письменниками з різними художніми цілями елементів давньої міфології.

Асоціативність (лат. association — зв’язок, поєднання) — властивість літератури, особливо філософської поезії, яка передбачає формування художнього змісту твору на основі різних історико-культурних смислів.

Запитання для самоперевірки

Початковий рівень

Назвіть поетичні збірки Б.І. Антонича.
Про якого відомого українського поета згадано у вірші «Вишні»?

Запишіть коротко біографію митця.

Дайте відповіді на запитання самоперевірки.

16.12.2022

Урок № 32

Тема:Розвиток української літератури в Західній Україні до 1939 року.

Перегляньте презентацію та відео за посиланням

https://ppt-online.org/495582

https://www.youtube.com/watch?v=3eN_E_udvjw

Виконайте завдання № 2 на стр.132 у підручнику.

09.12.2022

Урок №31

Тема:Контрольна робота

Творчість М. Хвильового, Остапа Вишні, Ю. Яновського, В. Підмогильного

І варіант

)

1. Справжнє прізвище М. Хвильового:

А) Фітільов

Б) Стрілець

В) Кандиба

Г) Деснюк

2. Кому М. Хвильовий присвятив твір «Я (Романтика)»?

А) Роману «Місто»

Б) М. Коцюбинському

В) «Цвітові яблуні»

Г) В. Підмогильному

3. У романі «Місто» описується:

А) любов головного героя до читання

Б) дитинство головного героя, котрий переїздить до міста

В) кар’єрний ріст головного героя

Г) нещасна доля головного героя

4. Кому належать слова: «Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!»

А. М.Хвильовий Б. Г.Косинка

В. Ю.Яновський Г В.Підмогильний Д. Остап Вишня.

5. Хто був ініціатором літературної дискусії 1925—1928 років?

А. Остап Вишня;

Б В. Підмогильний;

В М. Хвильовий;

Г Ю. Яновський.

6. На совісті чорного трибуналу новели «Я (Романтика») було розстрілів…

а) шість;

б) шість сотень;

в) тьма;

г) шість тисяч

ІІ. Встановити відповідність.

7. Установіть відповідність між героєм та назвою твору:

1. Данилко

2.Андрюша

3. Дід Панько

4. Стефан

А. «Моя автобіографія»

Б. «Місто»

В. «Сом»

Г. «Дитинство»

Д. «Я (Романтика)

8. Установіть відповідність між цитатою та автором:

1. «Дуже радісно, коли хтось помирає,- без Данилка ця справа не обходиться: прадіда кличуть читати, правнук іде за поминальника, отак удвох і годуються…»

2. «…почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик їдять".

3. « З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія».

4. «Долю своєï бритви вiн пiднiс до iсторiï громадянськоï війни…»

А. М. Хвильовий

Б. Ю.Яновський

В. В.Підмогильний

Г. Остап Вишня

9. Установіть відповідність місцем дії та автором:

1.м.Київ

2.будинок розстріляного шляхтича

3.село Турбаї

4.на річці на Осколі, що тече Харківщиною

А.М.Хвильовий

Б.Г.Косинка

В.Ю.Яновський

Г.В.Підмогильний

Д.Остап Вишня

ІІІ. Дайте обширну відповідь на одне запитання.

1..Напишіть міні-твір (роздум) на тему: «Чи став Степан Радченко щасливим? А чи завоював він місто?».

2. Напишіть есе «Поєднання гумору та ліризму в усмішках Остапа Вишні».

Творчість М. Хвильового, Остапа Вишні, Ю. Яновського, В. Підмогильного

ІІ варіант

1 Роман В. Підмогильного «Місто» характеризують як:

А) сатиричний Б) інтелектуальний В) історичний Г) вітаїстичний

2. Кульмінацією твору «Я (Романтика») є…

а) розстріл матері;

б) розгляд справи черниць;

в) допит і страта двох теософів - чоловіка і жінки;

г) зустріч з матір’ю, коли вона поливала м’яту.

3. Маргінальний образ українського інтелігента виведений у творі:

А «Місто» В. Підмогильного;

Б «Я (Романтика)» М. Хвильового;

В «В житах» Г. Косинки;

Г «Вершники» Ю. Яновського.

4. Оптимізм, любов до природи, людини, м’який гумор — це риси індивідуального стилю

А Валер’яна Підмогильного; Б Остапа Вишні;

В Юрія Яновського; Г Миколи Хвильового

5. Кому належать слова: «Арешт Ялового - це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я…»

А. М.Хвильовий Б.Ю.Яновський В.В.Підмогильний Г. Остап Вишня.

6. «Сом» Остапа Вишні за жанром

А. гумореска Б фейлетон

В оповідання Г усмішка

ІІ. Встановити відповідність.

7. Установіть відповідність:

1.Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?»

2.«король українського тиражу»

3.«Цвітові яблуні»

4.«Тому роду не буде переводу…»

А. М.Хвильовий

Б. Г.Косинка

В. Ю.Яновський

Г. В.Підмогильний

Д. Остап Вишня

8.Герой новели М. Хвильового «Я(Романтика)»

1.«…вірний вартовий на чатах ; трохи безумні очі. низенький лоб; він завше
нагадує каторжника»

2.«…невеселий комунар , коли треба енергійно розписатись під темною
постановою – «розстрілять», завше мнеться».

3.«…із широким лобом і білою лисиною , з холодним розумом і з каменем
замість серця; злий геній».

4. «…главковерх чорного трибуналу комуни, нікчема, яка віддалася на волю

хижої стихії».

А. Я

Б. Доктор Тагабат

В. Мужчина в пенсне

Г. Дегенерат

Д. Андрюша

9. Установіть відповідність між портретною характеристикою та героєм

1.“За свої двадцять п’ять він був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем, секретарем сільбюро Спілки робземлісу.”

2. «…лаяв багатирів, у яких пив, розповідав байки про попівські діла, і кричав…а його слухали й не перебивали, бо знали всі, що зараз заспіває, а після того співу нічого вже людині не треба»

3. «Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах. А решта книг читалася нiчого собi.Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський..»

4. «чекіст мимоволі..людина з нормальною психікою і чутливим серцем, який серед звірів фактично і сам став звіром».

А. Ригір («Вершники»)

Б. Я («Я(Романтика)»

В. Мусій («Вершники»)

Г. Остап («Моя автобіографія»)

Д. Степан («Місто»)

ІІІ. Дайте обширну відповідь на одне запитання.

1..Напишіть міні-твір (роздум) на тему: «Чи став Степан Радченко щасливим? А чи завоював він місто?».

2. Напишіть есе «Поєднання гумору та ліризму в усмішках Остапа Вишні».

09.12.2022

Урок № 30

Тема:Інсценізація фрагмента комедії "Мина Мазайло"

(розвиток усного мовлення)

Перегляньте відеоролик за посиланням

https://www.youtube.com/watch?v=S2ET82Ykkpk

Виконайте завдання № 7 (11,12)

07.12.2022

Урок № 29

Тема: Розвінчання національного нігілізму,духовної обмеженості в комедії Миколи Куліша "Мина Мазайло"

Серед усіх п’єс Миколи Куліша, «Мина Мазайло» мабуть є найменш відомою за межами України.

Вона єдина не має перекладу на російську мову, та й англійською були перекладені лише невеличкі уривки твору, у той час, коли інші п'єси автора неодноразово перекладалися на різні мови, і

ставилися на сценах зарубіжних театрів. Таке відношення до п'єси можна пояснити тільки тим, що прізвища та деякі вирази героїв, викликані грою на різниці фонетичних, морфологічних і лексичних норм російської та української мов, неймовірно складні для перекладача.

Основна тема твору

Відтворення проблеми українізації в країні на початку XX сторіччя. В «Мина Мазайло» М. Куліш сатирично змалював новітнє міщанство та засудив комплекс меншовартості, висміяв носіїв великодержавного шовінізму.

Персонажі

Ряд персонажів п’єси – явно носії тих чи інших суспільно-моральних вад і недоліків, оцінки яких у дослідників однозначно негативні. У цю групу дійових осіб входять Тьотя Мотя, Рина, Мазайлиха, Мазайло та Баронова-Козино. Їх об’єднують поверхневе світосприйняття, вкрай обмежений життєвий кругозір, нестійкі моральні принципи. В той же час, в кожному з них наявна та чи інша яскраво виражена риса, що створює з персонажа самостійний тип.

Мина Мазайло. Батько трьох дітей, харківський службовець, який мріє змінити прізвище на щось, на його думку, цікавіше і милозвучне, бо саме в прізвищі він бачить причини життєвих негараздів та соціальних поразок. Заради своєї нав’язливої ідеї Мина готовий відмовиться від українства і навіть розірвати зв'язок з рідним сином. Яскраво вираженою рисою характеру Мини є його наївне, дитяче прагнення до науки, яке виражається в винайденій ним електричній мухобійці і гучних фразах про систему кровообігу, середньому арифметичному і т.п.

Син Мокій. Юнак, без п’яти хвилин комсомолець, захоплений красою української мови. У творі він виступає начебто позитивним героєм, вивчаючім і захищаючім рідну мову. Він мрійник та романтик, маючій глибокі знання українського фольклору, літератури та історії. Але коли чує, що батько вирішив змінити прізвище, стає по відношенню до нього жорстоким і нестриманим, грубо кричить: «З новим прізвищем у криницю!». Мокій так занурений у свої книги, що ніяк не може укластися у рамки сучасних умов життя і навіть не може переконати у своїй правоті членів сім’ї.

Лина і Рина Мазайло. Мати й донька – міщаночки, цілком розділяють зневагу свого тата та чоловіка до всього, що пов’язане з українською мовою. Між собою ці дві жіночки спілкуються грубо, часто лаються та ображають одна одну, вважаючи себе розумнішою за іншу. Повсякденним заняттям Мазайлихи та Рини є плітки, обговорення, та виявлення заздрості до тих, хто, на їх думку зміг «влаштуватися» в житті. Те, що виходить за рамки їх розуміння, миттєво піддається грубому осуду і прокльону. Так, наприклад, коли Мазайлиха дізналась про те, що її син категорично відмовився змінювати прізвище, відразу пропонує проклясти його.

Тітка Мотря. Груба, недосвідчена, гостра на язик жінка, яка дуже ворожо налаштована до всього, що має відношення до української мови. Вона не соромиться висловлювати свої недалекі погляди, і хоча сама українка, вважає себе «руською». Коли на вокзалі Мотря побачила напис «Харків», вона з обуренням запитала «Навіщо іспортили город?», а також назвала «безобразієм» українську оперу «Тарас Бульба», у якій артисти співали українською мовою, яку вона вважає «австріяцькою вигадкою». Мотря навіть стверджує, що «прілічнєє бить ізнасілованной, чим українізірованной».

Дядько Тарас. Людина, яка виступає за збереження старих, іноді застарілих устоїв, не враховуючі нові умови життя. При тому, коли сімейство сперечається з приводу зміни прізвища, дядько виявляється слабшим за Мотрону, пропонуючи хоч би корінь прізвища, як показник роду, залишити. Але навіть в нього присутні висловлювання, які не позбавлені здорового глузду та любові до рідного краю.

Уля. Має повноцінний драматичний характер, вона – єдиний персонаж п’єси, особистість якого протягом всієї дії постійно змінюється та розвивається. У творі тільки вона знаходиться в cкладній ситуації тяжкого морального вибору. Правда, на самому початку п’єси вона постає перед нами в непривабливому світлі: тут вона така ж кокетка, як і Рина або «як усяка Уля ». Але протягом наступних актів читач має можливість простежити поступовий прогрес в її особистості. Духовне зростання Улі проявляється найяскравіше в двох епізодах четвертого акту. На початку акту виявляється, що їй вдалося відшукати в бібліотеці повний текст вірша, який сам Мокій давно не міг знайти. Тут ми бачимо яскраве піднесення Улі над Мокієм, бо на відміну від нього дівчина не «сидить одна в холодній хаті», не «ховається зі своїм українським язиком», а діє – відшукує те, що хотіла. Більш показовим є епізод пояснення Улі з Мокієм, де Уля, погрожуючи відїздом до Одеси, повинна була змусити Мокія міняти прізвище. Саме тут Уля стоїть перед традиційним конфліктом почуття і обов'язку, вона самовіддано приймає правильне моральне рішення: пригнічує свої почуття, щоб її улюблений чоловік міг відстояти свою позицію.

Баронова-Козино. Вчителька російської, яскраво вираженою якістю якої є вигадлива допотопна аристократія.

Аренський, Губа та Тертика. Друзі-комсомольці Мокія, які сприймаються у п'єсі як ідеологічний додаток, а не живі персонажі.

Дія перша (8 сцен)

Рина Мазайло повідомляє своїй подрузі Улі, що тато вирішив змінити прізвище Мазайло на щось більш благозвучне. Й висловлює побоювання, що її брат, який занадто захоплюється українською мовою, не погодиться з батьком, бо, навпаки, бажає, щоб до прізвища Мазайло було додане ще більш неблагозвучне «Квач». Щоб умовити брата змінити рішення, Рина з матір’ ю вирішили написати листа тьоті Моті у Курськ. Подумавши, Рина вмовляє матір надіслати тітці телеграму, щоб та якомога скоріше приїхала. Поки мати виходить складати текст телеграми, Рина умовляє Улю спробувати закохати в себе Мокія, який, згідно з її планом, повинен за коханням забути про свою українську мову.

До кімнати заходить Мокій. Рина знайомить подругу з братом, та намагається впевнити його у тому, що Уля, як і він, цікавиться українською мовою. Юнак починає з натхненням пояснювати значення українських слів, а Рина робить все можливе, щоб ввечері брат сходив з подругою в кіно. Повертається додому тато, який розповідає доньці та дружині, що у Загсі їм погодилися змінити прізвище. А також повідомляє, що знайшов для себе вчительку «Правильних проізношеній» – Баронову-Козину. Рина боїться скандалу тата з братом, тому вмовляє останнього мовчати з приводу зміни прізвища до того часу, поки приїде тітка Мотря. До кімнати входить Мокій, який, не помічаючи Мину, піднесено розказує Улі яке гарне прізвище Мазайло-Квач. Рина дізнається від Улі, що та сьогодні йде з Мокієм в кіно.

Дія друга (9 сцен)

Увесь час Рина вмовляє подругу прискорити «закохування» брата, який ще не здогадується, що сім’я знаходиться у процесі зміні прізвища. До Мазайло-старшого приходить вчителька «Правильних проізношеній». Саме від неї юнак вперше чує про майбутні зміни в сім’ї. Баронова-Козино намагається вчити Мину російській мові, натомість Мокій починає вчити українській мові Уляну.

Ускладнює обставини тітка Мотря, яка зневажає все українське, чим дуже дратує Мокія. Практично водночас з нею до Мини приїздить брат Тарас, який, навпаки, захищає все, що пов’язане з українською мовою та історією.

Дія третя (4 сцени)

Тьотя Мотя викликала племінника на дискусію, а юнак, в свою чергу, запросив на неї трьох друзів- комсомольців. Уля вже не однодумець Рини, бо захопилася українською мовою. В процесі дискусії дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, і він, поступаючись Мотрі, голосує за зміну прізвища, але пропонує залишити від нього хоч би корінь.

Дія четверта (16 сцен)

Уля хвалиться подрузі, що їй вдалося закохати в себе Мокія, і він запропонував їй жити разом. Рина миттєво вигадує план використати почуття брата до Улі, та намовляє подругу поставити йому умови: якщо він не погодиться на зміну прізвища, вона поїде жити у Одесу до тітки. Уля не може це зробити, бо палко кохає Мокія, та не бажає робити йому боляче. Після поцілунку юнака вона тікає.

Мина приносить газету, де повідомляється, що його прізвище вже змінили на Мазєнін, сімейство божеволіє від радості. Газету ставлять під скло у рамі. Мокій страждає у своїй кімнаті, дядько Тарас почувається нікому не потрібним. Привітати Мазєніних заходить вчителька Баронова-Козино. За нею з’являється Уля та три комсомольця – друзі Мокія. Сімейство пропонує їм прочитати в газеті про зміну їх прізвища, але один з комсомольців знаходить текст, де повідомляється, що за постійний «опір українізації» Мазайло-Мазєніна звільнено з посади.

