II семестр
01.05.2023
Урок № 62-63
Тема: Директорська контрольна робота
19.04.2023
Урок № 61
Тема:Література рідного краю (прозові твори).
Письменники Запорізької області.
Треба відмітити обдарованих літераторів маленьких містечок і сіл Запорізького краю.
Іван Сухар [1], поет і письменник з Оріхівського району, у 70–80 роки зазнав переслідувань за вільнодумство, був запроторений у психушку, але не зрікся своїх переконань. Починаючи з років перебудови він активно виступає і видається, але чомусь тільки посмертно, у 1999 році, його було прийнято до НСПУ. В Запорізькім районі в с. Смоляному жив член запорізького «Пошуку» й один з авторів «Провинции» Віктор Стригальов [2]; в с. Біленькому Запорізького району живе дуже талановитий і оригінальний поет Сергій Редька [3], історик за фахом; в с.Варварівка – Микола Горпинич (проза і поезія) і Анатолій Горпинич (сатира та гумор); у м. Вільнянськ – Іван Воробйов, Анатолій Семенов, Сергій Чепурний, у Михайлівці – Людмила Хорошун; у м. Василівка – Олексій Сорока; в cмт. Камишуваха Оріхівського р-ну – член НСПУ, автор книжок «Криниця, що відлунює слова», «Вибране», «Білий дощ» (у співавторстві з Ольгою Шуваєвою) поет Михайло Буряк [4] і поетеса Жанна Ралко, а в м. Оріхів – Володимир Білогуб (сатирик та гуморист, очолював літературну студію «Ластівка»), поети Галина Клиновська, Таїсія Черниш, Олександр Ткаченко (лауреат Всеукраїнського конкурсу на кращу байку), з Оріхівського району і відомий прозаїк О. Носенко; з м. Токмак – Марія Педенко (прийнята до членів СПУ в 1985 р., посмертно), Ганна Вівчар; з Приазовського району – широко знаний український прозаїк Д. Міщенко, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка; з Куйбишевського – драматург В. Сокіл, який зараз мешкає в Австралії; з Якимівського – поет і літературознавець С. Тельнюк; в Приморському районі вирісли літературознавець, історик, академик, автор чотиритомної «Історії Болгарії» М. Державін, вчений-академик Д. Марков, перекладач, кавалер болгарського ордена Кирила і Мефодія О. Кетков, а в с. Нельгівка виріс Юрій Шилов – археолог, кандидат історичних наук, професор, автор книжок «Пути ариев», «Гандхарва – арийский Спаситель», «Пращуры», «Прародина ариев», «Праісторія Русі-України», «Джерела витоків української етнокультури», «Истоки славянской цивилизации»; в Пологівському районі в с. Григорівка – Олексій Чех (збірка гумора та сатири у співавторстві з Олександром Ковтуном «Близнюки сміються», 1993 р.) і Петро Банько, а в с. Чубарівка – Зінаїда Бебешко. В м. Пологи народився і вперше надрукувався у районній пресі відомий український поет, лауреат премії А. Малишка Василь Моруга (поетичні збірки «Грозовіття», «Ключі до тиші», «Портрет землі», «Юності бентежні ешелони», «Чебрецеві острови», «Дорога над лугом», докуменальні твори, казки для дітей, переклади з болгарської та іспанської мов) [5], який загинув у 1989 р. в автокатастрофі, а у 80-х в Пологах жив і творив чудовий російськомовний поет Володимир Тищенко [6]. Іван Доценко був з Гуляйпольського району, майже все життя працював у сільському господарстві і є автором збірки віршів «Вибране», виданої посмертно [7]. В м. Гуляй Поле жили прозаїк М. Тардов, драматург Л. Юхвид (усі знають його кінокомедію «Весілля в Малиновці»), а зараз плідно працюють Любов Геньба [8], директор районного краєзнавчого музею, автор 5 поетичних збірок і більш 30 пісень, і поетеса Олена Муха. А м. Василівка навіть проводить міжнародний поетичний фестиваль при підтримці районної держадміністрації.
- Деякі із згаданих літераторів на Запоріжжі тільки народилися, в пошуках літературної долі вони виїхали до Києва, Харкова, Москви, до міст, де були книжкові видавництва, художні журнали, більш інтенсивне літературне життя. Але багато хто залишився і продовжував дарувати читачам нові чарівні твори.
Як бачимо, запорізька земля дуже щедра на таланти. Творчість вирує – яскрава, багатогранна, різна і за мовою, і за літературними школами і стилями, і за поглядом на життя. Волелюбна творчість.
Прочитати поданий матеріал.
Скласти тезисний план.
17.04.2023
Урок № 56-57
Тема:Символічність образів драми-феєрії "Лісова пісня".
Природа і людина у творі.
Підручник: Українська література (рівень стандарту): підручник для 10 кл. закл. загальн. середн. освіти/ О. Авраменко. – К.: Грамота, 2018. – 256 с.
https://pidruchnyk.com.ua/392-ukrayinska-lteratura-avramenko-paharenko-10-klas.html
Опрацювати тему: Символічність образів Мавки й дядька Лева – уособлення духовності та краси. Мати Лукаша й Килина – антиподи головній героїні Мавці в драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Симбіоз духовності і прагматизму в образі Лукаша ( опрацювати лекційний матеріал стор.226-227).
Виконати: Опрацювати лекцію (зробити конспект), переглянути онлайн-урок, зробити цитатну характеристику головних героїв драми-феєрії.
https://www.youtube.com/watch?v=Sfb24ehhWO4
10.04.2023
Урок № 54-55
Тема:Драма-феєрія "Лісова пісня"Лесі Українки.
Фольклорно-міфологічна основа твору.
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
Особливості твору. Леся Українка написала цей твір всього лише за три тижні у місті Кутаїсі, що на Кавказі. Вона тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба.
У листі до матері Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з’явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними». Тому недаремно авторка вводить у свій твір міфічних істот: Мавку, Русалку, Лісовика, Перелесника, Водяника і Потерчат.
Особливості композиції
Найхарактернішою особливістю композиції є органічне переплетення життя двох світів: природи й людини. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, їх наділено певними рисами вдачі за аналогією до людських.
Зав’язка: дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається від зимового сну.
Розвиток дії: з’являється молодиця Килина – втілення бездуховності й моральної обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці – уособленню любові й краси. Коли Лукаш зраджує кохану і сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» – «Того, що в скалі сидить».
Кульмінація: розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство.
Розв’язка: Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі разом із привидом Мавки і поступово замерзає з усмішкою на вустах.
Паспорт твору
Жанр – драма-феєрія
Літературний стиль - неоромантизм, модернізм
Рік написання – 1911 р.
Постановка на сцені – 1918 р.
Екранізація – 1961 р.
Події відбуваються в старезному лісі, на Волині, протягом року.
Тема – зображення світу людини й світу природи в їх гармонійних і суперечливих взаєминах, краса Полісся
Ідея – нездоланність життя, невмирущість мрії людини, незбагненна сила великого кохання.
Проблематика: духовності людини; пошуку гармонії в житті;
кохання і зради; сімейного життя;
матеріального і духовного; життєвого вибору;
роздвоєння душі; добра і зла;
гармонії людини і природи.
Образи драми-феєрії
ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
Драматична поема – це жанр, що поєднує прикмети драматургії і поезії, це віршована п’єса, яка синтезує драматичний та ліричний, а також епічний способи відображення дійсності.
Феєрія – театральна чи циркова вистава, побудована на фантастично-казковому сюжеті, в якій з метою вразити глядача використовуються різноманітні сценічні ефекти.
Драма-феєрія – п'єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами.
Особливості драми-феєрії:
v фантастично-казковий сюжет;
v дійові особи: міфічні або фантастичні істоти;
v відбуваються надзвичайні історії;
v театральний ефект з безліччю театральних трюків.
Отже, за жанром – це драма-феєрія (проблемно-філософська драматична поема). «Лісова пісня» – це новий жанр драми, який створила Леся Українка.
Перегляньте відео про історію створення драми-феєрії «Лісова пісня». Режим доступу:
https://www.youtube.com/watch?time_continue=65&v=hIIfn7C9DJ8&feature=emb_logo
Перегляньте буктрейлер за драмою-феєрією «Лісова пісня» https://www.youtube.com/watch?v=s51S4ICz67g&feature=emb_logo
ДОДАТКОВО
Для більш глибокого опрацювання теми перегляньте фільм «Лісова пісня». Режим доступу:
https://www.youtube.com/watch?time_continue=8&v=0OcKMkATIWk&feature=emb_logo
ПРАКТИЧНИЙ БЛОК
1. «Бюро знахідок»
Відгадайте, кому із героїв драми-феєрії належить загублена річ
Предмет | Герой |
1. каганчик 2. сопілка 3. зілля 4. гребінець з мушлі 5. шапка з куниці 6. калиновий пучечок 7. жовто-червоний плащ 8. сокира 9. вінок з волошок 10. чорна кирея
| А) Килина Б) Лісовик В) Мавка Г) дядько Лев Д) Марище Е) Польова русалка Є) Водяна русалка Ж) Потерчата З) Лукаш И) Перелесник
|
Перевірте відповіді. Режим доступу: (автор Міхневська А.Н.) або відскануйте QR код
https://docs.google.com/document/d/1kVK-vn8DRQuWLfGH0Scdt2phQJqwMTSN/edit
2. «Сторіборд» – відновіть послідовність подій у творі, придумайте заголовок до кожного з кадрів
Перевірте відповіді. Режим доступу:
https://drive.google.com/file/d/18Z7vScOQ7IsSVpp_y10wl6iytbgu1poE/view?usp=sharing (автор невідомий)
3. Складіть хмару тег до драми-феєрії «Лісова пісня» Скористайтеся підказкою Режим доступу: https://wordscloud.pythonanywhere.com/
Зразок. Хмара тег. Біографія Лесі Українки. Виписати слова, що стосуються біографії поетеси. (Автор Розгон Оксана)
БЛОК КОНТРОЛЮ
1. Питання для самоконтролю.
- Де і коли було написано драму «Лісова пісня»?
- Назвіть дійових осіб твору?
- Які міфічні істоти діють у творі?
2. Виконайте клоуз-тест за драмою-феєрією «Лісова пісня», записавши продовження речень.
1. Драматичний твір, у якому відбуваються неймовірні, незвичайні перетворення, а поряд із людьми діють постаті, створені їхньою уявою, називається…
2. «Лісова пісня» за жанром…
3. Композиційно «Лісова пісня» складається з…
4. Старезний, густий, предковічний ліс… Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Ці рядки є частиною (указати складову частину твору)
5. Дія у творі відбувається на… (указати місцевість)
6. Які два світи представлені у творі?
7. Ідею гармонійної єдності двох світів, представлених у творі, втілено в образі…
8. Символом нетлінних духовних цінностей у «Лісовій пісні» є образ…
9. «Ні, я жива! Я буду вічно жити!..», – говорить у «Лісовій пісні»…
10. Кому адресовані слова головної героїні « – Ну, як таки, щоб воля та пропала? Се так колись і вітер пропаде?»
11. «Я душу дав тобі? А тіло збавив!». Кому належать слова?
12. «Не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись…». Ці слова звернені до...
03.04.2023
Урок № 52-53
Тема:Аналіз лірики Лесі Українки.
Призначення поета й поезії у віршах "Слово,чому ти не твердая криця...",
"Мріє не зрадь".
Вірш «Contra spem spero», написаний Лесею Українкою 2 травня 1890 року, входив до збірки «На крилах пісень» (contra spem spero від лат. – без надії сподіваюсь). Вперше у цій збірці був надрукований у 1893 році. Для київського видання «На крилах пісень» Леся Українка скоротила твір на дві строфи. Ще до цього, з віршу було видалено ще одну строфу, також для друку, тому ми можемо читати у збірці лише неповну версію.
За тему поетеса взяла роздуми про негаразди у житті та її сподівання на краще.
Головною ідеєю віршу є підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Вона запевняє, що якщо вірити у добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії. Ліричним героєм є сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна утотожнити з Лесею Українкою.
«Слово, чому ти не твердая криця...»
Тема митця, його покликання, ролі й значення художнього слова в житті окремої людини і всього суспільства займають особливе місце у творчості Лесі Українки. Слово — зброя, тверда криця, меч двосічний, слово, що має силу весняного грому, світить блискавицями, слово «палке», «вогнисте», «променисте» — характерні образи її громадянської лірики.
Поетеса звертається до питання суспільної відповідальності митця у поезії «Слово, чому ти не твердая криця...». Вірш багатий на алегорії, порівняння, епітети. Поетичне слово порівнюється то «з твердою крицею», то з «гострим мечем». Це могутня зброя, яку вона віддає на бій за волю «месникам дужим», як це робив колись її духовний батько Тарас Шевченко:
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
Запитання і завдання
1. Сформулюйте 5—6 запитань до поезії (автора, ліричної героїні). Обговоріть їх у парі чи групі. Які запитання вам сподобалися? Чим саме? Чи врахуєте ви набутий досвід у майбутньому? Який саме?
2. Проаналізуйте поезію «Слово, чому ти не твердая криця...» самостійно.
Леся Українка "Мріє не зрадь" – один з прикладів філософської лірики. У цій поезії лірична героїня твору переживає емоційний злет, що змушує на відверті зізнання. Дивіться відео, як потрібно декламувати цей вірш. Також до вашої уваги текст та аналіз "Мріє не зрадь".
"Мріє не зрадь" – один з найвідоміших віршів Лесі Українки. Ця поезія пройнята позитивним посилом. Оптимістична поезія прославляє подвиг борців за волю.
Леся Українка – Мріє не зрадь. Текст вірша
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!
Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.
Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.
Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.
Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє – дарма!
"Мріє не зрадь" – слухайте вірш Лесі Українки у виконанні диктора:
Історія написання вірша "Мріє не зрадь"
Поетеса Леся Українка стверджувала, що народ є творцем всіх цінностей та багатств, а безсмертя народу та велич у його творчій праці.
Цей вірш авторка написала у серпні 1905 року, коли перебувала у Грузії. У той час розгорталася революція в Російській імперії – потужні протести, повстання і страйки. Українці тоді рішуче обстоювали свої права, а передчуття близьких змін надихнуло на публічні виступи багатьох митців. Серед них була й Леся Українка.
Аналіз вірша "Мріє не зрадь" Лесі Українки
До вашої уваги короткий аналіз поезії:
- Жанр: ліричний монолог
- Тема: зображення сильної волі та віри, самозречення заради високої мети
- Головна думка: "Мріє хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє – дарма!"
- Ідея: заклик до боротьби за навколишнім та своїм внутрішнім світом заради досягнення цілей, заради здійснення мрій
- Віршований розмір: п'ятистопний ямб з пірихієм
Художні засоби: епітети, метафори, риторичні звертання та оклики, анафора, інверсія, гіпербола
Законспектувати аналіз лірики Лесі Українки
Вивчити напам'ять вірш «Contra spem spero».
27.03.2023
Урок № 50-51
Тема:Життєвий і творчий шлях Лесі Українки.
(Лариса Петрівна Косач)
(25.02.1871 - 01.08.1913)
Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді - Волинському, тепер Житомирської області в інтелігентній, "літературній " родині. Її мати - відома письменниця Олена Пчілка, Батько - юрист, громадський діяч, багато уваги приділяли вихованню дітей (було їх шестеро), їх гуманітарній освіті.
Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників виділялась здібністю і працьовитістю.
Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку. В останній рік життя в поемі "Про велета" Леся Українка згадує:
Давно, в дитячий любий вік,
в далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам'ятаю.
Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Вважала навіть, що з неї був би кращий музика, ніж поет. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. З болем прощалася з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі ("До мого фортепіано"). Проте музика зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: "Сім струн", "Мелодії", "Ритми", "Пісні про волю", "Лісова пісня"...
Хвороба спричинилась до того, що Леся не змогла ходити 
Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, в якій зростала, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Великий вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань.
Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю і вона написала вірш "Надія" - перший відомий нам твір письменниці. Глибоко вразила Лесю трагічна загибель у каторжанській тюрмі в снігах Забайкалля революційної народниці Марії Ковалевської, матері її найближчої товаришки. У вірші "Віче", згадуючи свої дитячі забави серед руїн замку Любарта в Луцьку, Леся Українка говорить, що діти "таємні товариства закладали", співали "червоні пісні". Відтоді в душі маленької дівчинки - майбутньої великої поетеси - проростали перші зерна протесту і непокори, розуміння того, що живе вона "у небезпечний час", який вимагає "боротись до загину". Відтоді і на все життя її захоплює герой, який "до землі прибитий списом, шепотів: "Убий не здамся!" ("Мрії").
Уперше ім'я Лесі Українки з'явилось у 1884р. у львівському журналі "Зоря", де було надруковано вірші 13-літньої поетеси "Конвалія" і "Сафо". З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка "На крилах пісень".
Плеядівці намагались працювати для народу. Вони готують популярні видання з історії, географії, перекладають твори російської і зарубіжної літератури, пишуть власні твори. З "Плеядою" пов'язаний початок роботи Лесі Українки - прозаїка. Вона пише оповідання "Така її доля", "Святий вечір", "Весняні співи" , "Метелик" та ін., які публікуються в журналах "Зоря", "Дзвінок". Одночасно молода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкою був переклад оповідань М. Гоголя "Пропаща грамота" та "Зачароване місце", який здійснила Леся разом з братом Михайлом (виданий 1885р. у Львові). Та найбільш уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1893 р. у Львові з'явилась українською мовою "Книга пісень" німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки.
Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої "була весна, та тільки за вікном". Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом.
Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у "добровільне вигнання". Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі "Подорож до моря". А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його поетичний резонанс "Кримські спогади" та "Кримські відгуки", "Іфігенія в Тавріді". Пізніше Італія, Єгипет.
Тут в Криму, 1897р. Леся Українка познайомилась з С. К. Мержинським. Це була надзвичайна людина. Революціонер-романтик, за словами сучасників, він був одним з перших пропагандистів марксизму на Україні та в Білорусії. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішнє горіння, глибока інтелігентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. Через сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу "Жизнь", де публікує літературно-критичні статті - "Малорусские писатели на Буковине", "Заметки о новейшей польской литературе", "Два направления в новейшей итальянской литературе", "Новые перспективы и старые тени". У них "найбільш послідовно представляє в критичному відділі журналу марксистське спрямування думки".
Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона "почала нову мрію життя, вмерла і воскресла".
Уста говорять: "він навіки згинув!"
А серце каже: «ні, він не покинув!»,-
так починається одна з поезій, присвячених Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...» та в багатьох інших.
Тим часом слова поетеси ширились по Україні. У статі «Леся Українка» І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини». У 1899р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку. «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902р.
Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчість письменниці. "Мріє, не зрадь... хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною", - такими словами зустріла вона час народного повстання. Того року Леся Українка багато мандрує. У Тбілісі бачила калюжі крові на тротуарах, у Києві - вуличні бої, у Петербурзі була свідком страйку, маніфестацій.
У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу, вона написала багато поем, серед яких виділяються "Давня казка", "Роберт Брюс, король шотландський", "Віла посестра", "Ізольда Білорука". І хоч переважають тут сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного грунту. Незважаючи на "чужі" образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства.
Продовжуючи роботу в галузі перекладу, письменниця звертається до драми Гергарта Гауптмана "Ткачі", з польської на українську мову перекладає вірші Марії Конопницької, з італійської - Ади Негрі. Для російського читача готує і видає в Ростові-на-Дону оповідання Івана Франка "На дне", "К свету", "Сам виноват", "Хороший заработок". Леся Українка перекладала і дбала про поширення на Україні марксистської і соціалістичної літератури. Стараннями письменниці та її товаришів у Львові вийшла ціла серія політичних брошур, на яких значилось: "Видання групи українських соціал-демократів".
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих літ ("Русалка") і кінчаючи останніми творами ("Про велета"), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка "Дитячі гри, пісні й казки" (1903), упорядкований збірник "Народні пісні до танцю"(54 тексти). 30 записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки "Народні мелодії. З голосу Лесі Українки", яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.
В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела "тридцятилітню війну". Поетеса вимушена покинути Україну, холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні і вона оселяється на півдні. Літом жила на Кавказі - в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. "Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, - скаржилась у листі до Бориса Грінченка, - бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції" (12,282). В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою, вона записала:
Хто не жив посеред бурі
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі.
Боротьба і праця. Такий був зміст усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення.
І серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка - великий поет України і жінка з трагічною долею. Звістка про смерть славної дочки України глибокою скорботою озвалася в серцях мільйонів людей. Не лише на Україні, але й у петербурзькій, московській пресі, в Грузії і Білорусії, навіть на Далекому Сході були вміщені некрологи на її смерть. "До нас докотилась сумна чутка, - писали робітники з Миргорода, - що не стало в Житті славної поетеси Лесі Українки. З приводу смерті поетеси ми, робітники, прилучаємо свій жаль до великого смутку неньки України. Спи ж спокійно, наша сестро, ти була людиною і не даремно жила в світі. Твоя муза найшла співчуття і в душі робітника".
Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. Похорон поетеси перетворився у велику народну демонстрацію. Море людей, море квітів, жандарми зрізали червоні стрічки з вінків, забороняли промови, співи, супроводжували процесію. Але людей прибувало, були й промови, співи. Вітчизна прощалась із своєю дочкою, творчість якої входила в безсмертя.
Перегляньте відеоматеріал Вахтанга Кіпіані "Не така як усі"
https://www.youtube.com/watch?v=UcbhCVc4FU8
Коротко законспектуйте біографію поетеси.
20.03.2023
Урок № 48-49
Тема:Контрольна робота
Творчість Василя Стефаника,Володимира Винниченка.
Завдання з вибором однієї правильної відповіді
- Укажіть ознаку, яка НЕ властива експресіонізму:
а) психологізм у змалюванні персонажів;
б) дослідження сенсу страждання й смерті людини;
в) миттєві враження, найтонші зміни в настроях;
г) лаконізм прози, ритмічність, багатство зорових, слухових образів.
- Втікачі (В. Винниченко «Момент») після успішного завершення операції відчувають:
а) розпач, емоційне знесилення;
б) втому, бажання забутися;
в) розчарування, зневагу одне до одного;
г) ейфорійний вибух радості, кохання.
- В. Стефаника вважають майстром:
а) соціально-побутової повісті;
б) соціально-психологічного роману;
в) соціально-психологічної новели;
г) історичного оповідання.
- Якої пори року відбувалися події у творі В. Винниченка «Момент»:
а) навесні;
б) узимку;
в) влітку;
г) восени.
- Героями новели «Камінний хрест» є:
а) моя утома, Зозуля;
б) Марічка й Іванко;
в) Палагна та Юра;
г) Іван і Катерина.
- Тема масової еміграції галицького селянства за океан розкрита у творі:
а) «Intermezzo» М. Коцюбинського;
б) «Момент» В. Винниченка;
в) «Новина» В. Стефаника ;
г) «Камінний хрест» В. Стефаника.
- Яка спільна мета об’єднала в діяльності двох людей – оповідача і Мусю (новела В. Винниченка «Момент»):
а) прагнення повернутися на Батьківщину;
б) втекти з в’язниці;
в) перетнути кордон;
г) одружитися.
- З 1892 р. В. Стефаник навчався:
а) на медичному факультеті Краківського університету;
б) філологічному факультеті Київського університету;
в) юридичному факультеті Чернігівського університету;
г) хіміко-біологічному факультеті Полтавського педагогічного інституту.
(4бали)
- Установіть послідовність подій за твором:
1 А «Щастя – момент. Далі все буденщина, пошлість.
Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з
цим…»
2 Б «Як мене вб’ють, а ви зостанетесь живі,
напишіть по такій адресі…»
3 В «Одчинивши двері, я ступив до неї… і від несподіванки
закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей
сиділа панна…»
4 Г «Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось
стало холодно в грудях і завмерло серце. Так. Аж ось він,
цей кордон…»
- Продовжте репліку: Панна попросила свого подорожного, щоб, якщо її вб’ють, він написав її рідним так: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що…».
- Про якого персонажа літературного твору сказано: «Відколи…запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну»? (укажіть героя, автора та назву твору)
- «Я глянув туди, вперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось стало холодно в грудях і завмерло серце… Я жадливо дивився туди, в залите сонцем поле, на краю якого стояв цей тин, і чув, як мені якось тісно, нудно, неспокійно». Що побачене так уплинуло на героя новели В. Винниченка «Момент»?
(4бали)
- Дайте визначення новели. Визначте жанрові особливості новел В.Стефаника.
(2 бали)
- Висловіть свою думку та обґрунтуйте її, виконавши одне із завдань.
1) Чи згідні ви з героїнею новели В. Винниченка «Момент», яка переконана, що «щастя - момент. Далі вже є буденщина, пошлість»?
2) Що змусило Івана Дідуха (В. Стефаник «Камінний хрест») емігрувати до Канади? Як ви вважаєте, чи можна було знайти інший вихід із цієї ситуації?
3) Чи мають майбутнє почуття, які зародилися між героями новели В. Винниченка «Момент»? Чи будуть вони щасливими?
(2 бали)
(виконання обов‘язкове у зошитах, надіслати фотозвіт на електронну пошту)
13.03.2023
Урок №46-47
Тема:Поєднання реалістичного змалювання дійсності та філософського підтексту
у новелі "Момент"Володимира Винниченка.
Образи новели.
Момент щастя — миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за Винниченком, — це «свободна воля», воля від тягаря й обов’язку, що є наслідком тривалих стосунків. Аналіз новели “Момент” Володимира Винниченка буде корисним для всіх, хто вивчає цей твір і хоче краще засвоїти тему.
Рік написання: 1909.
Літературний рід: епос.
Жанр: новела.
Тема: історія короткої любові між революціонером і панною в ризикованій для життя ситуації.
Головна ідея: оспівування почуття кохання; усвідомлення скороминущості щастя.
Головні герої: революціонер, панночка Муся, контрабандист Семен Пустун.
Проблематика
- життя і смерті
- миті як частини вічності
- сенсу щастя людини
- порівняння природної сутності людини і моралі, нав’язаної суспільством
Символічні образи
- поле (символ свободи, життя, народження й росту);
- ліс (символ ворожої стихії (у момент небезпеки) або свободи й кохання (у момент щастя);
- комашки (символ відсутності обмежень і правил);
- зелені мушки, ворон (символ смерті)
- кордон (символ межі між життям і смертю).
Час подій: літо, утім точно не визначений, мов у позачассі.
Місце подій: село на кордноні — кордон, утім точно не визначене.
Композиція
- Шехерезада у в’язниці розповідає історію про момент любові (пролог)
- Шехерезада їде із Семеном Пустуном (експозиція)
- прохає Семена допомогти терміново переправитися через кордон — Семен попереджає, що можуть убити — Шехерезада уявляє себе мертвим, йому смішно — зустріч Шехерезади в повітці з панною (зав’язка)
- у селі облава — панна просить у Шехерезади револьвера — Шехарезада й панна терміново тікають самотужки до кордону — дорога через поле, зближення — рух лісом, відчуття близькості — панна просить Шехерезаду в разі її смерті передати послання «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя”. Більше нічого…» (розвиток дії)
- Шехерезада й панна перебігають через кордон під кулями, страх (кульмінація)
- живі, щасливі — Шехерезада зізнається в любові — панна цілує, просить ніколи її не шукати, бо щастя «ось воно, мить» (розв’язка).
Сюжет
Революціонер зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним переходом через кордон. Панночка так само тікає від переслідування поліції. Герой закохується в панночку — і читач стає свідком народження й розвитку високого почуття.
Молоді люди переживають страшний, екстремальний момент: перебігаючи прикордонну смугу під обстрілом, вони уникають смерті і як переможці святкують радість життя.
Історія кохання в новелі психологічно витончена, світла й прекрасна, але й печальна, адже герой новели залишається наодинці з мукою осиротілого щастя, яке спалахнуло було на мить (звідси й назва новели «Момент») — і зникло разом із чарівною панною.
У цій новелі В. Винниченко використав увесь арсенал імпресіоністичних засобів. Колористика твору концентрує в собі сонячні барви, лісову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів увиразнює пейзаж, творить тло, на якому розгортаються події в новелі. Штрихова імпресіоністична техніка передачі вражень головного героя (а розповідь ведеться від першої особи) ніби виплітає малюнок душевного стану закоханого.
Усе навколишнє читач «бачить» і сприймає через внутрішній світ головного героя. Момент щастя — миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за Винниченком, — це «свободна воля», воля від тягаря й обов’язку, що є наслідком тривалих стосунків. Справжнє щастя — у миттєвому захваті.
У цій новелі чітко простежується доволі відверте протиставлення усталеної, традиційної моралі з її суворими, а то й пуританськими приписами природності й принадності душевних і тілесних поривань двох молодих людей. Емоційно звучить у новелі й піднесений, і мінорний водночас апофеоз «великому, прекрасному процесу життя», частка якого і ліс, і бджоли, і пташки, і «сплетені коханням метелики», і юнак та дівчина, які ніби розчиняються в зеленому рухливому царстві природи.
Спалах почуттєвої любові в природі — момент, найвища точка буття. Людина перетворює свято кохання на побутовий елемент щоденного життя. Звідси і рівень оцінки:
«Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість».
Ідеальну модель поведінки всього живого в природі Муся окреслює так:
«Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання».
Пропозиція панни скористатися цією моделлю, перенісши її з рівня біологічного на рівень духовний («наше кохання повинно вмерти зараз»), з розумінням сприймається героєм. Муся стає Дамою, а юнак благочестивим, шляхетним лицарем:
«Я схопив краї її сукні, поцілував і випустив».
Новелу "Момент" прочитати
Скласти (письмово узошити)літературний паспорт новели.
Тема:Володимир Винниченко
Життєвий і творчий шлях
Володимир Винниченко: прозаїк, драматург,
громадський діяч і художник
В. К. Винниченко був Головою Генерального Секретаріату Центральної Ради – першого національного уряду. Після поразки і болючих роздумів назавше емігрував з України. І хоч письменник частину життя прожив далеко від рідної України і за ї111111111111111111111111111111111111111111ї межами завершив свій шлях, але творив для неї, для її майбутнього... Творив і свято вірив у відродження української нації. Володимир Винниченко – один з найпопулярніших вітчизняних письменників початку ХХ століття, котрого високо цінували визначні класики нашої літератури і мистецтва, як талановитого українського письменника і драматурга, чиї п’єси мали за честь ставити кращі акторські колективи Європи. За п’ятдесят років творчих пошуків письменником – земляком створено 15 романів, 23 п’єси і понад сотню новел. Постать Володимира Винниченка, на диво складна й суперечлива, зажди привертала до себе пильну увагу, навколо неї точилися суперечки, одні беззастережно приймали, інші – відкидали, а ще треті прагнули поставитись до його діяльності з урахуванням усіх складностей тої тривалої доби, коли він жив і творив.
Винниченко – художник
Цікавитися живописом В. Винниченко почав ще з гімназійних років. Володимир Кирилович був одним із засновників «Артистичної секції», яка була створена в квітні 1929 року при Українській громаді в Парижі. У Франції брав уроки малювання, певний вплив на його творчість мала мистецька паризька школа «Еколь де Парі», організовував художні виставки, зокрема, завдяки йому в 1924 році в Берліні відбулася перша персональна виставка його приятеля, талановитого художника Миколи Петровича Глущенка. Проводить багато часу за мольбертом на французькому півдні в Сен-Рафаелі. Малює натюрморти й пейзажі, передаючи фактуру предметів, краєвидів, овочів, фруктів, дерев густими енергійними мазками, властивими для колористичного експресивного Глущенка.
За життя автора його твори експонувалися на виставках у Львові, де одержали високу оцінку відомих мистецтвознавців і художників, зокрема відомого арткритика Марії Келлер: «Перше, що вражає у творчості Винниченка, – це надзвичайне багатство фарб. Його пейзажі, квіти, «інтер’єри» просякнуті світлом і неначе прозорі. Його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються, і збагачуються контрастовими плямами рідкісних, темних тонів. Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить з надзвичайною легкістю чимраз нові кольорові багатства». Його багаторічний друг, високопрофесійний художник Микола Глущенко відзначив, що: «не маючи високого професійного знання, Винниченко ще з перших своїх малярських кроків дивував своїми досягненнями».