Дуже стисло «Сатирична комедія «Мина Мазайло» – п’єса без позитивного героя. Особливості сюжету»

👋 Якщо нема сил читати стислий переказ твору Миколи Куліша «Мина Мазайло», то можна його послухати…

Питання та відповіді

До якого жанру відноситься твір «Мина Мазайло»?
За визначенням самого автора, п’єса «Мина Мазайло» – сатирична комедія. Але у ній має місце трагічність становлення української мови, загнаного та заляканого народу, тому твір вважають
трагікомедією.

Який образ хотів розкрити автор, описуючі головного героя твору – Мини?
Під «маскою» Мини драматург хотів показати типового українського перевертня, який здатен на все заради особистої вигоди: він цурається власного роду, рідної мови, традицій, бажає змінити прізвище, і, навіть, ладен піти на конфлікт з рідним сином.

Які проблеми розкриває автор у своєму творі?
У «Мина Мазайло» Микола Куліш розкрив проблеми української мови, комплексу меншовартості, батьків і дітей, уміння відстоювати власну думку.

Законспектувати поданий матеріал у зошити.

Прочитата комедію у скороченому варіанті.

02.12.2022

Урок № 27-28

Тема:Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша

Микола Гурович Куліш (1892-1937) – український драматург, представник «Розстріляного Відродження».

Народився 18 грудня 1892 року в с. Чаплинка Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз Херсонська область) у бідній селянській родині.

1901-1905 рр. – хлопець навчався у сільській школі в Чаплинці.
1905-1909 рр. – навчання у вищій початковій школі в Олешках.
1909-1913 рр. – здобуття освіти у приватній гімназії в Олешках. Із тодішніх захоплень у літературі – Сократ, Платон, Шекспір, Шиллер, Байрон, Шевченко і Достоєвський, на дозвіллі – Євангеліє від Іоанна.
1914 р. – М. Куліш надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, його зарахували на перший курс. Проте університетська освіта не відбулася: почалася Перша світова війна і юнака було мобілізовано.
1915 р. – М. Куліш закінчив школу прапорщиків та вирушив на фронт. Воював під Вільно, на Волині та в Галичині.
1917 р. – розпочався суспільно-політичний шлях М. Куліша. Його обрали депутатом на військовому з’їзді Західного фронту, що відбувався у Луцьку. Цього ж року М. Куліш повернувся до своєї родини в Олешки. Він організував у Дніпровському повіті культурно-політичне українське товариство «Просвіта», працював міським головою.
З липня по листопад 1918 р. – за політичну діяльність і погляди драматурга було вперше заарештовано та ув’язнено на 5 місяців. Він був відомою громадсько-політичною постаттю в Дніпровському повіті. М. Куліш прагнув до об’єднання сил соціалістичного спрямування й докладав чимало зусиль до створення союзу лівих партій.
У липні 1919 р. – драматург офіційно вступив до партії більшовиків. У період активізації національно-громадянської війни керував у Херсоні формуванням Дніпровського селянського полку. Події 1917-1920 рр. в Україні М. Куліш оцінював як логічне продовження її попередньої національно-духовної історії. У більшовицькому русі відстоював платформу, що одержала назву «націонал-комунізму». На українському півдні М. Куліш був визнаний військовим діячем, про якого говорили, що «у громадянську війну тут у нас, на Херсонщині та Одещині, командував полком і творив чудеса хоробрості» [Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. Частина перша – К., 1968, c. 52]
1922 р. – працював у системі губернської освіти в Одесі. Переймався проблемами організації та розвитку національної школи, у якій пріоритетними ставали формування української культури, ментальності, національної гідності.
1925 р. – М. Куліша обирали на посаду шкільного інспектора Наркомосвіти УРСР. Митець переїхав до Харкова. З-посеред товаришів та колег з’явилися М. Хвильовий, О. Вишня, О. Довженко, Л. Курбас, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, Ю. Яновський, Ю. Смолич, Г. Епік, О. Досвітній, М. Яловий, А. Любченко, М. Йогансен, І. Сенченко, О. Слісаренко та інші. Співпрацюючи разом з Миколою Хвильовим, Михайлом Яловим у ВАПЛІТЕ, драматург гостро виступав проти формальної українізації, підставляючи цим себе під удар. Не раз на різноманітних творчих зборах йому закидали надмірну захопленість національною проблемою.
1928-1929 рр. – ліквідація літературних організацій «ВАПЛІТЕ» і «Пролітфронт» та згортання політики українізації.
8-11 червня 1929 р. – відбувся Всеукраїнський театральний диспут у Харкові, де попри настанови партійних можновладців УРСР, Лесь Курбас і М. Куліш відстоювали авангардистське розуміння театру.
1933 р. – драматург дуже важко пережив самогубство свого друга Миколи Хвильового. Лесь Курбас був заарештований, «Березіль» закрили, М. Куліш опинився без заробітку і під постійним наглядом.
14 червня 1934 р. – М. Куліш був виключений з партії як контрреволюціонер.
7 грудня 1934 р. – М. Куліша заарештували, звинувативши в належності до сфабрикованого владою Всеукраїнського терористичного центру, і відправили на Соловки. Митець був страчений в урочищі Сандормох. Його останній лист до родини датований 15 червня 1937 р.

Записати біографію Миколи Куліша (коротко у зошити)

Перегляньте відео за посиланням

https://www.youtube.com/watch?v=8u3NU6mcGKs

25.11.2022

Урок № 25-26

Тема:Оптимізм,любов до природи,гумор усмішки Остапа Вишні "Сом"

Усмішки Остапа Вишні – улюблені гуморески багатьох українців. У сьогоднішній статті аналізуємо твір «Сом» зі збірки «Мисливські усмішки».

Коротко про автора, аналіз твору, скорочений переказ – усе, що потрібно під час підготовки до ЗНО!

Коротко про автора

Справжнє ім’я Остапа Вишні – Павло Губенко.
Письменник-гуморист.
За популярність його прозвали «королем українського тиражу». Через особливості тематики творів його названо «поетом полювання».
Засновник жанру «усмішка» в українській літературі:

Усмішка– особливий різновид гуморески, поєднання побутових замальовок із авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.

Аналіз твору «Сом»

Рік написання

1953

Літературний рід

епос

Жанр

усмішка (гумореска)

Тема

гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з’їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна ідея

виховання любові до природи.

Композиція

Твір складається з 4 частин.

1 частина – читача запрошують побувати на річці Оскіл і помилуватися краєвидами.
2 частина – дід Панько застерігає туристів бути обережними біля ковбані (водойми), в якій живе сом.
3 частина – розповідь про сома, який тягав за собою паровий катер.
4 частина – розповідь героя-оповідача про те, як живляться соми і як їх ловити.

Особливості гуморески «Сом»

У гуморесці «Сом», як і в усіх «Мисливських усмішках», Остап Вишня широко використав гротеск та гіперболу, контраст між справжнім і вигаданим, змішування ліричного, сатиричного й фантастичного.

Усмішка «Сом» – оригінальне поєднання народного анекдоту й пейзажної лірики.

Персонажі

оповідач;
дід Панько.

Герой усмішки «Сом» дід Панько – знавець безлічі мисливських вигадок і побрехеньок, але разом з тим щирий любитель й охоронець природи.

Скорочений переказ

1

За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. Її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою. І скрізь сила-силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись тими білими лілеями, й тихо пісню співають.Чарівна річка Оскіл!

А скільки там диких качок! Як сядете на човна, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються…

Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста.

2

Далі йде діалог оповідача із місцевим жителем – дідом Паньком.

Дід Панько розповідав, що там така глибочінь — і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить — і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом!

Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив’язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку.

Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід — пана. Довго водили, поки й витягли рибину — пудів на п’ять! Розчинили — а там таке, що й поперелякувалися.

Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав — немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з’їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти.

Коли діда питали, чи він не бреше, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом начебто проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера би проковтнули, та шуму бояться.

3

Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на Дніпрі, аж раптом повз нього проти води промчав човен — і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу.

Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни до сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.

4

Наприкінці твору описуються особливості риби сом та розповідається, як його краще ловити. Сом — риба осідла. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві нібито можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін.

«Інтересна риба сом!»

Наприкінці оповідач запевняє, що вся ця розповідь про сома – абсолютно серйозна, тут немає жодної вигадки.

Гумор — інтелектуальна здатність людини помічати в явищах їхні комічні сторони. На перший погляд, твори Остапа Вишні не дуже серйозні, проте пізнавальні і повчальні, вчать любити і цінувати природу, а ще вони продовжують життя, якщо вірити теорії, що сміх та почуття гумору впливають на довголіття.

Записати в зошити паспорт усмішки

Прочитати скорочено.

18.11.2022

Урок №23-24

Тема:Трагічна творча доля Остапа Вишні.

Письменник і його час у гуморесці "Моя автобіографія".

За особливостями природи свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне, глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів творення комічного

Павло Михайлович Губенко (літературний псевдонім - Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечві, поблизу містечка Грунь Зіньківського повіти на Полтавщині у незаможній багатодітній родині.

Михайло Кіндратович, батько майбутнього письменника, довго ніс осоружну царську службу-муштру. Нарешті звільнився. Але де ж притулок знайти? У пошуках роботи опинився аж тут, в хутірці з химерною назвою: Чечва. Найнявся служити в маєток поміщиці-німкені фон Рот.

Зустрів таку ж, як і сам, роботящу та дотепну на слово дівчину - невдовзі Параска Олександрівна Балаш стала Михайловою дружиною. Обоє були письменниками, любили жарт, щиро кохались у піснях. У гуморесці "Моя автобіографія" Остап Вишня підсумовує: "А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному".

По закінченні двокласної школи хлопець навчається у військово-фельдшерській школі в Києві. З 1 вересня 1917 року Губенко - студент історико-філологічного факультету Київського університету.

Друкуватися почав 1919 року. "Про велике чортзна-що", "Антанта", "Демократичні реформи Денікіна" - перші політичні фейлетони сатирика на етму викриття білогвардійщини. В них помітне самобутнє художнє мислення Павла Грунського (так підписував свої ранні твори Остап Вишня), яскравий індивідуальний стиль.

То був справжній громадянський подвиг молодого письменника. Павло Грунський знав: за такі повні презирства і гніву слова йому загрожує розстріл. Через багато років Остап Вишня в щоденнику "Думи мої, думи мої... " запише: "Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові".

У своїх оригінальних "Розповідях про неспокій" Юрій Смолич вперше проливає світло на таку обставину: "Взагалі, не було б Блакитного, то, можливо, не було б і Вишні". Мається на увазі кам'янець-подільський період творчості: "Не знаю, що то були за газети і чи сильно були вони націоналістичні, та тільки Вишня з'явився пізніше в Харкові, ним відразу ж зацікавилися (ЧК), і був Вишня заарештований.

Невідомо, яка б була його дальша доля, коли б не почав клопотатися його долею Василь: добувши ті фейлетони, що публікував Вишня, переконавшись, що вони не були ні націоналістичними, ані антирадянськими, Блакитний через Центральний Комітет партії, членом якого він був, та через ВУЦВК, депутатом якого він теж був, визволив Вишню і привів до себе в редакцію.

Павло Грунський почав працювати в газеті "Вісті" перекладачем. "Перекладав я, перекладав, - читаємо в гуморесці "Моя автобіографія", - а потім думаю собі:

"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім - письменником можна бути. От скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я, - думаю собі, - робитиму". "Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати".

Вперше літературний псевдонім Остапа Вишні з'явився 22 липня 1921 року. В газеті "Селянська правда" був опублікований фейлетон "Чудака, їй-богу!", в якому автор устами наївного, щирого і кмітливого пастушка Остапа дотепно викриває подвійну мораль окремих попів-зальотників.

У 20-х - на початку 30-х років Остап Вишня працює в газетах та журналах "Вісті ВУЦВК", "Селянська правда", "Червоний перець". Друкує фейлетони, усмішки, сатиричні нотатки з приводу найрізноманітніших явищ, подій, фактів внутрішнього і міжнародного життя. "Популярність Вишні ширилася із швидкістю лісової пожежі, він заволодів умами й серцями багатомільйонних читацьких мас у місті й на селі, його книжки розкуповувались одразу. нарозхват... ".

Пише Остап Вишня натхненно, швидко, дотепно. Тільки за два роки (1923-1924) в одних "Вістях ВУЦВК" сатирик опублікував п'ятсот творів.

Фейлетони й гуморески Остапа Вишні виходять окремими книжками: "Діли небесні" (1923), "Вишневі усмішки (сільські) (1923), "Кому веселе, а кому й сумне", "Ану, хлопці, не піддайсь!" (обидві - 1924), "Вишневі усмішки кримські" (1925), "Лицем до села" (1926), "Вишневі усмішки кооперативні", "Вишневі усмішки літературні", "Вишневі усмішки театральні" (1927), "Вишневі усмішки закордонні" (1930). Переважна більшість їх перевидавалася на рік по чотири-п'ять разів.

У процесі натхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр - усмішка.

Усмішка - це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: "Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмішка" нашіше від "фейлетону".

Автор "Вишневиз усмішок" освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

Секрет дивовижної популярності Остапа Вишні, як уже зазначалося, у його єдності з рідним народом. Як сонце, як повітря. І коли вже Вишня "волею судеб" "зробився" письменником і визначилася його робота, він свідомо думав про одне:

Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш, - тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, - щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, - щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися.

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, - ніякого більше "гонорару" мені не треба.

Я - слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!

Таке найзаповітніше кредо Вишні-художника, Вишні-громадянина. Не випадково Павло Михайлович підкреслював: "Скажу тільки - працював чесно!" І це народ відчував, оцінив. Нагородив чародія сміху щирою любов'ю. Бо він, писав Максим Рильський, письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова.

За особливостями природи свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне, глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів творення комічного.

Законспектуйте поданий матеріал.(коротко у зошити)

Прочитайте гумореску "Моя автобіографія" і запишіть сюжет у зошити.

11.11.2022

Урок №21-22

Тема:Контрольна робота.

Творчість М. Хвильового, Остапа Вишні, Ю. Яновського, В. Підмогильного

І варіант

)

1. Справжнє прізвище М. Хвильового:

А) Фітільов

Б) Стрілець

В) Кандиба

Г) Деснюк

2. Кому М. Хвильовий присвятив твір «Я (Романтика)»?

А) Роману «Місто»

Б) М. Коцюбинському

В) «Цвітові яблуні»

Г) В. Підмогильному

3. У романі «Місто» описується:

А) любов головного героя до читання

Б) дитинство головного героя, котрий переїздить до міста

В) кар’єрний ріст головного героя

Г) нещасна доля головного героя

А. М.Хвильовий Б. Г.Косинка

В. Ю.Яновський Г В.Підмогильний Д. Остап Вишня.

5. Хто був ініціатором літературної дискусії 1925—1928 років?

А. Остап Вишня;

Б В. Підмогильний;

В М. Хвильовий;

Г Ю. Яновський.

6. На совісті чорного трибуналу новели «Я (Романтика») було розстрілів…

а) шість;

б) шість сотень;

в) тьма;

г) шість тисяч

ІІ. Встановити відповідність.

7. Установіть відповідність між героєм та назвою твору:

1. Данилко

2.Андрюша

3. Дід Панько

4. Стефан

А. «Моя автобіографія»

Б. «Місто»

В. «Сом»

Г. «Дитинство»

Д. «Я (Романтика)

8. Установіть відповідність між цитатою та автором:

2. «…почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик їдять".

3. « З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія».

4. «Долю своєï бритви вiн пiднiс до iсторiï громадянськоï війни…»

А. М. Хвильовий

Б. Ю.Яновський

В. В.Підмогильний

Г. Остап Вишня

9. Установіть відповідність місцем дії та автором:

1.м.Київ

2.будинок розстріляного шляхтича

3.село Турбаї

4.на річці на Осколі, що тече Харківщиною

А.М.Хвильовий

Б.Г.Косинка

В.Ю.Яновський

Г.В.Підмогильний

Д.Остап Вишня

ІІІ. Дайте обширну відповідь на одне запитання.

1..Напишіть міні-твір (роздум) на тему: «Чи став Степан Радченко щасливим? А чи завоював він місто?».

2. Напишіть есе «Поєднання гумору та ліризму в усмішках Остапа Вишні».

Творчість М. Хвильового, Остапа Вишні, Ю. Яновського, В. Підмогильного

ІІ варіант

1 Роман В. Підмогильного «Місто» характеризують як:

А) сатиричний Б) інтелектуальний В) історичний Г) вітаїстичний

2. Кульмінацією твору «Я (Романтика») є…

а) розстріл матері;

б) розгляд справи черниць;

в) допит і страта двох теософів - чоловіка і жінки;

г) зустріч з матір’ю, коли вона поливала м’яту.

3. Маргінальний образ українського інтелігента виведений у творі:

А «Місто» В. Підмогильного;

Б «Я (Романтика)» М. Хвильового;

В «В житах» Г. Косинки;

Г «Вершники» Ю. Яновського.

4. Оптимізм, любов до природи, людини, м’який гумор — це риси індивідуального стилю

А Валер’яна Підмогильного; Б Остапа Вишні;

В Юрія Яновського; Г Миколи Хвильового

А. М.Хвильовий Б.Ю.Яновський В.В.Підмогильний Г. Остап Вишня.

6. «Сом» Остапа Вишні за жанром

А. гумореска Б фейлетон

В оповідання Г усмішка

ІІ. Встановити відповідність.

7. Установіть відповідність:

1.Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?»

2.«король українського тиражу»

3.«Цвітові яблуні»

4.«Тому роду не буде переводу…»

А. М.Хвильовий

Б. Г.Косинка

В. Ю.Яновський

Г. В.Підмогильний

Д. Остап Вишня

8.Герой новели М. Хвильового «Я(Романтика)»

1.«…вірний вартовий на чатах ; трохи безумні очі. низенький лоб; він завше
нагадує каторжника»

3.«…із широким лобом і білою лисиною , з холодним розумом і з каменем
замість серця; злий геній».

4. «…главковерх чорного трибуналу комуни, нікчема, яка віддалася на волю

хижої стихії».

А. Я

Б. Доктор Тагабат

В. Мужчина в пенсне

Г. Дегенерат

Д. Андрюша

9. Установіть відповідність між портретною характеристикою та героєм

А. Ригір («Вершники»)

Б. Я («Я(Романтика)»

В. Мусій («Вершники»)

Г. Остап («Моя автобіографія»)

Д. Степан («Місто»)

ІІІ. Дайте обширну відповідь на одне запитання.

1..Напишіть міні-твір (роздум) на тему: «Чи став Степан Радченко щасливим? А чи завоював він місто?».

2. Напишіть есе «Поєднання гумору та ліризму в усмішках Остапа Вишні».

04.11.2022

Урок №19-20

Тема:Світовий мотив підкорення міста в романі Валер'яна Підмогильного "Місто".

Образ українського інтелігента Степана Радченка в романі "Місто".

Аналіз роману «Місто»

Жанр: урбаністичний роман.

Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози ХІХ ст., бо автор орієнтувався на європейський роман ХІХ — початку ХХ ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

Історія публікацій. Роман завершений письменником у 1927 р., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.

Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.

Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.

Особливості сюжетної лінії. Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив

тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще

жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді.

Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна.

Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти.

І він до нього покликаний». Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі… на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття.

Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя.

Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому,

що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).

Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця

людина напише книгу.

В. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення.

Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя.

Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

Характеристика образу. Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страждатиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійсності.

Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан відчував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).

Дати відповіді на запитання:

Які проблеми міста й села порушує В. Підмогильний у романі «Місто»?
Які особливості сюжетної лінії в романі?
Чому роман «Місто» — психологічний твір?
Простежте, як розвиваються стосунки головного героя з жінками. Які почуття переживає Степан до кожної з жінок?

Степан Радченко — головний герой твору, приїхав до Києва, щоб здійснити свою юнацьку мрію — вступити до інституту, вивчитися й повернутися в село з новими знаннями, підняти занедбану культуру, розкрити селянам очі, розширити перед ними обрії, «вернутись на село новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя». Проте дуже скоро він розмірковує про безперспективність життя в селі та й самого села, соромиться того, що він селянин і всіма способами намагається забути своє походження. Місто вабить його своїми вогнями, ритмом життя, а «село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога». Степан намагається пристосуватися до міста, змінює свою поведінку, зовнішній вигляд, манеру рухатися й говорити, міняє ім’я Степан на, як йому здається, милозвучніше Стефан. Він зрікається минулого швидше, ніж воно стає минулим.

Вступивши до вищого навчального закладу, герой твору відчуває себе розумнішим не тільки за своїх однокурсників (він старший за випускників шкіл, устиг і повоювати, й попрацювати), а й за деяких викладачів, а тому відвідує лекції дедалі рідше й рідше, поки й зовсім не покинув навчання. Вища освіта здавалася йому зайвою, адже він видав свій перший твір, підготував до друку першу книжку, читав лекції з мови, отримував зарплату й гонорари, став чиновником від літератури, переселився в нову квартиру, обростав зв’язками й потрібними знайомствами. Здається, життя вдалося, але чому ж він почувається таким самотнім і нікому не потрібним? Що ліпше він облаштовує свою квартиру, то незатишнішою вона здається і тим менше до неї хочеться повертатися після служби. Іноді в нього виникає бажання все кинути, поїхати в село, де життя просте й зрозуміле, люди говорять те, що думають, де дівчата, ставши дружинами, не влаштовують вечірки, не палять цигарки, а народжують і виховують дітей, порають господарство, догоджають чоловікові. Тут, у місті, він зустрічався з різними жінками, і всі вони якось змінювали Степана, впливали на його подальше життя. Найзрозумілішою була Надійка, дівчина з села. Та дуже швидко вона набридла Степану своєю наївністю й обмеженістю. Тамара Василівна (Мусінька), дружина крамаря, у якого жив Степан, стала його коханкою. Немолода жінка спочатку привабила хлопця своєю досвідченістю, але він не мав ніяких планів щодо їхнього спільного майбутнього і легко відмовився від її кохання. Зоська, міська дівчина, привабила героя своєю неординарністю. Таких дівчат він ще не зустрічав, а тому захопився нею, навіть надумав одружитися, але на вечірці, де мав освідчитися, відмовився від дівчини. Рита, балерина, сподобалася Степанові своєю витонченістю, але вона сама не хотіла серйозних стосунків. Жодна із знайомих жінок не відповідала запитам героя, бо він сам не міг визначитися у своїх смаках.

Степан переходить через світ студентства, так і не здобувши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища, живе у світі міської богеми, проводить час серед видавців, поетів, театральної публіки, але скрізь почувається незатишно, бо насправді не має свого затишного куточка. Він так і не написав свою давно вимріяну «повість про людей», бо насправді людей він не любив і не поважав. У ньому постійно живуть і борються між собою добро і зло: він тягнеться до хорошого, але чинить зло й не страждає через те, що Мусінька не без його втручання постаріла й опустилася, Надійка відмовилася від своїх юнацьких мрій, Зоська покінчила життя самогубством. Він скептично, а то й іронічно сприймає себе та навколишній світ і разом з тим не хоче щось змінювати. Сумує за селом, але нізащо не повернеться туди, де змушений буде обробляти землю, спілкуватися з людьми простими й неосвіченими; йому доведеться забути про широкі вулиці міста, театральні вистави, зустрічі з привабливими жінками, про богемне життя, затишну квартиру, про м’який диван і привабливий вигляд із широкого вікна на шостому поверсі теплого будинку. Словом, Степан Радченко — маргінал, людина, яка не вписується в одне середовище через своє походження, а в друге — через свій світогляд.

Законспектувати поданий матеріал і виконати завдання.

Виконайте завдання № 5 (1-8) на стр.92 у підручнику.

Підручник О.Авраменко "Українська література"11 клас

28.10.2022

Урок №18

Тема:Життєвий і творчий шлях Валер'яна Підмогильного.

Автор інтелектуально-психологічної прози,перекладач.

Дитинство і юність

Валер'ян Підмогильний у молоді роки.

Народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплі (зараз Самарський район міста Дніпро) в бідній селянській родині. Його батько, Петро Підмогильний, народився у селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині. Землі своєї не мав. Працював в економії в селі Чаплі спочатку конторщиком, пізніше касиром. Петро Підмогильний помер у 1933 в місті Ворзель^[3],.

Валер'ян у 1910—1918 роки навчався в Першому катеринославському реальному училищі, яке закінчив з «відзнакою». Потім навчався з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив.

Друкуватися почав ще з школи під псевдонімом Лорд Лістер. У шкільному журналі він публікував свої пригодницькі оповідання. 1917 року було написане оповідання «Важке питання». 1919 року написав оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі» та опублікував оповідання «Ваня» та «Старець» у катеринославському збірнику «Січ». До першої збірки Підмогильного, яка була опублікована 1920 року й мала назву «Твори Т. 1», увійшло 9 оповідань: «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий Бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».

Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах. Так у 1920—1921 роках Підмогильний вчителював у Павлограді на Катеринославщині. У цей період важливу роль в становленні творчої особистості Підмогильного відіграв літературознавець Петро Єфремов, брат Сергія Єфремова.

Київський та Ворзельський періоди

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік.

Валер'ян Підмогильний (у центрі зліва) й учні ворзельської школи, 1921

1921 року Підмогильний переїхав до Києва, де працював бібліографом Книжкової палати. У 1921—1923 роки, коли в Києві лютував голод, залишив місто й викладав українську мову та політосвіту у Ворзельській трудовій школі. 1921 року письменник одружився з донькою ворзелівського священника Катрею Червінською, актрисою Театру юного глядача. Тоді ж написав цикл «Повстанці».

1922 року Валер'ян разом з дружиною переїхав з Ворзеля до Києва, де оселився в будинку недалеко від Сінного базару, на розі Великої Житомирської. У 1922 р. виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». Він активно приєднався до літературно-мистецького життя.

1923 року в журналі «Нова Украïна» (Прага), було опубліковано новели Підмогильного з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий». Цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його «контрреволюційноï діяльності». У ЛНВ під псевдонімом було надруковано новелу «Комуніст».

1924 року вийшла друком книжка Підмогильного «Військовий літун», а 1926 року — окреме видання повісті «Третя революція». Разом з Євгеном Плужником у 1926—1927 роках він підготував два видання словника «Фразеологія діловоï мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Меріме. 1927 року була опублікована збірка оповідань «Проблема хліба» та роман «Таïс» Анатоля Франса у перекладі В. Підмогильного. 1928 року у Харкові виходить друком роман «Місто». У цей же час Підмогильний відвідав Німеччину, Чехословаччину «для налагодження творчих зв'язків».

Валер'ян Підмогильний, 1928 р.

Підмогильний брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років. 24 травня 1925 року він виступив у великій залі Всенародноï бібліотеки перед представниками літературно-громадських організацій,

1930 року в Москві в перекладі російською мовою виходить роман «Місто». Проте загальна атмосфера, особливо в колах інтелігенції, ставала дедалі гнітючішою. Підмогильного виводять зі складу редколегії журналу «Життя й революція», його твори майже не друкують.

Загибель

8 грудня 1934 року Валер'яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії».

На всіх допитах Підмогильний відповідав слідчим: «Винним себе не визнаю». Коли допити стали жорстокішими, зробив офіційну заяву:

Беручи до уваги, що за Вашою заявою матеріал у моїй справі достатній для віддання мене до суду…, я даю таке сумарне зізнання:
Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу.
Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив.
Про існування подібних організацій, про їхню діяльність або діяльність осіб, зв'язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах.
Тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі.

Проте 11 січня 1935 року в протоколі з'явилося «зізнання» Підмогильного про те, що він нібито належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Так звана «група» складалась із сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г. Епік, О. Ковінька, Євген Плужник. Серед звинувачень Підмогильному в протоколі наводиться його вислів про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду». На допиті 19 січня 1935 року прокуророві Українського військового округу Підмогильний сказав: «Я не належав до організації. Я вважав, що постанови партії по національному питанню в життя не проводяться… Для мене представниками партії в літературі були Хвильовий, Яловий, Шумський».

Раніше були заарештовані друзі Підмогильного В. Поліщук та Василь Вражливий, а також Григорій Косинка, найближчий побратим зі спілки МАРС (майстерня революційного слова). Після самогубства Миколи Хвильового та М. Скрипника, практично того ж розстрілу без суду, за вироком — вороги, «терористи» в вузьких колах називали Постишева «душителем українського народу».

Без свідків і адвокатів виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 року засудила Валер'яна Підмогильного та інших заарештованих у цій «справі» на термін «десять років з конфіскацією особистого майна». Невдовзі Підмогильний був доправлений до Соловецького табору особливого призначення.

У соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. У його листах до дружини і родичів згадується невелика повість про життя одного будинку, потім оповідання, а з весни 1936 року Підмогильний неодноразово згадує в листах про те, що працює над романом «Осінь 1929», в якому йшлося про початок колективізації в Україні. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти», щоб звільнити місце для нових мучеників режиму. Разом із Валер'яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії було розстріляно більше 1000 в'язнів, серед них Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол.

Валер'яна Підмогильного було реабілітовано 1956 року^[4].

На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних, яка розташована на 31-й ділянці.

Прочитавши життєпис В.Підмогильного,складіть перелік творчих здобутків митця з 1920 по 1934 роки,і запишіть його в зошит.

Виконайте завдання №4 на стр.91,

3а посиланням перегляньте відео

https://www.youtube.com/watch?v=ULuoowqVm8M

28.10.2022

Урок №17

Умовність фабули,зміщення часопростору в романі.

Роман “Майстер корабля” Юрія Яновського: стислий виклад та аналіз

Роман “Майстер корабля” Юрія Яновського можна вважати першим мариністичним романом в українській літературі. Текст роману надзвичайно поетичний, у ньому відлунює романтика моря, морських подорожей. Герої твору розповідають історії про власні пригоди в морі.

Імена персонажів екзотичні: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), Сев, Тайах. Але герої мають своїх прототипів. Сам оповідач – це Юрій Яновський, який згадує про свої молоді роки та роботу на одеській кінофабриці.

Композиція роману своєрідна. Він має 4 епіграфи.

Події роману подаються не в хронологічному порядку. Твір має обрамлення – на початку і в кінці ми бачимо сивого То-Ма-Кі, який пише свої мемуари, згадуючи молодість.

Стислий виклад

Оповідач – сімдесятирічний редактор То-Ма-Кі – розповідає про свою молодість, роботу на кінофабриці. Прототипом То-Ма-Кі є сам Юрій Яновський, а в описах міста простежуються риси Одеси 1920-х років.

Ще один герой твору – Директор кінофабрики (прототип – Павло Нечеса): Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, — до речі, він і був колись моряком. То-Ма-Кі розповідає історію про те, як Директор свого часу уникнув смерті – він мав виходити в море на кораблі, що розставляв міни, але перед виходом напивається, втрачає свідомість, а коли приходить до тями за тиждень, дізнається, пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів. Відтоді матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цідить у рот по краплині.

В одному з уривків оповідач подає свою характеристику: Уявіть собі юнака — невисокого і стрункого, з сірими очима і енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й відчути приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те й інше для любовного вірша. Людина без ідеалів, бо не знає авторитетів, без ворогів, бо вважає, що друг і ворог — два обличчя одного тіла, егоїст, бо не знає нікого не егоїста, цинік, бо так називають людей з їхніми думками, працівник і ледар в один час, бо думає, що людина працює для ліні й лінується для того, щоб працювати.

Є у творі й образ Сева – щирого друга оповідача, прототипом якого є Олександр Довженко: Художник Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився. За це він дозволив собі відпустку на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста й буде ставити ще одну картину.

То-Ма-Кі закохується в балерину Тайах (прототип – балерина Іта Пензо), і це стає випробуванням чоловічої дружби з Севом.

Гуляючи берегом, Сев, оповідач і Тайах бачать, як море викидає на берег шлюпку із непритомною людиною. Вони приводять матроса до тями

Прототипом Богдана є актор Григорій Гричер.