Поштовхом до малярства було багато причин, в тому числі і туга за Вітчизною, про що свідчать його українські пейзажі написані по пам'яті.
І хоч Винниченко не був професійним художником, його малярський талант знаходить визнання навіть у професіоналів. Український художник Святослав Гординський назвав Винниченка «маляром далеко не аматорської міри». В живопису Винниченка яскраво відчувається вплив імпресіонізму. Натюрморти, пейзажі наповнені повітрям і сонцем, портрети відзначаються психологізмом.
Похмурі відтінки, які іноді зустрічаються в прозових творах, практично відсутні в його картинах. За заповітом вдови Володимира Кириловича, Розалії Яківни Винниченко, вся спадщина – щоденники, літературний і малярський доробок могли повернутися лише у незалежну, демократичну Україну. Це повернення розпочалось тільки в 2000 році. 89 одиниць зберігання, серед них – оригінальні олійні роботи, акварелі, альбоми з рисунками були передані архівом Колумбійського університету Національній Академії наук України.
Законспектуйте поданий матеріал (скорочено)
Перегляньте відеоролик за творчістю Володимира Винниченка.
https://www.youtube.com/watch?v=Ao1xemHyxE4
06.03.2023
Урок № 44-45
Тема:Драматизм конфлікту,емоційна загостреність новели "Камінний хрест".Багатозначність символічних образів.
Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально-психологічних новел із життя галицького селянства. "Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянську душу хлібороба у такому повному освітленні,— захоплено писав Михайло Мочулевський,— ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резиґнація, плач і сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухів селянської душі".
Єдиний твір присвятив Василь Стефаник темі еміграції. Це новела "Камінний хрест". В основу новели покладено справжній факт. Штефан Дідух, односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому горбі в Русові. "Він дуже не хотів покидати свого камінистого грунту,— згадував Стефаник,— та діти, невістки і доньки не давали йому життя..." Та справжніми прототипами головного героя були тисячі емігрантів, долею яких турбувався письменник упродовж трьох років. На Краківському вокзалі Стефаник бачив сині, спечені губи, підпухлі від плачу дитячі очі і чув захриплий від голосінь та зойків голос матерів. Уже там, на вокзалі, почалась творча робота над "Камінним хрестом". Довга, болюча, виснажлива.
Душу емігранта Стефаник знав, як свою власну, муки і болі його мучили і боліли відчутніше. Він бачив марність надій мужицьких, знав, що чекає їх там, у далеких краях, тому так Наполегливо, вперто розгонив ілюзійне марево еміграційного щастя.
Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Портрет свого персонажа В. Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває символічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб "щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле". На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Шість розділів новели містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам'янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій
Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Тугою пройняті всі присутні, "ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач". Не пам'ятаючи, що робить, Іван "ймив стару за шию і пустився з нею в танець". І зупинився тільки тоді, коли побачив хрест. Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: "Куди цему, ґазди, йти печі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу".Івана, сусіди розраджують: "То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, іцо з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати..." У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Не даремно Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. "Хотів-єм кілька памнєтки по собі лишити..." — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять про нього в людей. І це найважливіше.
Життєва доля Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михайла, в якому слова йшли, "як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно... дрожить подертими берегами, як перед смертю", підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.
Новела "Камінний хрест" багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні страждання і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й усього народу, який хилиться під кам'яною вагою гніту. Викинутий на берег камінь, Канада-могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина-емігранта.
Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.
Усі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкриттю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.
Новела "Камінний хрест" відразу ж одержала високу оцінку критиків. Новелою захоплювалися І. Франко, Леся Українка. "Страшно сильно пишете Ви,— ділилась своїми враженнями від прочитаного "Камінного хреста" Ольга Кобилянська. — Так, якби-сти витесували потужною рукою пам'ятник для свого народу". Та найсильніше враження справила новела на канадських емігрантів. Мирослав Ірчан у листі до Стефаника писав: "Якби був знав, може, й не читав би. Тяжко дивитися, як сиві голови хиляться додолу і старі очі плачуть". Плачуть, бо згадують себе, згадують ті давні літа, як вибиралися за море шукати щастя. Далеко не кожний емігрант знайшов його. Пошуки заробітків виснажували, клімат душив, ностальгія вбивала. Вмирала остання надія в селян покращити свою долю, вирватися з безпросвітної нужди через еміграцію.
Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: "Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло". Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменника, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Мені здається, саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджувало в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.
Законспектувати поданий матеріал у зошити (скорочено).
Виконати завдання стр.177.№ 8
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
Символічний зміст назви новели Василя Стефаника "Камінний хрест"
Прочитавши новелу Василя Стефаника "Камінний хрест", О. Кобилянська писала йому: "Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сьти витесували потужною рукою пам'ятник свого народу... Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша, котру не можна забути..."
І справді, ця новела заворожує правдивим зображенням людської злиденної долі. Таке відчуття, що ти знаходишся поруч з обездоленими героями твору, переймаєшся їхніми стражданнями і болем. Мені здається, це відчувається невипадково, бо цією новелою Стефаник передав свої власні страждання від картин страшної правди. Письменник, проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, бачив опухлі од плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.
Виїжджали десятками тисяч українці, гнані нестатками і голодом, зі страхом у душі і відчували, що вже назавжди прощаються з рідною землею.
Новела "Камінний хрест" і стала тими "сльозами та кривавим криком" народу, які Стефаник передав через монолітний образ Івана Дідуха. У літературу ж вона увійшла вражаючим документом трагічної для українського народу дійсності кінця ХІХ — початку ХХ століття. Мені здається, що в образ Дідуха Стефаник саме і вклав усі ті почуття, що не давали новелісту жити, гнітили його вразливе серце і примушували братись за перо. В образі Івана розкривається письменницький задум-показ трагедії селян-емігрантів у пошуках кращої долі за океаном.
Іван Дідух залишає на полі, рясно политому його потом, пам'ятник по собі і своїй дружині. Йому ніби легше від того: не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю. Пам'ять про нього залишиться на рідній землі. Так камінний хрест переростає в образ-символ, що уособлює важку долю народу-трудівника. Він з вражаючою силою символізує пам'ятник тисячам українських селян, які так і не повернулись додому, засіваючи чужі землі своїми кістьми.
Коли я читав новелу, то розумів, що селяни з відчаю шукали порятунку в еміграції. Чому ж тоді так багато болю і трагедії в рядках новели "Камінний хрест"? Тому, що це був тільки пошук порятунку, підсвідомі сподівання на краще життя. Знедолені емігранти знали, що вороття до минулого вже не буде, і з цієї хвилини рідна земля перетворилася на мачуху, бо не були її працьовиті сини господарями на ній. І тут мене вражає ще одна особливість задуму автора — показ взаємозречення. За соціальних обставин рідна земля не була годувальницею своїм дітям, і вони покидають її...Стефаник надзвичайно переконливо переплітає трагедію Івана Дідуха з трагедією всього краю, який несе камінний хрест нестатків і відчаю. Поступово я зрозумів, у чому найголовніша сила образу Івана: в ньому втілений образ цілого народу, який прагне власним трудом заробити собі і своїй родині добробут.
Новела звинувачує і кличе до роздумів. Знову емігранти сьогодні покидають Україну, тікаючи від безробіття, безглуздя, якого, на жаль, ще й досі досхочу в новій державі, хоч і стала вона на шлях незалежності. Знову — людські трагедії, розлуки, зневіра. Але разом з головним персонажем новели ми усвідомлюємо: чужа земля — "далека могила". Треба, долаючи труднощі, творити щастя на своїй прабатьківський землі.
Перегляньте презентації до вивченої теми за посиланнями.
Запишіть у зошити матеріали зі слайдів про символічні образи у новелі "Камінний хрест".
Дайте відповіді на проблемні питання у презентаціях,і виконайте дом.завдання з передостанніх слайдів
https://svitppt.com.ua/ukrainska-literatura/vasil-stefanik-kaminniy-hrest.html
https://svitppt.com.ua/ukrainska-literatura/kaminniy-hrest-vstefanik.html
27.02.2023
Урок № 42- 43
Тема: Життя і творчість Василя Стефаника.
Психологічне розкриття теми еміграції в новелі "Камінний хрест" Василя Стефаника.
Історична основа твору,
Його сюжетно-композиційні особливості.
Аналіз новели “Камінний хрест” Василя Стефаника
Аналіз новели “Камінний хрест” Василя Стефаника пригодиться всім, хто хоче більше заглибитися у проблематику і особливості твору, адже “Камінний хрест” — чудовий приклад соціально-психологічної новели. В. Стефаник ввів в українську прозу таку манеру письма, яка характеризується передачею найтонших, найскладніших почуттів душі людини.
Письменник художньо осмислював певні боки психіки людини, з різних точок зору говорив кількома голосами — від себе, від імені інших персонажів твору.
Новеліст майстерно передає переживання особистості через експресивність мовлення. Тому В. Стефаника називають експресіоністом у мистецтві слова.
Василь Стефаник казав, що у своїх новелах він показав реальне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася».
«Камінний хрест» — твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть у Русові).
У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.
Літературний рід: епос.
Жанр: психологічна новела (художнє дослідження душі головного героя).
Тема: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX ст. (прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади).
Головна ідея: єдність селянина з рідною землею.
Герої твору:
- Іван Дідух
- його дружина Катерина
- їхні діти
- кум Михайло
- селяни.
Сюжет: селянин Іван Дідух покидає рідну землю, щоб переїхати до Канади в пошуках кращого життя (на вмовляння дітей і дружини).
Композиція
Твір складається із семи розділів. Перший розділ новели виконує функцію експозиції, вона ознайомлює читача з долею героя: тут подано портрет Івана Дідуха й авторські екскурси в його біографію. Після десятирічної служби у війську Іван повертається в село і стає ґаздою на залишеному в спадпіину кам’янистому горбі. Люди пам’ятають Івана у вічній виснажливій праці на цьому горбі. Наступні шість розділів — епізоди сповіді Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом.
Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації головного героя є його монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині хрест.
Образ хреста символізує тяжку, каторжну працю селянина, а водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею.
Проблематика
Через вужчу, конкретно-історичну проблему еміграції автор розкриває у творі й значно ширшу, вічну проблему екології буття. Попри непосильну працю, Іван був щасливим. Адже почувався часткою рідної землі, її господарем, бо доглядав, оживляв її. Так само, як кинутий у ставок камінь; тривожить усе середовище, так Іван із конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди».
Важливо й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, увійшовши в гармонію з ходом копит, коліс і ніг, зілля скидає на них росу.
Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі в промінні призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці («Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носє, то мус родити хліб!»), зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце.
Іван — велетень, бо оживляє, орухомлює, скермовує все довкола й об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну, покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту. Знеможена працею, пригнута до землі {«як би два залізні краки стягали тулуб до ніг»), постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне — красу експресивного руху життя всього світу.
Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі». Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний:
«Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину».
Це — виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю:
«Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити… в поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Буття, 3: 17-19).
Будяк, який вп’явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський гріх. Отож потворне, як бачимо, виконує в новелі кілька функцій:
1) допомагає виявити об’єднаний у цілість колорит справжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);
2) натякає на причину людських страждань на землі;
3) глибше розкриває красу людського існування, яка можлива тільки в єдності з усім довколишнім світом.
Тут зростається естетично відворотне з духовно прекрасним, бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею й близькими людьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, із якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок із довколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіє».
У Стефаника образ каменя часто означає омертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі». Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Стефаника чистоту душі.
Перлина, що котиться по скелі, — це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, ідеться про загибель тієї духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль.
Автор матеріалізує його в такому образі:
«Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася».
Тут хата Дідухів утрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей із метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого.
За мотивами цього твору видатний режисер Леонід Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв фільм «Камінний хрест», який увійшов у скарбницю найвизначніших українських кіношедеврів.
Літературознавці про твір
Новела «Камінний хрест» — це своєрідне художнє дослідження душі головного героя Івана Дідуха, котрий прощається із сусідами у зв’язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам’ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд із конем і вивозив гній на свою нивку на кам’янистому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, і стали в селі прозивати Івана Переломаним.
Сповіді героя про своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух установив на пам’ять селу камінний хрест із вибитими іменами — своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.
Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок усіх своїх надлюдських зусиль, був безземельним, прозаїк розмірковує над тими моральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і передусім — над проблемою зв’язку з рідною землею. Творці експресіоністичного стилю відродили давню істину, що «не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі», що весь космос є нерозривною цілістю.
Саме про це йдеться насамперед у новелі. Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван з конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди».
Важливо ще й те, що колеса, кінські копита й п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його в такому образі:
«Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася».
Тут хата Дідухів втрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак душевного стану родини.
Законспектуйте поданий матеріал у зошити(тема,ідея,сюжет,головна думка...)
Прочитати новелу,передивіться відео за змістом новели і перекажіть.
Урок № 41
Тема:Життя і творчість Василя Стефаника.
Скласти хронологічну таблицю життя і творчості Василя Стефаника за матеріалами підручника на стр.169-172 (у зошити)
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
Перегляньте відеоматеріал про Василя Стефаника і перекажіть
https://www.youtube.com/watch?v=AL6l2GrONxE
Експресіонізм — літературно-мистецька стильова течія початку XX ст. ... В український літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Туринський повістю «Поза межами болю
Експресіонізм - напрям, назва якого походить від французького «ixpressio» (вираження). Як і імпресіонізм, експресіонізм постав у творчості західноєвропейських художників - В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін. Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.
Ознаки експресіонізму:
Нервова емоційність та ірраціональність;
Відображення суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «я»;
Увага до простих символів;
Прагнення віднайти корені зла в людському суспільстві;
Дослідження сенсу страждання і смерті людини;
Заглиблення у проблему вини і кари; висвітлення протилежних понять: прекрасне і потворне;
Захоплення ідеєю всезагального взаємозв’язку всього сущого.
Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.
Новела - особливий жанр. Василь Стефаник використовує найчастіше саме новелу, бо цей жанр у короткій формі може передати дуже виразно авторську думку, адже для цього жанру не існує диктату сюжету. А для експресіонізму сюжет та його форма має підпорядковане значення. Головне - форма впливу, форма подачі думки.
Одним із прийомів експресіонізму є емоційна організація монологічного мовлення. Саме цей прийом бачимо у антивоєнних новелах. Наприклад, у новелі «Сини», де сюжет, на перший погляд, абсолютно реалістичний, але постає він не у хронологічній послідовності і має на меті не зображення типового характеру в типових обставинах, а дорівнює події внутрішнього буття подіям зовнішнім. Відтак єдиною реальністю залишаються емоції та переживання головного героя, майстерно передані через градацію почуттів, висловлених героєм у різкій емоційній формі. Емоційно несподіване сприйняття світу, де ведуться війни, зображене через дітей, як у новелах «Діточа пригода» або «Піступка».
+У новелах «Камінний хрест» і «Новина» Василь Стефаник зображує протест селян проти соціальної несправедливості, використовуючи при цьому також засоби імпресіонізму. Горе селянина, його соціальну незахищеність зображено «коротко, сильно і страшно». Засобом експресіонізму у творчості Стефаника є перш за все спосіб побудови сюжету, у центрі якого виразна гротескна деталь. У новелі «Камінний хрест» - це той самий хрест, який воздвиг Іван Дідух собі й дружині ще за життя. І цей хрест набуває значення символу, який виражає головну думку сильно й експресивно: жити у такому суспільстві неможливо, але й без Батьківщини - не життя.
Вчинок Гриця Летючого з новели «Новина» приголомшує одразу: вбив власне дитя з любові й жалості, бо не міг бачити, як умирає дитина з голоду. Гротескність події покликана вплинути на почуття читача, змушує замислитися над соціальною несправедливістю.
Вражати - значить спонукати до думки та дії. Усі новели В. Стефаника у центрі уваги тримають особливу подію або вчинок, які вражають, навіть приголомшують своєю трагічністю. Мета автора - вразити, змусити до дії. Робить він це часто саме засобами експресіонізму - особливою емоційно виразною манерою зображення подій, які мають важливе значення не лише для головних героїв.
Запишіть у зошити визначення терміну "Експресіонізм" та основні тези з поданого матеріалу.
20.02.2023
Урок № 40-41
Тема: Ольга Кобилянська "Valse melancolique": стислий виклад, аналіз твору, характеристика персонажів
Пропоную вам доторкнутися до творчості гірської орлиці - Ольги Кобилянської. Новела "Valse melancolique" нова у програмі ЗНО, та ми впевнені, що вона вам сподобається.
Стислий зміст новели
Розповідь ведеться від першої особи. Оповідачка – молода дівчина на ім’я Марта. Вона розповідає про своє ставлення до музики, про те, що не може слухати меланхолійних мелодій, бо вони викликають у неї сум. А от коли звучить жвава музика, Мартине серце так радіє, що вона готова обійняти цілий світ. Любить вона й класичну музику, яку її навчила розуміти одна товаришка, що сама була мов «олицетворена музика».
Мешкали разом три товаришки. Утім, спершу їх було дві: Марта й Ганна – молода художниця, що закінчувала навчання та мріяла поїхати до Італії. Ганна була гарна й талановита, понад усе цінувала мистецтво й мала дуже оригінальні погляди на життя. Марта же мріяла стати вчителькою, тож готувалася до матури (екзамену): вчилась іноземних мов, музики та «прерізних робіт ручних».
Дівчата винаймали дві великі кімнати, елегантно обставлені завдяки Ганні, що походила із заможної родини й мала більші статки, ніж Марта. Між подругами деколи спалахували суперечки, які, втім, швидко згасали, бо великою була приязнь між ними, попри різні погляди на життя й характери. Ганна «панувала» над Мартою, «мов над якою підданою», бо мала сильну волю, але Марту це не гнітило.
Художниця часто торкалась у розмовах теми незалежності жінки, переконувала товаришку, що зовсім не обов’язково виходити заміж, народжувати дітей, адже можна жити, наприклад, лише для мистецтва. Ганнуся запропонувала подрузі план на майбутнє: якщо вони не вийдуть заміж, то візьмуть до себе ще третю компаньйонку й заживуть утрьох:
«Не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні…»
Випадок змусив дівчат взяти до себе третю компаньйонку значно раніше, ніж вони планували. Господар квартири підняв орендну плату. Ганна впала в розпач. Дівчата обговорювали різні варіанти виходу з ситуації й довго сперечалися, зрештою вирішили запросити до себе третю дівчину, щоб вирішити цю проблему. Компаньйонку викликалася пошукати Марта. На закид Ганнусі, що з неї поганий психолог, дівчина відповіла, що покладатиметься на свою інтуїцію.
Дівчата дали оголошення, що шукають компаньйонку, і чекали.
Якось у грудні служниця принесла візитку. Власницю візитки звали Софія Дорошенко. Дівчата кинулися до служниці розпитувати, як була вбрана незнайомка, який вигляд вона мала. Служниця відповіла, що дівчина була вбрана в усе чорне, негарна, її обличчя було «змарніле, зі смутними очима». Коли ж Ганнуся почула, що майбутня співмешканка питала, чи теплі кімнати, бо має фортеп’ян і не зносить холоду, то обурилася (вона хотіла малювати в тиші, а не «слухати дурних вправ і гам») й заявила, що вона налаштована проти такої кандидатури. У кінці розмови служниця Катерина сказала, що дівчина обіцяла прийти за два дні, аби познайомитись особисто, адже помешкання їй дуже сподобалось.
По обіді Ганнуся пішла кататися на ковзанах, а Марта на урок англійської мови. Тут їй спало на думку розпитати, чи хто не знає Софії Дорошенко. Знали її, як виявилось, одна молода німкеня й один студент. Софія отримала від них позитивні характеристики: дівчина дуже гарна й порядна, чудово грає на фортеп’яні.
Наступного дня Марта побачила Софію на уроці гармонії. Вона сиділа в другому ряді, перед Мартою, й уважно слухала теорію. Марта відчула до дівчини якийсь дивний потяг, неустанно дивилася на неї.
Другого вечора дівчата мовчки сиділи в кімнаті й думали кожна про своє. Ганнуся обурювалася, що не одержала сподіваної стипендії. Марта ж була пригнічена через те, що молодий професор, з яким вона завжди радо розмовляла й до якого відчувала симпатію, сьогодні більше уваги приділяв молодій німкені. Дівчина думала, що сказала б Ганна, дізнавшись про її симпатію до цього професора.
Напевно, насміхалася б, що вона хоче заміж. Ганнуся мала багато залицяльників, проте ні в кого з них не закохувалася. Подруги дуже різнилися: якщо для художниці найголовнішим у житті було мистецтво, то для Марти – любов.
Раптом хтось застукав у двері. То була Софія Дорошенко. Звертаючись до Марти, вона лагідним тоном перепросила, що прийшла так пізно, сказала, що готується вступати до консерваторії й що якби Марта не мала нічого проти того, що вона грає, то вона переселилася б до дівчат уже завтра чи післязавтра. Марта сказала, що вирішить Ганна. Та була налаштована дуже насторожено.
Ганна спитала гостю, чи гарно вона грає, на що та відповіла, що не знає, бо грає «по своїй душі». Намагаючись вийти з незручного становища, Софія сказала, що не хоче нікому заважати своєю музикою, тож не образиться, якщо почує відмову. Вона сказала, що звикла віддавати музиці всі свої сили й почуття, а тут їй би заважав вічний неспокій через думку, що вона псує життя співмешканцям.
Скромна поведінка та душевна тонкість дівчини так сподобалися Ганнусі, що вона запропонувала їй залишитися з ними. Софія дуже зраділа, що знайшла житло й товаришок, одразу ж заплатила за помешкання на три місяці вперед і попрощалася, відмовившись від чаю.
Третього дня Софія переселилася. Речей вона мала небагато. Найкраще, що в неї було, – фортеп’ян: чорний, із дорогого дерева, прикрашений арабесками. Дівчина тішилася, що в їхніх високих покоях інструмент буде прекрасно звучати. Увечері Софія грала етюд Шопена…
Марта помітила, як зблідла під впливом мелодії Ганнуся. Вперше в житті її схвилювало чуже мистецтво, і це було дивом. Коли Софія перестала грати, художниця кинулася до неї зі щирими похвалами, на що артистка тільки скромно всміхнулася.
Софія дуже подобалася дівчатам: була мила й дуже скромна. Всміхалася вона рідко й завше здавалася зануреною в смуток. Про себе розповіла небагато. Батько її був директором великого банку, розорився й помер. Мати дівчини тяжко хворіла, була прикована недугою до крісла й доживала віку при своєму братові, який допомагав грошима й племінниці. Найбільше Софія боялася, що дядько одружиться, і тоді про консерваторію їй доведеться забути.
Ганнуся любила спостерігати за Софією. Художниця, вочевидь, була непоганою психологинею, адже підмічала найдрібніші деталі в поведінці людей і давала їм точну характеристику. Щодо Софії вона дійшла висновку, що та була нервовою натурою, переповненою почуттями, які вона стримувала, а також висловила здогадку, що в Софіїному житті мусило бути якесь нещасливе кохання. Ганна вирішила будь-що довідатись, що за пригода так позначилася на житті Софії.
Дівчата допомагали хворобливій музикантці кожна на свій лад: Ганнуся підбирала їй убори, робила модні зачіски, Марта ж допомагала вирішувати побутові проблеми. Товаришки жили в злагоді, ділилися сумлінно домашньою працею. Коли до Ганни приходили інші дівчата, яких вона вчила малювати, Софія залишала гамірливе товариство, відчуваючи себе зайвою.
Одного дня сталася подія, яка дуже вразила Софію. У будинку навпроти оселилася молода пара: якийсь молодий технік із жінкою. По речах, які вони завозили, було видно, що це люди багаті. Коли Софія їх побачила, то аж змінилася на лиці: на ньому відбилася страшна ненависть. Марта не наважилася спитати, в чому річ, а сама Софія нічого не пояснила, натомість сіла за фортеп’ян і заграла.
Перша частина мелодії була весела, а друга – сповнена шаленого болю й несамовитого смутку. На питання Марти дівчина відповіла, що це меланхолійний вальс, який вона створила сама. Марта так і не наважилася запитати, що ж викликало в Софії таку бурю емоцій.
Одного разу Марта, повернувшись із уроку англійської, почувалася нещасною. Молодий професор, якого вона покохала, зустрічався з німкенею в неї вдома. Дівчина кинулася на диван і заридала. Ганни не було вдома, і Марта відкрила своє горе Софії. Музикантка сказала, що така причина не варта сліз, й порадила дівчині розвивати в собі гордість, єдину зброю жінки, і ніколи не принижуватися перед негідною людиною.
Сховавши голову на коліна Софії, Марта спитала: «Ти любила, музико?» Тоді Софія розповіла трагічну історію свого кохання. Той, кого вона полюбила дуже палко, усією душею, хоч і мав почуття до дівчини, проте злякався її надто сильного почуття й одного дня від’їхав без жодних пояснень, тобто просто втік. У відчаї Софія шукала його там, де звикла бачити, бігала вулицями, розпитуючи перехожих, чи не бачили його. Потім він оженився з іншою – донькою якогось багатого броварника, а тепер, як виявилось, оселився в сусідньому будинку.
Він дуже змінився, «неначе без характеру остався»… Софія додала, що вони ще три рази зустрічалися й чоловік зізнався, що згадує про неї, й сказав, що його переслідує прикре почуття, що він чує її плач. Софія більше не любила нікого у своїм житті, музика стала її єдиною відрадою, єдиним сенсом життя.
Через два дні Софія поїхала до хворої матері. Марта переповіла Ганні історію її кохання. Дівчина була дещо розчарована, бо слухаючи вальс, сподівалася чогось бурхливішого.
Софія повернулася засмученою: її мати лежала дуже хвора. Вона приїхала, щоб попросити в родичів учениць, яким давала уроки музики, дозволу на двотижневу відпустку, адже мусила їхати назад до матері. Наступного разу Софія повернулася швидше, ніж за два тижні. Була бліда й змучена: її мати померла.
Відтоді дівчина жалілася, що не може позбутися якогось смертельного подиху, зігріти змерзлої душі. Ганна намагалася зробити все, аби повернути Софію до життя. Спершу це ніби вдалося: Софія повернулася до музики з подвійним запалом, бо восени мала їхати до Відня, щоб вступати до консерваторії.
…Настав травень.
Ганнуся марила про мандрівку до Рима. Марта тим часом уже стала нареченою професора (як виявилося, даремно ревнувала вона його до молодої німкені: той лише для одного свого товариша «робив рекламу»). Дівчата чекали на прихід Софії, щоб разом прогулятися. Вона повернулася сама не своя, була бліда, як смерть. Зізналася, що отримала листа від дядька. Вона дала прочитати того листа дівчатам. У листі було сказано, що дядько оженився, тож не дасть їй грошей на навчання у Відні. Софія сіла грати свій вальс…
Дівчата плакали, розуміючи, що мрія дівчини розбилася:
«Обі знали ми, що одне життя зломилося».
Останньою краплею, що остаточно зламала Софію, стала струна, що несподівано обірвалася в її улюбленому інструменті. Софія впала обличчям на струни й зомліла. Вона дістала серцевий удар. Пережитий стрес виявився смертельним. Софія померла…
За шість тижнів Ганнуся виїхала до Рима. Повернулася лише за три роки з гарним чорнявим дворічним хлопчиком, але без чоловіка. Вона пояснила Марті, що з батьком її хлопця вони не змогли порозумітися щодо способу життя, тож вона вирішила виховувати сина сама. Софіїн фортеп’ян забрала Марта, на ньому грає тепер її син. Марта й понині не може позбутися думки, що музика позбавила Софію життя,
«одною-однісінькою, тоненькою струною вбила її!..»
Літературний рід
Епос.
Жанр
Психологічна новела (у творі насамперед відтворено думки та переживання жінок-інтелектуалок).
Деякі літературознавці зараховують «Меланхолійний вальс» за жанром до так званої «музичної новели». Провідними засобами зображення переживань персонажів, їхньої емоційної напруги виступають музичні образи та мотиви. Музика передає й загальний меланхолійний настрій твору.
Тематика
Зображення долі талановитих жінок-інтелігенток, що присвятили своє життя служінню мистецтву, пошук ними свого життєвого шляху, самовизначення себе як неповторної особистості.
Провідні ідеї
Важливість ролі мистецтва та його вплив на людину, на її життя та світовідчуття; важливість захисту жінками власної гідності та права самостійно обирати майбутнє, необхідність повноцінної реалізації жінкою своїх духовних потреб, поваги суспільства до жінки як до особистості.
Ольга Кобилянська
Зауважте! Для розуміння ідейної спрямованості новели потрібно знати, що Ольга Кобилянська захоплювалась ідеями фемінізму й емансипації жінок. Ще у вісімнадцятирічному віці Ольга познайомилась із Софією Окуневською – освіченою дівчиною, що згодом стала першою на Буковині жінкою-лікарем, і Наталею Кобринською – письменницею та громадською діячкою, що боролася за емансипацію жінок, тобто за надання жінкам усіх тих прав, які мали чоловіки.
Провідна ідея феміністичного руху полягає в тому, що в суспільстві домінують чоловіки, і це несправедливо, бо це домінування пов’язане з патріархальними пережитками, стереотипами та упередженнями (наприклад, твердження, що призначенням жінки є винятково виконання ролі дружини та народження й виховання дітей). Феміністки відстоюють рівність із чоловіками в культурному, громадському та приватному житті.
Історія написання твору
Новелу О. Кобилянської «Valse mélancolique» було опубліковано в 1898 р. у «Літературно-науковому віснику», проте її німецькомовний варіант було написано чотирма роками раніше.
Безпосереднім поштовхом до написання новели стали непрості особисті стосунки письменниці з Осипом Маковеєм, нещасливе кохання до нього. Ольга Кобилянська порівнювала себе з героїнею твору Софією Дорошенко. Про автобіографічність твору мисткиня відверто писала в листі до О. Маковея в 1898 р.:
«Прочитали-сьте“Valse mélancolique” і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого».
Цілком можливо, що чоловік відчував докори сумління за її розбите кохання, адже першим твором, який він підготував до друку на посаді редактора «Літературно-наукового вісника», була саме новела «Valse mélancolique».
Ольгу та її героїню Софію поєднує не лише трагічне, нерозділене кохання, але й надзвичайна любов до музики. У сім’ї Ольги Кобилянської дуже любили музику, тому вже у вісім років письменниця, займаючись лише два місяці, змогла освоїти фортепіано й грати мелодії на слух. Письменниця була дуже обдаровано музично.
Серед музичних інструментів, якими вона володіла, можна виокремити фортепіано, дримбу та цитру. Улюбленим композитором Ольги був Фредерик Шопен. Також вона захоплювалася творчістю Моцарта, Мендельсона, Бетховена тощо. Музика мала важливу роль у подальшому творчому розвитку молодої письменниці.
Головні герої: Марта, Ганна, Софія.
Марта
Марта – майбутня вчителька.
«Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба – і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого» (Марта про себе).
Марта
За характером Марта дуже скромна, лагідна, ніжна, співчутлива, м’яка. Найбільшою радістю для неї є допомогти іншій людині, догодити їй; вона часто відчуває бажання «обійняти цілий світ».
Вона з цікавістю та певним співчуттям вислуховувала «новітні думки», які висловлювала її подруга Ганна, проте не надто їх поділяла:
«Я не була ніяким новітнім типом, не мала жодних претензій до титулу “вибраної істоти”…»
Марті набагато ближчі традиційні цінності, які її подруга-художниця якраз відкидала: турбота про коханого чоловіка, про власних дітей, про господарство, хоч і необхідність розвиватися духовно, цінувати мистецтво Марта усвідомлювала:
«Штука [мистецтво] – то великий чоловік, але я сказала би, що любов – більший».