У день від’їзду Тайах трапляється трагічна подія. На морській екскурсії гинуть діти – вітер перевертає корабель із вихованцями дитячого будинку.

Богдан розповідає Редакторові й Севу про своє життя – він нелегально перетинав океан у вугільному трюмі, задихнувся і втратив свідомість. Його викинули за борт, уважаючи за мертвого, проте Богдан оклигав і на балканському півострові потрапив до табору, звідки чекав переміщення на батьківщину. Разом з іншими матрос пливе на кораблі, як він сподівається, додому, але виявляється, що їх продано в армію. Богдан зчиняє бунт на кораблі,згодом корабель розстрілюють, і Богдан стрибає в воду. Непритомного, його витягають румунські рибалки. Богдан деякий час працював із ними, і сестра хазяїна закохалася в нього. Богдан вирішив покинути цей промисел і втекти. Розлючена Ганка скинула його в воду. Ось так його і знайшли Сев, оповідач і Тайах.

То-Ма-Кі, Сев, Богдан вирішують будувати справжній бриг для зйомок фільму. Вони розмовляють з хазяїном трамбака в трактирі. Знайома хазяїна, Поля, розповідає історію зі свого життя. Один із матросів її ображає, через що Сев зчиняє бійку.

З листа від Тайах, яка поїхала до Італії, То-Ма-Кі розуміє, що вона кохає матроса Богдана.

То-Ма-Кі, Сев, Богдан захоплені будівництвом парусника. Повертаючись пізно ввечері від Професора, який дав оповідачеві купу книжок із навігації, суднобудування та історії морських подорожей, То-Ма-Кі помічає, що за ним хтось стежить.

Оповідача рятує Богдан, що вчасно нагодився. Вони потрапляють до лікарні. Богдан підозрює в скоєнні нападу Сева і вважає, що це все через Тайах, проте його звинувачення безпідставні. Напад було скоєно отаманом рибальської ватаги, якого Сев та То-Ма-Кі побили за образу Полі.

Коли бриг нарешті спущено на воду, на його борту Сев, оповідач, Богдан і Тайах святкують цю подію. Богдан знову розповідає історії про свої морські пригоди. Зненацька Тайах чує запах диму. Поля, діставшись брига, повідомляє про небезпеку:

Сев, оповідач, Богдан і Тайах святкують на кораблі завершення будівництва.

Прочитати стислий виклад роману.

Виконати завдання №6 на стр.73 у підручнику

Підручник,О.Авраменко "Українська література"11 клас

21.10.2022

Урок №15-16

Тема: Юрій Яновський,творча біографія письменника.

Юрій Яновський,модерний сюжет роману "Майстер корабля".

Літературний рід: епос.

Жанр: автобіографічний роман.

Напрям (течія): модернізм, неоромантизм.

Тема: роздуми митця про сенс земного буття, загадковість і велич людської душі, її поривання до гармонії та краси шляхом осягнення і минулого, і майбутнього; теми жінки, кохання.

Ідея: утвердження торжества молодості, енергії, краси, щастя і творчості, непереможного життєлюбства; поетизація вільного творчого начала в українській людині, пробудженій до нового життя.

Композиція, композиційно-стильові особливості: в основі роману — власний досвід роботи письменника на Одеській кіностудії в 1925-1927 рр. та його співпраця з В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам Юрій Яновський,

Сев — режисер О. Довженко,

Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський,

Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику),

Тайах — відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському,

Богдан — актор Григорій Гричер,

Місто — портова Одеса, тодішній "Голлівуд на березі Чорного моря".

Незвичний, новий для української літератури сюжет. Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будують вітрильник. Але це не бутафорна споруда — на ньому плаватимуть учні морехідної школи. Тому майстри дуже стараються.

У романтичному творі є і любовна колізія, і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, у яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взаємин.Композиція доволі вільна. Незвична форма оповіді — монолог-сповідь сімдесятилітнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов'язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом з героями з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну. Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з'явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн. Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі та його сини Майк і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.

Проблематика:

протиставлення молодості і старості;
молодість як час для творчості;
мистецтво як спосіб самовираження;
розуміння мистецтва;
кохання і його перепиття;
любовний трикутник;
дружба і довіра;
дружба і суперництво;
повага до людини;
любов до світу, природи.

Примітки та корисна інформація: У романі утверджується романтика вітаїзму, непереможне життєлюбство, яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. XX ст. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника). Майстер на носі корабля — дерев'яна фігурка із профілем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти із собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні цінності? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми порушено в романі.

Прочитати роман "Майстер корабля"

Виконати завдання №6 (1-6)

Запишіть літературний паспорт у зошити.

21.10.2022

Урок №15

Тема: Юрій Яновський.

Творча біографія письменника.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИИ

(1902—1954)

Псевдоніми — Георгій Ней, Юрі Юрченко.

Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині.

У 1908 р. у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.

У 1919 р. Юрій на відмінно закінчив Єлиcаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, в повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

Протягом 1922—1924 pp. юнак навчався на електротехнічному факультеті Київського політехнічного інституту, але через матеріальні злидні його не закінчив.

У 1922 р. Яновcький під псевдонімом Георгій Ней в Київській газеті "Пролетарская правда" надрукував перший вірш "Море" російською мовою.

У 1924 р. у газеті "Більшовик" опублікував українською мовою вірш "Дзвін" і новелу "А потім німці тікали". Наступного року Яновський видав збірку новел "Мамутові бивні", якийсь час працював у редакції газети "Більшовик", активно виступав як публіцист, підписуючи свої статті та нариси псевдонімом Юр. Юрченко.

У1926—1927 pp. він працював головним редактором на Одеській кінофабриці, надрукував збірку новел "Кров землі".

У 1928 р. Яновський видав єдину поетичну збірку "Прекрасна УТ", хоча поезії продовжував писати все життя; надрукував перший роман "Майстер корабля".

Роман "Чотири шаблі" з'явився у 1930р. Критика звинуватила Яновського в "націоналістичній романтиці", згодом були створені драми "Дума про Британку", 1937; "Потомки", 1938; збірка новел "Короткі історії", 1939. У 1939р. Яновський одним з перших серед письменників був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Законспектуйте поданий матеріал.

Прочитайте роман "Майстер корабля"

Напишіть у зошити історію,як Ю.Яновський отримав Сталінську премію 1948 р.

14.10.2022

Урок № 14

Тема:"Я(Романтика)" Миколи Хвильового.

Новела про добро и зло в житті та в душі.

Аналіз новели "Я (Романтика)", М. Хвильовий:

Тема: вічне протистояння добра і зла, але у творі М. Хвильового це протистояння перенесене в душу героя, який мусить вибирати між синівськими почуттями та обов’язками революціонера. Герой новели, як відомо, робить фатальний вибір.
Таким чином, проблема гуманності та фанатичної відданості ідеалам революції є в новелі центральною. І протистояння цих моральних цінностей для героя обертається катастрофою.

Ідея: сліпе, бездумне поклоніння абстрактній ідеї, самовіддане служіння їй веде до руйнування одвічних загальнолюдських цінностей і деградації особистості. А суспільство, побудоване на людських жертвах і невинній крові, не може бути ні гуманним, ні справедливим.

Жанр: героїко-романтичний.

У новелі переважає романтична, а точніше, неоромантична атмосфера. Герої діють в екстремальних обставинах, коли полки версальців безперервно атакують загони інсургентів, що обороняють місто. Час дії в новелі є теж типово романтичним — "темна ніч", як і місце дії — "фантастичний палац", будинок розстріляного шляхтича, хоча подеколи місце дії переноситься за його межі.

Символи: інсургент — заст. повстанець; борець за незалежність і справедливість; у Хвильового — солдат революції; версальці — назва, яку учасники Паризької комуни 1871 р. дали силам контрреволюції, що зародились у Версалі; перен. озвірілі, оскаженілі контрреволюціонери; теософи — прихильники теософії, релігійно-філософського вчення про можливість "безпосереднього осягнення Бога" за допомогою містичної інтуїції та одкровення, безпосередніх контактів із потойбічними силами; месія — у релігійному вченні посланець Бога, який здійснить спасіння людства; штаб Духоніна — тут мається на увазі начальник штабу і головнокомандувач російської армії, який не визнав Жовтневої революції і на початку грудня 1917 р. за наказом М. Криленка був розстріляний у Могилеві. Звідси походження евфемізму — "відправити в штаб Духоніна", тобто розстріляти; синедріон — рада старійшин, вищий державний орган з політичними і судовими функціями в древній Іудеї, у Хвильового — рада, вищий орган; амазонянки (амазонки) — у грецькій міфології войовничий народ у Малій Азії та на узбережжі Азовського моря, що складався лише з жінок.

Композиція: а) "пролог" (своєрідний ліричний зачин), завдання якого — ввести читача у складний психологічно-настроєвий світ новели; б) три частини (у яких показано три різні ситуації на фронті і три різні душевні стани головного героя). Кульмінація: до кімнати, де засідає "чорний трибунал", уводять групу черниць, серед яких "Я" побачив свою матір і почув її голос: "Сину! Мій м’ятежний сину!" Слова матері сприймаються як голос самої неньки-України, у них звучить засторога для синів, які готові зробити остаточний вибір.

Характеристика "Я": син Марії очолює "чорний трибунал комуни". Нам хочеться вірити, що він не бандит, а добрий і ніжний син своєї матері, такий, яким він бачить себе сам у спогадах про дитинство або коли повертається в тихий будиночок своєї матері, де завжди пахне м’ятою. Революція покликала його чинити справедливість. Про себе "Я" говорить: "Я — чекіст, але я і людина". Сам герой не відносить себе до бездушних дегенератів типу доктора Тагабата, але це тільки так йому здається. Бо насправді ним керує "класова ненависть", і читач поступово переконується, що справедливість та законність "чорного трибуналу" насправді ілюзорні. Душа "м’ятежного сина" терзається між двома началами. З одного боку, Андрюша і мати, з іншого — Тагабат, людина "з холодним розумом і з каменем замість серця". Трагедія героя в тому, що він не бачить виходу. Як віддана ідеалам революції людина, він мусить застрелити свою матір. І він робить це в ім’я революції, в ім’я світлого майбутнього людства. Бо це — "єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни". Письменник підводить нас до висновку, що "Я" — справжній революціонер, який залишається кришталево чистим перед ідеєю, якій служить. "Я" перетворюється на заручника системи, адже убивство матері Марії (це символ доброти і милосердя, Богоматері, матері України) заступає шлях людині, яка в критичну мить "голови не загубила", до омріяного щасливого майбутнього. Тому II розділ закінчується трикратним повтором: "Я йшов у нікуди". А в ІІІ-му розділі вже з’являється образ "мертвої дороги", яка тягнеться серед "мертвого степу".

Характеристика доктор Тагабат — жорстока, бездушна людина, з залізною волею і "з каменем замість серця". Для нього не існує сумнівів у тому, що мета виправдовує будь-які засоби. Тагабат легко ламає волю несміливого Андрюші та й самого "Я", який стверджує, що "цей доктор із широким лобом і білою лисиною... це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорцого трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії". Тагабат нічого нового і справедливого не несе. Він чинить зло так само, як і чинили до нього інші, хто мав силу і був при владі. "Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакеї приносять на підносі старі вина...", "як перед князями, схиляються...". Ось так поводяться чекісти! Вони просто раціонально використовують шанс, подарований долею!

Характеристика Андрюши — молодий хлопець, що має "кволу волю". Свого часу він був призваний у чека насильно, тому часто не витримує і проситься на фронт, де, як він думає, все зрозуміло: хто друг, а хто ворог. Дегенерація цього героя відбувається на наших очах, бо він, як і всі, поступово звикає до свого "права купатися в калюжах крові". Цей "невеселий комунар" хоч і усвідомлює, що "так комунари не роблять", що це — "вакханалія", але щоразу під постановою трибуналу про розстріл ставить поспішно свій підпис — "хвостик". Щоправда, у сум’ятті відступу Андрюша все ж таки кудись зникає. Його немає поряд із несхибними чекістами — "Я", Тагабатом і дегенератом.

Характеристика Дегенерата — це в підсумку узагальнений образ усіх осіб, що є "чорним трибуналом комуни". Дегенерат у перекладі з латини означає "виродок". Ось його портрет: "...вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа: мені видно лише його трохи безумні очі... Мені він завше нагадує каторжника з відділу кримінальної хроніки". "Вірний вартовий революції" з "низьким лобом", купою "розкуйовдженого волосся" і "приплюснутим носом" викликає в читача огиду і закономірне запитання: які ж такі "високі" ідеали революції покликані захищати подібні суб’єкти з відділу кримінальної хроніки?

Характеристика мати Марії є втіленням вічного Добра. Вона постає в новелі і як символ оновлюючої революції, і як символ згорьованої України, закутої в одвічні кайдани рабства, і як символ нової епохи, що народжується в муках і крові. Як справжня мати, Марія і перед смертю не думає про себе, її серце розуміє сина-вбивцю і мучиться роздвоєністю його душі. Вона, як Берегиня, стоїть, "звівши руки", намагаючись захистити сина від непоправних учинків і помилок.

Законспектуйте літературний паспорт новели.

Виконайте завдання №7 (6-10) на стр.49 у підручнику.

Прочитайте новелу,стр.50

14.10.2022

Урок № 13

Тема: Прозове розмаїття.

Микола Хвильовий,життєвий і творчий шлях письменника.

Микола Григорович Фітільов (творчі псевдоніми Микола Хвильовий, Уманець Юлія, Кароль Стефан) один із головних героїв, котрі створювали пореволюційну українську літературу. Особливо вдалими у прозаїка виходили новели, котрі й стали головними цеглинками до формування українського романтизму. Хоча Хвильовий був багатогранною людиною. Його біографія насичена творчими доробками різних стилів, як і революційними діями, за що письменник і поплатився. Нажаль, життя прозаїка обривається на цифрі 39, саме в такому віці Микола Григорович застрелився, на знак протесту проти голодомору 32-33 рр. та арешту друга Михайла Ярового. Примітно, що до цього Хвильового тричі мали розстріляти.

13 грудня 1893 р.	У м. Тростянець (Сумська обл.) народився Микола Григорович Фітільов (псевдонім Микола Хвильовий). Батько – Григорій Олексійович Фітільов. Мати – Єлизавета Іванівна Тарасенко.
	Навчання в Богодухівській гімназії. Але був виключений з неї за революційні зв’язки.
1916-1917 рр.	Учасник Першої світової війни.
1919 р.	Одружується з Катериною Гащенко. Вступає до КП(б)У. Опублікував три збірки поезій. Також цього року вийшов перший вірш поета «Я тепер покохав город».
13 січня 1920 р.	Народилась дочка Іраїда. Але шлюб розпався через два роки, тому Іраїда Миколаївна Фітільова згодом стала відома, як Іраїда Дмитрівна Кривич.
1921 р.	Микола Григорович Фітільов став Миколою Хвильовим. Перша збірка під псевдонімом – «Молодість».
1923 р.	Збірка прози «Сині етюди».
1924 р.	Збірка оповідань «Осінь». В цій збірці вперше опублікований Magnum opus письменника «Я (Романтика)».
20 листопада 1925 р.	Хвильовий з однодумцями організовую «ВАПЛІТЕ».
1927 р.	Роман «Вальдшнепи».
1928 р.	Микола Григорович створює журнал «Літературний ярмарок».
1931 р.	Відкритий журнал «Пролітфронт».
Травень 1933 р.	Письменника заарештовано.
13 травня 1933 р.	Микола Хвильовий застрелився у віці 39 років.

Хронологічна таблиця Миколи Хвильового не розкриває усіх творчих доробок письменника. Адже у більшості випадків ми знаємо лиш кілька його найбільш відомих новел та віршів. Але творчість митця ширша, просто треба ознайомитися з його творами більш детально.

Законспектувати біографію митця

Прочитати новелу "Я (Романтика)" Миколи Хвильового.

25.10.2021

Урок №18

Тема:Урок-вікторина(розвиток усного мовлення)

Мета: узагальнити й систематизувати знання учнів з літератури; розвивати уяву, допитливість, спостережливість, вміння орієнтуватися в набутих знаннях; виховувати інтерес до прочитаного, формувати любов до українського слова

Назвіть основоположника нової української літератури

Як називається збірка поезій Тараса Шевченка?