Дуже влучну й глибоку характеристику Марти висловила її подруга Софія:
«Ти є вже вродженою жінкою і матір’ю… Ти – ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти – тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі...»
Прототипом Марти, як можна судити з листа О. Кобилянської до О. Маковея від 6 травня 1898 року, була близька подруга письменниці Ольга Устиянович – добра й любляча товаришка.
Ганна
Ганна – художниця.
«Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною».
Ганну дуже любили й шанували товаришки по заняттю та професори, називаючи «улюбленицею долі». Ганна мала дуже привабливу зовнішність:
«Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно...»
Ганнуся
Дівчина мала дуже сильний характер, відрізнялася неабиякою волелюбністю, рішуче відстоювала свої своєрідні погляди на життя, при цьому не зважала на те, чи подобаються ці погляди тим, хто її оточує. Їй притаманна певна зверхність, віра у свою вищість, адже вона належала до «артистів», тобто митців, яких уважала «вибраною горсткою суспільності»:
«Лише ми одні піддержуємо красу в житті»;
«Я – артистка і живу відповідно артистичним законам…».
Ганнуся – феміністка, і в розмовах зі своєю подругою Мартою вона багато разів порушувала тему прав жінок, захищаючи ідею, що жінка не зобов’язана виходити заміж, народжувати дітей, як того вимагають поширені в суспільстві уявлення, а натомість може цілком присвятити себе якийсь вищій діяльності, як-от служінню мистецтву:
«Тоді юрба переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою [мистецтвом], і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа не має…»
Своєрідним є ставлення Ганни до чоловіків:
«Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців».
Вона називає любов «байкою», для неї служіння мистецтву набагато важливіше за щастя в особистому житті:
«Заглушити в собі той світ [світ мистецтва], щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо…»
Хоч Ганна мала досить складний характер, відрізнялася емоційною неврівноваженістю, вибуховістю, могла згарячу наговорити неприємних речей людям, до яких насправді ставилася добре, у ній все ж здебільшого перемагали доброта й співчуття:
«Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра»;
«Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад».
Софія
Софія – піаністка. У новелі є досить детальні описи її зовнішності та вбрання:
«Вона держиться просто… гарна і має смутні очі. Але по фризурі [зачісці]можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [по-античному] і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique [античний тип]. В неї чоло й ніс творять одну лінію…»; «Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію... Спадисті її рамена надавали їй ціху [риси] якоїсь панськості, певності…» (Марта про Софію, коли побачила її на уроці музичної теорії).
Софія
Софії притаманні певна байдужість до свого вбрання, неохайність, про що свідчать такі деталі як напіввідірвані ґудзики на пальті та подерті рукавички:
«Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж… просто - “товпа”! Цікава я, як довго будуть іще гудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли позашиває свої рукавички!»(Ганна про Софію).
Софія – дуже тонка й складна натура, обдарована музикантка.
«Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи…»
Дівчина була скромна, для неї було важливо не обтяжувати тих, хто її оточує, своєю присутністю, не заважати їм. Її переповнювали сильні переживання, проте вона приховувала їх, постійно стримувала себе:
«Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна. Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком».
Ганна зробила такий висновок про подругу:
«Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур…»
Іноді в словах Софії проривалися надзвичайна пристрасність її натури, екзальтованість:
«Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа, – сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що вміру люблять!»; «…що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…»
На долі дівчини позначилося надзвичайно сильне кохання до одного чоловіка, що виявився негідним її: злякався її надто сильних почуттів і втік, зрадив її, одружившись із дочкою багатія. Відтоді в душі Софії щось зламалося, всі свої почуття вона віддавала лише музиці:
«Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху».
Смерть Софії стала наслідком цілої низки ударів долі. Зрада коханого, смерть тяжкохворої матері, одруження дядька та його відмова оплатити омріяне навчання в консерваторії у Відні й нарешті обрив струни на її улюбленому фортепіано –
«зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її».
Другорядні персонажі: мати та дядько Софії; чоловік, якого Софія кохала; молодий професор – коханий Марти та ін.
А які твої враження від цього твору? Чи вдалося Ользі Кобилянській зачепити найтонші струни твоєї душі?
Дом.завд.
Прочитати стислий виклад новели
Записати літературний паспорт новели у зошити
Перегляньте відео за посиланням
13.02.2023
Урок № 38-39
Тема:Життя і творчість Ольги Кобилянської.
Українська письменниця і громадсько-культурна діячка
Ольга Кобилянська. Новела «Іmpromtu phantasie» («Фантазія-експромт»)
Рік написання: 1894.
Жанр: новела (сама авторка визначила як нарис).
Тема: Зображення дівчинки, а згодом дівчини духовно чистої і від цього сильної.
Ідея: Зображення духовної чистоти як найбільшої людської сили.
Проблематика твору “Фантазія-експромт”: У творі порушено декілька проблем: сили фізичної і духовної (епізод з упійманням коня); сили і слабкості людської душі; чутливості людської душі до мистецтва (епізод, у якому героїня вперше чує мелодію “Фантазія-експромт).
Головні герої твору: Головна героїня (без імені). Стройник, що налагоджував фортеп’ян.
3. Повторіть відомості про неоромантизм.
Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою “новоромантизмом”. Зі “старим” романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.
Визначальні риси неоромантизму:
— неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
— герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
— головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;
— зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
— неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
— відмова від типізації, натомість застосування символізму.
“Impromptu phantasie” Кобилянської – то і є життя Кобилянської, укладене в музику. Словом “impromptu” письменниця натякнула на спонтанну реалізацію задуму, а “phantasie” – вільна музична форма, куди (саме тому, що ця форма вільна) авторка зуміла вкласти свій характер». Автобіографізм у новелі Кобилянської – то історія її душі: почуттів, вражень, думок, переконань.
4. Прослухайте.
Дослідники творчості Ольги Кобилянської вважають, що між музичною і літературною «Impromptu phantasie» багато спільного: назва твору, кількість частин (5 частин), а градація фрази і циклічність фразування в тексті новели майже «запаморочливо» передають стрімкі злети і спади у музичному творі. Яскравим прикладом музичної побудови фрази в новелі є епітетна градація, якій літературознавець Олександр Рисак дав відповідну характеристику, – «виразне crescendo» (крещендо ´ (італ. crescendo) – музичний термін, що означає поступове збільшення сили звуку).
5. Дайте відповіді на запитання:
– Який композиційний прийом покладено в основу новели?
– Що спонукає авторку щоразу згадувати про цю дівчинку?
– Який характер мала героїня в дитинстві?
– За яких умов формувався характер героїні? Що їй подобалося в дитячих іграх?
– Чи вдалося героїні зіграти «Impromptu phantasie» ?
– Якою ж стала дівчинка, коли виросла?
Біографія
Народилася 27 листопада 1863 р. у м. Гура-Гумора на Буковині (нині Гура-Гуморулуй, Румунія), в сім'ї дрібного службовця. Дитинство пройшло в м. Кимполунзі і в с. Димці, нині Чернівецької області. З 1891 р. жила в Чернівцях. Закінчила чотирикласну німецьку школу, глибші знання здобула шляхом самоосвіти.
Світогляд О. Кобилянської формувався під впливом творів Т. Шевченка, І. Франка, І. Тургенева, праць М. Чернишевського і Д. Писарева, безпосереднього знайомства з О. Маковеєм і Лесею Українкою, болгарським письменником П. Тодоровим. 1893 р. взяла участь у виданні альманаху «Наша доля».
Для творчого зростання О. Кобилянської велике значення мала її поїздка 1899 р. на Наддніпрянську Україну. Побувала в Києві у Лисенків і Старицьких, їздила до Канева на могилу Т. Шевченка, гостювала в родині Косачів на хуторі Зелений Гай під Гадячем, здружилася з Лесею Українкою.
Літературну діяльність почала в середині 80-х років XIX ст. Ранні твори писала здебільшого німецькою мовою («Вона вийшла заміж», «Видиво», «Без щастя» та ін.).
Перший твір українською мовою — повість «Людина» (1894) — був надрукований в журналі «Зоря». У цій повісті та в інших повістях і оповіданнях («Він і Вона», 1895; «Царівна», «Що я любив», обидві 1896; «Не культурна», 1897; «Valse melancholique», «Покора», обидві 1898) обстоювала право жінки на працю і повноцінне духовне життя. Соціальні причини розорення, безправ'я і темноти селянства розкрила в оповіданнях «У св. Івана», «Банк рустикальний» (обидві 1895).
Одним із кращих творів світової літератури про село і селянство стала повість «Земля» (1902). Заклик учитися в народу і вірно йому служити прозвучав у повісті «Ніоба» (1905). Темі людської гідності, великого кохання, краси людських почуттів присвячена повість «В неділю рано зілля копала...» (1909), написаній за мотивами народної пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Формування національної інтелігенції відображено в повістях «Через кладку» (1912) та «За ситуаціями» (1913). В останньому творі письменниця гостро осудила ніцшеанство.
У творчості О. Кобилянської знайшли відображення події першої світової війни. Вона написала антивоєнні оповідання, нариси, новели — «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Сниться» (всі — 1917), «Зійшов з розуму» (1927). В оповіданнях «Вовчиха» (1923), «Але Господь мовчить!» (1927) показала соціальні причини зубожіння селян.
В умовах соціального і національного гніту Буковини письменниця займала прогресивні позиції, спілкувалася з передовою студентською молоддю, підтримувала зв'язки з чернівецьким журналом «Промінь», львівським «Нові шляхи».
Творчий шлях О. Кобилянської був складним і суперечливим. У своїх кращих творах вона порушувала питання, які хвилювали народні маси, обстоювала реалізм як основний творчий метод літератури. Письменниця захоплено зустріла звільнення Північної Буковини Радянською армією і радісно вітала возз'єднання її в єдиній Українській радянській державі, приєдналася до культурного життя. В 1940 р. стала членом Спілки письменників України. Активно виступала з публіцистичними статтями «Цвіт культури розвивається» (1940), «Слово про буковинську жінку» та ін. Залишила статті-спогади про І. Франка, X. Алчевську, М. Коцюбинського. Ненавистю до німецько-фашистських загарбників пройняті її виступи у пресі 1941 р.
Через хворобу О. Кобилянська не змогла виїхати з Чернівців. Смерть позбавила її від фашистського військово-польового суду.
Померла 21 березня 1942 р. у Чернівцях.
Запишіть коротко біографію письменниці у зошити.
Перегляньте відеоурок за посиланням і виконайте завдання
№3,4 на стр.161
https://www.youtube.com/watch?v=C-yY2V_w5Gg
06.02.2023
Урок № 36-37
Тема:Михайло Коцюбинський.
Трагічна доля Івана та Марічки у повісті "Тіні забутих предків"
Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»: аналіз, скорочений переказ, характеристика персонажів (+ цитати!)
Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського – це трагічна, але чарівна історія кохання карпатських гуцулів – Івана та Марічки.
Жанр
«Тіні забутих предків» – повість.
Історія написання повісті
У 1910 p., повертаючись із лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупинився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатюка). Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.
Тема твору
Зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини та світу природи.
Ідея твору
Гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.
Проблеми, порушені у творі
- гармонія між людиною та світом природи;
- життя та смерть, добро та зло;
- язичництво та християнство;
- сила кохання та неможливість існування без нього;
- роль праці в житті людей;
- стосунки батьків і дітей.
Конфлікти твору
Конфлікти у творі складні та багатопланові:
- між родами Палійчуків і Гутенюків (Іван – кохання — Марічка);
- людини з дикою гірською природою (Іван – злі духи та істоти);
- людини із власним «я» (роздвоєність Івана);
- побутовий (Іван – Палагна);
- людини з людським буттям (Іван – смерть).
Сюжет повісті
Сюжет твору перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта». У них є чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У цих родах є діти, які кохають один одного, – Іван і Марічка.
Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть.
Основні персонажі
- Іван Палійчук;
- Марічка Гутенюк;
- Палагна;
- мольфар Юра.
Міфічні істоти: щезник, чугайстир, нявка.
Цитатна характеристика
Іван Палійчук
Іван дуже любив природу, завжди відчував глибокий духовний зв’язок із нею, з малих років був дуже вразливою дитиною з чутливою душею:
«Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить» (Іван у дитинстві).
Коли Іван підріс, він став гарним парубком:
«Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню».
Іван дуже відданий у коханні: покохавши один раз (Марічку), він не може її забути протягом усього життя.
Марічка
Марічка Гутенюк – кохана Івана. Марічка у творі показана як дуже добра, ніжна, палка дівчина. Вона щиро віддана лише коханій людині – Івану.
Марічка мрійлива, дуже любить співати:
«Марічка обзивалась на гру флояри (сопілки), як самичка до дикого голуба, – співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…» (про хист Марічки до складання пісень).
Палагна
Палагна – дружина Івана. На відміну від ніжної, вразливої та романтичної Марічки, Палагна постає як доволі вульгарна, приземлена, меркантильна жінка.
«На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась».
«Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю».
Між Іваном та Палагною немає кохання, лише тверезий розрахунок, це шлюб, продиктований суто господарськими потребами. Проте Палагна теж потребує любові, яку знаходить в обличчі сусіда, могутнього чарівника Юри.
Юра
Юра – сусід Івана, коханець Палагни, мольфар (чарівник).
«Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі».
Образ Юри набуває гіпертрофованих фантастичних рис: він своїми чарами керує хмарами, впливає на життя та здоров’я людей. Через пристрасну закоханість у Палагну вдається до чар, які підточують здоров’я Івана.
Міфічні істоти
Крім людей, у творі також діють міфічні, казкові істоти (запозичені з язичницького фольклору карпатських гуцулів): щезник, нявка, чугайстир.
Щезник – злий дух:
«На камені, верхи, сидів щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».
Чугайстир – добрий лісовий дух:
«Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й звисало на грудях… Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».
Нявка – міфічна лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі.
Ці істоти начебто з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у різні пастки.
«Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває» (про зустріч Івана із нявкою під виглядом Марічки).»
Скорочений переказ
Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»
Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Він часто плакав, погано ріс і дивився на маму таким глибоким, розумним зором, що та аж тривожилася — чи не підмінила його нечиста сила.
Підрісши, Іванко біг у гори, в ліс, де йому було затишно, добре. У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа з народних переказів), лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту). Незабаром хлопця послали пасти корів. Там він навчився грати на сопілці і все намагався піймати чарівну, невловиму мелодію, яка йому увесь час чулася.
Насправді сім’я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п’ять, а «решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці». У хаті часто були неспокій і горе. Брата Олексу роздушило дерево в лісі, а родич Василь, файний веселий хлопець, загинув у бійці з ворожим родом.
На храмові свята Палійчуки, вдягнувши найкращий одяг, сідали на коней і їхали до церкви. Одного разу вони зустрілися з ворожим родом Гутенюків. (Палійчуки та Гутенюки здавна ворогували. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.)
Почалася бійка. Іванові теж хотілося з кимось битися. Він побачив дівчинку, що тряслася зі страху біля воза, і вдарив її. Дівча побігло, хлопець за нею. Зірвав стрічки та кинув у річку. Тоді дівчинка (на ім’я Марічка) подивилася спідлоба та сказала, що в неї є ще кращі кісники.
Потім подумала, дістала довгу цукерку, розділила її навпіл і пригостила Іванка. Хлопця вразила доброта дівчинки. Вони почали розмовляти, і погляд «чорних матових очей» Марічки «м’яко поринав у Іванове серце».
На другий день після бійки помер батько, старий Палійчук. У родині настали тяжкі часи.
З думки Івана не йшла Марічка. І він, пасучи корову, якось побачив її. З того часу почалися їхні таємні зустрічі. Так росли вони серед потоків і лісів, чисті та наївні.
Але дитинство минуло, Іван «був уже легінь (тобто парубок), стрункий і міцний, як смерічка», Марічка теж стала дівкою на виданні. Зустрічалися вони тепер лише в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали. Марічка любила, як Іванко грав на флоярі (сопілці). Вона ж відповідала йому співанками (піснями), яких знала безліч і складала сама.
Між підлітками дуже рано спалахнула любов, і вони стали коханцями вже в 13-літньому віці:
«Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,— все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця.»
Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім’ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На танцях запрошував її відверто і «наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались».
Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Господарство його руйнувалося, і треба було йти в найми. «Мушу йти в полонину, Марічко,— сумував він заздалегідь».
Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках: «Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину».
Вона втішала сама себе, що обов’язково буде дивитися на гори, то, може, й побачить його:
«Як будуть мряки сідати на гори, я сяду та й собі заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я буду дивитись, котра зірка над полонинкою — тому бачить Іванко… Тільки співати залишу».
Теплим весняним ранком Іван піднявся на полонину, де разом із іншими пастухами повинен був доглядати худобу, що її зганяли на літо з різних сіл. Кожен мав свої обов’язки: один підтримував вогнище, інші пасли, доїли овець, а ватаг “священнодіяв” над головками овечого сиру.
Дні за днями проходили в щоденній праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні. Коли захворів Микола (чоловік, який доглядав за вогнищем), Іванові доручили виконувати його роботу. Уночі юнакові снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою. Одного разу Іванові почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг на голос і зупинився перед прірвою. Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на зиму.
Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. Несподівано почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дівчину, понесла, кинула на водопад. Люди це бачили, чули крики, але врятувати не могли.
Іван не повірив у смерть коханої, пішов шукати Марічку берегом, але не знайшов. Став блукати лісами, не тямлячи себе з туги. З’явився у селі тільки через шість років — худий, зчорнілий і постарілий, але спокійний.
Через рік умовили його одружитися, бо треба ж було ґаздувати (хазяйнувати). Іван одружився з Палагною. Але господиня була добра, допомагала чоловікові у щоденних турботах.
Іван весь час проводив біля худоби, думав тільки про неї і дбав, лише інколи згадував Марічку і тоді пропадав. Жінка сердилася, та чоловік відчував провину лише перед худобою.
На Свят-вечір готували, за традицією, дванадцять страв, пригощали спочатку худобу, потім відганяли ворожі сили. Коли сідали вечеряти, Іванові здавалося, що за плечима стоїть Марічка й плаче.
Якось Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар Юра — «чарівник і планетник». Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула злість, що пропало ворожіння.
Про сусіду Юру сказано, що він був надзвичайно могутнім чарівником, з надзвичайними магічними здібностями:
«Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі».
Палагна боялася мольфара і разом із тим цікавилася ним, бо він видавався їй набагато кращим за чоловіка, котрий тільки журився, худнув і байдужів до всього.
Одного разу Палагна, наглядаючи корів у лісі, побачила, що насувається хмара з градом. Потім помітила чоловіка, що дерся на скелю. Це був Юра. Він став, підняв до хмари ціпок і почав її проганяти. Хмара послухалася й пішла геть, а Палагна прибігла до чарівника з радістю та стала його «любаскою» (коханкою).
Усі говорили про Палагну та Юру, та Іван був до того байдужий. Жінка розцвітала та веселилася, а він нидів і сохнув. Одного разу під час бійки Юра ледве не вбив Івана, але їх розборонили, і все залишилося, як і було.
Іван худнув, втратив апетит (здогадуємося, що на нього так діяли чари Юри та туга за загиблою Марічкою). Одного разу він побачив, як Юра разом із Палагною ворожать проти нього: на обійсті в Юри мольфар тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав у її пальцями, примовляючи: «Б’ю кілок тут,— шептав зловісно, — і сохнуть руки та й ноги. В живіт — карається на живіт; не годен їсти…».
Іван зрозумів, що то вони проти нього змовляються, схотів убити обох на місці, але раптом замість злості на нього зійшли спустошення і байдужість. Він пішов, не знаючи куди. Блукав горами, долами. Нарешті побачив, що сидить над рікою, яка забрала в нього Марічку.
Одного разу Іван прокинувся від того, що його начебто будила Марічка й гукала за собою. Він пішов за нею, хоча здогадувався, що то не його дівчина, а нявка (міфічна лісова дівчина, в котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі; ці істоти з’являлися у вигляді людей та заманювали своїх жертв у різні пастки). Дівчина, удаючи Марічку, нагадала йому усі їхні зустрічі, забави, співанки, гарячі обійми й розлуку. Дійшовши до галявинки, «Марічка» здригнулася і щезла.
Іван розпалив ватру, і до нього, замість дівчини, прийшов чугайстир — добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок: де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й Марічку-нявку, що була тут десь поблизу, тому став розмовляти з чугайстром, навіть пішов на його прохання у танок.
Чугайстир, утомившись, пішов, а Іван знову захотів побачити «Марічку». Почувши її голос, побіг і впав у провалля. Ледь живого на другий день його знайшли пастухи. Від отриманих травм Іван невдовзі помер.
Сумна трембіта сповістила про смерть. Палагна, як годилося, добре плакала та голосила. Зібралося чимало людей, щоб провести обряд прощання з Іваном.
Потім почувся шум, штовханина. Чи не багато вже суму мала душа? Залунав жіночий сміх і розпочалися забави, «аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз».
Законспектувати літературний паспорт у зошити
Повість прочитати у скороченому варіанті
Переглянути фільм Сергія Параджанова за посиланням
До сторіччя від дня народження Михайла Коцюбинського повість «Тіні забутих предків» було екранізовано українським режисером вірменського походження Сергієм Параджановим.
30.01.2023
Урок № 34-35
Тема: Психологічна новела "Intermmezzo" М.Коцюбинського.
Автобіографічна основа новели.
Дізнайcя більше про імпресіоністичну новелу Михайла Коцюбинського “Intermezzo”, особливості твору, його “дійових осіб”. У скороченому переказі найважливіші моменти сюжету, уривки з тексту, які треба знати на ЗНО!
Аналіз твору
Жанр
Твір розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком незвичайних «дійових осіб» (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе).
Однак «Intermezzo» не драматичний, а епічний твір. За жанром це імпресіоністична новела.
Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.
Історія написання
Твір має автобіографічну основу. М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов’язків виснажився фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська область).
Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з’явилася новела «Intermezzo».
Тема
Тема твору криється в його назві. Слово «Intermezzo» означає «перепочинок, пауза». Цей музичний термін означає невелику інструментальну п’єсу, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі.
М. Коцюбинський вклав глибокий філософський зміст у назву своєї новели. Образом Intermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв’язок, може, чимось перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором (автор в образі ліричного героя новели показав самого себе).
Розповідь у творі ведеться від першої особи.
Основні ідеї твору
Можна виокремити дві основні ідеї новели.
- Необхідний глибокий духовний зв’язок із природою, єднання з нею, щоб подолати втому, зневіру, перепочити,
набратися сил для нової боротьби. - Ідея служіння митця народові.
Попри власні проблеми, депресію, відчай, митець зобов’язаний пам’ятати про страждання й біди власного народу, служити йому своїм життям та творчістю (саме тому герой наприкінці твору покидає кононівські поля та знову повертається до міста, щоб продовжити свою духовну та творчу діяльність, спрямовану на служіння українському народові).
Художні засоби
Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв’язок людини і природи. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», йому вітер набиває вуха «шматками звуків, покошланим шумом», «тихо пливе блакитними річками льон», пливе так спокійно, що «хочеться сісти на човен і поплисти».
Ця картина виглядає розкішною завдяки багатій художньо-виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам і словам-барвам.
Літературний напрям
Літературний напрям – імпресіонізм. М. Коцюбинський вважається яскравим представником імпресіоністичної течії в українській літературі.
Імпресіонізм (від франц. «враження») – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Образи («дійові особи») новели
У підзаголовку до «Intermezzo» написано: «Дійові особи» і подається їх перелік:
- зозуля
- жайворонок
- три білі вівчарки
- ниви у червні
- сонце
- моя утома
- залізна рука города
- людське горе
На перший погляд, їх дійовими особами не назвеш, та вони тісно пов’язані між собою, доповнюють одне одного, зумовлені ідейним змістом.
Серед мінорних (тобто негативних) образів новели – втома, залізна рука города (міста), людське горе.
Так, втома міцно тримає душу письменника, він бореться з нею за свій душевний спокій. І втома поступово відступає. М. Коцюбинський милується природою, подовгу гуляє полями.
Залізна рука міста – це втілення проблем у житті героя, негативного впливу міського життя, відірваного від природи, що призводить до втоми, відчаю. Образ залізної руки згадується на початку та наприкінці твору (спочатку герой тікає від «залізної руки міста», потім вона повертає його назад, але коли він уже відпочив і морально готовий продовжувати боротьбу).
Спочатку природа ніби протистоїть ліричному герою: «На небі сонце — серед нив я». Поступово відновлюються сили героя, сонце змінює його настрій, стає бажаним гостем.
У закличних словах: «Погаси сонце й засвіти друге на небі…» відчувається готовність героя до нової боротьби.
Розгортанню образу сонця допомагають зозуля та жайворонок.
Під натиском сил природи відступає «утома». Спершу вона повністю заволоділа героєм, та проходить час, і вона
нагадує про себе тінню чи хмаринкою на якийсь час та й поступається місцем сонцю.
Єдиний людський образ у творі, крім образу автора, це образ селянина. Він пов’язаний з образом «людського горя». Зустрівшись із ним, герой відчув усі страждання селянства – бідного, безземельного, затурканого.
Образ селянина уособлює український народ, за щастя і свободу якого повинен боротися митець своїм художнім словом. Ліричний герой співпереживає горю селянина, думає про долю трудящих.
Новела «Intermezzo» — ніби суцільний пейзаж, і в той же час ми майже не бачимо природи, не знаємо, що в ній відбувається. Перед нами — душа ліричного героя. Саме душею заволоділа втома, саме в душі грає жайворонок на голосній арфі, глибоко в душу западають слова селянина.
«Дійові особи» символізують складну боротьбу, що відбувається в душі героя, передають, як поступово, відпочиваючи, приходить він до усвідомлення необхідності боротьби.
Отже, так звані дійові особи новели «Intermezzo» — це символи суперечливих почуттів та переживань ліричного героя, який втілює кращі риси митців своєї епохи.
Скорочений переказ «Intermezzo»
Присвята: «кононівським полям»
Дійові особи: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города (міста), Людське горе.
«Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати»,
— так починається твір.
Це «треба» автор порівнює з «многоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег». Автор зізнається:
«Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім».
Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись:
«Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».
Це прагнення спокою й самотності інколи буває таким сильним, що автор готовий погодитися на будь-який спосіб досягнення жаданого:
«Смерть? Сон?»
Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу.
Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від «залізної руки города».
Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі».
І ледве бричка вкотилася у двір — закувала зозуля.
«Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».
Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям:
«Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…»
Кілька разів автор ніби сам собі повторює:
«Хіба я що знаю? Хіба я знаю?»
І тут ліричний герой відчуває, як у його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». Їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку.
Так, це ненормально, коли людина звикає до гучного болю й більше на нього не реагує. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі:
«Я не маю вже краплі гарячої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров… Проходьте! Я утомився».
І раптом… Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Куєзозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах».
Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!
Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу:
«Я не ворог тобі».
Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі.
Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись:
«У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість».
«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий світ…На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса».
Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви.
«Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги… Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять уповітрі круг, немов говорять: так буде вічно …: in saecula saeculorum (на віки вічні)».
Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя, наповнює його:
«Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле».
За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і
«я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце!я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?»
П’ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов:
«Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, щодо сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)».
Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості з самою землею:
«Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар».
Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею:
«В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці».
Це спілкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі прекрасне.
«Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».
Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину:
«Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала дугу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно».
«Так протікали дні мого Intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі.З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста— і невже я хотів би знати, що там записано буде?»
Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку.
Але ось зустріч на ниві — «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам’яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом’яні стріхи хат, «брудні, негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти зі зголоднілими ж псами…
«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені. Ага,людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»
Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара:
«Ходишміж людьми, як між вовками… Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»
«Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього.
«Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…»
«Город зновупростяг по мене свою залізну рукуна зелені ниви»,
— так образно змальовує своє повернення до людей автор.
З якими думками він повертається?
«Прощайте, ниви.Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощайте.Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»
Імпресіонізм означає «враження» французькою. Імпресіоністичні твори написані на основі мінливих вражень, переживань, почуттів та емоцій і покликані пробуджувати подібні відчуття у читача. Чи вдалося тобі побувати на кононівських полях?
Аналіз новели (літературний паспорт ) записати у зошити.
Короткий зміст новели прочитати.
23.01.2023
Урок № 32-33
Тема: Життя і творчість Михайла Коцюбинського.
Гуманізм світогляду письменника.
Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто міняв роботу[1]. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу. Мабуть, не від добра Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875 — 1876), де він був дуже старанним учнем. Потім — навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам'янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. 1881 родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886 року) помер батько. Відповідальність за досить велику родину (4 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором. У ці роки майбутній письменник захоплюється визвольним, народним рухом, який охопив тоді всю імперію, займає активну громадянську позицію, пропагує революційні, самостійницькі ідеї. Відтоді Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд. Літературна кар'єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично. Один із критиків радив початківцеві залишити цю справу. Проте присуд критиків не спинив творчого запалу Коцюбинського, він пише й далі, але твори до друку не подає. Коцюбинський почав друкуватися в 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». Важливу роль у формуванні світогляду М.Коцюбинського відіграла його поїздка до Львова того ж таки 1890 р. Тут він знайомиться з І. Я. Франком, налагоджує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін. Поїздка поклала початок постійному співробітництву письменника із західно-українськими виданнями. У 1892–1896 Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики Коцюбинського. Згодом (1898 року) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися. Життя батька описала донька Ірина Коцюбинська. Бажаючи краще змалювати образ батька, вона використовує не тільки власні спостереження, картини його родинного, громадського і творчого життя, а й розповіді рідних, близьких, уривки з творів письменника, листування, давно забуті спогади його сучасників, які були опубліковані давно чи зовсім не оприлюднювалися, а також матеріали жандармських управлінь та інші архівні матеріали, що зберігалися у Москві, Києві, Чернігові, Вінниці, Одесі, Харкові, Житомирі, Криму тощо. В іншому аспекті розповідає про видатного чарівника українського слова Леонід Смілянський у повісті «Михайло Коцюбинський» (К.: Молодь, 1968.- 157 с.). Визначний письменник постає перед читачем в усій своїй духовній і творчій величі. Автору вдалося підкреслити незвичайний талант М. Коцюбинського, його людяність, інтелігентність, народність, безмежну закоханість у свій рідний край. У цій повісті, як у будь-якому художньому творі, є місце домислу. З надією відпочити, покращити здоров'я М. Коцюбинський залишає Чернігів і оселяється у порожньому сільському будинку доброго знайомого, далеко від гамірних шляхів та трактів. Його оточує рідна багатобарвна природа, яку він так любив і так уміло відтворював майстерним письменницьким словом. Та спокій і відпочинок невдовзі були порушені приїздом Бориса Дмитровича Грінченка, фольклориста, етнографа, літератора. Було в житті таке, на чому схрещували мечі «ці знаменитості». Їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років. Не обійшлося без дискусії й цього разу. А в результаті — знову дало про себе знати хворе серце. Постійно відчував втому. Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще «… сестри. І знову в уяві постає прибита своїм горем Лідія, занурена в себе, в свою тяжку муку. І Ольга — за тюремними ґратами…». До того ж — постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної (1880–1973), молодшої за нього на 16 років (понад 300 листів Коцюбинського до Аплаксіної видано 1938 р. Інститутом української літератури АН УРСР; видання рясніло купюрами морального й політичного характеру. Так, викреслено всі згадки про людей, що на той час вважалися в СРСР «ворогами народу»). Щоденні зустрічі як радували, так і пригнічували. Вихід був один — розлука, адже ж у нього сім'я, діти. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину.  І серед цих нелегких щоденних турбот — робота. Уже давно зрів план відтворити свої глибокі та суперечливі враження від подорожі Прикарпаттям: Гуцульщина назавжди лишила у його пам'яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки і пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився ще від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою. Десь приблизно так народжувався задум напоєного пахощами поезії, народними легендами осяяної сонячною красою Гуцулії неперевершеного твору «Тіні забутих предків». За його сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів. 1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Час відлічував останні дні полум'яного життя. У лікарні Коцюбинський дізнається про смерть найкращого друга, композитора М. В. Лисенка (про їхню дружбу докладно розповідає Н. Шурова у книжці «Я весь був, як пісня»). Звістка про те, що десь у селі від голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув талант, співець горя і селянських гірких сліз Архип Тесленко, мучиться хворобою Іван Франко, а у південних краях трагічно гине, не в силі перемогти недугу, мужнє серце Лесі Українки, що так глибоко його вразила. Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії «суботи» у М. М. Коцюбинського часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському у журналі «Літературно-науковий вісник» вмістити вірші Павла Тичини (1912 р.). Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок. Дом.зав. Скласти хронологічну таблицю біографії М.Коцюбинського. |
(можна користуватися і підручниками)
19.12.2022
Урок № 30-31
Тема: Контрольна робота.Творчість Івана Франка.
Перший рівень.
1.І. Франко захистив докторську дисерта-
цію в університеті
А. Львівському
Б. Чернівецькому
В. Віденському
Г. Київському
3.Як І.Франко назвав збірку "Зів'яле лис-
тя" ?
А. Лірична пісня;
Б. Лірична трагедія;
В. Лірична драма;
Г. Комедія.
3. Укажіть послідовність виходу збірок І.Франка
А. «Із днів журби»
Б. «Баляди і розкази»
В. «З вершин і низин»
Г. «Зів’яле листя»
4.Продовжіть речення: «Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані жит-
тя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя ...».(«Сойчине крило»)
А. У домі капітан-ісправника Серебрякова
Б. У Іркутську
В. У далекій Сибірі
Г. З Миколою Федоровичем
5.У скількох діях у творі «Украдене щас-
тя» І. Франка події безпосередньо відбува-
ються у хаті Миколи з підгірського села.
А. Чотирьох.
Б. Трьох.
В. Двох.
Г. П’ятьох.
6.Укажіть проблему, яка не представлена у
творі «Перехресні стежки».
А. Боротьба з жорстокістю і насильством;
Б. Вибір людиною життєвої позиції;
В. Проблема добра і зла; проблема шлюбу та
сім’ї;
Г. Проблема батьків і дітей.
7. Датан звинуватив Мойсея в тому, що той
А. євреїв із Єгипту вивів сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька»
Б. Дуже довго веде свій народ до заповітної мети
В. Багато уваги приділяє лише молодому поколінню
Г. Сам уже зневірився в правильності обраного шляху
8.Прочитайте уривок з поезії І.Франка, визначте віршовий розмір.
Та слави людської ми зовсім не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали;
На шляху поступу ми лиш каменярі.
а) чотиристопний дактиль;
б) чотиристопний анапест;
в) шестистопний ямб;
г) п'ятистопний ямб
Другий рівень.
1. Встановіть відповідність між назвами поезій І. Франка та цитатами з них
1 «Сікстинська мадонна»;
2 «Чого являєшся мені у сні?»;
3 «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»;
4 «Розвивайся ти, високий дубе...»
А. «Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю
тебе без тями, Як мучусь довгими ночами...»
Б. «Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!»
В. «Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи,
загублю душу».
Г. «Єднаймося, братаймося В товариство чесне,
Хай братерством, щирими трудами Вкраїна воск-
ресне!»;
Д. «Неси ж мене, коню, по чистому
полю. Як вихор, що тутка гуляє, А
чень утечу я від лютого болю, Що серце моє роз-
риває»
2. Установіть відповідність між датою та подією із життя І.Франка
1. 1856
2. 1875
3. 1887
4. 1905
А. Вступив на філософський факультет Львівського універ-
ситету
Б. Народився в селі Нагуєвичі
В. Перше видання збірки «Звершин і низин»
Г. Написав поему «Мойсей»
3. Установіть відповідність між назвою твору та збіркою, до якої він входить
1. «Легенда про вічне життя»
2. «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»
3. «Сікстинська мадонна»
4. «Не можу забути»
Третій рівень
А. «З вершин і низин»
Б. «Мій Ізмарагд»
В. «Зів’яле листя»
Г. «Із днів журби»
1. Поясніть, чому свою збірку «Зів’яле листя» Іван Франко визначив як « ліричну дра-
му».
2. Дати визначення поняттям «пафос», «терцина».
Четвертий рівень.
Написати міні-твір на одну з тем:
1. Збірка «Зів’яле листя» завжди знаходитиме відгук у серцях читачів.
2. «Пролог» Івана Франка – духовний заповіт українському народові.
3. Проблема вождя і народу в поемі І.Франка «Мойсей».
4. Хто в кого вкрав щастя? (за драмою І.Франка «Украдене щастя»).
12.12.2022
Урок № 26-27
Тема:Новела "Сойчине крило" Івана Франка.
Аналіз новели.
https://www.youtube.com/watch?v=2o98TwCYJSI
Жанр. Психологічна новела (новела – епічний твір, розповідь про якийсь незвичайний випадок із життя героя, що закінчується несподіваною розв'язкою. Автор, як правило, уникає найдетальнішого опису обставин дії, а зосереджується на змалюванні персонажа крізь призму гострих суспільних, моральних, філософських, психологічних проблем).
Час створення. 1905 рік.
Автор. Іван Франко (1856-1916) – видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч.
Тема. Зображення кохання, стосунків між чоловіком і жінкою.
Проблеми. Сенс існування людини; як не помилитися у своєму виборі; роль жінки в спільноті людей; справжнє кохання; відповідальність за людину, яку любиш; вірність і зрада; довіра і щирість в стосунках; ставлення чоловіка до жінки.
Ідея. Утвердження думки про цілющу силу кохання, про повернення людини до своєї сутності.
Конфлікт. Внутрішній конфлікт між двома закоханими, ширше – між двома поглядами на світ: раціональним (Хома) та емоційним (Марія).
Композиція і сюжет твору
У 1905 р., у "золотий період" творчості І. Франка, виходить друком твір "Сойчине крило". Дія у творі розпочинається напередодні Нового року в кімнаті головного героя – Хоми, який несподівано отримує листа від Марії з далекого Порт-Артура. Його читання відбувається з перервами – десь протягом трьох годин. Насправді ж сюжет охоплює значний період із життя Мані та Хоми – події сягають трьохрічної давності. Новела має підзаголовок "Із записок відлюдька". Справді, це – щоденник головного героя, у який вплетено лист-сповідь молодої жінки про свою драматичну долю, котру вона ж сама через власну нерозважливість і змоделювала. Оповідь психологічно напружена, бо в ній примхливо переплітаються два голоси. Позиція Хоми, його голос особливо акцентовані письменником. Емоції головного героя, викликані читанням листа, зображені автором за принципом наростання: від байдужості до схвильованості й розчуленості. Хома вирішує занотувати свої відчуття в переломний момент життя, осмислити свої душевні страждання. Для нього щоденник – це спроба розпочати нову сторінку життя. Поступово, через нотатки Хоми, розкриваються події, що так вразили головного героя. А лист Мані є щирою сповіддю про жахливі колізії її життя. Водночас він викликає конкретні реакції Хоми. І щоденник, і лист – це особливі жанри, сповідальні. Вони дають змогу розкритися головним героям у найпотаємніших почуттях і пориваннях.
Композиція твору оригінальна – присутнє своєрідне обрамлення, оповідь в оповіді. Сюжетним обрамленням є щоденникові записи, а основні події сконцентровані в листі. Він розпочинається з роздумів Мані про своє життя, помилки та колізії, які в ньому сталися. Дівчина згадує про стосунки з Хомою, від'їзд із Генрисем, який розповів їй про багатого батька, обіцяв одружитися. Насправді цей 26-річний практикант виявився злодієм
Через деякий час Марія дізнається, що Генрись обікрав її батька, який переконаний, що це зробила дочка. Так вона принесла найріднішій людині неймовірні переживання, а згодом старий чоловік, убитий горем, "…зовсім замовк, перестав говорити і видатися з людьми, поки в початку зими не спочив у могилі".
Починаються митарства дівчини: Одеса, Нижній Новгород, Сибір, Порт-Артур. Зникає Генрись, Маню привласнює керівник злодійської банди Зигмунт, якого згодом заарештовують. Жінка вирушає до Москви і в потязі випадково зустрічає молодого інженера Володимира Семеновича. Він опікується долею Мані, проте бездіяльність штовхає його до азартних ігор. Врешті-решт цей чоловік програє дівчину Никонору Ферапонтовичу Свєтлову, багатому золотопромисловцю. Одного разу їх вистежили злочинці, серед яких був і Генрись, мільйонера вбили, а Маня потрапляє до рук їхнього ватажка Сашки. Коли грабіжників знайшла поліція, капітан Серебряков привіз її до себе. У нього була шлюбна жінка, п'яний чоловік бив їх обох, знущався. Від нього Марія втекла, сіла на перший потяг, яким військові їхали на війну з Китаєм. У Порт-Артурі вона жила з Миколою Федоровичем, доглядала до самої смерті — він помер через тяжке поранення. Коли Хома закінчив читати лист, у якому переповідалися всі ці події, лунає дзвінок у двері. То повернулася Маня.
Твір має динамічний сюжет, несподівану розв'язку, високий ступінь психологізму. Краще відчути стан Хоми-оповідача допомагає розповідь від першої особи.
Експозиція. Новорічний вечір, Хома отримує листа.
Зав'язка. Перша зустріч у лісі, стосунки Мані й Хоми, ревнощі дівчини до сойки, її незадоволення тим, як Хома виявляє почуття.
Розвиток дії. Втеча Мані з Генрисем, перебування в банді злочинців, поїздка в Іркутськ із Володимиром Семеновичем, програш жінки в карти золотопромисловцю, його смерть, Марія – друга дружина ісправника Серебрякова, втеча в Порт-Артур.
Кульмінація. Смерть Миколи Федоровича.
Розв'язка. Повернення Марії.
Експозиція та розв'язка становлять "рамку" в оповіді. І якщо внутрішні переживання Мані розкриваються в листі, то Хоми – у "Рамці"-обрамлення листа.
Запишіть літературний паспорт новели у зошити.
Перегляньте відео урок за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=2o98TwCYJSI
05.12.2022
Урок №24-25
Тема:Поема "Мойсей"-вершинний твір Івана Франка.
Проблематика твору.
Характеристика героїв поеми "Мойсей".
Пролог до поеми-заповіт українському народові.
Поема «Мойсей» – одна з вершин творчості І. Франка. У ній на основі біблійного сюжету показано шлях нації до незалежності, непрості взаємини пророка i народу. Ми охоче допоможемо тобі осягнути цей глибокий філософський твір!
Хоч поема філософська і має глибокий зміст, хвилюватися нема причин Прочитавши цю статтю, ти зрозумієш тему та ідею поеми “Мойсей”, познайомишся з персонажами твору, отримаєш уявлення про його композицію та сюжет. А скорочений переказ взагалі поставить усі крапки над “і” у розумінні твору.
Якщо маєш вільну годину, радимо перечитати повний текст поеми або прослухати аудіокнигу. Римування твору сприяє легкому читанню і сприйманню на слух.
Тема
Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості митця.
Жанр
За жанром «Мойсей» — філософська поема.
Композиція
Твір складається з прологу й 20 пісень (роздумів).
Історія створення
Поштовхом до створення образу Мойсея була скульптура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І.Франко, перебуваючи в 1904 р. в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдності.
Система римування
Пролог написано терцинами, які вперше застосував Данте в «Божественній комедії». Це строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба.
Перший рядок в терцині римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи. Виникає своєрідний ланцюг рим: аба, бвб, вгв. Рими у Франковому творі тільки жіночі (з наголосом на передостанньому складі). Терцини звучать урочисто, піднесено, патетично.
Якщо пролог написано ямбом, то основну частину – анапестом.
Основна ідея
Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє.
Сюжет поеми “Мойсей”
В основу поеми «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійну історію, а використовує лише один її фрагмент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм
наблизилися до обіцяної землі Палестини.
Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується, забуває про Божі заповіді та обіцянки. Датан і Авірон забороняють Мойсею промовляти до народу, погрожуючи закидати його камінням.
Пророка, що втрачає віру в Божий промисел, карає Бог:
«А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї».
Але зі смертю Мойсея не вмерли його ідеї та наміри: Єгошуа, «князь конюхів», продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі.
Велику увагу при розгляді твору, безперечно, привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему. І справді, у пролозі І.Франко звертається не до ізраїльського, а до українського народу.
За характером вислову пролог поділяється на дві частини: у першій переважають риторичні запитання, які викликають сумніви в державотворчих задатках українського народу, у його гідності та честі. У другій частині сумнів долається, а замість нього з’являється віра і спроможність народу віднайти себе:
«Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі.
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі».
Таку саму структуру має і сама поема: ізраїльський народ сумнівається в можливості здобуття обіцяної землі, але зрештою знаходить її. Отже, без прологу поема «Мойсей» сприймалась би зовсім по-іншому, пролог поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаємний зміст.
Основні персонажі поеми “Мойсей”:
- Мойсей
- Датан та Авірон – його супротивники
- Єгова – Бог
- Азазель – темний демон пустелі, що спокушає Мойсея;
- Єгошуа – ватажок євреїв
Характеристика персонажів
Мойсей
Головний герой поеми – Мойсей – це сивочолий пророк, його волосся «біле, як сніг», він фізично слабкий через старий вік, проте дуже міцний духовно:
«Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї».
В образі Мойсея автор наголошує саме на протиставленні фізичної слабкості та духовної величі, краси душі пророка:
«Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі».
Відданий своєму народові, Мойсей беззавітно його любить і бореться за його визволення, але на хвилину й він засумнівався у своїй вірі. Таким чином, поет показав, що вождь не повинен мати жодних сумнівів у справедливості обраного ним шляху.
У конфлікті з народом — трагедія Мойсея як пророка.
Демон зневіри Азазель
Демон зневіри Азазель – злий дух, що з’являється перед пророком у пустелі і отруює його душу сумнівами, вириває з неї розпачливий крик:
«Одурив нас Єгова!».
За зневіру цю Мойсей був покараний: він помер на порозі землі своїх предків, побачив її, але не вступив на неї.
Авірон і Датан
На шляху до високої мети Мойсею перешкоджають Авірон і Датан – дрібні людці, що вважають за мету не великий ідеал, а мізерну особисту користь, намагаючись демагогічно схилити до цього ж маси.
«Лихими демонами громади» зобразив Іван Франко цих ворогів Мойсея. Вони прагнуть відвернути народ від обраного шляху, яким веде Мойсей. В образах Датана і Авірона поет викриває зрадників революційного руху, реформістів і угодовців. Словами Мойсея він картає антинародну сутність їхніх демагогічних заяв, спрямованих в дні бунту на захист спокою як «найблаженнішого стану».
Єгошуа
«Князь конюхів» Єгошуа – новий ватажок єврейського народу після смерті пророка Мойсея, який продовжує його справу, надихає свій народ не здаватися й продовжувати шлях до «обітованої землі».
Скорочений переказ
Пролог
У пролозі автор звертається до свого «замученого, розбитого» народу, який стоїть на роздоріжжі й не знає, куди йти:
«Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому … заснути я не можу».
Саме його майбутнім і тривожиться поет. Він не вірить, що судилося йому «в сусідів бути гноєм», що його долею буде «укрита злість, облудлива покірність».
«Невже ж задарма стільки серць горіло… найсвятішою любов’ю», невже «задарма край твій весь политий кров’ю твоїх борців?» — звертається він до українців. І сам собі упевнено відповідає:
«Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання».
Пісня І
Коли після сорока років безперервного блукання по пустелі єврейський народ під проводом пророка Мойсея нарешті дійшов до Палестини, «обіцяного краю», люди зневірилися, почали бунтувати:
«Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Все ось-ось за горою блистять, —
З них ніхто не йме віри…
І зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?»
Це був уже не народ, а «кочовисько ледаче», і тільки діти гралися: воювали, зводили міста з піску.
Пісня II
Лише один Мойсей вірить у здійснення світлої мрії:
«Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї».
Молоде покоління вже не хоче прислухатися до його слів, для них є цінністю щось конкретне, матеріальне, а не красива казка. Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які налаштовували народ проти пророка:
«…На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голодні!»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея:
«Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцяє юрбі
Божий гнів або ласку, —
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням».
Пісня III
Вечір. Люди займаються буденними справами, говорять, що треба буде кудись перекочовувати. Авірон радить піти в край Мадіан, а Датан пропонує йти далі, але не в край обіцяний. Раптом зі свого намету виходить старий Мойсей. Він прямує на майдан, хоче стати на великий камінь, щоб виголосити промову:
«Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі».
Люди вагаються — «розбити», розтоптати його чи пошанувати того, кого «батьки і діди звали батьком народу».
Пісні IV-V-VI
Мойсей переконує людей, що виконує Божу волю — вивести їх із неволі, інакше вони б і досі «гнули шиї в Єгипті». Він порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль. Чи ж годиться натягнутій стрілі говорити : «Я бажаю спокою»?
Щоб люди краще зрозуміли Мойсея, він розповідає їм казку-алегорію про те, як дерева обирали собі короля. Не погодився ні ліванський кедр, бо він і так окраса землі, ні пальма, ні рожа, ні дуб, ні береза: всі були зайняті своїм. Хтось, жартуючи, запропонував терен обрати, і той погодився, сказавши, що здобуватиме поле для дерев, хоч самому не треба, буде пристановищем звіру і птаху, робитиме все, щоб росли дерева краще, а він гинутиме на шляху за них.
Пророк пояснив зміст своєї розповіді, сказавши, що дерева — це народи землі, а король — виконавець Божої волі. Коли Бог творив усі народи, то «заглядав всім у душу й вибирав серед них проводиря всього людства». Бог обрав терен, «непоказний на вроду», який «не має… слави собі ані з цвіту, ні з плоду», і вклав йому «в душу свій скарб», щоб він був «мов світило у тьмі, мов скарбник його слова».
Проте євреї зневажили заповіт Єгови, і Мойсей сказав, що їх чекає тяжке покарання.
Пісні VII-VIII
Авірон сказав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля «того осла», який носить у зав’язаних міхах хліб для інших, а сам залишається голодним. І запропонував поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті.
Продовжуючи кепкувати з Мойсея, сказав, що бути б тому громадською нянькою для дітей і розповідати їм казки.
Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у давній нібито зраді народові Ізраїлю. Тепер ізраїльтян через нього залишилася жменька, і веде він їх знову в неволю до єгипетського фараона. Мойсей сказав, що Датану, як і Авірону, не доведеться побачити Ханаану.
Датан вирішив вигнати Мойсея з табору, закричав, але ні в кого не піднялася рука це зробити. Пророк знову закликав народ стерегтися.
Пісня X
Мойсей відчув, як серце його переповнюється любов’ю до свого народу. Оскільки люди вирішили прогнати його, він піде сам «до межі Ханаану», а народ згодом піде за ним «як за мамою діти». І пішов у степ.
Пісня XII
Мойсей залишився один. Він щиро молився до Бога, благаючи підтримати його в скрутну годину. Сорок років він працював, намагаючись зробити з рабів народ за Божою подобою. Як коваль, «клепав… серця і сумління народу», але, здається, даремно.
Мойсей благав Бога озватися до нього, але «мовчала пустиня німа».
Пісня XIII
Раптом Мойсей почув голос. Йому здалося спочатку, що це говорить його «власне горе шалене», але це було не так. Голос почав допитуватися, чому Мойсей взявся вести ізраїльський народ: через гордощі, через сором чи через щось інше. Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він присвятив життя:
«Може, голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішній, власний?»
Коли пророк спитав, хто з ним говорить, той відповів:
«Я Азазель, Темний демон пустині».
Пісня XIV
Мойсей все більше став сумніватися у правильності шляху, обраного сорок років тому. У його серці «важка боротьба ішла з самим собою». Може, хай би єврейський народ залишався там, де був, бо «старі гнізда лишили, а нові здобути нема ні охоти, ні сили»?
Пісня XV
Євреї побачили, як на верхівці гори стоїть якась гігантська постать, простягши до неба розкинуті руки. Це Мойсей, молячись, розмовляв із Богом, і його тінь падала аж на шатри. Люди боялися, щоб пророк їх не прокляв.
Пісня XVI
Вночі Мойсей знову почув голос, який твердив, що Бог не може керувати ні поодиноким камінцем, ні навіть пилом, не те що народом. Голос розповів давньогрецьку легенду про сліпого гіганта Оріона, який прямував до сонця, щоб здобути зір. За поводиря взяв хлопчика, та так і не дійшов, бо дитина показувала щоразу в інший бік — то на схід, то на захід, відповідно до того, як рухалося сонце. (Гігант у цій розповіді символізує людство, яке поспішає до незримої мети, прагнучи осягнути невідоме й фантастичне, руйнуючи при цьому «рідне й знайоме»).
І знову залунав демонський сміх
Пісня XIX
Раптом задрижала земля, почувся грім, знялася буря. І тут з’явився Бог – Єгова. Коли все стихло, Мойсей почув голос Бога. Єгова пояснив пророкові, для чого той вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно зміцнити обраний народ, підготувати до майбутніх випробувань, адже їм судилося «світ здобувать, його соки і скарби».
Поступ людства — це не скарби земні, а пошук духовності, невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до «обітованого краю». А
через те, що Мойсей на хвилину засумнівався в Богові, Бог вирішив: йому не дано буде побачити обіцяний край, він помре на порозі своєї мети:
«Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!»
Мойсей помирає.
Пісня XX
Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає, і всіма опанував жах, усі поглядали, «мов убійці, що вбили у сні найдорожчу людину».
Але що це? Вихор в степу? Здійснення пророцтва? Раптом в оточенні парубоцтва з’явився ватажок, «князь конюхів» Єгошуа. Він закликав євреїв: «До походу! До бою!» Ще мить — і всі в одному пориві зірвуться з місця, ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв: «Авірона камінням поб’ють, а Датана повісять».
«І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…»
Законспектувати поданий теоретичний матеріал.
Прочитати скорочено всі частини поеми.(частини подані у конспекті,або у підручнику стр.99)
Доведіть у письмовій формі,що Мойсей в однойменній поемі Івана Франка-це друге "Я" її автора.
28.11.2022
Урок №23
Тема:Філософська поезія івана Франка.
Іван Франко
ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ
1
Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.
Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.
Прихилилась і мовить: "Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?"
А с к е т м о в и т ь:
"Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене".
Б о г и н я м о в и т ь:
"Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.
Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно".
2
Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.
Ось огонь розпалив із пахучих полін,
І кадило в огонь щедро кидає він,
І закони господні проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
Та ось сумніви в серці повстали страшні:
"Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.
У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.
Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе".
3
Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.
Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.
Напишіть літературний паспорт вірша(аналіз)
Опрацюйте завдання №5 на стр.91(запишіть коротко у зошити).
24.11.2022
Урок№22
Тема:Виразне читання поезій Івана Франка.
Вiчний революцйонер —
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.
Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде.
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою,-
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
Вивчити вірш (на вибір) напам'ять.
21.11.2022
Урок №21
Тема:Поетична збірка "Зів'яле листя" Івана Франка.
«Зів'яле листя» — збірка творів українського письменника Івана Франка. Зразок інтимної лірики. Написана протягом 1886—1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма».
У цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.
Тематика збірки
Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.
Поезія «Червона калина, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом. За народною символікою червона калина уособлює вродливу дівчину, а дуб — молодого парубка. У поезії поет майстерно відобразив у прагненні калини до сонця — любов до життя, важкі переживання людини за свою гірку долю. Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою музичністю.
Автобіографічними моментами вирізняється в збірці поезія «Тричі мені являлася любов», у якій Франко повідав про щастя і горе, радості й муки кохання. У вірші згадує автор про перше своє кохання — Ольгу Рошкевич, про горду княгиню Юзефу Дзвонковську, яка, знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові, про горду душу — Целіну Журовську, яка так і не стала його дружиною.
Зміст збірки
Збірка складається з трьох частин — «три жмутки».
Перший жмуток (1886—1893)
- I. По довгім, важкім отупінню…
- II. Не знаю, що мене до тебе тягне…
- III. Не боюсь я ні бога, ні біса…
- IV. За що, красавице, я так тебе люблю…
- V. Раз зійшлися ми случайно…
- VI. Так, ти одна моя правдивая любов…
- VII. Твої очі, як те море…
- VIII. Не надійся нічого
- IX. Я не надіюсь нічого…
- X. Безмежнеє поле в сніжному завою…
- XI. Як на вулиці зустрінеш…
- XII. Не минай з погордою…
- XIII. Я нелюд! Часто, щоб зглушить…
- XIV. Неперехідним муром поміж нами…
- XV. Не раз у сні являється мені…
- XVI. Похорон пані ПАНІ А. Г.
- XVII. Я не кляв тебе, о зоре…
- XVIII. Ти плачеш. Сліз гірких потоки…
- XIX. Я не жалуюсь на тебе, доле…
- XX. Привид
- Епілог
Другий жмуток (1895)
- I. В Перемишлі, де Сян пливе зелений…
- II. Полудне…
- III. Зелений явір, зелений явір…
- IV. Ой ти, дівчино, з горіха зерня…
- V. Червона калино, чого в лузі гнешся?
- VI. Ой ти, дубочку кучерявий…
- VII. Ой жалю мій, жалю…
- VIII. Я не тебе люблю, о ні…
- IX. Чому не смієшся ніколи?..
- X. В ВАГОНІ
- XI. Смійтесь з мене, вічні зорі!..
- XII. Чого являєшся мені у сні?
- XIII. Отсе тая стежечка…
- XIV. Якби знав я чари, що спиняють хмари…
- XV. Що щастя? Се ж ілюзія…
- XVI. Як не бачу тебе…
- XVII. Як почуєш вночі край свойого вікна…
- XVIII. Хоч ти не будеш цвіткою цвісти…
- XIX. Як віл в ярмі, отак я день за днем…
- XX. Сипле, сипле, сипле сніг…
Третій жмуток (1896)
- I. Коли студінь потисне…
- II. Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!..
- III. Байдужісінько мені тепер…
- IV. В алеї нічкою літною…
- V. Покоїк і кухня, два вікна в партері…
- VI. Розлука! Те, що я вважав…
- VII. Не можу жить, не можу згинуть…
- VIII. Я хтів життю кінець зробить…
- IX. Тричі мені являлася любов…
- X. Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!..
- XI. Чорте, демоне розлуки…
- XII. І він явивсь мені. Не як мара рогата…
- XIII. Матінко моя ріднесенька!..
- XIV. Пісне, моя ти підстрелена пташко…
- XV. І ти прощай! Твого ім'я…
- XVI. Даремно, пісне! Щез твій чар…
- XVII. Поклін тобі, Буддо!..
- XVIII. Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..
- XIX. «Самовбійство — се трусість…»
- XX. Отсей маленький інструмент…
Пісні
Поезії «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Твої очі, як те море» покладено на ноти. Особливо чарівним є романс К. Данькевича на слова поезії «Чого являєшся мені у сні?», також у пісні В. Козловського «Знаєш» було використано уривок з цього віршу («…Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш…»)
Законспектуйте поданий матеріал.
Вивчити вірш "Чого являєшся мені у сні?" напам'ять.
17.11.2022
Урок №20
Тема:Символ вічної жіночності,материнства,краси в сонеті
"Сікстинська мадонна" І.Франка.
«Сікстинська Мадо́нна» — картина Рафаеля. Знаходиться в Галереї старих майстрів у Дрездені, придбана у 1754 році з П'яченци Августом III Фрідріхом за близько 20 000 цехінів (70 кг золота). Розмір: 265×196 см. Є одним з найвідоміших творів італійського Ренесансу. Виконана ця картина близько 1512—1514 років на замовлення церкви святого Сікста у П'яченці, звідси і її назва.
Під час Другої світової війни гітлерівське керівництво заховало картину разом з іншими цінними творами в сховищах. В травні 1945-го радянські війська знайшли «Мадонну» у штольні неподалік від Дрездена. Після війни картина знаходилась на реставрації в Москві і в 1955 році була повернута разом з іншими картинами у Дрезден. Цей дивний образ добре знали і в минулому.
Історія створення
Величезне за розмірами (256 x 196 см) полотно було створено Рафаелем для вівтаря церкви монастиря Святого Сікста в П'яченці на замовлення папи Юлія II. Існує гіпотеза, що картина була написана в 1512–1513 роках на честь перемоги над французами, що вторглися в Ломбардію в ході Італійських воєн, і подальшого включення П'яченци до складу Папської області.
Що вельми незвично для початку XVI століття, матеріалом служила не дошка, а полотно. Це може свідчити про те, що полотно планувалося використовувати як хоругву (якщо тільки вибір матеріалу не пояснюється великими габаритами твору).
У XVIII столітті поширилася легенда (не підтверджена історичними документами), що Юлій II замовив полотно Рафаелю для своєї гробниці, і що моделлю для Мадонни послужила кохана Рафаеля Форнаріна, для Сікста — сам папа Юлій (племінник Сікста IV), а для святої Варвари — його племінниця Джулія Орсіні. Прихильники теорії про те, що полотно створювалося для папської гробниці, підкреслюють, що жолуді на ризі Сікста явно відсилають до цих двох пап з роду делла Ровере (rovere перекладається як «дуб»).
У той же час на створення образу саме для церкви у П'яченці вказує те, що її покровителями завжди вважалися свв. Сікст і Варвара, зображені на цьому полотні. Образ вдало вписався в центральну частину апсиди церкви в П'яченці, де служив своєрідною заміною відсутнього вікна.
Опис
На картині зображені Мадонна з немовлям в оточенні папи Сікста II і Святої Варвари по сторонах із двома янголятами, що дивилися знизу вгору на сходження Бога. Фігури утворюють трикутник. Розкрита по сторонах завіса зайвий раз підкреслює геометричну продуманість композиції. Це один з перших творів, в якому глядач незримо виявляється вписаний в композицію: здається, що Мадонна спускається з небес прямо назустріч глядачеві і дивиться йому в очі. В образі Марії гармонійно поєднані захват релігійного тріумфу (художник повертається до ієратичності композиції візантійської Одигітрії) з такими загальнолюдськими переживаннями, як глибока материнська ніжність і окремі ноти тривоги за долю немовляти.
Інше
Таємна влада матері, що несе свою дитину людям, хвилювала століттями, бентежила серця. Недивно, що Мадонну постійно копіювали. Наприклад, в українському містечку Бучач, в тимпані костелу Успіння Пресвятої Богородиці є копія «Сікстинської Мадонни» Рафаеля.
Прочитайте теоретичний матеріал.
Виконайте завдання №3 на стр.82-83 у підручнику
14.11.2022
Урок №19
Тема:Титан духу і думки.
Життєвий і творчий шлях Івана Яковича Франка.
ІВАН ФРАНКО: ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Львівщині народився Іван Якович Франко – видатний український письменник, поет, драматург, публіцист, видавець, філософ, соціолог, політолог, історик, економіст, громадський і політичний діяч. Знакова постать української та світової культури. Справжній титан праці, який жив і творив в ім’я свого бездержавного – тоді – народу. Щиро вірив у неминучість національного відродження, в те, що українці будуть господарями у «своїй хаті» і на «своїм полі», «у народів вільних колі».
У батьківській кузні пройшов народну школу, від матері успадкував душевність і теплоту, любов до народної пісні. Самотужки здобував освіту, бо в 9 років втратив батька, в 16 – матір. Уже в гімназії виділявся феноменальною пам’яттю. У 1875-му став студентом філософського факультету Львівського університету. В університетські роки відбулося політичне і громадянське самовизначення Франка. Долучався до організації студентських гуртків, співпрацював із часописами, зокрема, «Друг», де від 1874 року почав друкувати вірші, оповідання, переклади. Навчання було перерване арештом у 1877 році за обвинуваченням у приналежності до таємної соціалістичної організації. Друкована спадщина налічує 50 томів. І це лише третина написаного. Його доробок українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками, кілька тисяч творів.