У якому творі дівчина перетворюється на тополю, назвіть також автора Т.Г. Шевченко

Укажіть автора і назву твору, темою якого є героїчна боротьба тухольців проти монголо-татарських загарбників

З якою метою Павлусь із повісті Андрія Чайковського мандрує в Крим?

У якому творі розкривається героїчна боротьба козацтва проти татар?

Назвіть автобіографічну повість

Про якого героя йдеться у цьому уривку, назвіть автора «…прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, — без жайворіння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження»

Трояндову сукню продавала героїня повісті

Назвіть автора поезій «Ти знаєш, що ти – Людина…» і «Лебеді материнства»

Із якої поезії взяті слова «…Іколивпадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі»?

Із яким словом асоціює Олекса Стороженко слово «скарб»?

Твір «Мишка» Олекси Стороженка за жанром

Назвіть героїню повісті-казки Любові Пономаренко «Русалонька , або прокляття роду Кулаківських"

Чому її називали Русалонькою?

За допомогою яких предметів Софійка подорожувала в минулому?

Хто допомагає Софійці змінити долю героїв на краще

Хто є прототипом Івана Сили?

Назвіть автора і назву вірша, із якого взяті слова «…і рушник вишиваний на щастя на долю дала»

Які кольори символізують долю людини у цій поезії?

Письмово дайте відповіді на запитання.

07.10.2022

Урок № 11-12

Тема:Контрольна робота

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Контрольна робота

Творчістю поетів 20-30-х років ХХ ст.

(П.Тичина, М. Рильський, М.Зеров, М.Семенко. Є.Плужник)

І варіант

1. Першою збіркою П.Тичини є
А) «Осінні зорі»
Б) «Сонячні кларнети»
В) «Чернігів»
Г) «Замість сонетів і октав»

2.Укажіть, до якого угрупування належав М. Рильський:
А) футуристів
Б) символістів
В) неокласиків
Г) імпресіоністів

3.М.Драй-Хмара назвав неокласиків «гроном п’ятірним нездоланих співців». Кого він мав на увазі:
А) Тичину, Семенка, Зерова, Рильського, себе;
Б) Зерова, Рильського, Филиповича, Бургардта, себе;
В) Плужника, Тичину, Рильського, Зерова, себе;
Г) Зерова, Семенка, Плужника, Филиповича;

4. Євген Плужник народився в:
а) Кантемирівці; б) Коломиївці;
в) Калинівці; г) Карташовці.

5. Скільки збірок вийшло за життя Є.Плужника:
а) 3 б) 4
в) 1 г) 2

6. Жанр ліричної поезії, в якому Є.Плужник розмірковує над проблемами, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень.
а) медитація; б) сонет;
в) імітація; г) пісня.

7. Літературний напрям, притаманний поезіям Є.Плужника:
а) експресіонізм; б) модернізм;
в) екзистенціалізм; г) авангардизм;

8. Збірка, яка залишилася ненадрукованою за життя Є.Плужника:
а) «Рання осінь»; б) «Рівновага»;
в) «Дні»; г) «Вибране»;

9. Психологічна поема, яка увійшла до збірки «Дні»
а) «Канів»; б) «Галілей»;
в) «Недуга»; г) Професор Сухорат»;

10. Поезія, яка закінчується словами «Вірю»
а) «Я знаю»; б) «Суди мене»;
в) «Сідало сонце»; г) «Для вас, історики майбутні»

11. Ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків (двох чотиривіршів та двох тривіршів)
а) сонет б) верлібр
в) гімн г) ода

12. У поезії якого автора ставиться запитання: «Чому не можна перевернути свiт? Щоб поставити все догори ногами?»
а) Плужника; б) Тичини
в) Рильського г) Семенка

ЗАВДАННЯ ВИСОКОГО РІВНЯ

13. Установіть відповідність між зразком поезії та видом лірики:

1. «Одчиняйте двері…» б
2. «О панно Інно» а
3. «Місто» в
4. «Ніч…а човен – як срібний птах» д

А) інтимна лірика
Б) громадянська лірика
В) авангардна лірика
Г) філософська лірика
Д) пейзажна лірика

14. Установіть відповідність між назвою художнього засобу та уривком поезії, де цей засіб наявний:

1. Метафора г
2. Порівняння в
3. Епітет б
4. Персоніфікація д

А) Ми проходимо до останнього пункту.
Ми перемогли всі стихії й дощі.
Я відчинив двері замкнуті —
Хто хоче зі мною гулять вночі?

Б) Для вас, історики майбутні,
Наш біль - рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

В) Ніч... а човен - як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!

Г) Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще – для мене! – не заніс...
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс...

Д) Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани:
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я – твій!» - десь чують дідугани.
Та ви вже знаєте, як сплять гаї.

15. Розкрити значення терміну кларнетизм, терцет.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Контрольна робота

Творчість поетів 20-30-х років ХХ ст.

(П.Тичина, М. Рильський, М.Зеров, М.Семенко. Є.Плужник)

ІІ варіант

1. У творчості П.Тичини літературні образи тісно переплетені з образами
а) живописними б) архітектурними
в) скульптурними г) музичними

2. До якого виду лірики належить поезія « Арфами, арфами...» П. Тичини:
а) пейзажна б) інтимна
в) філософська г) громадянська

3. Збірка М. Рильського, яка яскраво ілюструвала його творчу манеру, мала назву:
а) « Знак терезів» б) « Синя далечінь»
в) « На білих островах» г) « Троянди й виноград»

4.Представником авангардного мистецтва в українській літературі був:
а) М. Зеров; б) М.Семенко;
в) П.Тичина; г) М.Рильський.

5.Хто з поетів не розділив долю митців «Розстріляного відродження»:
а) М.Рильський; б) Є.Плужник;
в) М.Зеров; г) П.Филипович.

6. Літературне угрупування, до якого належав М.Зеров
а) «ВАПЛІТЕ» б) неокласики
в) «Празька школа» г) «Нова генерація»

7. Жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень називається…
а) медитація; б) сонет;
в) імітація; г) пісня.

8. Батько Є.Плужника був:
а) письменником; б) купцем;
в) бухгалтером; г) священником;

9. Перша збірка Є.Плужника:
а) «Рівновага» б) «Дні»
в) «Рання осінь» г) «Сідало сонце»

10. Псевдонім Є.Плужника:
а) мрійник; б) Плужний;
в) Кантемирянин; г) українець;

11. Друге ліричне «Я» поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань:
а) ліричний образ;                     б) ліричний герой;
в) ліричний персонаж;              г) ліричний мотив;

12. Утвердження життєздатності нації, незнищенність волелюбного духу народу:
а) гуманізм;                           б) оптимізм;
в) вітаїзм;                              г) синкретизм;

ЗАВДАННЯ ВИСОКОГО РІВНЯ

13.Установіть відповідність між автором та назвою його твору.

1. П. Тичина в
2. М.Зеров д
3. М. Рильський б
4. Є.Плужник а

5. М.Семенко г

А) «Річний пісок…слідок ноги твоєї»
Б) «Молюсь і вірю»
В) «Ви знаєте, як липа шелестить»
Г) «Запрошення»
Д) «Київ – традиція»

14. Установіть відповідність між назвою художнього засобу та уривком поезії, де цей засіб наявний:

1. Метафора г
2. Порівняння
3. Епітет б
4. Персоніфікація д

Б) Для вас, історики майбутні,
Наш біль - рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

15. Розкрити значення термінів вітаїзм, катре́н.

Виконати контрольні завдання 1-2 варіант на вибір

30.09.2022

Урок № 9-10

Тема:"Київські неокласики".

Творче кредо групи "київських неокласиків",орієнтація на традицію,класичну форму вірша.

Різногранний творчий шлях Максима Рильського.

письменники — Підпис до фото,
На фото: (зліва направо) "неокласики" Микола Зеров, Максим Рильський і Павло Филипович до арештів.

Якраз 100 років тому в розбурханому революційними подіями Києві почалося формування літературного об'єднання неокласиків, знаменитого "п'ятірного ґрона".

Вони хотіли творити високу, елітарну вітчизняну культуру і перекладати українською світову класику. Адже з утвердженням держави художнє слово вже не мусило бути мало не поодиноким ґарантом збереження національної тожсамості.

Їхнім важливим гаслом стало західництво, орієнтація на Європу, на відстояну у віках класичну спадщину.

Прищепити європейські цінності, підхопити обірвану щойно при кінці ХVІІІ століття нитку культурної переємності завадила влада, яка вимагала натомість неухильного зближення з Росією.

Здавалося б, митцям ішлося про своє художнє ремесло, про речі, далекі від політики.

Київські неокласики

Київський неокласицизм - це насамперед творча дружба. Авторитетним метром групи став Микола Зеров - поет, літературний критик, професор київського університету, котрий видавав 1918 року в Києві журнал "Книгар". У редакції видання й почали збиратися майбутні неокласики.

До цієї групи належали також Максим Рильський, Павло Филипович, Освальд Бургардт (він же Юрій Клен) і Михайло Драй-Хмара.

"П'ятірним гроном" їх означили у відомому сонеті Драй-Хмари "Лебеді", в якому вгадувалися п'ятеро друзів-поетів.

Від початку вони виробили амбітну програму перекладів українською світової класики. Адже царський Емський указ 1876 року спеціально наголосив якраз заборону перекладів.

рильський — Підпис до фото,
Максим Рильський - єдиний пережив репресії та жив в Україні до смерті у 1964 році

Українська література мала право існувати лише у вузьких провінційних "шароварно-гопачних" рамках. Коли, скажімо, Михайло Старицький переклав шекспірівського "Гамлета", чорносотенська преса послідовно його цькувала й висміювала.

Пореволюційному ціннісному хаосу неокласики намагалися протиставити культурницьку настанову.

З'явилися перші видавничі ініціативи, перші книжки, що згодом стали знаменитими. Однак уже 1919-го Київ стає мало не містом-привидом, взятим у лещата штучно організованого голоду. Навколо стояли чекістські "заградотряди", не дозволяючи селянам підвозити продовольство.

Баришівська школа

І в історії "п'ятірного ґрона" настає новий етап, пов'язаний із провінційною Баришівкою. Вона увійшла в історію нашої культури як Болотяна Лукроза, рятівний осідок поетів, що приїхали сюди вчителювати, зваблені не грошовою, а "натуральною" платнею.

Неокласики піднесли рівень баришівської школи на неймовірну височінь. Микола Зеров читав історію, Юрій Клен - іноземні мови. Наїжджали сюди і їхні друзі-поети.

Це якраз у Баришівці утвердилася традиція "гутенберження". У ситуації тотального дефіциту паперу, занепаду видавництв автори красивим, виробленим ще в класичних гімназіях почерком переписували вірші у власноруч виготовлені зошити - і дарували рукописні шедеври один одному.

"Бариш", прибуток - по-латині lucrum, тож Зеров написав про "Болотяну Лукрозу", де вони почувалися як еллінські "захожі різьбярі" серед "шкурної громади".

Баришівка рятувала від голоду фізичного, але не інтелектуального. Якось гнаний читацькою жагою Микола Зеров таки вибрався пішки до Києва - по книжки.

Взутий був у міцні черевики, подаровані вдячними батьками його учнів у рахунок отої ж таки натуральної заробітної плати.

Задрімавши десь у неблизькій дорозі, професор прокинувся босим: спритні грабіжники зуміли зняти черевики, не розбудивши.

Повернення і боротьба

Повернувшись 1923 року до Києва, трималися осторонь політичної злоби дня. Читали лекції (для публічних виступів часом самі мусили клеїти у місті афіші), навчали пролетарську молодь, що заповнила тоді університетські аудиторії.

Вірші писали пейзажні, виповідали інтимні переживання, остерігаючись ідеологічного тиску. Здавалося, після жахів так званого військового комунізму життя трохи налагоджувалося.

Максим Рильський був найталановитішим з-поміж неокласиків, блискуче перекладав Адама Міцкевича, Зеров - Вергілія та Овідія.

Дозволяли собі хіба легку суто культурницьку критику своїх "підлих і скупих" часів. Скажімо, з уст в уста цитувалися докори Максима Рильського його заниділим у провінційному існуванні неперебірливим сучасникам:

Ти випив самогону з кварти

І біля діжки в бруді спиш,

А там десь — голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж!

Неокласики встигли зробити дуже багато. Вони задали нові стандарти літературної майстерності на тлі тотальної деґрадації протегованої державою горезвісної пролетарської культури. Модернізували поетичну мову. Означили європеїстську традицію в українському письменстві.

Врешті, утвердили культуртрегерство, тихий культурний спротив як чи не єдино можливий спосіб поступово змінювати довкілля, зокрема і мистецький ландшафт, не входячи у конфлікт із неприйнятним політичним режимом.

Однак ніхто не міг тоді уникнути пастки злополучного соціалістичного реалізму й обов'язку служити своїм пером переможному пролетаріатові. Уже від середини двадцятих неокласиків починають невпинно цькувати.

Їхні поетичні вечори називають зборами злочинної організації, їхні публікації - пропагандою ворожих цінностей. Як сумно узагальнив ще один поет п'ятірного ґрона - Павло Филипович:

Он муза аж здригнулась, як почула,

Що ті переклади з Гомера і Катулла

Відродять капіталістичний світ.

Оспівувати красу грецьких статуй та античних храмів, принадність пейзажів без тракторів і комбайнів "робітничо-селянська" влада дозволити не хотіла.

А митці не хотіли профанізувати свою творчість, опускатися до рівня, писав Максим Рильський, "хлопчиків, що тільки двічі два // в них може здержати безсила голова".

Покарання і смерть

У роки терору цих високочолих інтелектуалів звинуватили, як водилося, у підготовці замахів на вождів.

Чим же, як не таємними зборами озброєних змовників, були чаювання у Зерова (друзі називали його "непитущою знаменитістю", а той зеровський майстерно приготований чай увіковічили в жартівливому "неокласичному марші")!

Або університетські семінари й лекції, куди збігалися послухати улюбленого професора й поета навіть студенти з інших факультетів? Принаймні так інтерпретували ситуацію слідчі.

Максим Рильський відбувся тюремним строком у Лук'янівській в'язниці. Освальд Бургардт (Юрій Клен) встиг емігрувати як етнічний німець.

Ще троє їхніх друзів загинули на Соловках. Високі здобутки двадцятих, здавалося, пішли в непам'ять. Але тільки здавалося.

Заборонена (пізніше напівзаборонена) творчість неокласичного ґрона впродовж усіх радянських десятиліть зоставалася символом елітарної, модерної української культури.

Культури, що особливо важливо, зорієнтованої на Захід, закоріненої у спільну європейську спадщину. На ній зростали покоління молодших поетів.

Забулися незчисленні бадьорі сюжети з тракторами, комбайнами й вождями. А небо Європи, під яким київські неокласики мріяли бачити Україну, вабить нас і нині.

Скласти хронологічну таблицю життя і творчості Максима Рильського,стр.37

Підручник О.Авраменко 11 класс укр.література(Головна сторінка)

Тема:Мотиви пошуків душевної рівноваги,краси в поезії Максима Рильського "Солодкий світ".

Сонет "У теплі дні збирання винограду"

Максим Рильський написав цей вірш у 1919 році. "Солодкий світ" – це сонет і належить до ранньої лірики поета. Епіграф до вірша, лексика старослов'янського походження (благословляє, прозріли) вказують на вплив біблійних джерел.

Також у цей час, протягом 1918-1929 років письменник працював учителем у селах Сквирського повіту, а ще паралельно викладав у київській залізничній школі, на "робітничому факультеті" Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Максим Рильський наповнив цей сонет світлими почуттями кохання і любові до світу.

Ліричний герой, пізнавши справжнє кохання, зумів побачити світ в усій його красі. Саме кохання надало йому снаги до життя і пробудило захоплення красою.