У ліричному доробку Франка – вірші особистого (збірки «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900) та суспільно-політичного звучання («Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора, не пора...» (1880). Однак з найбільшою силою поетичний талант розкрився у великих поемах, таких як «Панські жарти» (1887), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) та інших. Вершиною поетичної творчості стала поема «Мойсей» (1905), де за допомогою біблійного сюжету алегорично зображено піднесення українського народу на боротьбу за незалежність. У 1915 році було розпочато процес висунення Франка на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Проте до участі в конкурсі не дожив.
Письменницьку діяльність поєднував із науковою. Українські та зарубіжні часописи рясніли численними статтями, оглядами, нарисами з фольклористики, етнології, історії, філософії, літературної критики, соціології, економіки. У 1893-му захистив у Відні докторську дисертацію з філософії. Вагомою була громадсько-політична діяльність Івана Франка. Студентом захоплювався ідеями соціалізму. Уявляв соціалістичне суспільство як самоврядну демократію – співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній із державою. Однак не відкидав парламентаризм (представницьку демократію). Головною опорою такого суспільства мали стати загальнолюдські, а не класові цінності. З часом через світоглядний перелом змінив погляди на вчення Карла Маркса. Вважав їх хибними, трактував як «формальну релігію, основану на догмах ненависти та класової боротьби». Втім статті із критичним ставленням до антигуманних ідей «Комуністичного маніфесту» Маркса й Енгельса за радянських часів приховувалися. Довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим. Переписка із авторитетним, але неблагонадійним для австрійської влади київським професором стали причиною першого арешту.
У 1894 році розпочалося знайомство і співробітництво із Михайлом Грушевським у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, яке завдяки цим діячам перетворилося на першу українську академію наук. Співзасновник Русько-української радикальної партії (1890), її перший голова (до 1898-го) та ідеолог. Партійна програма-мінімум ставила за мету створення Галицької автономної області, програма-максимум – соборну Україну, яка б об’єднала всіх українців. Пізніше долучився до заснування Національно-демократичної партії (1899). Співпрацював з нею до 1904-го, після чого полишив активне політичне життя. В останні роки багато хворів. Однак, відчуваючи обмеженість відведеного долею часу, працював ще інтенсивніше. «Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, – писав про нього Михайло Коцюбинський. – В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою». Ще за життя здобув титули «галицького Шевченка», «великого Каменяра» та «українського Мойсея». Він лише рік не дожив до Української революції 1917–1921 років, у ході якої 22 січня 1918 року було проголошено незалежність Української Народної Республіки.
15 фактів про Івана Франка, які варто знати
1. Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5–6 книжок.
2. Став першим професійним українським письменником, який заробляв на життя літературною працею.
3. У гімназії сидів на останній парті, але міг майже дослівно переказати розповіді вчителів на заняттях. У п’ятому класі під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі.
4. У гімназійні роки, залишившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 томів.
5. Чотири рази його ув’язнювала австрійська влада (у 1877, 1880, 1889 і 1892 рр.).
6. Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекладач, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його «академією в одній особі».
7. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних. Перекладав також на німецьку українські народні пісні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекладом «Історії України–Руси».
8. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Українська радикальна партія – та перший її голова, автор програми.
9. Закликав населення Галичини називати себе українцями, а не русинами. «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціяльних кордонів…», писав він у листі до молоді в 1905-му.
10. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксизму, а соціалістичну державу назвав тюрмою: «Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».
11. Радянський режим називав його атеїстом. А він залишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким.
12. Його переклад біблійної «Книги Буття» досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.
13. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.
14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була паралізована. Систематизувати та упорядковувати матеріали йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу легіону Українських січових стрільців.
15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в «позиченій» ямі на шість домовин. В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 років.
Законспектуйте теоретичний матеріал.
10.11.2022
Урок № 18
Тема:Урок позакласного читання.
Оповідання Б.Грінченка
- Хто з вас переглядав кінофільм «Бібліотекар»?
- Головний герой фільму був незвичайним бібліотекарем, він охороняв не тільки книги, а й інші артифакти.
Сьогодні ми з вами також спробуємо на собі роль бібліотекаря. Станемо справжніми дослідниками, нас буде цікавити все, що стосується творів, які ми будемо аналізувати. Перед нами стоїть завдання розкрити таємницю. І нашим артефактом на сьогодні будуть оповідання Б. Грінченка.
1. Творча робота Відкриває нашу скарбницю перший артифакт (портрет Б.Грінченка). Під час перегляду відеоматеріалу бути дуже уважними, не пропустити жодного цікавого моменту із життя Б. Грінченка і пояснити епіграф.
Віддав себе я праці
Без вагань;
Я йшов туди , де розум
Посилав. (Б. Грінченка)
2. Відео «Біографія» (4хв
)https://www.youtube.com/watch?v=kfwHKOL2U90
3. Додаткова інформація про Б. Грінченка
1. Про батька Батько письменника був сухою, суворою людиною. Усе в домі він намагався поставити на «панську» ногу (хоч можливості для цього були обмежені), а сина спрямувати на «панську» стежку. Не раз докоряв батько хлопця за те, що той грався з «мужиками», карав за те що знався зі «свинопасами», товаришував із «селюками».
2. Про матір На все життя запам`ятав Борис ніжні руки матері, її тихий голос. Вона – Росіянка, дочка полковника – над усе любила свого первісника і, як могла, оберігати сина від холодних батькових очей.
3. Дід та бабуся Тепло і ласку знаходив Борис у діда Андрія, старого пасічника, та його сліпої дружини – баби Гальки. Від них перейняв рідну мову, народну пісню (хоча в сім’ї вимога була категорична: розмовляти виключно «по-благородному») і проніс любов до рідного слова через усе життя.
4.Одного разу на канікулах, перебираючи старі книжки у батьковій скрині (батько майбутнього письменника мав непогану бібліотеку), Борис натрапив на Шевченкового «Кобзаря». Він одним духом прочитав книжку і на все життя полюбив Шевченкове слово.
5. П’ятнадцятирічному юнакові довелося пережити допити, знущання, холод і голод ( його звинувачували в читанні і розповсюджені забороненої літератури). Коли поліція зрозуміла, що нічого не доб’ється від хлопця, вона звернулася за допомогою до Борисового батька. Страшно було, коли батько власноруч бив сина по обличчю. Коли грубо знущався з нього рідний дядько, Борис мовчав.
До творчої спадщини Б. Грінченка належать 5 повістей, кілька драматичних творів, майже 50 оповідань, 1 том поезії і велика кількість публіцистичних, історико-літературних і науково-популярних праць.
Б. Грінченка один із перших у нашій літературі написав твори для дітей і про дітей, позначені гуманізмом і глибоким проникненням у світ дитячої психології.
Стражденній долі дітей-сиріт автор присвячує оповідання «Олеся», «Дзвоник», «Каторжна», «Сама, зовсім сама» та інші. Письменник з болем пише про загублене дитинство малюків, яких злидні й горе передчасно поблять дорослими , життєві обставини часто штовхають навіть на думки про смерть. Автор вміло передає психологічний стан своїх героїв, соціально і психологічно вмотивовує зміни в їх характер
- Хто є головною героїнею твору? (Сирота Наталя)
- Що сталося з батьками дівчинки? (Мати померла, батько-каліка пиячить, пропив господарство)
- Що їй спочатку сподобалося у притулку? (Щодня їла смачну їжу, одежа була чистенька, спала на м’якому ліжку, її ніхто не бив.)
- За що дівчинку обізвали Ляпалом? (не могла ножем різати м’ясо, він вискакував з-під виделка «й ляпав додолу або на коліна Наталі, чи якій подрузі»)
- Як ставилася Наталя до нового прізвиська? («…їй було сором, хотілося плакати», але вона мовчала, опускала очі додолу і ховалася в закутку)
- Скільки разів на день дзвонив дзвоник у притулку? (16 разів)
- Чому діти обізвали Наталю середою? (На уроці «прочитала «усержно занялся делом», а переказала те так: «у середу занявся дом»)
- Яке слово вчувалося дівчинці, коли дзвонив дзвоник? («Топись!»)
3.Робота в групах
Завдання на картках
1 група
Складіть інформаційне гроно до образу Наталі.
Відповідь:
Самотня | |
«Правдива» | |
«Полохлива» | |
Мала хорошу пам’ять («Дома вона все розуміла, дотепна була розмовляти, знала безліч казок та пісень») | |
Наталя | Талановита («Ніхто з її подруг сільських краще від неї не вмів співати, а казки оповідаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звірів чи людей, про яких казала») |
Працьовита («А як вона щиро вчила ті завдання, скільки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посміхом усьому класові!») | |
«Правдива» | |
«Занадто полохлива» | |
Покірна («З покірним нерозумним виглядом вона слухалася всього, що їй велено, не робила нічого, чого їй не наказувано») |
2 група
Які проблеми порушуються в оповіданні «Дзвоник»?
Відповідь: Проблема життя і смерті.
Проблема сирітства.
Проблема батьків і дітей.
Проблема навчання і виховання, системи тогочасної освіти.
3 група
Складіть сенкан із ключовим словом «дзвоник».
Відповідь: Дзвоник
Живий, ворожий.
Дошкуляє, наглядає, наказує.
«Тепер у неї не було своєї волі – він усю забрав».
Мучитель.
4 група
Доведіть або спростуйте думку, що дзвоник у творі стає одухотвореним (персоніфікованим).
Відповідь: Дзвоник у творі стає одухотвореним (про це свідчить власне назва оповідання). «Їй (Наталі) стало здаватися, що він живий і що навіть начальниця слухається його й через те вона завсіди однакова…». Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзеленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини. Дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. «Дзвоник будив її – вона вставала, кликав снідати – вона йшла, велів учитися – вона вчилася…»»Як він дзвонив, їй здавалося, що він так і вимовляє: топись! топись! топись!»
Дзвінок позбавив дівчинку свободи, забрав її волю. Наталі здавалося, що він особливо затявся проти неї, намагаючись найдошкульніше вразити саме її. Дівчинка зненавиділа дзвінок усією душею, всім серцем. Безсонними ночами вона думала, як позбавитися його тиску, його переслідувань, але ні знищити, ні втекти від нього не могла.
5 група
Що стало причиною того, що Наталя хотіла покінчити з життям?
Відповідь: Самотність, непристосованість, система освіти, страх.
Встановити відповідність між цитатами та художніми засобами
1. Антитеза | Д «Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наїдалася хліба та порожнього борщу з буряками..» |
2. Прийом сну | Т «Серед людей жила Наталя в самотині» |
3. Оксиморон | И «Ні, вона не жила. Вона слухалася – дзвоник» |
4. Персоніфікація | І «Їй снилося рідне село й те, що так часто бувало з нею справді» |
5. Порівняння |
Відповідь: 1-Д; 2-І; 3-Т ; 4-И
Допомога психолога
В Україні понад 100 тисяч дітей-сиріт! із них тільки 20 % через смерть батьків . 80 % дітей-сиріт відчули насилля і приниження . Суспільство не справляється з цією проблемою . Багато сиріт опиняються на вулиці . Серед таких дітей процвітає наркоманія . Підвали та колодязі тепломереж стають їхнім домом . Багатьом доводиться стати на кримінальний шлях . 10 % до 18 років накладуть на себе руки . 70 % хлопців починають злочинне життя . Тільки 5 % дітей старше 5 років мають шанс на усиновлення . 60 % дівчат стануть повіями . 50 % відмовляться від власних дітей. Виникає питання за що?
Б. Грінченко підводить нас до висновку: якщо школа, вихователі нав`язують дитині свою волю, не будуть прагнути зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу. «Наталя зовсім перестала вірити своїй голові, вона вірила тільки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неї замирала, переставала жити…»
Головна ідея твору: засудження тогочасної освіти, що призводить до деградації особистості, моральних страждань дітей сиріт.
- Чи можна говорити про актуальність проблематики оповідання «Дзвоник» сьогодні?
Домашнє завдання
Написати твір-роздум «Чи є місце подвигу сьогодні?»
Підсумок уроку
«Незакінчене речення»
- Якби ви просто зараз одержали можливість щось змінити в житті героїнь, з якими ми сьогодні познайомилися…
Поданий матеріал законспектуйте в зошити.(Коротко)
Прочитати оповідання "Дзвоник"
07.11.2022
Урок №17
Тема:Контрольний твір-роздум на тему:
"Дворянство як міф про краще життя"
за комедією Івана Карпенко-Карого "Мартин Боруля"
Написати твір-роздум
03.11.2022
Урок № 16
Тема:Підготовка до написання контрольного твору-роздуму
І. Структура твору-роздуму
Школярам потрібно пояснити, що будь-який твір (попри те, що саме слово передає очевидний творчий, вільний характер процесу) має чітку структуру й будується за стрункою схемою: вступ, основна частина, висновок. Твір-роздум – особливий текст, будова якого визначена законами логіки. До того ж оцінювання висловлення було б суб’єктивним, якби вчитель керувався лише критерієм «подобається – не подобається». Тож дотримання певної визначеної схеми під час написання твору-роздум – доконечна вимога, виконання якої допоможе учневі переконливо довести свою думку, а вчителеві дасть орієнтири для об’єктивного оцінювання. Отож пропонуємо старшокласникам запам’ятати структуру твору-роздуму:
1.Теза
2. Аргументи.
3. Приклад з літератури чи інших видів мистецтва.
4. Приклад з історії, суспільно-політичного чи власного життя.
5. Висновок.
Середня частина може варіюватися: або подаємо одразу всі аргументи (мінімум два), або по одному, наводячи після кожного приклад. Тоді схема твору матиме такий вигляд:
1.Теза.
2. Перший аргумент.
3. Приклад з літератури чи інших видів мистецтва.
4. Другий аргумент.
5. Приклад з історії, суспільно-політичного чи власного життя.
6. Висновок.
Слід наголосити на логічному зв’язку всіх елементів структури: аргументи доводять тезу, приклади підтверджують правильність аргументів. Це означає, що коли висунути дві тези, то потрібно аргументувати кожну з них двома доказами й до кожного добирати приклади. Тут неважко й заплутатися. Тож треба намагатися чітко й лаконічно викладати свої думки.
Учень повинен знати, що під час оцінювання структури його твору звертатимуть увагу на такі моменти: наявність усіх названих елементів структури, пов’язаність їх (тезі відповідають аргументи, приклади й висновок) і використання спеціальних слів та виразів, потрібних для кожної частини тексту. Це означає, що, оцінюючи тезу, викладач візьме до уваги таке:
- теза є;
- вона розташована на початку твору;
- вона сформульована чітко;
- у ній є конструкції, які виражають власну думку.
- До прикладів, аргументів та висновку вимоги такі:
- аргументи містяться після тези та відповідають їй;
- аргументів мінімум два (!);
- приклади йдуть після аргументів і відповідають їм;
- прикладів мінімум два (!): один із художньої літератури чи інших видів мистецтва та один з історії, суспільно-політичного чи власного життя;
- висновок міститься після прикладів і відповідає тезі;
- використані спеціальні слова й вирази, які потрібні для аргументації, наведення прикладів та висновку (див. таблицю нижче).
Важливо пояснити випускникам, що на ЗНО за кожну з п’яти структурних частин твору можна отримати максимум 2 бали. Ще 2 – за логічність твору: поділ на абзаци, логічний розвиток думки, використання спеціальних виразів для зв’язку думок. Отже, за структуру твору максимально може бути 12 балів. Якщо наступних 12 – за ідеальну грамотність – здобути не так просто, то цілком реально навчитися правильно будувати структуру твору-роздуму. З такою настановою, упевнена, старшокласники старанніше й відповідальніше поставляться до роботи над створенням власного висловлення.
II. Спеціальні слова й вирази у творі-роздумі
| Теза |
Я вважаю, …
Мені здається, що …
На мою думку, …
На моє переконання, …
Моя точка зору на цю проблему така: …
Аргументи
Я так вважаю, тому що …
Чому я так думаю? Тому що …
Аргументом на користь моєї думки може бути те, що …
До того ж …
Довести своє твердження я можу такими аргументами:
по-перше, …, а по-друге, …
На користь моєї думки можу навести такі аргументи: …
Моє переконання ґрунтується на тому, що, по-перше, …,
а по-друге, …
Хоч моя думка, можливо, видається дивною, спробую переконати вас такими аргументами: …
Приклади
Скарбниця світової літератури дає багато прикладів щодо порушеної проблеми. Так, …
На згадку приходить герой …
У зв’язку з порушеною проблемою хочеться згадати твір …
Яскравим прикладом саме такого розуміння … особисто для мене є …
Проблема … є дуже актуальною, тому багато прикладів її розв’язання дає саме життя.
Говорячи про … , не можна не згадати …
Повертаючись до думки про … , можу навести такий приклад: …
Як я вже зазначав, … Щодо цього яскравим прикладом є образ … з твору …
Тема мого роздуму порушується у творі … . Там …
Найкращою ілюстрацією такого розуміння проблеми є герой … з твору …
Історія також дає багато прикладів … Один із них – …
Згадаймо постать видатного … Захоплює його …
Хоча мій власний життєвий досвід ще порівняно малий, можу сказати, що …
Хочу навести приклад із власного життя …
Висновок
Отже, можна дійти висновку, що …
Підсумовуючи, можна зазначити: …
Таким чином, можна зробити висновок, що …
Отже, бачимо, що …
На завершення свого роздуму підсумую: …
Вирази для зв’язку думок
По-перше, по-друге, …
Повертаючись до думки про…, хочу зазначити, що …
Як я вже стверджував, …
Як уже зазначалося, …
Як можна побачити, …
Обговорюючи на уроці цю таблицю, наголошуємо, що з великого арсеналу запропонованих висловів учневі у його творі потрібні одна-дві конструкції з кожного блоку. Звертаємо увагу школярів, що вирази для зв’язку думок не є закріпленими за певною частиною твору. Наявність їх впливає на кількість балів за логічність твору, отож вони необхідні. Оптимальний варіант використання їх – в аргументах і прикладах (див. таблицю). Важливо, щоб учні серйозно поставилися до запропонованих конструкцій. Якщо, наприклад, у висновку написати «Я думаю», можна втратити 1 бал, оскільки цей вираз доцільно використовувати у формулюванні тези.
III. Варіанти формулювання тези залежно від теми твору
Твір-роздум конче має починатися з тези-твердження, думки, яка буде доводитися у висловленні. Можливі кілька варіантів.
1.Теза сформульована в темі твору.
2.Тема твору – дилема (вибір із двох варіантів).
3.Тема твору – запитання, отже, тезу потрібно сформулювати самому.
4.Тема твору – речення описового характеру, у якому немає сформульованої тези.
Розгляньмо докладніше кожен із варіантів.
1. Теза сформульована в темі твору. Як показує практика ЗНО, поки що переважали саме такі теми – з уже сформульованою тезою. Учень має погодитися з нею або заперечити її. У першому випадку можна почати з чогось на кшталт:
- Я цілковито згоден із тезою, запропонованою для роздуму …
- Я підтримую думку, висловлену в назві твору …
- Важко не погодитися з тезою, запропонованою для роздуму …
У другому випадку початок буде такого типу:
- Мені здається, теза, запропонована для роздуму, помилкова.
- Я хотів би довести протилежне твердження: …
- Я хотів би спростувати запропоноване твердження …
- Не можу погодитися з думкою, яка звучить у назві твору.
- Я вважаю інакше: …
- Я не підтримую точку зору, висловлену в назві твору …
Пропонуємо учням «План дій для формулювання тези».
1. Уважно прочитати й осмислити назву твору.
2. Вирішити, чи ви погоджуєтеся з тезою, чи спростовуєте її.
3. Якщо це цитата й ви впевнені, що точно знаєте, хто її автор, додати невеликий коментар.
4. Спробувати переформулювати тезу своїми словами.
5. Не забути про обов’язкові вирази, потрібні для вираження власної думки.
Розгляньмо конкретні приклади – кілька тем попередніх років на ЗНО, які пропонують уже готову тезу.
Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш
1. Із думкою, запропонованою в назві твору, я цілком згоден. Вважаю, що, справді, людина повинна цінувати те реальне й близьке, що вона має і що її оточує, а не жити примарними мріями.
2. Я не можу погодитися з тезою, запропонованою для роздуму. На мою думку, лише з мрією людське життя набуває сенсу й повноти.
До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле
Навряд чи хтось буде заперечувати слушність думки, запропонованої для роздуму. На моє переконання, знати минуле, вивчати його помилки та здобутки просто необхідно для того, щоб упевнено рухатися в майбутнє.
Ніщо не звеселяє душу людини так, як споріднена праця
Безперечно, великий український філософ Григорій Сковорода мав рацію, коли говорив про значення спорідненої праці для життя людини. Я вважаю, що улюбленаробота, справді, дає людині задоволення, робить її життя змістовнішим і радіснішим.
Учнів варто попередити, що тема з уже сформульованою тезою може мати вигляд афоризму. Як бути, коли випускник не впевнений, що правильно зрозумів його? Пояснюємо, що в такому разі, формулюючи тезу, потрібно обумовити: «Запропоновану для роздуму думку я розумію так: …» – і доводити своє твердження, своє розуміння, своє бачення. Для ілюстрації пропоную дві наступні теми.
Без ядра горіх ніщо, так само, як і людина без серця
Тему твору, запропоновану для роздуму, я розумію так: найголовніше в людині – це її серце, тобто доброта, чуйність, співчутливе ставлення до ближніх. Я вважаю, що це правильно. Мабуть, моя думка із цього приводу не оригінальна: справді, нас роблять людьми любов і доброзичливість, без них чудова зовнішність і великі статкисхожі на міцну шкаралупу трухлявого горіха. Кому такий плід потрібен?
Ми – це не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних
Афористично сформульовану тему твору, мені здається, треба розуміти так: кожен із нас неповторний у своїй індивідуальності, кожен становить собою своєрідний унікальний всесвіт. Безперечно, це правильно. Особисто я вважаю, що потрібно вірити в себе як самоцінну особистість, не боятися мати власну точку зору і, звичайно, поважати думки й права інших.
2. Тема твору – дилема (вибір із двох варіантів). Для формулювання тези до теми такого типу існує кілька можливих способів.
- Стати на бік однієї із частин дилеми (найлегше й найочевидніше).
- Запропонувати свій (третій!) варіант.
- Об’єднати дві точки зору.
Тепер ілюструю прикладами. В одному зі збірників тестів до ЗНО попередніх років була така тема: «Що визначить подальшу долю людства – віра в силу людського розуму загалом чи віра в окрему особистість?» Мої учні доводили істинність однієї з думок, викладених у назві. Відповідно їхні твори починалися приблизно так: «Я вважаю, що подальшу долю людства визначить віра в колективний людський розум», «На мою думку, життя суспільства визначають вчинки й досягнення окремих особистостей». Одна дівчинка не погодилася з обома твердженнями. Вона написала: «Я переконана, що ні людський розум загалом, ні окрема особистість не здатні визначити майбутнє (як і минуле, й сучасне) людства, – усе в руках Божих». А я, працюючи над твором-зразком для учнів, вирішила поєднати дві протилежності, закладені в дилемі. Вийшло ось що: «Людська спільнота складається з одиниць. Це означає, що індивідуальні риси, зокрема й розум кожного, – важливі. Я вважаю, що віра в окрему особистість як складник колективного розуму – оптимальний шлях для розвитку людства».
Пояснюємо учням, що коли обидва судження дилеми слушні, треба так і писати: «Не варто протиставляти ці дві точки зору. Мені здається, вони обидві містять раціональне зерно». Наводжу приклад.
Сміливість – це успадкована риса чи її можна виховати?
Навряд чи доцільно, говорячи про риси характеру, протиставляти спадковість і виховання. Мені здається, ці обидва чинники важливі у формуванні сміливості.
3.Тема твору – запитання, отже, тезу потрібно сформулювати самому. Мова не йде про запитання, які фактично містять у собі відповідь, ось як, наприклад: «Чи погоджуєтеся Ви з думкою про те, що чим людина освіченіша, тим вона вільніша?» Тут усе просто: погоджуєтеся або ні. Інакша ситуація: запитання відкрите, воно не містить відповіді й не натякає на неї. Тут потрібно виявити справжню самостійність мислення й сформулювати власну тезу.
Що таке покликання?
На мою думку, покликання – це справа, без якої ти не можеш жити. Ти розумієш, що знайшов себе, своє призначення, сенс життя врешті-решт. Таке відчуття, я впевнений, може дати людині лише робота за покликанням.
Старшокласники часто лякаються самого запитання «Що таке … ?» Кажуть, що можуть відповісти лише одним реченням, а треба ж писати більше. Підказуємо, що в цьому разі можна застосувати таку модель: у першому реченні сказати про складність запропонованого для роздуму поняття або про його різне сприйняття людьми, або про його загальновизнане значення, а в другому – про своє власне розуміння. Це може мати такий вигляд.
Що таке кохання?
Звичайно, кожна людина має індивідуальне сприйняття й розуміння кохання, однак загальноприйнятою є думка, що це почуття сердечної прихильності, яке виникає між двома людьми різної статі. Я вважаю, що справжнє кохання ґрунтується на абсолютній довірі й бажанні щастя своєму обранцеві.
Що таке совість?
Загальновизнаним є таке значення поняття «совість»: це почуття моральної відповідальності за свою поведінку перед самим собою й людьми. На мою думку, якщо ти відчуваєш сором за свої не дуже гарні вчинки, то це і є совість.
Що таке милосердя?
Якщо зазирнемо до тлумачного словника, то прочитаємо приблизно таке визначення поняття «милосердя»: співчутливе ставлення до людей. Я вважаю, що милосердя. – це допомога іншим.
4. Тема твору – речення описового характеру, у якому немає сформульованої тези. Цей варіант частково схожий на попередній, однак він трохи звужує поле пошуків вдалого формулювання тези. Наприклад: «Дружба в моєму житті». Ця тема вужча за питання «Що таке дружба?» Фактично в ній уже окреслені орієнтири для тези: «Дружба в житті кожної людини, думаю, посідає важливе місце. І я не виняток: друзі допомагають мені відчувати себе потрібним, підтримують у різних життєвих ситуаціях». Тема такого типу може бути сформульована й запитанням: «Яка роль дружби у вашому житті?»
Якщо ж тема – називне речення, яке не дає жодних орієнтирів, потрібно самому поставити запитання, яке подобається, і дати відповідь на нього – це й буде теза. Ось приклад.
Звичаї та традиції
Яке значення мають народні звичаї та традиції в нашому житті? Чи важливі вони в комп’ютеризованій культурі XXI століття? Я вважаю, що так. Чим краще ти знаєш народні звичаї, обряди, традиції, тим більше усвідомлюєш зв’язок з рідним народом.
III. Виклад матеріалу в інших частинах роздуму.
Тезу твору неодмінно треба довести за допомогою аргументів. Пояснюємо учням, що аргумент – це не приклад, а думка, яка доводить тезу. Пропонуємо «План дій для формулювання аргументів»:
1.Уважно перечитати сформульовану тезу.
2. Вирішити, які думки (мінімум дві) можуть довести істинність вашої тези.
3. Сформулювати їх, чітко виокремивши.
4. Перевірити, чи вони справді аргументують ваш тезу.
5. Не забути про обов’язкові вирази, потрібні для аргументації думки.
Як приклад наведу аргументи до деяких запропонованих раніше тез.
Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш
1. Свою думку я можу аргументувати так. По-перше, життя у всіх його виявах багате й різноманітне, а людина, яка скерована лише на мрію, може не помітити цього. По-друге, народна мудрість засвідчує правильність такого погляду на життя: «Краще синиця в руці, аніж журавель у небі»; «Що маємо, не бережемо, а коли втрачаємо – плачемо».
2. На користь мого переконання можу навести такі аргументи. По-перше, людині властиво завжди прагнути до чогось кращого, нового, а по-друге, шлях до здійснення мрії, сповнений перешкод і труднощів, виховує нас, робить сильнішими, дарує радість відкриттів.
До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле
Моя думка ґрунтується на історичному досвіді людства: завжди вважалося необхідним глибоко вивчати й аналізувати минуле народів, країн, династій, рухів, політичних партій… Другий аргумент – зі сфери індивідуального життя: безперечно, минуле людини (дитинство, юність, соціальний досвід) впливає на її сьогодення й майбутнє.
Ніщо не звеселяє душу людини так, як споріднена праця
Моя думка ґрунтується на таких аргументах. По-перше, кожна людина має вроджену схильність і здібності до певної діяльності, у якій може повністю виявити себе. По-друге, життя стає повноцінним лише за умови реалізації особистості в суспільстві, і саме споріднена праця дарує таку можливість.
Часто учні запитують, чи обов’язково використовувати вирази «по-перше», «по-друге». Пояснюємо, що це не вимога, але такі вставні слова допомагають організувати виклад матеріалу більш чітко й логічно, а аргументи – ідеальне місце твору, де їх можна використати.
«План дій для наведення прикладів»:
1. Уважно перечитати сформульовані тезу й аргументи.
2. Вибрати приклади з літератури та з історії чи власного життя.
3. Приклади подавати стисло: не переказувати змісту твору, не аналізувати докладно образи.
4. Перевірити, чи приклади справді стосуються вашої тези й аргументів.
5. Не забути про обов’язкові вирази, потрібні для наведення прикладів.
Наголошуємо на третьому пункті плану дій: не переказувати змісту твору, не аналізувати докладно образи. Пояснюємо учням, що вони пишуть твір-роздум на тему вільну (найчастіше – морально-етичну), а не літературну, тож повинні стежити, щоб висловлення не обернулося на аналіз художнього твору. Один приклад – один абзац, а не сторінка! Почати приклади можна так: «Із приводу порушеної проблеми хочеться згадати відомий твір (такий-то такого-то письменника)». А далі додати три-чотири речення чи про тему, чи про образи, якийсь елемент сюжету, проблему, порушену у творі, залежно від сформульованої тези й аргументів.
Підкреслюємо, що приклад з літератури чи інших видів мистецтва буде повноцінним лише за умови, коли зазначено автора (письменника, режисера, художника) і назву твору. Також варто бути обережним із жанром: якщо учень не впевнений (роман це чи повість і т. ін.), краще написати «відомий твір» – так випускник убезпечить себе від утрати одного бала за фактичну помилку.
Щодо висновку твору акцентуємо: він має підтвердити правильність тези. Тож фактично треба повторити думку, висловлену на початку твору, але, звичайно, іншими словами. Висновок повинен бути компактним: не потрібно формулювати якісь нові твердження чи уточнювати висунуту тезу – так учень ризикує заплутатися. Усе досить просто: обов’язкові слова (отже, таким чином, можна підсумувати тощо) й одне-два речення, суголосні тезі. Отже, «План дій для формулювання висновку»:
1. Перечитати свою тезу.
2. Переформулювати її іншими словами.
3. Не забути про обов’язкові вирази, потрібні для висновку.
Для зразка знову звернуся до запропонованих вище тез.
Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш
1. Отже, можу підсумувати: те, що ми маємо, здатне зробити нас щасливими, якщо ми помічатимемо й цінуватимемо його, тимчасом як зайва мрійливість позбавляє людину можливості насолоджуватися життям уже сьогодні.
- 2. Отже, без мрії людське життя неповноцінне. Саме мрія дає нашому існуванню сенс і надію, окрилює людину, надихає на звершення.
До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле
Таким чином, можна зробити висновок, що минуле, справді, визначає наше майбутнє. Людина, яка розуміє причини своїх помилок і невдач у минулому, намагатиметься більше не припускатися подібних прорахунків. Народ, що усвідомив свою історію, має більше шансів посісти гідне місце в майбутньому.
Ніщо не звеселяє душу людини так, як споріднена праця
На завершення роздуму підсумую: щасливий той, хто знайшов споріднену працю. У ній людина виявляє свій творчий потенціал, збагачується духовно і, головне, відчуває себе потрібною.