Максим Рильський – Солодкий світ: текст, аналіз та історія вірша - фото 430755

Аналіз вірша "Солодкий світ!" Максима Рильського

До вашої уваги короткий аналіз поезії:

Рід: інтимна лірика
Жанр: сонет
Тема: краса навколишнього світу, вміння сприймати її
Головна думка: треба пройти довгий та тернистий шлях за для розуміння та сприйняття "солодкого світу"
Ідея: радісне сприйняття життя, щастя у дрібницях, неповторність кожної хвилини буття
Віршований розмір: п'ятистопний ямб
Римування: перехресне

Художні засоби:

Епітети: солодкий світ, простір блакитно-білий, дух ширококрилий, золотий небесний квіт, узори надвесняних тонких віт, пролісок несмілий, спогад нерозумно-милий, по довгих муках безсердечних літ
Порівняння: сонце – золотий небесний квіт, погляд, ніби пролісок несмілий;немов трава, що зеленить граніт, неначе спогад нерозумно-милий
Метафори: благословляє дух ширококрилий солодкий світ, янголи нам свічі засвітили
Уособлення: пролісок несмілий
Епіфора: у кінці кожної строфи повторюються слова "солодкий світ"
Інверсія: дух ширококрилий, пролісок несмілий, спогад нерозумно-милий, свічі засвітили
Риторичне питання: Чи янголи нам свічі засвітили По довгих муках безсердечних літ, Чи ми самі прозріли й зрозуміли Солодкий світ?

Аналіз вірша "У теплі дні збирання винограду" Максима Рильського

До вашої уваги короткий аналіз поезії:

Рід: інтимно-філософська лірика
Жанр: сонет
Тема: зображення зародження кохання чоловіка та юної дівчини
Головна думка: кохання найбільше пов'язане з молодістю, тому, коли юність минає, важко закохатись знову так безтурботно
Ідея: возвеличення почуття кохання, яке знаходить людину в усі часи – і в молодості, і в зрілості
Віршований розмір: п'ятистопний ямб
Римування: перехресне

Художні засоби:

Епітети: теплі дні, на мулах нешвидких, із ясного саду, кіпріді добрій, рожевий дим
Порівняння: ясна, як сад, і радісна, як сміх; знявся пил, немов рожевий дим; він потягся, як дитина
Метафори: світи щодня лампаду, Кіпріді добрій; гукнула свіжо й весело на мулів
Повторення: ясного, ясна

Законспектувати поданий матеріал.

Перегляньте документальний фільм за посиланням.і дайте відповіді на запитання стр.38 у підручнику.

Підручник О.Авраменко 11 класс укр.література(Головна сторінка)

https://www.youtube.com/watch?v=oa3zTESnDwg

23.09.2022

Урок № 7-8

Тема:Євген Плужник,творча біографія митця.

Сповідальність,ліричність,філософічність лірики

.Виразне читання поезії

І. Опрацювання навчального матеріалу.

Біографія Євгена Плужника

Євге́н Па́влович Плу́жник (літературний псевдонім Кантемирянин; 26 грудня 1898, Кантемирівка, Воронізька губернія — 31 січня 1936, Соловки) — український поет, драматург, перекладач.

Народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (Східна Слобожанщина).

Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше — у Ростові-на-Дону, Боброві (Воронежчина). 1918 року родина переїздить на Полтавщину, де Є.Плужник працює вчителем мови та літератури. З 1920 навчався у Київському зоотехнічному інституті, в якому працював чоловік його сестри, навчання покинув, щоб стати актором. З 1921 поет навчавсь у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, де вчився у відомого тоді професора Володимира Сладкопевцева разом із В. Строєвим та В.Осєєвою. Попри успіхи в інституті він був змушений покинути навчання через туберкульоз. З 1924 стає активним учасником організації «Ланка». У 1926 році хвороба загострилася, однак поет вижив («Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти…»). Лікування проходив у Ворзелі. Відтоді двічі на рік — в Криму або на Кавказі.1923 року Євген працював у редакціях, був перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту й писав вірші.

4 грудня 1934 заарештований НКВС. Звинувачений у належності до націоналістичної терористичної організації. В березні 1935 виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г.Епіком, М.Кулішем, В.Підмогильним, О.Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув’язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу. Його останніми словами були «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Похований на табірному кладовищі. Могила не збереглася.

Реабілітований у серпні 1956.

Перегляньте:

https://www.youtube.com/watch?v=lKsZ-qc0LbQ&t=2s

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

Прослухайте:

https://www.youtube.com/watch?v=FXyQU9i-1VA&t=2s

Вірш «Вчись у природи творчого спокою» Є.Плужник

Збірка — «Рання осінь»

Жанр: пейзажна лiрика

Рік написання: 1927

Тема: взірець для творчої людини — природа, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот.

Ідея: захоплення красою навколишнього світу і біль з приводу відсутності душевної гармонії, заклик шанувати природу, тому що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом.

Римування: перехресне

Віршований розмір: ямб

«Вчись у природи творчого спокою»: епітети: визнаних взірців, творчого спокою, дні вересневі порівняння – як від озер, порослих осокою. інверсія – дні вересневі риторичні запитання — хто ж твоїй науці допоможе На певний шлях ступити з манівців? До тих вічних цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет відносить природу, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот. Людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому потрібно і вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи. І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схибити, не піти манівцями. Така головна думка поезії Є. Плужника «Вчись у природи творчого спокою…».

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/p/pluzhnik-evgen/3249-analiz-virsha-vchis-u-prirodi-tvorchogo-spokoyu-pluzhnik Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Вірш “Ніч.. а човен – як срібний птах”

Прослухайте:

https://www.youtube.com/watch?v=d2X7wTI34Tw&t=3s

Жанр: класична любовна елегія

Збірка: «Рівновага»

Тема: човен-як символ піднесеної душі ліричного героя,його романтичної мрійливості і закоханості в навколишній світ

Ідея: показ глибини і незбагненності світу

Художні засоби «Ніч.., а човен — як срібний птах!..»: звертання: Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! апогея: І над нами, й під нами горять світи. І внизу, і в горі глибини епітети: срібний птах, ненадійний човне порівняння: човне-як срібний птах Мариністично-символічна поетична мініатюра.

Композиційно складається с 2 строф. Вірш, що ввійшов до збірки «Рівновага» — «Ніч.., а човен — як срібний птах!..» — це мариністично-символічна поетична мініатюра, сповнена неоромантичного світовідчування. Вона нагадує симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного героя, його бунтівливу вдачу. Водночас морська стихія є втіленням вічності, що підносить душу людини до космічних вершин, до абсолюту світла.

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/p/pluzhnik-evgen/3250-analiz-virsha-nich-a-choven-yak-sribnij-ptakh-pluzhnik Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

ІІ. Закріплення матеріалу

Дайте відповіді:

Чим поезія Є.Плужника споріднена із поезіями романтиків?

Виконайте тест:

Є.Плужник. Творчість

1. Літературний псевдонім Євгена Плужника *

1 балл

Каменяр

Кантемирянин

Дармограй

Кремінь

2. Євген Плужник вважав своїм учителем *

1 балл

Миколу Зерова

Тараса Шевченка

Максима Рильського

Олександра Олеся

3. "Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів!" - писав про Євгена Плужника *

1 балл

П.Тичина

В. Сосюра

М.Семенко

М.Рильський

4. Скільки збірок вийшло за життя поета? *

1 балл

5. Вид лірики поезії "Вчись у природи творчого спокою" *

1 балл

філософська

пейзажна

громадянська

інтимна

6. Поезію "Вчись у природи творчого спокою" написано *

1 балл

хореєм

дактилем

амфібрахієм

ямбом

7. Римування поезії "Вчись у природи творчого спокою"Вір і наслідуй. Учневі негожеНе шанувати визнаних взірців,Бо хто ж твоїй науці допоможеНа певний шлях ступити з манівців? *

1 балл

наскрізне

перехресне

кільцеве

парне

8. Слова світ, човен, серце, птах з поезії "Ніч... а човен..." - це *

1 балл

терміни

образи

неологізми

символи

9. Прочитайте.Ніч... а човен - як срібний птах!..(Що слова, коли серце повне!)...Не спіши, не лети по сяйних світах,Мій малий ненадійний човне!У поданих рядках поезії НЕМАЄ такого художнього засобу, як *

1 балл

епітет

риторичне речення

метафора

риторичне звертання

10. Човен у поезії "Ніч... а човен - як срібний птах!.." символізує *

1 балл

красу світу

людську долю

щасливе життя

плинність часу

11. Заклик шанувати природу в поезії "Вчись у природи творчого спокою" - це *

1 балл

основний мотив

тема твору

ідея

основна думка

12. В уривку "Вчись у природи творчого спокою. В дні вересневі. Мудро на землі,Як від озер, порослих осокою,Кудись на південь линуть журавл" і.є такі художні засоби *

1 балл

уособлення, епітет, антитеза

уособлення, епітет, інверсія

антитеза, гіпербола, оксиморон

уособлення, епітет, синекдоха

ІІІ.Домашнє завдання

Записати коротко біографію Євгена Плужника і тематику віршів (літературний паспорт)

Виконати подані завдання

Вивчити поезію Є.Плужника напам’ять(на вибір).

16.09.2022

Урок № 5-6

Тема:Поетичне самовираження

Павло Тичина

Феномен "кларнетизму" у творчості Павла Тичини.

І.Опрацювання навчального матеріалу.

Музика як стан душі, музика як живе знання та уявлення людини про саму себе, музика як ключ до розуміння навколишнього простору, краси природи, довершеності творів мистецтва, історія свого народу – все це ми бачимо у творчості П.Тичини, особливо у його ранніх творах.

Кларнетизм – світоглядно-естетична концепція Павла Тичини (особливий стиль за Василем Баркою, Ю. Лавріненком):

музикальність як принцип світобачення;
аристократичність духу;
філософська ідея всеєдності, гармонії;
принцип синестезії («кольоровий слух», «слуховий колір»);
синтез традиціоналізму (поетичні паралелізми; метафори-повторення; внутрішні рими; народнопісенна ритміка; звуконаслідування, алітерації, асонанси, повтори, анафори й епіфори) й модернізму (імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажизм).

Збірка «Сонячні кларнети» (1918) – світовідчуття молодої національносвідомої української інтелігенції, яка прийшла в цей світ із бажанням творити Добро, естетику нового дня.

Вітаїстичність (лат. Vita — життя) — риса модерністської літератури перших десятиліть XX століття, що виявилась у погляді па стихію життя як першооснову світових процесів. В українській літературі вітаїстичнісл ь позначилась на формуванні «романтики вітаїзму» з її настановою на перетворення світу, формування активної, сильної особистості та нації. Вітаістичність притаманна раннім творам П. Тичини.

“Арфами, арфами”

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,-
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914

Тема: зображення краси природи, прихід весни.

Головна думка: автор передае у творі красу природи.

Жанр: пейзажна лірика

Художні засоби: епітети (плач перламутровий, золоті арфи), метафори (йде весна), повтори, пестливі слова, авторські неологізми (ніжнотонні, самодзвонними).

Ліричний герой мрійливий і обдарований.

Римування перехресне.віршовий розмір — дактиль з хореєм.

У цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі.

Мотив: гімн весні, молодості, вірі в щастя.

У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні арфи, перламутровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін. Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори, алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків: Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Поезію написано під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна».

Павло Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звуко-зорові експерименти свого вчителя. Уражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну: «Ой одкрий // колос вій!» Ця красива метафора — заклик до молодої людини, молодої нації пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки до злетів, а й випробувань: «Сміх буде, плач буде //Перламутровий».

Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення цієї нової епохи та и суперечливу суть.Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/t/tichina-pavlo/3240-arfami-arfami-analiz-virsha Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Прослухайте:

https://www.youtube.com/watch?v=QzY1TXhxUVE

“О, панно Інно…”

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
1915

Аналіз вірша

Рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш – монолог ліричного героя.

Поліна Коновал та її сестра Інна – прототипи центральних образів.

Ліричний герой – самотній, він у стані психологічного роздвоєння (кохана та її двійник – сестра); світ, звужений до обширу вікна й білих снігів (символічний образ білого снігу – забуття і втрата).

У ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох сестер — Поліну та Інну Коновал — доньок чернігівського поета Івана Коновала, який використовував псевдонім Воронківський. У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист Павло Тичина. Особливо запала в серце поетові Поліна, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов і лягла в основу поезії «О, панно Інно…».

Антитеза як композиційний прийом: холодним снігам протиставляється весняне квітування лугів, часу розквіту кохання.

Гама почуттів героя відтворюється через зорові враження, що переходять у музичні (очі, як музика, як спів), а слухові переходять у зорові, що нагадують очі милої.

Обірвані й номінативні (називні) речення: «Вікно. Сніги»; фігури замовчування; логічні, психологічні й ритмічні паузи; звукопис (алітерації та асонанси); повтори, що увиразнюють образи закоханих.

Строфіка, віршування: дві октави (восьмивірші), ямбічні рядки.

Прослухайте:

https://youtu.be/OLl4ZhEX9Hc

“ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ”

Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї… “Я твій” — десь чують дідугани, А солов’ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

6 травня 1911

Аналіз вірша

Написаний 6 травня 1911 р. («досонячнокларнетівський» період).

Рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Різновид лірики: поєднані інтимна та пейзажна.

Ліричний герой, його душа споріднені з усесвітом, тонко відчувають найменші зміни в ньому.

Граційний паралелізм картин природи і людських переживань (як центральний композиційний прийом + симетрично розташовані запитання і відповіді всередині строф, що надає композиції вірша елегантної стрункості).

Художній паралелізм: природа, краса літньої ночі відтінює світ почуттів ліричного героя, персоніфікація («сплять старі гаї», «вони все бачать крізь тумани»), анафора («ви знаєте…», «ви чули ж бо…»), риторичні звертання («Ви знаєте…»), риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?», риторичні оклики («Та ви вже знаєте, як сплять гаї!), стилістична фігура замовчування («А солов’ї!..»), трикратні повтори («кохана спить»), звукові образи (асонанси «і»: «у мІсячнІ веснянІ ночІ», алітерації тощо) емоційно наснажують, увиразнюють загальну тональність вірша.

Поетична атмосфера української ночі, осяяної срібною палітрою місяця, увиразненої духмяним запахом липи та її тихим шелестом, озвученої співом соловя та голосом ліричного героя (твір побудовано на засадах діалогізму: ліричний герой звертається до уявного співрозмовника).

Віршовий розмір: 4 (5)-стопний ямб.

Дві шестивіршові строфи з перехресним і суміжним римуванням. Кільцева композиція строф – повернення наприкінці строфи до її початку.

Мотив: єдність людини з природою, захоплення мудрістю, красою і доцільністю світобудови (світле й радісне почуття кохання весняної ночі).

Перегук із поезією Олександра Олеся («Чари ночі»).

Домашнє завдання

Скласти хронологічну таблицю,стр.17-19 у підручнику

Вивчити напам’ять одну з поезій.

Короткий аналіз віршів записати у зошити.

09.09.2022

Урок № 3-4

Тема:Літературний авангард

Михайль Семенко-сміливий футурист

Михайль Семенко

При народженні:	Семенко Михайло Васильович
Дата народження:	31 грудня 1892
Місце народження:	с. Кибинці Миргородський повіт Полтавська губернія
Дата смерті:	23 жовтня 1937
Місце смерті:	Київ
Національність:	українець
Мова творів:	українська мова
Рід діяльності:	поет, теоретик мистецтва, літературний критик, редактор
Роки активності:	1913–1937
Напрямок:	футуризм

1905 р.

Петербург, січень 1910 року

Київ, квітень 1913 року.

Михáйль Семенкó – поет, основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), невтомний організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань. Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадив свіжі (навіть епатажні) образи й творив нові слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу.

Син письменниці Марії Проскурівни; навчався у Психо-Неврологічному Інституті у Петербурзі.

Творча біографія

Перша збірка «Prelude» (1913) позначена впливами поетів «Української хати»; наступними збірками – «Дерзання» і «Кверофутуризм» (1914) та вміщеним в останній маніфестом Семенко розпочав паралельно до виниклого в Україні російського кубо- і егофутуризм (Д. Бурлюк, О. Кручоних, В. Хлєбников) течію українського кверофутуризму – мистецтва шукання.