IV. Редагування твору
Говорячи про редагування твору, учитель па уроці наголошує, що потрібно вдумливо перечитувати написане, стежити, аби у висловленні не було повторів, думки були сформульовані просто й чітко, не було занадто ускладнених конструкцій, щоб була дотримана схема твору-роздуму. Але як навчити старшокласника редагувати твір?
Думаю, на уроці продуктивною може бути така форма роботи: обговорення учнівського твору, виявлення помилок, стилістичних вад, недоліків у будові висловлення й колективний пошук кращого варіанта. Для цього пропонуємо кожній парі старшокласників роздрукований учнівський твір. Десять-п’ятнадцять хвилин триває його прочитання, пошук помилок, обговорення в парах. Тоді даємо учням можливість висловитися.
Учитель спрямовує роботу в потрібному напрямі: акцентує увагу на типових помилках, у разі потреби допомагає виправити їх та поліпшити слабкі місця тощо. Добре, якщо ця робота буде проведена на наступному після написання роздуму уроці на матеріалі твору одного чи кількох учнів класу (звісно, коли вони не проти). Пропоную зразок; ліворуч уміщено учнівський роздум, праворуч – коментар до помилок.
Краса врятує світ
Тема, запропонована для роздуму, дуже цікава. На мою думку, в цих словах скрита(1) велика надія, віра в те, що настане час, коли краса людських почуттів (2) переможе і (3) оволодіє світом, в (4) якому зараз панують такі почуття (2), як недовіра, зневага, байдужість, жадність (5). Я, як і Ф. Достоєвський_ (6) щиро вірю в це, сподіваюсь (7). Я розумію, що це буде можливо, тільки якщо кожна людина на планеті буде від себе вимагати удосконалення (8).
Спробую довести свою думку методом від протилежного. Давайте озернемося (9) й подивимося на нашу країну. Ми всі свідки політичної та економічної криз, які тягнуть Україну вниз. Причиною всім цим (10) проблем є недовіра людей один одному (11); невміння поступитися своїми позиціями (12), (13) заради розквіту держави; ненажерливість людей, які збільшують свої капітали за рахунок грошей бідних і середніх класів суспільства. Що ж, як не краса людських почуттів, взаєморозуміння (14) може вивести країну з цього стану?!
Скарбниця світової літератури дає багато прикладів краси. Силу кохання описує всвоєму (15) творі «Тигролови» І.Багряний. Коханню Наталки і Григорія ніщо не може бути на перешкоді (16). Говорячи про красу почуттів, не можна не згадати О. Пушкіна. У його повісті «Капітанська дочка» коханню головних героїв не можеперешкодити (16) навіть Громадянська (17) війна. Кохання все перемогає (18).
Історія теж багата на приклади з цієї теми. Сила волі, небайдужість до долі своєї країни, почуття справедливості прокинулися в людях в 1980-1990 роках_в_східноєвропейських (19) країнах, які повстали проти тоталітарного режиму СРСР.
Отже, можно (20) прийти до висновку, що перед красою людських почуттів ніхто не може встояти (21). Рано чи пізно добро переможе. Як я вже казала, я сподіваюсь, що краса врятує світ. І якщо кожна людина буде цього бажати, чекати, це стане реальністю.
- 1. Лексична помилка: треба прихована.
2. Повтор слів. Можна замінити: краса людських взаємин.
3. Порушено закон милозвучності мови (треба переможе й оволодіє).
4. Після коми перед приголосним потрібен у, а не в (світом, у якому – слово якомупочинається на приголосний звук [й]).
5. Лексична помилка: треба жадібність.
6. Порівняльну конструкцію як і Ф. Достоєвський треба виділити комами з обох боків.
7. Граматична помилка: вірити у щось, а сподіватися на щось. Можна переформулювати думку так: Як і Ф. Достоєвський, я щиро вірю в це, сподіваюся на торжество добра й краси.
8. Збіг двох голосних небажаний (вимагати вдосконалення).
9. Озирнемося.
10. Граматична помилка: причина чого?, а не чому? (причиною всіх цих проблем).
11. Граматична помилка: недовіра людей один до одного.
12. Потрібно вжити форму однини: своєю позицією.
13. Кома не потрібна.
14. Конструкцію з як треба виділити комами з обох боків.
15. Важкого для вимови збігу приголосних (в св, в хв. та подібних) слід уникати: усвоєму творі.
16. Двічі повторюються майже однакові вирази (бути на перешкоді – не може перешкодити). Один із них треба замінити: стати на заваді.
17. Це не власна, а загальна назва: громадянська війна.
18. Перемагає (чергування о – а: перемога – перемагати, допомога – допомагати).
- Між приголосними потрібен прийменник у: прокинулися в людях у 1980-1990 роках у східноєвропейських країнах.
- Можна.
- Нечітко сформульована думка. Краще написати так: перед красою людських почуттів зло безсиле.
Аналізуючи будову цього твору, можна зазначити таке.
- 1. Структура твору загалом витримана, у кожній частині використано відповідні вирази.
- 2. Аргумент лише один.
- 3. Приклади з літератури (про красу кохання) зовсім не відповідають аргументу (про недовіру й ненажерливість, що панують у суспільстві).
Щоб поліпшити твір, потрібно додати ще один аргумент, мотивуючи наступні приклади про кохання. Це можна зробити, перенісши абзац з історичним прикладом ближче до відповідного аргументу, а вже після нього сформулювати другий аргумент і навести приклади про кохання.
Історія дає багато прикладів щодо цього аргументу. Сила волі, небайдужість до долі своєї країни… (Далі за текстом твору.)
Другий аргумент – усепереможна сила красивих людських почуттів, які витримують надзвичайні випробування. Найкращі зразки світової літератури приваблюють саме такими прикладами. Так, красу й силу кохання описує у своєму творі «Тигролови» І. Багряний… (Далі за текстом твору).
V. Організація роботи на уроці
Ефективність уроку, відведеного на підготовку до написання твору-роздуму, залежить від:
1) поінформованості учнів;
2) поетапного опрацювання кожної частини роздуму;
3) залучення всіх школярів до роботи.
Для цього потрібно забезпечити старшокласників необхідним ілюстративним матеріалом (структура твору-роздуму, вимоги до його будови, перелік спеціальних конструкцій у роздумі, план дій для формулювання кожної складової частини твору тощо) й організувати роботу в парах або невеликих групах (4-6 учнів).
Так, пояснивши учням специфіку формулювання тези, пропонуємо для роботи в групах певну тему твору. Дві групи дістають завдання сформулювати тезу, у якій тема твору підтримується, інші дві – тезу, яка спростовує тему. Ще дві групи мають сформулювати тезу, яка відображала б проміжну позицію (Запропонована тема є досить складною. З одного боку, … , а з другого – …). Через п’ять-десять хвилин кожна група презентує свій варіант, який обговорює й редагує весь клас. Найвдаліші зразки учні записують. Подібним чином організовуємо роботу над формулюванням тез до тем різного типу: викладач може запропонувати учнівським групам різні теми (відповідно до визначених у розділі III чотирьох варіантів), а потім дати завдання обмінятися записами й зредагувати їх.
Аргументація, як показує досвід, є найважчим моментом для школярів, тому цій частині роздуму потрібно приділити особливу увагу. Спонукаємо учнів до висловлення думок, які можуть довести обрану тему, фіксуємо їх (у вигляді опорних слів) на дошці (якомога більше), а потім даємо завдання – чи в групах, чи індивідуально – записати відповідно оформлені два аргументи. Обов’язково кілька варіантів учні зачитують і колективно обговорюють.
У роботі з прикладами також можна застосувати метод «мозкового штурму» і дати завдання записати один із озвучених прикладів як фрагмент твору: з відповідними словами, елементами аналізу теми чи проблеми тощо.
Важливо, щоб робота над кожною складовою частиною твору закінчувалася прослуховуванням кількох варіантів, обговоренням їх, редагуванням (якщо потрібно) і записуванням найкращого фрагмента.
Логічним продовженням організованої таким чином колективної роботи буде домашнє завдання (написати власне висловлення) й урок з редагування тексту-роздуму (після перевірки творів: про це йшлося у розділі IV). Щоб робота була активною й результативною, потрібно добирати цікаві й актуальні для старшокласників теми творів, спонукати учнів до висловлення різних, навіть протилежних, думок, заохочувати до висловлення власної позиції, дискусії.
Школярі мають відчути: уміння писати твір-роздум потрібне не лише для ЗНО (безперечно, це відповідальний етап, але ж не заради ЗНО вчимося), а, що важливіше, життєво необхідне, – щоб упевнено, переконливо й чітко доводити власну точку зору в різних життєвих ситуаціях.
Опрацюйте поданий матеріал (прочитайте)
Слідуючий урок контрольна робота.
31.10.2022
Урок № 15
Тема:Підміна особистісних етичних цінностей становою належністю в комедіїї
Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля"
Ознайомитися з матеріалом і законспектувати у зошити.
П'єса "Мартин Боруля" написана на основі реального факту. І. Карпенко-Карий використав подію, яка відбулася в його родині. Батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. Незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою.
Так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського Суду Мартин Боруля має заповітну мрію — зробити свій рід дворянським, поставити все на "дворянську лінію". Справою честі стало те доведення "дворянської лінії", бо Мартина пан Красовський назвав бидлом, а його сина — телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.
Зрозуміло, що Боруля не має нічого спільного з дворянством. Маючи звичку прокидатись рано, герой із усіх сил намагається бути паном і лежить, як і водиться панам, довго, хоч і болять боки від того лежання. Усупереч родинній традиції вимагає від дітей називати його "папінька", а дружину — "мамінька", не дає працювати Марисі, аби вона привчалася до дворянства. Боруля марно витрачає чимало грошей на дворянський антураж. Смішно виглядає це. намагання бути благородним: очікуючи привезення з міста "кофію", герой просить дружину дізнатися, що з ним робити, бо "Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?"
Боруля, безперечно, прекрасний батько, хоча через свою обмеженість і засліпленість дворянством трохи не зламав життя Марисі. Відмову сватам Миколи, Марисиного коханого, Боруля пояснює просто: "Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії..." Натомість майбутнім чоловіком доньки він бачить регістратора Націєвського — людину несерйозну, звичайного міського франта, балагура, що до того ж любить випити за чужий кошт. Марисю дивує така кардинальна зміна в батькові, адже вона вихована зовсім по-іншому.
Син Борулі Степан служить канцеляристом у місті. Батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все — наслідки бездумної гонитви за дворянством.
Символічним є спалення "дворянських паперів" у кінці п'єси. Герой немов очищається тим вогнем, стає зрячим, Борулі стає легше, наче в нього нова душа ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.
У творі поєдналися елементи комедії і трагедії. Образ Борулі в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже нерозумний, засліплений "дворянською лінією" герой міг втратити абсолютно все: і майно (якого майже не лишилось), і друзів (Гервасія, Протасія і Матвія), і дітей (нещасливий шлюб Марисі й розпусне життя Степана), і власне життя.
Анкета Мартина Бурулі
- Прізвище, ім’я героя ( Мартин Боруля)
- Вік (приблизно) - (50років)
- Сімейний стан (одружений, має сина та доньку).
- Соціальний статус – (шляхтич)
- Рід занять – (землероб, орендує землю)
- Заповітна мрія – (стати дворянином)
- Що робить герой для здійснення мрії ?(Через суд хоче довести, що він дворянин; доньку хоче видати заміж за чиновника, наслідує стиль життя чиновників).
- Чим жертвує герой заради мрії? (Відмовляється від власного «Я», втрачає щиру повагу близьких і знайомих, нехтує людськими чеснотами тощо)
Мартин Боруля – головний герой однойменної трагікомедії Івана Карпенка-Карого, заможний хлібороб, який домагається втрачених дворянських прав.
Мартин Боруля наївний мрійник, який прагне кращого життя своїм дітям , але захоплюється нездоровими амбіціями й починає видавати бажане за дійсне. Колись працелюбний господар деградує й перетворюється на ледачого, зарозумілого й хвалькуватого пана, нехтуючи віковічними народними принципами моралі. Проте уявлення про дворянство виявилося хибним, бо йде «проти природи» й проти волі його ж дітей, навіть морально калічить їх.
Характер Мартина Борулі: не є скнарою і не знущається з бідніших за себе, має безглузде бажання будь-якою ціною стати дворянином і не бачить перепон на його досягненні. Його комізм полягає у несумісних із його мужицьким вихованням та освітою дворянськими звичаями та способом ведення життя. Він прагне захистити свою гідність і оберегти дітей від тяжкої селянської праці.
Ставлення до інших: зневажає Красовського, наївно довіряє повіреному Тренделєву, любить свою сім’ю і прагне для неї кращої ,дворянської, долі, але не зважає на бажання родичів, якщо вони стають на заваді його меті.
Ставлення інших до Мартина: Тренделєв його дурить, родичі та друзі його не розуміють і хочуть, щоб він знову став звичайним чоловіком без бажання бути дворянином.
Ставлення автора до Мартина: за прототип Мартина було взято батька автора. Цим Іван Карпенко-Карий показує своє ставлення до прагнень батька, а саме комізм ситуації, використовує іронію та сатиру.
1.Прочитати п’єсу І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля»
2. Уміти аналізувати твір.
3.Законспектувати коротко поданий матеріал.
27.10.2022
Урок № 14
Тема:Комедія "Мартин Боруля",її сценічна історія.
Дворянство як міф про краще життя.
Літературний рід: драма.
Жанр: соціально-побутова трагікомедія.
Напрям (течія): критичний реалізм.
Тема: сатиричне зображення заможної верхівки села, що в гонитві за дворянськими привілеями ігнорує здорові моральні норми.
Ідея: утвердження думки, що гідність людини визначає не належність до привілейованого соціального стану, а чесна праця, простота і щирість у стосунках з людьми; смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.
Композиція, композиційно-стильові особливості: (експозиція) приїзд Степана додому на гостювання — відрядження Степана на службу з вимогою знайти "достойного жениха" Марисі — (зав'язка) приїзд повіреного Трандалєва, який доповідає про стан справ щодо набуття Борулею дворянського титулу — (розвиток дії) повернення з міста наймита Омелька, який повідомляє про втрату майна ("перший знак не-щастя") — сватання до Марисі здрібнілого шляхтича й відмова з боку Мартина Борулі, який бачить себе вже дворянином — приїзд панка Націєвського, якого приймають як велике цабе — утеча жениха Націєвського через непорозуміння ("другий знак нещастя") — "муштрування" Мартином рідних, щоб все робили по-панськи — (кульмінація) відмова Мартину Борулі в наданні статусу дворянина у зв'язку з помилковим написанням прізвища в документах (Боруля — Беру-ля) — (розв'язка) приїзд сина, якого звільнили зі служби — умовляння сусідами Мартина Борулі спалити папери, які той збирав як докази, і видати Марисю за сусідського сина, здрібнілого шляхтича — спалення Мартином документів як знак повного звільнення від нав'язливої хворобливої ідеї й повернення до гармонійного, нормального життя за природженістю ("Усе згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала").
Головні герої та їх образи: Мартин Боруля — батько сімейства, який хоче отримати дворянський титул, імпульсивний, фанатично відданий мрії; Палажка Боруля — дружина, не підтримує ідею чоловіка, бо дворянство чуже їй і непотрібне, але чоловіка слухає; Марися Боруля — донька, слухняна, покірна, працьовита; Степан Боруля — син, який іде за велінням батька на посаду чиновника, не розуміючи й сам навіщо; Трандалєв — повірений, який махінує з документами, пройдисвіт, нечесна людина; Гервасій Гуляницький — багатий шляхтич, його син Микола — наречений Марисі; Націевський — "призначений жених" Марисі, пустопорожній панок; Матвій Дульський і Протасій Пеньонжка — умовляють Мартина відмовитися від ідеї "стати другим Красовським"; Красовський — шляхтич-кривдник (за кадром); Омелько — наймит, вайлуватий і незворушний, який відкрито висміює прагнення Мартина Борулі.
Символічні образи: прізвище (символ форми, а не внутрішнього змісту).
Художні засоби виразності: широке використання засобів творення комічного (сатира, іронія, сарказм); "оксиморонність" ситуації.
Проблематика:
- людської гідності, усвідомлення того, що щастя не в чині або посаді;
- праці як духовної потреби і джерела матеріального статку;
- батьків і дітей;
- меншовартості;
- кохання і сімейного щастя.
Примітки та корисна інформація: Образ Мартина Борулі суголосний образу Журдена з комедії Ж.-Б. Мольєра "Міщанин-шляхтич"; образ наймита Омелька суголосний створеному набагато пізніше образу "бравого солдата" Швейка з роману "Пригоди бравого солдата Швейка" Я. Гашека; мотив "негативних метаморфоз (трансформацій) українців" під впливом різних чинників суголосний подібній проблематиці, актуалізованійІ.
Котляревським в образі Тетерваковського ("Наталка Полтавка"), Т. Шевченком в образі "землячків" ("Сон (У всякого своя доля)", "І мертвим, і живим..."); П. Кулішем в образі Гвинтовки ("Чорна рада"), І. Нечуєм-Левицьким в образі Марусі Кайдашихи ("Кайдашева сім'я"), М. Кулішем в образі Мини Мазайла ("Мина Мазайло").
Сюжет трагікомедії письменник побудував на реальних фактах із життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який тривалий час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. Драму було надруковано у львівському журналі "Зоря" 1891 року.
Тематично й ідейно твір І. Карпенка-Карого перегукується із комедією Мольєра "Міщанин-шляхтич".
Висміявши поведінку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставленні людини до рідної землі, свого родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаїв. Головне — не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною в усіх життєвих ситуаціях. Завдяки добродушному народному гумору, упізнаваності, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п'єса ось уже понад сто років з успіхом іде на сценах вітчизняних театрів.
24.10.2022
Урок №13
Тема:Іван Карпенко-Карий.
Життєвий і творчий шлях митця.
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
(1845—1907)
Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля").
І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше став канцеляристом міської управи.
У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
У 1870р. І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською (внучатами племінниками Н. К. Тарковській доводяться відомі російські митці — поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У 1883р. в альманасі "Рада" надрукував оповідання "Новобранець", підписане псевдонімом Протягом 1886—1887 рр. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси "Бондарівна", "Розумний і дурень", "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля".
Перший "Збірник драматичних творів" І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р.
У 1887р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич назвав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).
У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше — П. Саксаганського. У 1890 р. — вступив до товариства українських артистів, написав комедію "Сто тисяч".
"Записку до з'їзду сценічних діячів", складену І, Карпенком-Карим у 1897 р., у Москві з трибуни з'їзду виголосив П.Саксаган-ський. У ній йшлося про переслідування українського театру.
У 1899 р. драматург написав історичну трагедію "Сава Чалий", присвячену подіям гайдамаччини.
Протягом 1900—1904 рр. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси "Хазяїн", "Суєта", "Житейське море".
У 1906р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини.
15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.
Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру, бо Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До TOJO Ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: Марія Занько-вецька (стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї родини Україна нарешті отримала свій професійний театр, а завдяки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Іван Франко справедливо відзначав, що І. Карпенко-Карий "був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'янських народів".
Творча спадщина Карпенка-Карого включає оповідання "Новобранець"; драматичні твори (18 п'єс і 3 етюди): комедії "Розумний і дурень", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта", "Житейське море", "Паливода XVIII століття"; драми "Бурлака", "Безталанна", "Наймичка", "Понад Дніпром", "Лиха іскра полеспалить і сама щезне", "Гандзя"; трагедії "Бондарівна", "Сава Чалий", а також критичні праці, рецензії і переклади.
У комедії "Сто тисяч" викривається патологічна зажерливість багатія Герасима Калитки, який добре розуміє, що його багатство створюється працею наймитів, їх нещадною експлуатацією, проте шкодує для них поживної страви, навіть шматка хліба. Щодо цього яскравим прикладом є колоритна сцена, в якій ретроспективно йдеться про один з епізодів життя Герасима: видаючи дочку заміж. Калитка порушує дану раніше сватам обіцянку. З цього приводу на весіллі зчинилася бійка, в якій Герасимов! вибили два зуби, проте він вважає, що "перемога" дісталася йому, адже гроші залишились у нього. Герасим на всьому заощаджує, експлуатує і наймитів, і членів своєї сім'ї, скуповує землю в дворян, які розорюються. Він вважає, що панські "примхи" і стали причиною занепаду "дворянських гнізд", а тому й заявляє: "Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю". Тому він і погоджується на придбання за безцінь ста тисяч карбованців. Коли ж при цій операції Калитка був ошуканий шахраями, то кинувся вішатися. Врятований від смерті, Герасим, ридаючи, дорікає рідним і близьким: "Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!". Адже для нього смисл життя полягав у постійному збагаченні, символом якого саме й виступали гроші, а втративши їх, він не знає, як буде жити далі. При всій своїй комічності п'єса Г. Карпенка-Карого змальовує проблеми тогочасного суспільства, яке культивує думку про те, що цінність людини вимірюється кількістю грошей, які вона має, тому в бажанні здобути гроші люди здатні на все, навіть втратити душу, бо, як сказав Савка, "без душі, мабуть, легше, як без грошей". Характерно, що драматург, обдумуючи сюжет майбутнього твору, в основу якого лягли спостереження гарячкової інтенсивності "мужиків" у скуповуванні землі, планував дати йому назву "Влада грошей".
Новаторство І. Карпенка-Карого в п'єсі "Сто тисяч" полягає ще й у тому, що в ній виникають елементи авантюрної драми — жанру, давно відомого в західноєвропейській драматургії, але нового для української. До того ж проблеми, порушені в цій комедії, а також у п'єсі "Хазяїн" — художньому продовженні "Ста тисяч", є актуальними "болючими" проблемами і нашої сьогоднішньої дійсності.
У спадщині Карпенка-Карого знаходимо кілька творів, в яких розробляється історична тематика. Інтерес до минулого рідної землі зумовлювався прагненням українських письменників — Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Гвана Франка, незважаючи на цензурні заборони, підносити національну самосвідомість народу Г. Карпенко-Карий йшов до розкриття минулого рідної землі через художнє переосмислення відповідних фольклорних сюжетів і образів. Так, в основу драми "Бондарівна" (1884) покладено мотив і сюжетну канву народної пісні "Ой в містечку Богуславку", де піднесено образ української патріотки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. Дія драми "Лиха іскра поле спалить і сама щезне" (1893) відбувається на тлі боротьби запорожців проти турецько-татарських поневолювачів. Г. Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної трагедії, написавши в 1899 році п'єсу "Сава Чалий", що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в українській літературі.
До постаті одного з керівників гайдамацького руху на Поділлі у XVIII ст. Сави Чалого, опоетизованого в народній баладній пісні ще в 1838р., звертався і Микола Костомаров. Його романтична трагедія "Сава Чалий" занадто вільно трактувала мотив та ідею народної пісні, де засуджувалося ренегатство повстанського ватажка, який перекинувся в шляхетський табір. Микола Костомаров намагався довести невинність зрадника, зобразити Саву Чалого як жертву свого прагнення до братерства "ляхів і козаків" і натомість показав Гната Голого, який вбив Саву, як лиходія.
Трагедії ж І. Карпенка-Карого "Сава Чалий", створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв. Драматург відійшов від сюжетних та етичних акцентів пісні, де Гнат Голий є уособленням народної позиції й ім'ям своїх побратимів карає зрадника Саву. Реаліст Карпенко-Карий показав усю хибність як вихідних позицій Сави Чалого, так і остаточної мети його боротьби за інтереси народу: часткове зменшення панщини, певні пільги селянам тощо. Суть розвитку колізії твору полягає не стільки у зрадництві, не в процесі переродження Сави Чалого, скільки у неминучості, історичній закономірності політичного й морального виродження такого "заступництва" за народ, яке базується на угодовських засадах. Нерозв'язна внутрішня суперечність між суб'єктивним бажанням Сави Чалого зробити добро для свого народу та об'єктивною неможливістю досягти мети обраним шляхом надає трагедійності цьому характерові, підсилюваної тим, що йдеться про непересічну особистість, яка не знайшла історично перспективних шляхів боротьби. До того ж трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхтичем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати "слушного часу". Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, і до переходу гайдамацького ватажка в табір Потоцького. Так непересічна особистість вироджується на наших очах, стає однодумцем хитрого, підступного Шмигельського, який, маскуючись, грає роль козака.
У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками ("Я лиш обороняв від кривди вашої увесь край"). Але такі "виправдання" Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Карий. За неблагонадійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М.Старицького.
У 1884 р. — був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму "Чабан" ("Бурлака"), а також п'єси "Бондарівна", "Розумний і дурень", "Наймичка", "Безталанна".
Законспектувати поданий матеріал в зошити
Виконати завдання №4 на стр.67 у підручнику.
20.10.2022
Урок № 12
Тема: "Театр корифеїв"
Історія театру корифеїв: як перша професійна трупа боролася за українську ідею
У 1882 році письменник і драматург Марк Кропивницький став засновником першого в історії України професійного театру, також відомого як “театр корифеїв”.
Подія ознаменувала настання “золотого віку” національного театру, його українізації та початку відокремлення від імперського впливу. Разом зі своєю трупою Кропивницький створив школу акторської та режисерської майстерності, піднісши український театр на значно вищий щабель професіоналізму.
Розповідаємо, як був створений Театр корифеїв, хто до нього входив, і ділимося цікавими фактами з мистецької історії найвидатніших діячів української театральної сцени.
Звідки пішло слово “корифей”
Корифеями називали провідних акторів у хорі давньогрецького театру. Вони промовляли від імені хору, коли тому доводилося брати участь у дії п’єси. Корифей здійснював контакт між акторами і хором, двома-трьома віршами проводив підсумок почутого монологу або повідомляв про вихід нового персонажа. З часом слово “корифей” набуло переносного значення – це провідна особа, світило в будь-якій галузі.
Назва ж театру пов’язана з книгою “Корифеи украинской сцены”, що була анонімно видана представниками київської інтелігенції у 1901 році. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших славетних акторів вперше називали “корифеями українського театру”.
Як виник перший професійний український театр
Все починається з 1876 року, коли російський імператор Олександр II підписав Емський указ про повну заборону українського письменства. Разом з Валуєвським циркуляром 1863 року він мав повністю витіснити нашу мову з культурної сфери. Згідно з його положеннями, були заборонені книжки українською, викладання у школах, концерти і театральні вистави.
Але вже 1881 року пункт Емського указу про заборону українських п'єс переглядається. Нарешті після довгих років боротьби на тлі культурного відновлення української нації ми отримали можливість ставити вистави своєю мовою. Хоча й з певними обмеженнями: виступи українською чи польською мали йти лише після того, як актори виступлять із тією самою програмою російською. Проте цей крок “легалізував” існування українського театру.
Цим скористався Марк Кропивницький, завдяки якому вже з 10 січня 1882 року було поставлено п'єсу Шевченка “Назар Стодоля”. Проте художній керівник залишився незадоволений фаховим рівнем більшості своїх акторів. Вочевидь, вони не змогли б впоратися з амбітними завданнями Кропивницького.
Друга спроба втілити мрії Кропивницького розпосинається восени 1882 року. Марко Лукич в Єлисаветграді збирає трупу під назвою "Товариство акторів" – з цього моменту розпочався розквіт професійного театру в Україні. До його складу входили брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), Михайло Старицький, Єфросинія Зарницька, Марія Заньковецька та інші. Чому ж театр – "професійний"? Усі артисти, крім природних голосових даних, мали ще й професійну підготовку. Кожен з них заслуговує окремої статті, але наразі ми не будемо зупинятися на них детальніше.
Окрім професіоналів в акторському складі, театр корифеїв тісно співпрацював із відомими композиторами того часу: Петро Ніщинський написав “Вечорниці” до п’єси Шевченка; Кирило Стеценко створив композиції до “Про що тирса шелестіла” Черкасенка. А Микола Лисенко став автором музики до 21 вистави “корифеїв” та 10 опереток, які разом охоплювали всі популярні жанри сценічної музики.
Серед найвідоміших постановок театру корифеїв – ”Запорожець за Дунаєм” Семена Гулак-Артемовського, “Енеїда” Котляревського, опера “Катерина” Миколи Аркаса, комічна опера “Продана наречена” чеського композитора Бедржіха Сметани тощо. Актори живо поєднували драму з комедією, музику з вокальними сценами і танцями. Їхні вистави були навіть популярнішими за імперський театр, тому виступи “корифеїв” із задоволенням дивилися в Москві та Санкт-Петербурзі.
“Малеча” Старицького і “примачі” Кропивницького
“Театр корифеїв” розділився у 1885 році, щоб розпочати самостійний мистецький шлях.
З Кропивницьким залишається основний склад акторів – ”примачі”: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська. Їх перші театральні виступи почалися у квітні 1885 року з вистави “Чорноморці” в Єлисаветграді. Крім цього вони вперше вийшли на сцену з виставами “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Мартин Боруля” Карпенко-Карого.
Режисер вимагав від “примачів” життєвої правди на сцені, розкриваючи психологічні образи своїх героїв. Восени 1887 року група Кропивницького виступала в Московському малому театрі. Цей іспит мав неабияке значення для легалізації “малоруського” театру – і “примачі” з ним впорались, здобувши визнання серед імперських глядачів.
Старицький формує нову трупу, до складу якої увійшли переважно молоді актори (як він називав – “малеча”), проте за два роки існування колектив розрісся до 61 актора, 65 хористів та 32 музикантів оркестру. Старицький більше уваги приділяв фізичній складовій,в чому режисеру допомагав композитор Лисенко. На рахунку “малечі” багато опер, оперет і музичних драм, як-то “Чорноморці”, “Ніч під Івана Купала”, “Різдвяна ніч”.
Як режисер Михайло Старицький перш за все хотів передати на сцені етнографічну правдивість сюжетів, підкреслюючи дію відповідним художнім оформленням. На той час жодна театральна група, окрім Старицького, не могла собі дозволити робити окремі декорації до кожної вистави. Наприклад, історико-героїчну драму “Юрко Довбиш” супроводжували картини карпатських гірських краєвидів.
Останні роки існування “Театру корифеїв”
У 1900 році Микола Садовський створив власний народний театр, в якому ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах, щоб звичайні люди також мали можливість подивитись вистави. Він дістав назву “Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під урядом М. К. Садовського і О. К. Саксаганського за участі М. К. Заньковецької” – з “корифеїв” до складу не потрапив тільки Старицький, який вже був тяжко хворий на той час.
Об’єднаний театр проіснував близько трьох років. Їхній останній виступ відбувся 1903 року в Полтаві під час урочистого відкриття пам’ятника Котляревському. Кількома місяцями раніше з “корифеїв” пішли Кропивницький і Заньковецька, після чого театр дістав назву “Малоросійська трупа під орудою Саксаганського і Садовського за участі Карпенка-Карого”.
У такому складі товариство виступало до смерті Івана Карпенка-Карого восени 1907 року, що стало тією трагедією, від якої колектив вже не зміг оговтатись. Власне театральна трупа продовжувала виступати ще сім років, до початку Першої світової у 1914 році, коли імперська влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.
Своєю плідною працею “корифеї” встигли дати поштовх подальшому розвитку професійного українського театрального мистецтва. Поєднання, здавалося б, непоєднуваних речей (драми та комедії – з мюзиклами, танцями, хоровим співом) був наповнений національної автентики, а значить був неподібним до жодного з тогочасних театрів.
Законспектуйте визначення " театру корифеїв" і його представників
Перегляньте відеоматеріал за посиланням,про дебют Марії Зеньковецької
https://www.youtube.com/watch?v=KJWCF7EwPpY
Через що батько Марії змінив своє ставлення до театрального вибору дочки?
17.10.2022
Урок № 11
Тема:Контрольна робота
«ТВОРЧІСТЬ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО ТА ПАНАСА МИРНОГО»
Варіант І
Початковий та середній рівні
1. Через що наприкінці твору І. Нечуя-Левицького найчастіше сварилися сім’ї Карпа й Лавріна Кайдашів?