1918 року Cеменко видав у Києві збірки «П'єро задається», «П'єро кохає» і «Дев'ять поем»; 1919 – в однойменному з заснованою ним футуристичною групою видавництві «Флямінґо» збірки «П'єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних», а також поему «Ліліт». 1919 проголосив «революційний футуризм» й опублікував «ревфутпоему» – «Тов. Сонце» та «Дві поезофільми»; був редактором журналу «Мистецтво».

1920 видав разом з М. Любченком і О. Слісаренком «Альманах трьох»; 1921 – збірку «Проміння погроз»; тоді ж організував «Ударну групу поетів-футуристів», перейменовану на асоціацію панфутуристів «Аспанфут» (1922–1924), кредо й маніфести якої були проголошені в альманасі «Семафор у майбутнє» (1922) і газеті «Катафалк искусства» (1922). Зазнавши критики літературних кіл, Семенко перейшов на позиції «лівого фронту» («УкрЛЕФ») і перетворив «Аспанфут» на «Комункульт» (1924), одночасно працював (1924–1927) як головний редактор Одеської кінофабрики ВУФКУ.

1924 видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх творів 1910–1922 років, 1925 – збірку «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 – (разом з Г. Шкурупієм і М. Бажаном) «Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об'єднання футуристів (письменники Гео Шкурупій, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Олекса Влизько та художники Вадимм Меллер, Анатолій Петрицький, та ін.) під назвою «Нова генерація» з журналом цієї ж назви (1927–1930). Сильно критикований, Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірки «Малий кобзар і нові вірші», 1928; «Європа й ми», 1929).

На початку 1930-х pоків визнав «помилковість» своїх колишніх позицій, виявом чого й були збірки «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933).

Особисте життя

Батько Михайла Семенка – Василь на момент народження сина працював волосним писарем, в подальшому ж став писарем земської управи в містечку Хорол. Мати Михайла закінчила лише початкові класи церковноприходської школи, проте була письменницею-самоуком, автором ряду повістей, надрукованих під її дівочим прізвищем – Марія Проскурівна. Брат поета, Василь, був цікавим художником, разом з Михайлом почина футуристичний рух в Україні, проте на початку Першої світової війни загинув на Західному фронті. Ще один брат – Олександр і сестра Олександра також писали вірші, але ще зовсім молодими померли від туберкульозу.

Зі своєю першою дружиною Лідією, Михайль Семенко познайомився у Владивостоці, де він прожив близько трьох років. Лідія Іванівна Горенко народилась 1898 року в українській родині переселенців на Далекий Схід. Почуття Семенка до майбутньої дружини характеризують як глибоке і водночас безмежно тривожне, що спричинило високі злети ранньої лірики поета, появу в ній – насамперед у циклах «Осіння рана», «П'єро кохає» – зовсім нових мотивів і творчих рішень.

Михайль Семенко мав сина Ростислава і доньку Ірину.

Михайль Семенко був також одружений з українською актрисою Наталією Ужвій, з якою розлучився 1936 року. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.).

Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року.

Загибель

Ще за три дні до свого арешту, 23 квітня 1937 р. Михайль Семенко провів у Київ творчий вечір. Оскільки він постійно мешкав у Харкові, і часто бував у Києві, було підготовлено два ордери на його арешт. Письменника звинуватили в «активній контрреволюцiйнiй дiяльностi». Серед іншого йому закидали спробу скинути Радянську владу в Украïнi за допомогою нiмецьких фашистiв. Надломлений морально та фізично Михайль Семенко, як свiдчать протоколи допитiв 4, 7 та 8 травня 1937 р., «зізнався» у всіх звинуваченнях. Зізнання були написані під диктовку уповноваженого Акiмова на iм'я Начальника НКВД УРСР Ізраїля Леплевського 4 вересня 1937 р. 23 жовтня 1937 р. відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі голови армвійськюриста А. Орлова, бригадвійськюриста С. Ждана, військюриста І рангу Ф. Кліміна, військюриста І рангу А. Батнера та за участю помічника Прокурора СРСР М. Рагінського. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания – расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». Того дня Cеменка було страчено разом з іншими українськими письменниками. Михайль Семенко був реабілітований посмертно.

Значення творчості

Рання футуристична творчість Семенка просякнута урбаністичними й мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Не зважаючи на пропаговану ним деструкцію форми й відкидання класичних і тогочасних літературних надбань, зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного, Філянського, Семенко мав чималий вплив на розвиток української модерної поезії 1920-х років, у тому числі й так званої пролетарської. Повне зібрання творів Семенка було видане в Харкові у трьох томах (1929–1931).

У 1985 році видавництво «Радянський письменник» видало в серії «Бібліотека поета» збірку його поезій.

Вплив на сучасну українську літературу

Михайль Семенко був штучно вилучений з історії літератури (див. покоління Розстріляне відродження), проте через покоління мав вплив на письменників сучасної літератури. Серед старшого покоління це – Ігор Калинець, Василь Голобородько (див. вірш «Тиждень»). Серед молодих авторів одним зі своїх улюблених поетів його називають Сергій Жадан , Олег Коцарев та Любов Якимчук (поема про Михайля Семенка «Тов. Дим» зі збірки «, як Мода»).

Творчість

БАЖАННЯ

Чому не можна перевернути світ?

Щоб поставити все догори ногами?

Це було б краще. По-своєму перетворити.

А то тільки ходиш, розводячи руками.

Але хто мені заперечить перевернути світ?

Місяця стягнуть і дати березової каші,

Зорі віддати дітям – хай граються,

Барви, що кричать весняно,– служниці Маші.

Хай би одягла на себе всі оті розкоші!

Тоді б, певно, Петька покохав її,

скільки б було сили.

А то ходиш цим балаганом, що звуть –

природа,

Й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!

Коментар

Ліричний герой вірша горить бажанням перетворити світ. Він уявляє собі, що все буде раціонально, з користю: зорі – дітям, барви -– гарній дівчині, щоб її покохав хлопець. Герой сповнений радості життя, яку дає природа – гамірливий ярмарок, і напівіронічно, напівжартівливо скаржиться, що в ній немає ладу, якого б йому хотілося.

МІСТО

Осте сте

бі бо
бу

візники – люди

трамваї – люди

автомобілібілі

бігорух рухобіги

рухливобіги

berceus1 кару

селі

елі

лілі

пути велетні

диму сталь

палять

пах

            пахка

            пахітоска

            дим синій

            чорний дим

            пускають

            бензин

            чаду жить

            чаду благать

            кохать кахикать

            життєдать

            життєрух

            життєбензин

            авто

            трам.

Картинка 4 из 79657

1 berceus – колискова (фр.)

Коментар

Вірш М. Семенка «Місто» написаний у футуристичному ключі. Це експеримент зі словом, звуком.

Звуки справді відображають поспіх, шум, гамір, суєту великого міста. Гримкотить транспорт, шумлять заводи, йдуть дими, а люди живуть своїм життям – кохають, хворіють, радіють, включені в особливий кругообіг, що зветься життям мегаполісу.

ЗАПРОШЕННЯ

Я покажу вам безліч світів –

Оригінальних і капризних.

Я покажу вам безліч шляхів –

Хто хоче мого духа визвать?

Ми проходимо до останнього пункту.

Ми перемогли всі стихії й дощі.

Я відчинив двері замкнуті –

Хто хоче зі мною гулять вночі?

Коментар

Ліричний герой поезії уявляє себе духом із потойбіччя. Він говорить про те, наскільки життя таємниче й загадкове, скільки в ньому доріг, котрі треба подолати, який різноманітний у людини вибір. Пізнати сенс буття і небуття – це дійти «до останнього пункту», відчинити «двері замкнуті». Не кожний на це зважиться, адже чекають на мандрівника «всі стихії й дощі». Прогулятися в пітьму, спробувати осягнути таємниці життя й запрошує читачів поет разом зі своїм ліричним героєм

ЗАКОНСПЕКТУВАТИ БІОГРАФІЮ М.СЕМЕНКА

Записати літературознавчі терміни (авангард....)

02.09.2022

Урок № 1-2

Тема:"Розстріляне відродження"

Українська література XX століття

Новий етап в історії національної культури

Родина Крушельницьких. Сидять зліва направо: Володимира, Тарас, бабця Марія, Лариса, дід Антон. Стоять: Остап, мати Лариси Галя, батько Лариси Іван, Наталія, Богдан. Протягом наступних кількох років більшість із них будуть розстріляні. Фот. Wikipedia

«Розстріляне відродження», або Єжи Ґедройць як рятівник знищеної української літератури

Уцій публікації звертаємо увагу на наднаціональний феномен української літературної антології, яку видав Єжи Ґедройць в Парижі 1959 року, а також на покоління українських письменників, убитих під час сталінських чисток 1930-х років.

У 1959 році в польському видавництві у Франції вийшла друком україномовна книжка, значення якої для європейської культури та історії важко переоцінити. Книжка, як писав один із радянських критиків, намагаючись її дискредитувати, «була укладена в Нью-Йорку, підготовлена до друку в Парижі, а опублікована в Мюнхені» — що вже мусило бути великим логістичним та організаційним викликом.
Її читала українська діаспора на Заході, а також інтелігенція Української СРР, куди вона потрапляла нелегально — в кишеньковій версії — і передавалася з рук у руки. Важко пригадати більш незвичний приклад польсько-української співпраці понад кордонами держав і режимів, як теж понад глибоко вкоріненими упередженнями та національними стереотипами. У чому суть феномену «Розстріляного відродження» Лавріненка / Ґедройця? І ким були письменники, чию творчість зберегла антологія і кого Сталін намагався стерти зі сторінок історії?

Українське питання в Мезон-Ляфіт

Єжи Ґедройць у своєму кабінеті, Мезон-Ляфіт, 1987, фото з архіву Літературного інституту, фот. Bohdan Paczowski

Ідея цього незвичного видання зродилася восени 1957 року в голові редактора паризької «Культури» Єжи Ґедройця. У той момент «Культура», яку Ґедройць створив разом із групою співробітників (серед яких були, зокрема, Юзеф Чапський та Зофія Герц) у паризькому передмісті Мезон-Ляфіт, виходила вже понад десять років. Серед численних завдань, які поставив редактор перед журналом, від самого початку була підтримка українців (як і білорусів та литовців) у їхніх прагненнях винести українське питання на міжнародну арену, а також побудова польсько-українського порозуміння і примирення. Саме цьому присвячені друковані на сторінках «Культури» статті Юзефа Лободовського («Проти привидів минулого»), Богдана Осадчука («Українська хроніка») та Юліуша Мєрошевського. Але цього разу ідея була набагато амбітнішою, а також суперечливою: Літературний Інститут мав видати безперечно новаторське і затребуване в дослідженнях українське видання.
Ідея антології виникла на хвилі атмосфери відлиги, що тривала вже рік і була пов’язана з подіями 1956 року, які в багатьох країнах Східного блоку зумовили значну лібералізацію курсу. Послаблення комуністичного режиму особливо відчувалося в Польщі, де після так званих польських червневих і жовтневих подій змінилася влада, звільнили політв’язнів, а також відмовилися від соцреалізму як обов’язкового методу творчості (в Польщі він був запроваджений з 1949 року). Ґедройць переконаний, що шлях до змін польського жовтня 1956 р. також вимощений книжками й текстами (які були надруковані в «Культурі» й передані в ПНР). Він сподівається, що з часом схожий ефект стане можливим і в Україні.
У таких обставинах — на хвилі пов’язаної з відлигою надії — Ґедройць вирішує втілити в життя ідею видання антології української літератури періоду національного відродження після Першої світової війни. Хоче згадати багату й різноманітну творчість письменників, які писали в Радянській Україні 1920-х років і життя яких обірвали сталінські чистки 1930-х, а їхня заборонена творчість на кілька десятиліть була викреслена з офіційної радянської історії української літератури.
Проте Ґедройць у своїй ідеї самотній, і навіть його найближчі соратники не розуміють сенсу видання такої антології (за словами Костянтина Єленського, видання антології є «скандалом і дискредитацією» і лише «дратує совєтів»). Ґедройць також усвідомлює, що треба поспішати, він пише: «Політична ситуація постійно змінюється, і сьогодні важко передбачити, скільки триватиме цей період відносної лібералізації».

Юрій Лавріненко, або відчуття археолога

Юрій Лавріненко, фото Літературного інституту в Парижі

Зі своєю ідеєю Ґедройць звертається до Юрія Лавріненка (1905–1987), українського письменника й дисидента, який вже кілька років живе в США. З багатьох причин це був постріл у десятку. Адже Лавріненко належав до того самого покоління і середовища, яке мало стати темою антології. Народився 1905 року на Київщині, а в 1920-х роках навчався в Харківському університеті, з якого 1929 року був виключений за прозахідні погляди. Його позбавили права на працю, а згодом на хвилі репресій засудили до 3,5 років таборів на арктичному півострові Таймир. Зрештою, у 1942 році він втік до Австрії, а звідти до США. Лавріненко мав усі дані, щоб стати ідеальним упорядником антології. Але проблеми були в іншому.
Ґедройць встановив такі основні критерії антології: мала містити лише твори українських радянських авторів (друковані в СРСР), а це означало, що автори-емігранти до неї не увійдуть. По-друге, йшлося про твори, заборонені в СРСР на той час. За хронологічні межі вибору текстів взято 1917–1933 роки, що відповідало періоду, коли спочатку, в рамках політики «коренізації», радянська влада дозволила бурхливий розквіт національної культури та літератури, щоб згодом змінити курс, закрутити гайки репресій і остаточно приступити до винищення всього літературного середовища.
Лавріненко починає працювати в бібліотеках США, але швидко усвідомлює, яке карколомне завдання стоїть перед ним: «Все, що стосується цієї антології, — належить затонулому і вже забутому королівству», — пише Ґедройцю. Він каже про друковані твори, які «були знищені, втрачені, приховані чи недоступні», і побоюється, що через брак матеріалу може «вибрати другорядний текст і пропустити основний». «Тут треба мати відчуття археолога. Дивно, адже ми говоримо про зовсім недавні часи. Настільки нас знищили!».
В іншому листі до редактора «Культури» Лавріненко пише, що «документація новітньої історії України (1917–1957) у жахливому стані, деякі справи, навіть найважливіші, залишаються просто невідомими. Найстрашніше не те, що нема де це знайти, а те, що немає де шукати. Бракує навіть тих видань, які колись були доступні».
Його дослідницька праця та її результат, опублікована антологія, значною мірою спричинилися до того, що про цю одну з «найважливіших справ» сьогодні знають, а українські читачі мають де шукати — і знаходити.

Як укладати заборонену антологію

Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933 (уклад. Юрій Лавріненко). Літературний інститут 1959.

Лавріненко поділив антологію на чотири розділи: поезія, проза, драматургія та есей. Серед авторів були найвидатніші письменники Радянської України міжвоєнного періоду з творами, які комуністична влада вже кілька десятиліть як стерла зі сторінок історії. Серед них Михайло Бойчук, Микола Хвильовий, Василь Чечвянський, Михайло Драй-Чмара, Мирослав Ірчан, Майк Йогансен, Микола Куліш, Лесь Курбас, Тодось Осьмачка, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Максим Рильський, Олекса Слісаренко, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Зеров.
Усі ці письменники у якийсь момент долучилися до активної роботи задля розбудови соціалістичної літератури й культури в Радянській Україні. У листі до редактора «Культури» Лавріненко, який особисто знав багатьох із цих авторів і входив до того ж середовища, згадував:
Сьогодні важко бути у шкірі письменника 1920-х років у СРСР. Справді, тоді було більше ілюзій і щодо інтернаціоналізму «Жовтня», і щодо «старшого брата». Вони й померли саме через ці ілюзії. Якби залишилися живими і були на свободі, ймовірно, виглядали б більш-менш так, як я сьогодні.

Дослідниця Аґнєшка Корнєєнко зауважує:

Спочатку Лавріненко мав намір включити до книжки також збірку документальних матеріалів (промови, заяви, статті), які допомогли б читачеві скласти думку про історично-політичне тло післяреволюційної України. Вони мали нагадати, що від самого початку українські політики та діячі культури орієнтувалися на незалежність «від російського диригента, одним словом — за український шлях до соціалізму.