А Переділ земельного наділу в полі;
Б поділ волів та возів з батькової спадщини;
В худобу, що лізла в шкоду, за грушу;
Г постійні бійки між дітьми.
2. Чий це портрет: «Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітами, вона й трохи не була схожа на селянок, часто запечених сонцем, високих, дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом,— вона здавалася русалкою»?
А Галі з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»;
Б Мелашки з повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького;
В Мотрі з повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького;
Г Христі з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
3. Назвіть основні літературні напрями в українській літературі 70-90-х років ХІХ ст.
4. Продовжіть речення. «Соціально-психологічний роман — це …»
Достатній рівень
5. Зіставте образи старих та молодих Кайдашів із «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького.
6. Визначте спільне в художній манері І. Нечуя-Левицького і Панаса Мирного.
Високий рівень
7. Виконайте одне із завдань.
А Складіть тези на тему «Українська ментальність, національний характер, народна мораль та етика в повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького».
Б Напишіть твір-роздум «Хто такий Чіпка — правдошукач чи злочинець?» (за романом Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).
Виконайте контрольну роботу і надішліть на еле.пошту
10-13.10.2022
Урок № 9-10
Тема:Шлях Нечипора Варениченка
Жіночі персонажі.
Характеристика персонажів.
Чіпка Варениченко
З Чіпкою читач знайомиться вже на перших сторінках твору. Це широкоплечий двадцятирічний парубок, з гострими карими очима, довгообразим лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На голові в нього висока шапка.
Та зображення не обмежується зовнішніми ознаками: автори підкреслюють також риси, що розкривають соціальний стан персонажа і якості характеру:
«Не багатого роду! — казала проста свита»
«Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…»
Син зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості й ворожості. Він гостро переживав соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя.
Найчастіше малого Чіпку ображали: батько покинув, мати лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Доля не зглянулась і в подальші роки: землю відібрали, вигнали з земства. Прагнення помсти з’явилось у Чіпки ще в дитинстві. Проте особливо дошкульно вразило Чіпку те, що за право працювати на своїй землі чиновник з цинічною відвертістю вимагає у селянина хабара.
Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а й до всіх людей. Це той психологічний момент, який проливає світло на його подальшу долю, пробуджує сліпе бунтарство зневаженої, обікраденої людини.
Своє горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. Та й компанія для цього швидко знайшлась: Лушня, Пацюк, Матня. А від пиятики вже прямий крок до грабунку.
В романі глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість — ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого багатшими і сильнішими.
Чіпці Варенику не вистачило сили волі протистояти руйнуванню свого життя. Він зрозумів, що гріховний шлях легший. Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя.
Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття. А коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси.
Останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти, став наказ губернатора про виведення Чіпки з управи «по неблагонадежности». Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на страшного злочинця, коли очолив банду, убив сторожа, вирізав мирну сім’ю хуторян.
Баба Оришка
Баба Оришка (бабуся Чіпки) — найтепліший Чіпчин спогад про дитинство. Вона була дитині єдиним порадником, добрим янголом і вихователем. Поки мати наймитувала, баба Оришка і доглядала хлопчика, і знайомила з навколишнім світом, і звеселяла онука казками.
Мотря
Мотря – мама Чіпки.
Чоловік Мотрі виявився «двужоном», і, коли покинув її вагітною та вернувся до першої жінки, Мотрю підняло на глум усе село. Вона й сама не знала, хто вона: чи заміжня покритка, чи невінчана вдова. Але згодом люди втомилися обговорювати Мотрю, і вона почала плекати щиру надію на сина.
Коли Чіпка невсипущо дбав про господарство, розумом своїм і золотими роботящими руками множив його, Мотря несказанно раділа. Але материне щастя було примарним і нетривким, і Мотрі судилося зазнати багатьох страждань через свого гарячого і швидкого на розправу сина.
Коли ж сина черговий раз у пошуках «правди» заводило на лихі манівці, коли він топив свою тугу в горілці або розбишакував, вона проклинала його зі всім шалом незбагненного материнського серця. Доживаючи віку біля сина-розбійника, вона благала собі смерті. Після того як Чіпка вирізав цілу сім’ю хуторянина Хоменка, материнська любов не витримала такого випробування, і Мотря сама пішла у волость видати владі сина-душогуба.
Максим Ґудзь
Це ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». У дитинстві та юності мав лицарські задатки, прагнув волі, свободи, і, якби не було зруйновано Запорозьку Січ, міг би стати в ній чи не першим.
Привабливо, із симпатією письменник змальовує Максима в молодості:
«Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, – він був перший красень на селі».
Але замість сили і відваги в його серці оселилося зло: у бійці Максим міг скалічити товариша, пустив покритками кількох дівчат, а згодом почав красти і пиячити, аж доки не став отаманом банди.
Безумовно, негативний відбиток наклало на його вдачу перебування в москалях. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Горілка, до якої Максим звик, вимагала грошей, і він не соромився грабувати людей, оббирати солдатів. Всякими неправдами Максим збагачувався, доки через тридцять років не повернувся до села з грошима та «заслугами», з жінкою та донькою. В Пісках він звив злодійське гніздо, став ватажком зграї злочинців, до складу якої увійшов згодом і Чіпка.
Так вольова, порядна людина перетворилась на вбивцю. Морально зіпсований солдатчиною, Максим жив єдиною пристрастю – жагою збагачення. Про людську подобу нагадувала лише любов Максима до доньки.
Явдоха
Явдоха – дружина Максима Ґудзя. Явдоха — це дитя соціального дна, злодійка-багачка. Ще напівдитиною призвичаїлася вона до крадіжок, а потім і до торгівлі власним тілом, стала армійською повією: «Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи випадку зірвати найбільше, а то й підголити».
Одружившись із розбійником Максимом, перетворилася на сільську багачку. Явдоха зневажає чесних трудівників, а цінує понад усе прибуток та легку наживу. А те, яким шляхом здобуте багатство, для неї не має жодного значення.
Галя Ґудзь
Галя Ґудзь – кохана й дружина Чіпки, дочка Максима. Описуючи її першу зустріч з Чіпкою, автор не шкодує яскравих і приємних фарб для змалювання цієї доброї, вродливої дівчини:
«Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою. Парубок сперше… чи й не прийняв її за ту польову царівну…»
«Розбишацька дочка», Галя, ставши дружиною Чіпки, теж зробила вибір між добром і злом. Єдина дитина колишнього москаля Максима, вона від самого народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство змусило її соромитися цього достатку й ненавидіти багатство, надбане грабунком. Вона засуджувала батьків, не могла носити краденого одягу, жити в награбованому добрі.
Силою своєї любові вона намагалась вирвати чоловіка з розбійницького кола, але виявилася надто слабкою проти сил зла. У цьому образі втілено народне прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності, ніжності та вірності.
Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи як її зовнішню красу («…біле, рум’яне личко, очі оксамитові, чорні»), так і красу внутрішню, що гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка».
Видовище страшної розправи, яку влаштував Чіпка над безневинними людьми, мотивуючи це боротьбою за «людську рівність», остаточно зламало молоду жінку. Побачивши маленьку Хоменкову дочку в закривавленій сорочечці, Галя не змогла пережити таке болісне прозріння і повісилась. Самогубство стало їй порятунком від неслави і водночас протестом проти страшного злочину, який вчинили Чіпка та його
товариші.
Грицько Чупруненко
Грицько Чупруненко – товариш Чіпки з дитячих літ. За походженням він, як і Чіпка, – селянин, бідняк, теж зазнав злиднів. Грицько — найближчий приятель дитячих літ Чіпки — обирає інший життєвий шлях. Він, такий самий сирота й бідняк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно господарювати на ній. Життєвим ідеалом Грицька стає «хата тепла, жінка-любка та мала дитина».
Невдачі, бідування, злидні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість: «Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс… Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда».
Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство щодо Чіпки, зневага до свого товариша — такі риси Грицька.
Христя
Христя – дружина Грицька. Христя – весела, турботлива та розумна дівчина. Щоденні турботи, важкі будні надривають її сили, та тільки не добре серце.
Після сирітського дитинства їй трапилася близька за духом людина. Христя з Грицьком створили сім'ю та власною працею заробили добробут. Але й тоді Христине життя не стало безжурним і радісним: вона не бачить в сім'ї гармонії, а у світі — справедливості.
Тому й не полишають жінку роздуми про Чіпчину трагедію, тому й мучить її байдужість Грицька до чужого горя. Адже, на відміну від чоловіка,
вона чуйна до людського горя, переймається стражданнями інших людей. Так, Христю бентежать слова Чіпки про бідняцьку долю – після них вона різко змінюється, та чоловікової підтримки не відчуває.
Вона підтримує читача в його можливих симпатіях до Чіпки, бачить у ньому не волоцюгу, що завдає всім лиха, а добру людину: «У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша».
Другорядні персонажі
Чижик – секретар суду, що лише за хабарі згоден «полагодити будь-яку справу». Саме відмова Чижика справедливо розглянути скаргу Чіпки на відбирання землі стала однією з причин трагедії Чіпки.
Василь Порох – п’яниця, що ненавидів панів і добре вмів писати скарги до суду й допоміг Чіпці написати скаргу, коли в того відібрали землю.
Матня, Пацюк, Лушня – «товариші» Чіпки по розбійництву. Дуже негативні персонажі. З малих років звикли до грабіжництва, ледарства. П'яниці та негідники. Затягують Чіпку в своє лихе товариство, приваблюють його спокусами «легкого», проте злочинного життя. У важкі хвилини (зокрема, коли Чіпку покарали за бунти проти панської сваволі) зраджують його, тікаючи. Це не справжні друзі, а лише знайомі, які паразитують за допомогою Чіпки.
«Лушнябув широкоплечий панище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима», дуже балакучий.
«Пацюксобі худощавий, низький, мишастий – справжній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий – на селі перший співака».
«Матняодрізнявся од усього товариства… неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку, дудлив її, як воду…»
Дом.завд.
Законспектувати характеристику образів у зошити (скорочено)
07.10.2022
Урок № 8
Тема: Широта представлення народного життя в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Підручник: Українська література (рівень стандарту): підручник для 10 кл. закл. загальн. середн. освіти/ О. Авраменко. – К.: Грамота, 2018. – 256 с.
https://pidruchnyk.com.ua/392-ukrayinska-lteratura-avramenko-paharenko-10-klas.html
Опрацювати тему: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика - широта представлення народного життя (опрацювати лекцію)за посиланням.
https://www.youtube.com/watch?v=sIdpIxRM2HY
Виконати: Читати роман, переглянути онлай-урок, зробити нотатки.
Виконайте завдання № 6 (питання 1-5) на стр.59 (письмово)
Виконані вправи вислати на електронну адресу
03.10.2022
Урок № 7
Тема:Панас Мирний.
Соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли,як ясла повні?"
Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ!
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білик – твір складний як з точки зору сюжетної лінії і композиції, так і з точки зору проблематики. Осилити цей роман вам допоможе структурована стаття про нього – тут і загальний аналіз твору, і характеристика персонажів, і скорочений переказ!
Автори
Панас Мирний (літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка) – український письменник великого епічного таланту, драматург. Його названо корифеєм української прози.
Іван Білик (літературний псевдонім Івана Яковича Рудченка) - український фольклорист, письменник, літературний критик, рідний брат Панаса Мирного.
Жанр
Соціально-психологічний роман – роман, у якому суспільно значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань.
Основні риси жанру соціально-психологічного роману:
- зображення людини в складних формах життєвого процесу;
- багатоплановість сюжету;
- охоплення долі цілого ряду дійових осіб;
- великий обсяг.
Історія написання
Роман написано братами Панасом Мирним та Іваном Біликом.
Роботу над твором завершено в 1875 р., а надруковано вперше в 1880 р. в Женеві.
При перевиданні твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але пізніше його було видано під первісним заголовком.
В основу роману лягла почута письменником від візника розповідь про реальну особу – полтавського розбійника Василя Гнидку. Під враженнями від цієї розповіді письменник написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого».
Пізніше почута історія лягла в основу повісті «Чіпка». Іван Білик (Рудченко), брат Панаса Мирного, розкритикував повість за її схематизм і порекомендував поглибити соціальне тло твору. У результаті брати спільно почали працювати над удосконаленням твору, завдяки чому з’явився багатоплановий роман, який у першій редакції мав назву «Пропаща сила». Остаточною назвою роману стали слова з Біблії «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Книга Йова, 6: 5).
Тема роману
Тема роману – зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час реформи 1861 р.
Ідея твору
Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли – символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити.
Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на «слизьку дорогу», калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.
Композиція роману
Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна з яких поділяється на дрібніші розділи.
- I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
- II частина присвячена сторічній історії села Піски.
- III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.
- IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.
Проблематика твору
- народна мораль; батьки і діти; добро і зло;
- земля й достаток; кріпацька неволя;
- «пропаща сила»;
- жінка в сім'ї; любов і сімейне щастя.
Персонажі
Головні:
- Чіпка Варениченко;
- Мотря Жуківна (Чіпчина мати);
- Максим Ґудзь;
- Явдоха (дружина Максима);
- Галя Ґудзь (дочка Максима, дружина Чіпки);
- Грицько Чупруненко (товариш Чіпки);
- Христя (дружина Грицька).
Другорядні: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.
Частина перша
[І «Польова царівна»] Було це одного чудового весняного дня. Приязно гріло ясне сонечко, співав жайворонок, сюрчали коники. Хотілося жити й любити.
До свого поля йшов парубок років двадцяти, що вирізнявся не одягом, не вродою, а «палким поглядом темних очей, в якому відчувалася духовна міць і хижа туга разом» (Чіпка Варениченко). Парубкові здавалося, що його нива, в котру він уклав стільки праці, — найзеленіша, найкраща.
Раптом почув чудову пісню, що її співала незнайома дівчина — «низенька, чорнява, метка і жвава, в зеленому вбранні й заквітчана, як русалка» (Галя Ґудзь).
Вони перемовилися кількома словами, й дівчина втекла. Хлопець повернувся додому, до старенької, але чепурної хати. Упадали у вічі не достатки, а тяжка праця господарів. У Чіпки не спадала з думки незнайомка, котру й мати його не знала.
[II «Двожон»] У другій главі розповідається історія батька Чіпки. Років за двадцять до скасування кріпацтва в село Піски прийшов невідомий чоловік середніх літ, назвався небожем (племінником) місцевого жителя й став називатися козаком Остапом Макаровичем Хрущем. Через рік купив хатку на краю села, одружився з бідною дівчиною Мотрею. Жили тихо, мирно, багато працювали.
Та набридло таке життя Остапові, він покинув сім’ю й пішов на заробітки. Скоро з Дону прийшла звістка, що Хрущ насправді — Вареник, має дружину й трьох дітей, яких покинув.
Пішов поголос по селу, Мотрі нікуди не можна було сховатися від сорому. Остапа віддали в москалі, а Мотря народила від нього сина Нечипора (Чіпку).
[III «Дитячі літа»] Не судилося Мотрі щастя. Її та матір стали цуратися люди. Нужда несказанна, хоч день і ніч жінка працює у полі та вдома. Баба Оришка бавила онука, розказувала казки, відповідала на питання. А однолітки не приймали Чіпку до своїх ігор, дражнили «байстрюком».
Мати, змучена тяжкою роботою й нестатками, часто лаяла й била його, за це хлопець її не любив.
[IV «Жив-жив!»] Жив Чіпка без друзів до дванадцяти літ. І лихо та злість на всіх росли в його серці. Віддала мати хлопця в найми до багатія Бородая, а малий не послухав хазяїна, за що був побитий. Побіг палити господареві хлів, через те його вигнали.
На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти громадську отару. Там хлопець подружився зі своїм однолітком, сиротою Грицьком Чупруненком, полюбив діда. Підлітки пасли худобу й нищили горобенят, бо вони, мовляв, «із Христа Спасителя сміялися» (якась народна легенда). Одного разу на отару напав вовк, і Чіпка відігнав його та врятував ягнятко.
[V «Тайна-невтайна»] Робота в діда Уласа Чіпці подобалася. Заробив хліба, грошей. А тут ще трохи землі їм дісталося в спадщину від родича. Мотря повеселішала, аж помолодшала. Та трапилося горе — не стало баби Оришки, й Чіпка дуже плакав та переживав.
Дід Улас розказав Чіпці про його батька. Той ще малим нікого не слухав, нікому не корився. Пан часто бив його, тому хлопець утік на Дон, одружився там, завів діток. Але дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим паспортом, одружився з Мотрею. Два роки прожив тут, потім повернувся назад, там його за двожонство арештували й віддали у солдати.
Чіпка замислився над долею батька й винуватив його лише в тому, що той не помстився панові.
[VI «Дізнався»] Прийшла зима. Селяни дізналися, що їм дали волю, але треба було відпрацювати ще два роки. Знявся крик, гомін. Чіпка хотів знову пасти череду, але громада йому відмовила, чим тяжко образила.
Став Чіпка працювати на своєму полі, купив овечок, корову, кобилу. Завелися гроші, й парубок придбав одяг, щоб не соромно у свято між люди показатися. Зустрів дівчину Галю, єдину дочку багатого хуторянина, й закохався.
[VII «Хазяїн»] Грицько (товариш Чіпки) ж пішов у чужі краї на заробітки, тяжко працював, спав на голій землі, їв на ходу. Склав грошенят, повернувся додому, купив нову хату, землю. Трохи загордився, посватався до дочки найбагатшого козака, але там такого зятя не хотіли. Поки роздумував, яку жінку брати, незчувся, як закохався в сусідню наймичку Христю — веселу, моторну й працьовиту дівчину. Одружилися вони, зажили тихим життям хліборобів. Народилися діти. Не чути в хаті ні лайки, ні сварки, і матері радили своїм дітям брати з них приклад: сироти, все заробили чесною працею. Отак треба на світі жити!
Частина друга
[VIII «Січовик»] У частині другій коротко розповідається історія села Піски (де жив Чіпка), на прикладі козацької родини Ґудзів. Читач повертається приблизно на два століття назад від подій першої частини.
Велике село Піски, а півтори сотні літ тут були переважно хутірці із землянками. Якось тут оселився січовик Мирін Ґудзь — немолодий, коренастий, з довгими вусами й оселедцем на голові.
Ходив на полювання, побачив у козака Зайця дочку Марину, закохався та й одружився з нею. З того часу став хліб ростити, а жінка — сина Івана колихати. Коли Івась підріс, став гратися у війну, про яку розказував батько; мати ж навертала його до мирного хліборобського життя.
Піщани були ще вільні, а кругом уже розляглася неволя, й сумно було козакові Мирону. Іван Ґудзь
одружився з козачкою Мотрею, народилися в них сини: Максим, Василь та Онисько.
Дід часто розказував Максимові грізні повісті про давні походи й удмухнув пал своєї душі в молодесеньку душу онука.
[IX «Піски в неволі»] Дісталося село Піски панові Польському, небагатому шляхтичеві, за якісь там заслуги перед царицею. Приїхав він із якимось жидком Лейбою, оголосив, що село тепер належить йому.
Піщани загули, тоді генерал підскочив до переднього і вдарив того з усієї сили у вухо й поїхав у Гетьманське (районний центр), розказав про «бунт». Наступного дня у Піски вступила рота москалів. Селяни полякалися й мовчали, коли генерал ходив по хатах і переписував «своє добро».
Мирін Ґудзь не сидів на місці, роздобув собі й дітям папери, що вони — вільні козаки. Так його сім’я і ще кілька розумніших залишилися вільними, а інші стали кріпаками. Генерал сказав, що люди житимуть, як і жили, тільки сплачуватимуть податок, який збиратиме Лейба. Жид приїхав із родиною та й почав шинкувати. Піски стали розростатися, а Лейба — багатіти.
[X «Пани Польські»] Минуло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал помер, а генеральша їде з синами жити в село. Побудували новий панський палац, і піщани вперше відчули кріпаччину — робили все задарма.
Приїхала генеральша й на людей навіть не глянула. На ранок наказано було знести всі хати, що загороджували вид з панських вікон. Щодня надходили накази, які потроху позбавляли людей волі. Піщани довго не піддавались, та, не подужавши генеральської сили, почали тікати. Ті, що залишилися, під панською нагайкою швидко стали перетворюватися на покірних волів.
Незабаром молодих паничів одвезли в науку, а приїхали старші дочки. Розпочалися бенкети, гуляння… Усіх треба нагодувати, напоїти. Стали селяни працювати на пана вже чотири дні на тиждень та зносити в двір курей, гусей, яйця.
[XI «Махамед»] Далі у романі докладно розповідається про життя ще одного головного персонажа – Максима Ґудзя (Максим – батько Галі, майбутньої дружини головного героя Чіпки Варениченка).
Максим Ґудзь, вихований дідом Мироном, ще з дитинства був «палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, усіх побивав, над усіма верховодив». Від нього чекали лише шкоди. Ставши парубком, зовсім збісився: постійно випивав, бив парубків, зваблював дівчат. Не вдалося
його ні приструнчити, ні одружити, тоді його віддали в москалі (тобто в армію).
[XII «У москалях»] Погнали рекрутів у Московщину. Дивувалися вони тамтешнім хатам — чорним, без вікон, людям у личаках та з бородами. Місто здивувало своїм багатством. Максим став заводієм і в казармі. Одне не подобалося — смердюче житло та поганий харч. Старші москалі стали брати його на «прокорм» — красти по селах. Начальство любило Максима за силу та кмітливість і зробило його унтер-офіцером.
[XIII «Максим — старшим»] Максим, як став старшим, одразу запишався. Потім йому це набридло, бо ні з ким було душу одвести, по-братерськи поговорити. Взявся вчитися грамоти, й те покинув. Під час угамування якихось заворушень відзначився, отримав орден і чин фельдфебеля.
Став про себе дбати, складати гроші. Одружився з Явдохою, яка з дитинства займалася крадіжками, гулянками. Безпутне життя витягло з них усі гроші. А тут народилася дочка Галя, й батьки закінчили з гулянками, стали складати гроші.
Максим відпускав своїх москалів на «прокормленіє» (грабувати селян) і брав з них гроші, а Явдоха перепродувала награбоване добро. У війні з турками Максим був легко поранений у руку, домовився із лікарем, і його відпустили зі служби.
Через тридцять років Максим Ґудзь повернувся у Піски, збудував дім на хуторі, як фортецю. Люди тільки дивувалися, звідки він гроші бере.
Частина третя
[XIV «Нема землі!»] У третій частині продовжується розповідь про Чіпку Варениченка.
Восени Чіпка позвозив додому хліб і лагодився його молотити. Аж приходить урядник та говорить, що прийшов із Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому.
Вражений парубок взяв у матері п’ять карбованців і пішов у Гетьманське (районний центр) відстоювати свою землю. Йому в помічники набився Василь Порох, який часто писав піщанам «прошенія» (скарги) в суд. Послав за горілкою. Вперше спробував горілки й Чіпка.
[XV «З легкої руки»] Коли Чіпка вранці прийшов до суду, секретар Чижик погодився владнати справу, якщо прохач дасть йому п’ятдесят карбованців.
Страшна несправедливість запалила серце парубка. Ішов додому, та потрапив у шинок. І почалася щоденна гульня.
[XVI «Товариство»] У шинку Чіпка побратався з Лушнею, Матнею та Пацюком, що виросли в неволі злодіями та розбишаками. Ті користувалися моментом й витягували з Чіпки все добро.
Мати й плакала, і лаяла, та не допомогло. Поскаржилася за порадою сусідів у волость. Чіпку посадили в тюрму. Повернувся він лихий на матір, схопив її нову свиту та й знову пішов у шинок. Мотря перейшла жити до старої баби.
Пропив Чіпка все господарство й навіть одежу. Залишився тільки недомолочений хліб. Лушня запропонував продати його шинкареві, але Чіпка згадав, як весною милувався своєю нивою, як жав улітку, як почував себе хазяїном, і не дозволив.
[XVII «Сповідь і покута»] Чіпка пішов до Грицька, щоб продати тому хліб. Його запросили до столу, пригостили, і в парубка ледь сльози з очей не полилися. Став сповідуватися перед щирими людьми, розказувати про своє життя. Грицько став докоряти товаришеві за матір. Чіпка умовив того брати хліб без грошей, щоб не пропити.
[XVIII-XIX «Перший ступінь». «Слизька дорога»] Мотря працювала в чужих людей і мучилася думками про Чіпку. А той зовсім «пустився берега». Усе пропив. І вирішили друзі обікрасти пана.
Пішли до панських комор, убили сторожа (це зробив Чіпка, він побив сторожа так, що той потім помер) та забрали пшеницю, а потім продали її шинкареві.
Запідозрили Чіпку та його компанію, посадили всіх у холодну (в’язницю). Але за браком доказів випустили. Після того знову почалися грабунки — голови, писаря та інших.
Люди лаяли Чіпку, та довести його провини не могли. Одна Христя (дружина Грицька) сумувала й жаліла Чіпку, вбачаючи в ньому борця за справедливість.
[XX «На волі»] Оголосили волю (звільнення селян від кріпацтва). Кріпаки кидали роботу і йшли в шинок «волю женити» (святкувати). Але треба було ще одробити два роки. Поширилося невдоволення. А тут надійшла гаряча пора — оранка, косовиця, жнива, молотіння, ніколи і вгору глянути. Одному Чіпці з товариством немає клопоту — п’ють, гуляють з краденого.
Настали святки. Кріпаки знову в шинок. І домовилися, що пан повинен їм заплатити за два роки. Зібралися й пішли до нього в Красногорку. Василь Семенович (пан) відмовився платити, назвав їх бунтівниками й поїхав уночі в Гетьманське.
Вранці в Пісках були москалі. Стали хапати й бити кріпаків. Чіпка побачив, як упав дід Улас. Заболіло, закипіло його серце. Кинувся допомагати старому, кликав і товаришів, але ті швидко втекли. Схопили москалі й Чіпку, довго били, викликавши ще більшу злість і на панів, і на своїх братчиків.
[XXI «Сон у руку»] Приснився Чіпці сон, як він сторожа душить, як руки його у крові, як Галя йому докоряє. Схопився парубок — і почув вогонь у всьому побитому тілі. Вийшов — кругом тиша. Ні з ким поділитися наболілим. Став молитися й плакати. А тут Лушня. Збрехав, що його теж нібито посадили москалі, тому товариші не прийшли Чіпці на допомогу. Чіпка сказав, що їм треба стати такими, як усі: кинути пити, гуляти, почати працювати. А вночі мститися панам за кривди.
[XXII «Наука не йде до бука»] Мотря почула, як Чіпка заступився за людей, як його побили, і теж була сердита на панів. Уранці син прийшов, перепросив її. Того ж вечора найнявся молотити, працював із завзяттям, що люди аж дивувалися.
Незабаром Мотря перебралася у свою хату, на нове господарство. Чіпка знову потоваришував із Грицьком, а Христя вподобала Мотрю, частенько приходила її розважити.
Частина четверта
[XXIII «Невзначай свої»] Була темна осіння ніч. Веселий Чіпка вийшов, свиснув — до нього стали сходитися товариші. Вирішили, що підуть «рибу ловити» до Гершка (тобто грабувати його). Перед світанком під’їхали повозки до хутора Максима Ґудзя.
Господарі вітали гостей, стали пригощати. До столу підійшла Галя й побачила Чіпку. Після вечері поділили вкрадені гроші й полягали спати. А Чіпці не спиться. Раптом вийшла Галя. Не стримався парубок, обняв дівчину, освідчився в коханні. Уранці Галя крадькома подарувала йому вишитий кисет.
[XXIV «Розбишацька дочка»] Цілий тиждень лив дощ, і Чіпка не міг вийти з двору. Мати заговорила з ним про невістку. Чіпка прийшов до Ґудзя й застав Галю саму, дуже сумну. Спитав, чи піде за нього заміж. Дівчина повеселішала й погодилася за умови, якщо він покине своє розбійницьке ремесло, бо вона вже не може бачити чужих речей у хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто. Вона хоче щиро працювати й сміливо дивитися людям у вічі.
[ХХV-ХХVI. «Козак — не без щастя, дівка — не без долі»] Галю хотіли просватати за москаля Сидора, проте Чіпка заплатив відступного, дав Сидору могорич і намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзеву дочку.
У суботу Чіпка заслав старостів до Максима, а в неділю були оглядини в парубка. Явдосі не сподобалася ні низенька тісна хата майбутнього зятя, ні його мати.
Зіграли пишне весілля. Галя привезла великий посаг, прикрасила хату вишиваними рушниками, розмалювала піч. Свекруху жаліла та шанувала, а Чіпці догоджала, як могла. Тільки інколи згадували минуле (розбійництво Чіпки).
Чіпка став жити чесно, проте говорив, що чесною працею добра багато не наживеш. Галя його відмовляла. Той став ховатися від братчиків, відкуплявся грошима.
Навесні Чіпка поставив нову хату, комору, зробив великі дощані ворота й розмалював їх. Перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував полотно й перепродував його.
[ХХVІІ-XХVIII «Новий вік». «Старе — то поновлене»] Владу в цілому повіті захопив Шавкун і орудував за спиною у предводителя. Він добувся до влади спритністю та підлабузництвом, цінував лише гроші.
Настало нове життя й для Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо радо допомагав у біді. Становий почав їздити до нього в гості. Як стали обирати земство (виборний орган, який займався громадськими справами; туди входили не лише дворяни, але й прості селяни) — піщани першим назвали Чіпку.
У літній день в Гетьманське скликали гласних (для виборів). Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу. Запропонували Чіпку — й вибрали, незважаючи на грізні гримаси станового Дмитренка.
Радів Чіпка, що прислужиться громаді. Та не до вподоби це було панам, що затесався між ними «голодранець». Стали думати, як його позбутися, й, згадавши давню справу про вбитого сторожа, вигнали «по неблагонадежности».
Розізлився Чіпка, що знеславили його знову. А тут ще й Максима (батька Галі) побили до смерті.
[ХХІХ-ХХХ «Лихо не мовчить». «Так оце та правда!»] Поховавши Максима, Явдоха продала хутір і перебралася до дітей. Нове лихо вступило з нею в хату.
Явдоха взялася верховодити, а Мотря не змовчала, почалися сварки. Галя й Чіпка тікали від тих сварок. Чіпка спочатку засумував, потім став пити з товаришами, згадав колишнє. Щодня робився хижішим.
Померла Явдоха, й Чіпка з подачі Лушні звинуватив матір у цьому. Якось уночі приїхав додому з повними возами добра, Мотря лаяла сина та плакала. Одного разу до Чіпки прийшли братчики, випили й змовилися йти на хутір до Хоменків. Повернулися всі в крові.
Мотря почула дитячий голос. На подвір’ї стояла дівчинка літ десяти в закривавленій сорочечці. Сказала, що на їхній хутір налетіли розбійники, всіх убили, хату спалили, одну її не знайшли. Мати похапцем вдягла дівчинку, повела у волость і заявила на сина.
Вранці всіх розбійників пов’язали. Галя, побачивши зв’язаного Чіпку, дівчину в крові, крикнула: «Так оце та правда?!» і, збожеволівши від горя, повісилася.
Під осінь по шляху йшла в Сибір валка каторжан, серед яких був і Чіпка з грізним, насупленим поглядом. Грицько взявся піклуватися про Мотрю, а хату їхню опечатали й забили. Недалеко від Пісок насипано високу могилу, де поховано вісім безневинних душ, загублених «страшним чоловіком» (Чіпкою).
Місцями роман Панаса Мирного нагадує своєрідне дослідження в галузі кримінальної психології (кримінальна психологія вивчає психологію злочинців, мотиви та причини скоєння злочинів). Нема “природжених злочинців”, злочинцями не народжуються…
А до яких роздумів тебе наштовхнув цей твір?
Прочитайте скорочено або прослухайте аудіокнигу роману за посиланням
Записати поданий матеріал (літературний паспорт:тема,ідея і т.д.) у зошити
30.09.2022
Урок № 6
Тема:Панас Мирний.Життєвий і творчий шлях
28 січня 1920 року помер один з найбільш плідних українських письменників свого часу. Він закликав до боротьби за свободу і рівноправність жінок, виступав проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка та вів громадську діяльність під власним іменем, довго не розкриваючи свого літературного псевдоніма.