Однак через величезний обсяг йому довелося відмовитися від цієї ідеї. Антологія, запланована на триста сторінок, тим часом розрослася до майже тисячі.

Розстріляна українська література

Українські письменники «Розстріляного відродження», фот. vsviti.com.ua

Назву антології «Розстріляне відродження» запропонував Ґедройць, хоча сам термін Лавріненко вживав і раніше. Назва «відродження» стосувалася відродження національної культури, що відбулося на сході України на початку 1920-х років. Так звана українізація, розпочата 1923 року, для совєтів була передусім способом здобути підтримку для своєї влади. До речі, це призвело до бурхливого, хоча й короткотривалого розквіту української культури та зростання національної свідомості (цей період тоді називали «червоним відродженням»). Протягом цього короткого періоду в літературі діяли різноманітні авангардні групи (наприклад, футуристи, ВАПЛІТЕ, Гарт, МАРС) та мистецькі течії (кларнетизм Тичини, вітаїзм, неокласицизм), а Київ і Харків були важливими центрами української культури. В українських творчих середовищах провадилося дискусії і відкрито обговорювалося роль письменника та напрям, у якому має рухатися українська культура й мистецтво.
Проте досить швидко, близько 1929 року, Москва змінила курс: почалися репресії, а потім депортації та розстріли. Парадоксом є те, що українізацію так офіційно і не скасували, вона була перервана Голодомором і сталінськими чистками. Остаточним кінцем українського відродження можна вважати проголошення на з’їзді радянських письменників у Москві 1934 року соцреалізму як єдиного обов’язкового стилю в мистецтві.
До кінця не відомо, скільки українських письменників загинуло внаслідок сталінських чисток. У передмові до антології Лавріненко навів дані, які свідчать, що із 259 авторів, які друкували тексти в 1930 році, у 1938 році залишилося лише 36. Це означає, що 223 автори зникли з літературного горизонту.
Проте фактичне число українських письменників (також дослідників, літературознавців, мовознавців, працівників культури), убитих, закатованих, доведених до самогубства чи в інший спосіб репресованих совєтами, було значно більше — воно могло охоплювати аж 481 прізвище.
Серед авторів, які фігурували в антології Лавріненка, лише одиниці — наприклад, Павло Тичина, Олександр Довженко, Володимир Сосюра чи Максим Рильський — пережили 1930-ті роки. Мистецькою та моральною ціною, яку вони заплатили за це, була їхня пізніша літературна діяльність, яка часто мала небагато спільного зі справжньою творчістю та їхнім талантом.

«Поневолений розум» українською

«Поневолений розум» Мілоша – обкладинка видання паризької «Культури» (1953)

Разом з антологією був надрукований нарис Лавріненка під назвою «Література межової ситуації» (для часопису польською його переклав Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський). Есе полемічно звертається до тез, що містяться в «Поневоленому розумі» Чеслава Мілоша, опублікованому у Бібліотеці «Культури» 1953 року, який і зараз є популярним у світі. У своїй книжці, написаній після рішення емігрувати, Мілош глибоко аналізував стратегії, які інтелектуали приймають під пресом спущених згори директив, цензури й тиску з боку комуністичного режиму ПНР. Аналіз їхніх біографій він замаскував символами грецьких літер, але посвяченим було очевидно, що в книжці описано випадки Єжи Анджеєвського, Тадеуша Боровського, Єжи Путрамента та Константія І. Ґалчинського.
У своєму есе, як і Мілош, Лавріненко також представив чотири біографії письменників, «поневолених» режимом. Як і польський письменник, він визначив ситуацію інтелектуала, який ніби веде війну на два фронти — «бореться проти зовнішніх переслідувань, але мусить долати внутрішній конфлікт, водночас не бачить кінця тієї деструкції, ні надії на хоч якесь вирішення ситуації» (Корнєєнко).
При цьому Лавріненко наголошує на суттєвій відмінності між становищем польських письменників, які зазнали сталінського тиску в Польській Народній Республіці у другій половині 1940-х років, і становищем українських письменників у СРСР 1930-х років. Як зауважує Корнєєнко, Лавріненко «протестував проти зрівнювання терпіння катованих і вбитих з терпінням «тільки» репресованих. Він вважав, що конфіскація паперу, цензура, приреченість на мовчання і суспільне небуття — це болісне покарання з боку системи, але жодним чином не порівнюване з драмою розстрілу цілого покоління творців, багаторічним засланням, тортурами чи ув’язненням».
З цією Лавріненковою критикою концепції Мілоша погоджувався Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, в’язень ГУЛАГу, автор опублікованого в Лондоні «Іншого світу», який знав реалії сталінської політики в СРСР з власного досвіду, — його есей, в якому він теж критикує Мілоша, був уміщений в тому ж номері «Культури».

Письменники в межовій ситуації

Для ілюстрації свого есе Лавріненко обрав чотири дуже різні біографії — їх пов’язувала, як він писав, «межова ситуація», а відрізняв спосіб реакції на загрозу. Отже, постать видатного поета Павла Тичини (1891–1967) була ілюстрацією концепції «повного самозречення». Тичина, представник новаторської течії кларнетизму, яка на початку 1920-х років оновила українську поезію, з 1924 року фактично замовк як справжній поет, став сталінським письменником, а з 1929-го писав лише пропагандистські вірші, які повністю узгоджувалися з настановами соцреалізму. Лавріненко писав:

Йому не заборонено, а сказано писати. Щоб душа поета не стала сховком для таємного духовного світу, окупант наповнив її шлаком.

До кінця життя Тичина обіймав високі посади в радянських літературних установах, помер у віці 73 років (1967).

Абсолютно іншою була ситуація Миколи Хвильового (1893–1933), видатного прозаїка та літературного критика, автора концепції «азійського ренесансу» та ініціатора багатьох дискусій серед радянських письменників 1920-х років (наприклад, про напрямок розвитку української культури «Європа чи Просвіта?»). У своїй еволюції він сформулював концепції, які не могли сподобатися Москві: вибирав орієнтацію української культури на Захід, на противагу Москві, і моделі, яку описав як «червона графоманія»; є автором гасла «Геть від Москви». Хоча він міг залишитися в еміграції 1927 року (лікувався у Відні), все ж вирішив повернутися. Самокритика йому не допомогла. У 1933 році, протестуючи проти Голодомору, покінчив життя самогубством у харківському будинку письменників «Слово» — вистрілив собі в голову напередодні Всеукраїнського з’їзду радянських письменників, на якому мав продемонструвати свою братню дружбу з Москвою.

Микола Куліш (1892–1937) — драматург і герой третьої біографії, яку подає Лавріненко, виголосив самокритику, що дозволило йому надалі писати п’єси (також з ув’язнення). Щоб уникнути цензури, письменник застосовував різні стратегії: подія однієї з п’єс «Маклена Ґраса» розгортається в охопленій кризою Польщі під диктатурою Пілсудського (що, однак, не обдурило цензорів і через кілька постановок п’єсу вилучили з афіш). Сам Куліш був розстріляний восени 1937 року в Карелії з 1115 в’язнями таборів на Соловецьких островах — разом із багатьма іншими письменниками «розстріляного відродження», такими як Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, родина Крушельницьких.
Про останнього письменника Лавріненко писав, що «він єдиний письменник із чотирьох, яких я вибрав, який витримав випробування і фізично, і як поет». Ця моральна перемога Тодося Осьмачки (герой розділу «Слабкість як остання втеча») стала можливою завдяки стратегії симуляції психічної хвороби та залізному мовчанню на допитах. У період найбільших репресій Осьмачка намагається втекти через зелений кордон до Польщі – проте його заарештовують, після чергової втечі й арешту, цього разу звинувачений у шпигунстві, він вирішує симулювати шизофренію. Осьмачку на багато років ув'язнюють у київській лікарні. У 1941-му йому вдається потрапити до окупованого німцями Львова, звідки він потім тікає від совєтів на Захід і в США. Потерпаючи від манії переслідування, він помер у психіатричній лікарні Нью-Йорка 1962 року.
Вже ці чотири різні біографії чітко показують принципову різницю між становищем українських письменників у СРСР на початку 1930-х і польських письменників у Польській Народній Республіці — через 20 років. І ця різниця згодом поглибилася. Якщо в Польщі внаслідок відлиги 1956 року свобода письменника, попри цензуру, була значною, то в СРСР і після 1956 року панував політичний гніт, внаслідок якого українські письменники, наприклад, видатний поет Василь Стус, до кінця існування СРСР потрапляли до таборів. У Польщі такого не було.

Відгуки на заході... і на сході

Київ, Україна, 1970-ті, фот. Michał Kułakowski/Forum

Резонанс антології в українському середовищі перевершив усі очікування. Книжку насамперед читала українська еміграція, загалом були позитивні відгуки (єдиним винятком стала рецензія Дмитра Донцова). Неодноразово висловлювали велику вдячність Ґедройцю (Барка: «Ви зробили величезну послугу для української культури»), загальним було відчуття важливості цього досягнення (Кубійович: «Ви зробили велику справу»), також на політичному рівні («фундаментальний внесок у боротьбу з ворогом людства — московським комунізмом»). Водночас підкреслювали значення для польсько-українського примирення (Осадчук). Загалом переважала вдячність, а іноді й подив та якась розгубленість, що така гігантська праця вийшла з польського (а не з українського) боку.
Наприкінці 1960 року на книжку відреагувала українська радянська преса. За словами дослідника Миколи Ґеника, критикували «українофільську групу магнатів», що згуртувалися навколо «Культури» (їй приписували відповідальність за кількасотлітню польську політику в українському питанні). Діяльність, спрямовану на те, щоб зробити Україну незалежною від Росії, потрактували як поділ шкури невбитого ведмедя.
Головного контрудару завдав Олександр Мазуркевич у брошурі, а потім у книжці «Зарубіжні фальсифікатори української літератури». Характерно, як зазначає Боґуміла Бердиховська: критикуючи антологію та її автора, Мазуркевич не наважився подати її назву. Радянський критик також звинуватив антологію в нерепрезентативності вибору, що не відображав основного напряму творчості письменників, і у «відсутності в антології віршів про комуністичну партію, Леніна тощо».
У відповідь на ці звинувачення український поет і журналіст Святослав Гординський написав:

Звичайно, вони писали такі вірші — нехай би спробували не писати! — але їх не розстріляли за вірші про партію чи Леніна, а за твори, які Лавріненко публікує у своїй антології. Очевидно, що Максим Рильський отримував урок мордобою («буття визначає свідомість») у будівлі НКВС у 1931 році не за вірші про партію і Сталіна (які він ще не писав), а для того, щоб йому захотілося їх писати.

Довга тривалість антології

Обкладинка сучасного видання антології Лавріненка (Київ: Смолоскип 2015)

Антологія мала також особливу і дуже розтягнуту в часі історію сприйняття в Україні, вона охоплювала нелегальні видання (які, до речі, підтримав Ґедройць), записи на магнітофонних касетах та величезну контрабанду в Радянську Україну через Польщу. Як зазначає Боґуміла Бердиховська, антологія Лавріненка була монументальною не лише за розміром:

Вона відіграла величезну роль у поверненні українському читачеві частини його власної культурної спадщини. Хоча це було непросто, екземпляри «Розстріляного відродження» контрабандою (найчастіше в кишеньковому виданні «Прологу») переправлялися в Радянську Україну і переходили з рук в руки. Як свідчать спогади з 1960-х років, антологію поширювали в середовищі нонконформістської інтелігенції — шістдесятників. Присутність «Культури» у свідомості української підрадянської інтелігенції підтверджує той факт, що Ґедройцю було надіслано плівки із записом творів молодих поетів-шістдесятників. Можливо, не всі читачі усвідомлювали, що антологію опублікувало польське видавництво. Навіть сьогодні антологію перевидають в Україні.

І справді, «Розстріляне відродження» й донині залишається одним із найважливіших джерел знання про період українського національного відродження 1920-х років. Антологію також регулярно перевидають у вільній Україні (після 1991 року виходила вісім разів). Як пише Павло Крупа, про її популярність у незалежній Україні «свідчать не лише наступні перевидання, а й започаткована видавництвом «Смолоскип» та видавництвом БАО «Донецьк» видавнича серія під назвою [...] «Розстріляне відродження», яка повертає донедавна заборонену творчість 1920-х років. Своєю чергою, у престижній десятитомній антології під назвою «Україна: антологія державотворчих пам’яток Х–ХХ ст.» восьмий том, який стосується 1920–1930 років, мав назву «Розстріляне відродження».

Трохи гордий...

Усе це — особливо факт зближення польської та української культур у десятиліття після розпаду СРСР, а також зростання культурної і політичної незалежності України останніми роками — неодмінно втішило б автора ідеї антології Єжи Ґедройця. «Розстріляне відродження» було, зрештою, не єдиною українською антологією, яку підготував Редактор. У 1969 році «Культура» опублікувала антологію документів 1956–1968 років за редакцією Івана Кошелівця (у ній вміщено документи з процесів над українськими дисидентами, описано наступний етап русифікації та репресій). Ґедройць запланував схожі на «Розстріляне відродження» антології литовської та білоруської літератури — там теж совєти винищили ціле покоління письменників та інтелектуалів (у випадку з Білоруссю це відбулося за одну ніч). На жаль, ці проєкти не були реалізовані. «Культура», якою Ґєдройць безперервно керував з 1947 року — і в якій він послідовно пропагував справу української самостійності — виходила до смерті редактора у вересні 2000 року (оцифрований архів «Культури» сьогодні доступний онлайн).
У листі до Василя Барки після публікації «Розстріляного відродження» Ґедройць писав:

Видання антології Лавріненка я вважав своїм обов’язком і буду щасливий і гордий, якщо воно виявиться потрібним і корисним для української культури.

У листі до Єжи Стемповського він зазначив:

Я надсилаю проспект української антології, якою я трохи пишаюся, тим більше, що зробив її всупереч усім.

Автор: Міколай Ґлінський, 2 березня 2022

Законспектувати поданий матеріал

15-21 українська література

Літературний рід:

Жанр:

Тема:

Ідея:

Історія написання

Пояснення назви

Місце дії:

Час дії:

Композиція:

Персонажі:

Головний герой

Тереза

Мати Терези

«ПРАЗЬКА ШКОЛА» ПОЕТІВ І ЄВГЕН МАЛАНЮК

Різдво

Богдан-Ігор Антонич. Біографія, життєвий і творчий шлях

Основна тема твору

Персонажі

Дія перша (8 сцен)

Дія друга (9 сцен)

Дія третя (4 сцени)

Дія четверта (16 сцен)

Дуже стисло «Сатирична комедія «Мина Мазайло» – п’єса без позитивного героя. Особливості сюжету»

Питання та відповіді

Рік написання

Літературний рід

Жанр

Тема

Головна ідея

Композиція

Особливості гуморески «Сом»

Персонажі

1

2

3

4

Дитинство і юність

Київський та Ворзельський періоди

Загибель

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Контрольна робота

Творчістю поетів 20-30-х років ХХ ст.

(П.Тичина, М. Рильський, М.Зеров, М.Семенко. Є.Плужник)

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Контрольна робота

Творчість поетів 20-30-х років ХХ ст.

(П.Тичина, М. Рильський, М.Зеров, М.Семенко. Є.Плужник)

Київські неокласики

Баришівська школа

Повернення і боротьба

Покарання і смерть

Аналіз вірша "Солодкий світ!" Максима Рильського

Аналіз вірша "У теплі дні збирання винограду" Максима Рильського

Біографія Євгена Плужника

ІІ. Закріплення матеріалу

ІІІ.Домашнє завдання

І.Опрацювання навчального матеріалу.

“О, панно Інно…”

Домашнє завдання

«Розстріляне відродження», або Єжи Ґедройць як рятівник знищеної української літератури

Українське питання в Мезон-Ляфіт

Юрій Лавріненко, або відчуття археолога

Як укладати заборонену антологію

Розстріляна українська література

«Поневолений розум» українською

Письменники в межовій ситуації

Відгуки на заході... і на сході

Довга тривалість антології

Трохи гордий...

Комментариев нет:

Отправить комментарий