Усе це про автора новаторських соціальних романів та драматурга з Миргорода Панаса Мирного. До річниці від дня смерті видатного прозаїка Суспільне зібрало факти із його біографії.
Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 у родині повітового cкарбничого. Навчався у Миргородському парафіяльному та Гадяцькому повітовому училищах. А працювати почав у 14 років.
Служив у канцеляріях, бухгалтером губернського казначейства у Полтаві, а згодом – на різних посадах у губернській казенній палаті.
Чиновником Панас Мирний був майже 40 років, дослужився до чину дійсного статського радника. Але справжнім покликанням для нього була літературна діяльність.
Через цензурне переслідування українського слова у Російській імперії ранні твори письменника друкували за кордоном.
Перші його твори – вірш "Україні" та оповідання "Лихий попутав" – з'явилися у львівському журналі "Правда" 1872.
Згодом друком вийшли нарис "Подоріжжя од Полтави до Гадячого" та оповідання "П'яниця", а 1877 у Женеві − повість "Лихі люди". У цьому ж місті опублікували і "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" – найвідоміший роман письменника.
Цей твір Панас Якович написав спільно з братом Іваном. У романі розповідають про капіталізацію і класове розшарування села. Головний герой − бідний селянин Чіпка. Через злидні він стає розбійником, його арештовують, везуть у Сибір, де чоловік гине.
Панас Мирний був одним з найбільш плідних українських письменників свого часу. З-під його руки вийшло 718 оригінальних та перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв — усього понад тисячу творів. На жаль, левова частка його творчого доробку залишилася в рукописах.
В Україні твори Панаса Мирного почали друкувати тільки у середині 1880-х. Тоді на сторінках альманаху "Рада" опублікували перші дві частини роману "Повія" та оповідання з циклу "Як ведеться, так і живеться".
Багато творів письменник створив у своїй першій полтавській квартирі, яка була на вулиці Монастирській. Згодом він переїхав на Малосадову (тепер Короленка), а 1903 − у власний будинок у теперішньому мікрорайоні Кобищани. У ньому письменник продовжував роботу над романом "Повія", написав поему у прозі "Сон", оповідання "Пригода з "Кобзарем", "Дурниця".
Майже у 40 років Панас Якович одружився на капітанській доньці Олександрі Шейдеман. Із нею виростив трьох синів. Письменник підтримував тісні зв'язки з Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком та іншими.
Він був членом нелегальної організації "Унія" у Полтаві. Вона поширювала заборонену українську літературу. Крім того, співпрацював із журналом "Рідний край", який 1905 року почали видавати у Полтаві.
Тривалий час Панас Якович не розкривав свого літературного псевдоніма. У листі лікарю Івану Зубковському писав: "...багато моїх знайомих знають, хто такий "Панас Мирний", але я за життя свого не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих прославлянь, які створилися навколо імені Мирного".
Сучасники згадують, що Панас Якович був надзвичайно скромною людиною.
"Ні, не хочу тієї слави, їй-Богу, не хочу. Вся моя слава – Україна", – говорив Панас Мирний.
Помер письменник 28 січня 1920, похований у Полтаві. У будинку, де він проживав, нині створили меморіальний музей. Відомий широкому загалу письменник став вже після своєї смерті.
Виконати Завдання № 2 на стр.43,у підручнику
26.09.2022
Урок № 5
Тема:Характеристика основних персонажів повісті “Кайдашева сім’я”
Омелько Кайдаш
Омелько Кайдаш – звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров’я та сили.
Зовнішність Омелька описано так:
«Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».
Омелько дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він такожвимагав працьовитості. Але Кайдаш любив випити – це, мабуть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним.
Після одруження синів він поступово втрачає батьківську владу над ними, а Карпо навіть підіймає на старого руку.
Кайдаш спився до божевілля та втопився, хоча все життя боявся саме такої смерті.
Маруся Кайдашиха
Маруся Кайдашиха – дружина Омелька, мала двох синів.
«Вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем».
Вона сварлива, конфліктна жінка. Маруся гарно готувала й замолоду служила у панів покоївкою, «терлась коло панів і набралась від них трохи панства».
Також про неї сказано, що «від її погляду молоко кисне», «на словах, як на цимбалах грає» (улеслива, проте лицемірна). Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших від себе, любить вихвалятись.
Позитивні риси її характеру – це те, що вона працьовита, дбайлива хазяйка, любляча мати та бабуся. Але жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це призводило до частих сварок і розладів у сім’ї, бійок.
Карпо
Карпо – старший син Омелька Кайдаша та Марусі Кайдашихи. Карпо був грубий, неласкавий, сердитий, мовчазний.
«Широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».
У Карпа складний характер, він впертий, конфліктний, швидкий на розправу.
Мотря
Мотря – дружина Карпа. Дівчина була із заможної родини, але не вихвалялася на селі. Характер у Мотрі складний: горда, язиката, конфліктна.
Узявши шлюб, поринула у тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю хатню роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А лютість її не мала меж. Так, вона навіть виколола свекрусі око та не переймалась, а раділа цьому.
Про Мотрю в повісті сказано: «має серце з перцем», «бриклива, як муха у Спасівку».
Її зовнішність описано докладно:
«Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю».
Лаврін
Лаврін – молодший син у сім’ї Кайдашів. Він лагідний, жартівливий, протилежний за характером і зовнішністю своєму брату, неконфліктний, романтичний.
Має дуже привабливу зовнішність:
«Молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».
Хлопець жартівливий, дотепний, веселий. Він у всьому бачить добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу й грає на сопілці.
Але, на жаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом, конфлікти у родині змінюють і його характер: він стає більш жорстким, конфліктним.
Мелашка
Мелашка – дружина Лавріна.
«Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк».
Дівчина щира, тиха, спокійна, лагідна, чутлива.
Вона тяжко переживала безладдя в родині. Та поступово навіть і тиха й лагідна Мелашка втягується у сварки й бійки, її характер змінюється, стає більш конфліктним.
Дом.завд.
Записати у зошити характеристику образів
23.09.2022
Урок № 4
Тема: Реалізм повісті Івана Нечуя_Левицького "Кайдашева сім"я"
Актуальність проблеми батьків і дітей
Літературний диктант .
За жанром «Кайдашева сім;я» - …
І.Нечуй-Левицький у«Кайдашевій сім;ї» основну увагу зосереджує на …
В українській культурі символом родинних чвар, сварливості завдяки твору І.
нечуя-Левицького є…
Омелько Кайдаш мав професію …
Своє втілення у повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім;я»знайшли
особливості такого літературного напряму, як …
Глава родини Кайдашів …
У творі І.Нечуй-Левицький використав такі засоби комічного …
Заробляв гроші в сім'ї …
«Кайдашеву сім;ю» І. Нечуя-Левицького називають повістю-хронікою тому,
що …
Чи любите ви приємні несподіванки? Які?
Сьогодні я пропоную вам провести цікаве дослідження … понять
реалізм і актуальність. А зробимо ми це на прикладі повісті І.Нечуя-
Левицького «Кайдашева сім;я». Тож, тема нашого уроку «Реалізм повісті
І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім;я». Актуальність проблемибатьків і
дітей.». І працювати ми з вами будемо за наступним планом :
Сприйняття і засвоєння навчального матеріалу.
.«Кайдашева сім;я» І.Нечуя-Левицького – один із
найпопулярніших творів української класичної літератури. Секрет цієї
популярності, на мій погляд, полягає ,найперше, у художній майстерності
автора. А , по-друге,- у його реалістичності
.Більше ніж століття віддаляє нас
від часу написання повісті«Кайдашева сім;я», алеписьменник настільки
правдиво зобразив буденне сімейне життя Кайдашів, реально змалював
характери своїх героїв, що їхні вчинки і поведінка хвилюють нас і сьогодні.
Завдання :Використовуючи наданий теоретичний матеріал, випишіть в
зошити визначення поняття «реалізм» і його ознаки .
Реалізм — мистецький напрям XIX століття, що зображував типові
характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного
змалювання життя в його закономірностях і суперечностях. Його основні
ознаки:
□ соціальна зумовленість характеру людини, змалювання згубного
впливу антигуманного світу на вчинки і долю героїв;
□ історизм у відтворенні явищ дійсності (бачення історичної
перспективи, взаємодія минулого, теперішнього і майбутнього);
□ психологізм - відтворення внутрішнього світу героїв; гуманізм —
співчуття і протест проти всіх форм соціального і духовного поневолення
людини.
Інтерактивна вправа «Прес» (позиція-обгрунтування-приклад-
висновки)
Які прикмети реалізму, на вашу думку, знайшли своє втілення у повісті І.
Нечуя-Левицького «Кайдашева сім;я»?
Розповідь з елементами бесіди .(усно)
ПовістьІ.Нечуя-Левицького«Кайдашева сім;я» є глибоко
реалістичним твором тому, що на прикладі родини Кайдашів, типової для
українського суспільства ХІХ століття, письменник показав руйнування
традиційних підвалин життя українського селянства, моральний занепад і
духовну деградацію поневоленого народу .
Я попрошу пояснитияк ви розумієте слово АКТУАЛЬНИЙ?(очікувані
відповіді учнів: чимось цікавий комусь, популярний, потрібний для отримання
досвіду всупереч змінам часу, традицій, поглядів)
Дякую всім вам за пояснення, думка кожного з вас є індивідуальною і
саме тим вона цінна . А от одним із визначальних чинників , завдяки яким
вимірюється цінність мистецького твору, є його актуальність .Так ,
наприклад, у далекому 1503 році Леонардо да Вінчі на своїй картині
«Джоконда» зобразив , здавалося б, звичайну жіночу посмішку. Пройшло
більш як півтисячі років, але і сьогодні, цей мистецький твірвикликає у нас
не просто замилування, а і зацікавленість , бажання розгадати таємницю
Мони Лізи .
Плине час, але і сьогодні поміж нас є люди, схожі на Дона Кіхота із
романа іспанськогописьменника Мігеля де Сервантеса Сааведра.І навіть
через 400 років вони , маючи дуже високі моральні принципи і багату уяву,
спочатку борються із повітряними млинами, а потім зрікаються своїх ілюзій і
все ж таки повертаються до нормального життя.
Історія трагічного кохання Ромео і Джульєтти з однойменної трагедії
Вільяма Шекспіра,як і раніше, у викликає великий інтерес у читачів,
змушуючи їх замислюватись над питанням :чи можливе велике і справжнє
кохання в юному віці?
Як бачите , протягом багатьох століть ,скільки існує мистецтво ,
письменники, поети, митці знаходили і порушували у своїй творчості безліч
актуальних проблем. Ми ж з вами поговоримо конкретно лише про одну із
декількох проблем, порушених І. Нечуєм-Левицьким у повісті «Кайдашева
сім;я» і спробуємо довести її актуальність у сучасному світі , виконавши всі
разом наступні завдання .
Інтерактивна гра «Асоціативне гроно».
У назві повісті І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім;я»
ключовим є слово? ….. правильно, СІМ;Я . Які асоціації воно у вас
викликає?(очікувані відповіді учнів: кохання, батьки, діти, відповідальність
,не завжди радість, іноді проблеми) .
Отже, як ви самі із власного досвіду зазначили, в родинах, сім;ях іноді
виникають проблеми, як от між батьками і дітьми. Чи стала виключенням з
цього проблемного кола родина Кайдашів? (Ні )
Робота з текстом
Назвіть головних героїв повісті .
Наведіть приклади із тексту повісті, які демонструють складність
стосунків між батьками і дітьми в цьому творі.
Що спричиняло таку кількість сварок у цій родині? (соціальні умови,
руйнування сімейних традицій, духовна роз;єднаність в родині)
Як ви вважаєте, чи різняться Кайдашева сім;я- типова українська сім;я
ХІХ століття- і сучасні сім;ї?
Чого повчає нас ця повість? (людина, незважаючи на соціальні умови,
повинна розуміти оточуючих, не бути егоїстом ;завжди і за будь-яких
обставин необхідно цінувати родинні стосунки, підтримувати одне
одного)
Закріплення здобутих знань.
Прийом «Незакінчене речення».
Завдання :продовжити речення і зафіксувати в зошиті як висновок.
Повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім;я» є реалістичним
твором тому, що …
Актуальна проблема батьків і дітей у повістірозкрита через …
Секрети популярності повісті «Кайдашева сім;я» І.Нечуя-Левицького
полягають у ….
На мою думку, повість «Кайдашева сім;я» І.Нечуя-Левицького є одним
із найпопулярніших творів української класичної літератури саме
завдяки ____________ і ______________ .
Інтерактивна вправа «Мікрофон».(усно)
Згадавши сцени із життя Кайдашевої сім"ї, яких емоцій відчули більше,
позитивних чи негативних? Яких ?Чому?
Чи примусила вас замислитись історія Кайдашевої сім"ї ? Над чим?
Підбиваючи підсумки, хочу зазначити, що
завдяки вашій активній роботі , ми з успіхом і всі разом будемо виконувати
завдання нашого уроку , з"ясувавши у чому полягає реалізм
повісті І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» та довівши актуальність
проблеми батьків і дітей на прикладі цього твору .Тож , давайте, також
разом проведемо і оцінювання нашої з вами роботи .
Оцінювання. «Діагностична роза»( намалювати «розу вітрів», оцінивши
відповіді на питання від 1 до 4 балів та позначивши їх на графіку)
Чи тема була цікава?
Чи будуть потрібні знання з цієї теми в житті?
Чи дізналися щось нове?
Хотілося б дізнатися з цієї теми більше?
Домашнє завдання.
1. Підручник «Українська література», 10 клас, О. Авраменко, В.
Пахаренко , С. 42
Виконати завдання в поданому матеріалі
2. Прочитайте поради психологів щодо уникнення конфліктів і додайте до
них власні. Ви конфліктна людина чи ні?
Як уникати конфліктів
1. Не згадуйте старі образи. їх час уже пішов. Якщо Ви не знайшли в
собі сил обговорити їх відразу, то зараз це вже недоречно. Забудьте про
них! Концентруйся на сьогоденні.
2. Не викликайте в іншому відчуття провини. Звинувачуючи інших. Ви
підірвете в них упевненість у в собі, але ні на крок не наблизитеся до
вирішення конфлікту. Це звичайна маніпуляція!
3. Не робіть те, за що потім буде соромно. Коли охоплює гнів, образливі
слова так і крутяться на язику. І краще його прикусити.
4. Не сперечайтеся заради суперечки. Завжди пам;ятайте про свою мету:
чого Ви, власне,хочете?
5. Не виносьте конфлікт на люди. Усе, що відбувається в родині, між
друзями чи коханими, стосується тільки їх. Будь-які проблеми з;ясовуйте
наодинці.
16.09.2022
Урок № 3
Тема:Соціально-побутова повість-хроніка "Кайдашева сім"я"
Івана Нечуя-Левицького
«КАЙДАШЕВА СІМ’Я»
СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА ПОВІСТЬ (1879)
Тема повісті Повість, що вийшла друком через два десятиліття після реформи 1861 р., висвітлювала злободенні для того часу проблеми:
- злиденне життя селян;
- непомірні податки;
- руйнування патріархального укладу;
- темноту і забитість людей, яких внаслідок їхньої неосвіченості і недосвідченості в громадських справах легко було обдурити, підкупити, роз’єднати.
Важливі проблеми становили також:
- пияцтво селян;
- відсутність духовності, культурного дозвілля.
Разом із тим І. С. Нечуй-Левицький звернувся у своїй повісті і до одвічних питань:
- добра і зла;
- кохання;
- сімейних стосунків;
- взаємин батьків і дітей;
- людської гідності і свободи.
Хоч усіх цих проблем не розв’язало і не розв’яже, мабуть, жодне покоління, заслуга письменника в тому, що він у яскравій художній формі показав, як багато залежить від самої людини, від її характеру і життєвої позиції.
Ідея твору окреслюється незалежно від того, чи хотів цього автор. Це критика окремих вад існуючого ладу, які спотворювали людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення. Письменник засуджує егоїзм, жорстокість і дріб’язковість у стосунках між людьми, висловлює жаль з приводу самоприниження та морального занепаду людини.
За жанром «Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова повість. «Кайдашева сім’я» замикає в своїх рамках картини життя однієї селянської родини — Омелька Кайдаша, зображує в хронологічній послідовності події, які відбуваються в цій сім’ї за умов пореформеної дійсності (після реформи 1861 р., ю скасувала кріпацтво).
Сюжет повісті нескладний — загострення взаємин у сім’ї Кайдашів у міру того, як дорослі сини створюють власні сім’ї, влаштовують свій побут, копирсаючись на невеличкому шматку батькового поля й городу, не маючи змоги поліпшити своє економічне становище.
У повісті «Кайдашева сім’я» письменник досяг високої майстерності у створенні глибоко ідивідуалізованих характерів.
В образі Омелька Кайдаша втілені типові риси українського селянства другої половини XIX ст.: працьовитість, хазяйновитість і разом з тим темність, затурканість, егоїзм, байдужість до громадських прав.
Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі Кайдашихи. «Вона була вже не молода, але не стара, — оповідає автор, — висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та лідим лицем». Кайдашиха відзначалася працьовитістю, вміла майстерно куховарити, любила дітей, азом із тим вона була сварливою, егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною, гоноровитою, а через це просто нестерпною в сім’ї.
Характери синів Кайдаша формуються в інший час. Тому в них немає тієї забитості й приниженості, що була в їхнього батька. Карпо і Лаврін успадкували від батьків працьовитість, турботу про сім’ю, хазяйновитість. Вони «обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами».
На цьому їхня схожість закінчується. Уже з діалогу про сватання дівчат видно, що Карпо суворий і непривітний, а Лаврін веселий, жартівливий, має поетичну душу.
Якраз до пари Карпові підійшла Мотря. «Робоча та проворна», «трохи куслива, як муха в Спасівку», бриклива» — саме така старша Довбишева дочка, з якою одружився Карпо. І зовсім іншою — ніжною, поетичною — була молодша невістка Мелашка. Але й вона поступово втягується в сварки, стає грубішою, егоїстичнішою.
Кайдашева сім’я» — одна з найталановитіших повістей у творчому доробку письменника, де він на повну силу виявив себе як великий майстер творення людських характерів у їх соціальній типовості та ндивідуальній виразності й неповторності.
— зображення реалістичних і трагічних за своєю суттю картин побуту селянства другої шовини XIX ст.
Скорочений переказ твору “Кайдашева сім‘я”
І
Недалеко від міста Богуслава, біля річки Росі, розкинулося село Семигори. Воно потонуло у вербах і садках. Під однією горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша.
Одного літнього дня старий Кайдаш сидів у повітці й майстрував:«Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки…».
Його сини, Карпо і Лаврін (Карпо був старшим, Лаврін — молодшим), готували тік для нового врожаю і розмовляли про дівчат.
Це «молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами».
Лаврін пропонував старшому брату сватати то одну, то іншу дівчину, але тому всі не подобалися. Карпо хотів робочу та проворну, та щоб була трохи куслива, як муха в Спасівку. Тоді Лаврін порадив йому взяти Мотрю Довбишівну.
Для себе ж він хотів дружину тиху та лагідну й гарну, як квіточка.
Батько вискочив і нагримав на синів, що вони не працюють, а лише язиками плетуть у святу п’ятницю.
Надвечір вийшла мати хлопців Маруся Кайдашиха:«Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й повага до панів…».
Омелько Кайдаш постився щоп’ятниці, щоб не втопитися. Почувши дзвін, покинув роботу й пішов до церкви. Потім зайшов до пана отримати гроші за зроблені вози і збирався йти додому, але ноги самі понесли його до шинку. Там він і залишив половину своїх грошей.
Розмовляючи з кумом, почав скаржитися, що йому доводиться щодня лагодити вози та осі, що ламалися, коли котилися з крутого пагорба біля самого Кайдашевого двору. Кум порадив Омелькові сказати синам, щоб розкопали горб, бо у старого й так багато справ. Добряче підпитий, Кайдаш ледве приліз додому.
II
Другого дня Кайдаш поїхав на ярмарок, а синам звелів розкопати горб. Ті не захотіли, відказавши, чи їм, мовляв, більше за всіх потрібно. Хай хтось почне, тоді й вони щось там копирснуть.
Увечері Карпо пішов до Мотрі Довбишівни. Та підмазувала хату. Мотря була «висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами…В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю».
Дівчина посміялась із Карпового залицяння, і цим його ще більше розпалила (насправді хлопець їй сподобався). Карпо пообіцяв найняти на танцях для Мотрі музик, щоб вона на нього не сердилась (бо він, жартуючи, перекинув горщик із глиною), а та стримувала свій гнів, хоча іншому парубкові справді б обмазала глиною потилицю.
Через два тижні парубок заслав старостів до Мотрі, і старі пішли на розглядини до Довбишів (Довбиші були заможною родиною, в них була гарна хата).
Мотрині батьки привітно прийняли гостей, Кайдашиха солодко промовляла до кожної чарки, хвалилася, які в неї тихі та слухняні сини, хоч Карпо зроду таким не був.
Мотрі ж Кайдашиха одразу не сподобалась, вона передчувала, що їй важко буде жити з матір’ю свого майбутнього чоловіка.
III
Після другої Пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Весілля гуляли чотири дні.
Наступного дня свекруха розбудила невістку раненько, стала повчати, як піч топити, борщ варити, хоч Мотря давно вже це вміла, а сама ж лежала, ніби нездужала. Кайдашиха дурила невістку, радіючи, що знайшла “добру робітницю”.
Та ж спочатку терпіла, а потім почала огризатися, бо була не з таких, “щоб комусь покорятись”.
Мотря виконувала всю важку роботу по дому, а Кайдашиха навіть хату лінувалася підмести. Це помітили чоловіки, зчинилася сварка. Наступного дня Мотря почула, як свекруха розповідає сусідці про неї, що вона нібито лінива та невміла, прийшла до них із порожньою скринею.
Розсердившись, вирішила теж вдати недужу й нічого не робити. Жінки знову посварилися, Кайдашиха поскаржилася старому, той хотів провчити невістку, але Карпо не дав.
До Різдва Мотря чекала, що свекруха подарує їй щось з одежини, але та відрізала їй лише шматок грубого полотна, а тонке сховала в скриню, хоч пряли все разом.
IV
Настало літо. Кайдаші вижали свій хліб та пішли заробляти до пана. Молоді були проворніші й нажали більше, ніж батьки.
Восени Мотря народила сина. Кайдашиха полюбила онука, няньчила його, й сварки трохи стихли.
Карпо відчув себе хазяїном, рівним батькові.
Коли стали шити сорочки, Маруся Кайдашиха покроїла всім з товстого полотна, а собі — з тонкого, бо вона, мовляв, до панів ходить, незручно буде. Мотря стала прясти собі окремо, а коли свекруха хотіла забрати зі злості мотовило, то не віддала. На крик прибігли чоловіки.
Кайдаш став кричати на невістку, що через неї зчинилася така буча, хотів навіть ударити, тоді втрутився Карпо й так відштовхнув батька, що той аж упав.
Наступного дня Омелько зробив два мотовила. Свекруху брала злість, тим більше, що невістка стала прати сорочки лише свої й Карпові.
Якось Мотря спекла невдалий хліб, і борщ недобрий вийшов. Усі висловили своє невдоволення. Невістка розсердилася й стала варити лише на свою сім’ю. Кайдашиха зчинила крик — і з того часу сварки не втихали.
Треба було відділятися. Добудували частину хати, й Карпова сім’я перейшла туди жити. Батько змушений був віддати синові частину поля й худоби, щоб він став повноправним господарем.
V
Перед Зеленими Святами (Трійцею) Кайдаш послав сина до млина. Лаврін їхав і милувався природою. Раптом побачив дівчину, схожу на велику червону квітку.
«Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина».
Його так вразила її врода, що хлопець пішов за нею, дізнався, хто вона й де живе. Це була Мелашка з Бієвців, з бідної сім’ї Балашів.
Хлопець сказав, щоб дівчина прийшла на побачення до млина, а він прийде обов’язково, хоч би батько його й прив’язав. Додому Лаврін повернувся опівночі, й Кайдаш розсердився на нього.
Після цієї зустрічі Мелашка була як у якомусь чарівному сні. Робота падала з рук. Дівчина мала поетичну душу, ласкаве серце, і їй хотілося співати.
Щовечора Лаврін бігав на побачення, й Кайдаші змушені були погодитися на його одруження та їхати на розглядини.
Кайдашиха, одягнувши найкраще, їхала на возі й пишалася та все чекала побачити багату хату майбутньої невістки. Але хата виявилася вбогою, а двері низькими, тому Маруся вдарилася, розсердилася, і тільки побачивши маленьких сестричок і братиків Мелашки, пом’якшала, бо любила дітей.
Пригощали варениками із суницями, тісто було темне, тому Кайдашиха виїла тільки ягоди. Глянула на маленьку проворну постать дівчини й подумала, що невелика буде з неї поміч.
Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.
VI
Тиждень Мелашка жила, як у раю, не помічаючи часто п’яного свекра та неласкавих поглядів свекрухи, милуючись із Лавріном за пасікою.
Мелашка була молода й негожа до важкої роботи, і свекруха почала її лаяти та глузувати з неї. Якось Кайдашиха звеліла невістці вимісити тісто в діжі, а та не могла навіть дна дістати.
Увійшов голодний Кайдаш, став гримати на жінок. Маруся вказувала на незугарну невістку. Старий послав Мелашку до Мотрі позичити хліба, Кайдашиха заперечила, закричала, що в тієї й снігу торішнього не випросиш. Мотря це почула й собі зарепетувала. Колотнеча розпочалася знову.
Кайдашиха дедалі частіше нападала на Мелашку, Мотря теж її недолюблювала, бо та жила разом зі свекрухою.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, не пускала навіть провідати родину. Коли нарешті Мелашка ступила на батьківський поріг, то виплакала всі сльози, розповідаючи про своє життя. Мати порадила дочці не потурати свекрусі і, як Мотря, не мовчати.
Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче. Кайдашиха скинула на неї усю роботу, п’яний свекор зганяв на ній усю злість, а через сіни шипіла Мотря. Навіть Лаврін утомився за неї заступатися.
Настав Страсний тиждень перед Великоднем. До Кайдашів зайшла дуже богомольна баба Палажка Солов’їха. Вона умовила відпустити Мелашку до Києва на прощу, адже тоді благословення впаде на всю сім’ю.
Мелашка почувала себе вільною та щасливою, обійшла з прочанами всі церкви й раптом вирішила, що не повернеться в те пекло. Непомітно відстала від гурту й найнялася до проскурниці на роботу.
Коли прочани помітили, що немає молодиці, почали її шукати, а не знайшовши, повернулися додому. Зчинився великий крик, Кайдашиха винуватила бабу Палажку, а та сказала, що через Кайдашиху Мелашка покинула дім.
Лаврін чекав, що жінка повернеться, але її все не було. Постановили йти до Києва шукати її. А Мелашка тим часом жила в доброї жінки, як у Бога за пазухою: ніхто не лаяв, і шматок хліба мала. Тільки за Лавріном сумувала. Лаврін обходив усі церкви, розпитуючи людей. Дійшов і до тієї, біля якої служила Мелашка.
Жінка як побачила блідого та смутного свого любого чоловіка, не витримала й кинулася зі слізьми до нього. Свекруха пообіцяла, що не зачепить молодшу невістку й словом, аби та повернулася. І дотрималася обіцянки.
Незабаром Мелашка народила сина.
VII
Між жінками в Кайдашевій хаті настав лад. Але не порозумілися батько із сином. Лаврінові самому хотілося господарювати, він не хотів слухати лайливого батька. Старий образився, відійшов від господарства. Заробляв гроші майструванням і все пропивав у шинку, поки йому не почав ввижатися якийсь чумак, а іноді й чорти.
Через деякий час нечиста сила завела старого Кайдаша на греблю, а вранці його знайшли утопленим.
VIII
Поховали Омелька Кайдаша з почестями. На четвертий день стали ділити спадщину.
Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити порівну. Поділили самі, але Мотрі здалося, що Лаврінова частка більша. Кинулася переміряти. Зчинилася сварка. Карпо хотів ще половину пасіки й худоби, але мати нагадала, що і їй належить частка, а також те, як Карпо бив батька кулаками.
Пішли у волость, а там присудили Лаврінові все батькове добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря ледь не скрутилася від такої звістки. Відтоді не стало миру між Кайдашенками.
Якось Мелашка підмела сіни й не встигла винести сміття. Прибігла Мотря, розкидала його, лаючи та ображаючи Мелашку. Та не змовчала і почала й собі лаятися.
Увечері Кайдашиха почула, як на горищі кричать їхні кури. То Мотря шукала свою курку й позбирала яйця, які та нібито знесла у них. Лаврін відставив драбину, Карпо кинувся рятувати жінку. Брати дуже посварилися, а Мотря потовкла усі назбирані в пазуху яйця. Вона заборонила своїм дітям брати від баби - злодійки гостинці.
Через розбитий дитиною кухоль жінки перебили одна в одної всі горщики. Чоловіки ледве розборонили їх.
Кайдашиха тицьнула Мотрі в лице дулю, але поцілила в око. Мотря вхопила деркача й тикнула його свекрусі так, що виколола око. Зчинилася бійка. Кайдашиха побігла скаржитися у волость.
Громада присудила Карпові “одірвати” свою хату й поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну, а Мотрі — відсидіти два дні “в холодній” (в ув’язненні).
Сім’ї помалу помирилися (цього вимагали потреби господарства). Брати стали для зручності разом орати, сіяти, возити сіно й хліб, найматися з возами й заробляти гроші.
Громада обрала Карпа десяцьким. Перш за все він звелів розкопати той проклятий горб біля їхнього двору.
IX
Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилася на Мотрю, але невістки були у згоді між собою. Лаврін любив Мелашку, ніколи й пальцем її не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла Карпа, але той відмовчувався.
Якось Мотрині кури поклювали огірки в Мелашки. Кайдашиха кинула палицю й перебила ногу півневі та вбила двох курчат.
Коли Лаврінів кабанчик заскочив у Мотрин город, йому перебили спину.
Кайдашиха впіймала Мотриного півня, зарізала і вкинула в борщ. Мотря про це дізналася й поскаржилася чоловікові. Потім закрила Лаврінового кабана, котрий убрався у шкоду. Ті зачинили Карпового коня.
“Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно й понуро”.
Почалася сварка, лайка. Карпо кинувся визволяти коня, йому на перешкоді стала мати, він її труснув так, що та ледве вирвалася. Син побіг за нею з дрючком. Кайдашиха побігла скаржитися, і волость присудила Карпові або десять різок, або заплатити матері п’ять карбованців, перепросити й помиритися.
Карпо вибачився перед матір’ю. На деякий час настало перемир’я. Літо принесло нову незгоду через грушу.
Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не давала плодів, то й не було лиха. Цього літа вродила дуже рясно, й Лаврінові діти, дізнавшись від баби, що то груша їхнього батька, стали лазити по смачні плоди у Карпів двір, а Мотря їх лаяла й лупцювала.
Тепер почали лаятися й чоловіки. У волості присудили ділити урожай порівну. Груша все розросталася, Мотря продовжувала ганяти дітей Лавріна. Лаврін не погоджувався продавати грушу, а Карпо — землю з грушею.
Проте твір раптово закінчується на оптимістичній ноті: раптом груша всохла — і сім’ї помирилися.
***
Ось така весела (і сумна історія).
Записати аналіз повісті у зошити (літературний паспорт)
Прочитати коротко повість
09.09.2022
Урок № 2
Тема:Життя і творчість Івана Нечуя-Левицького
Нечуй-Левицький Іван Семенович
НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ - ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ ПРОТИСТОЯВ РУСИФІКАЦІЇ УКРАЇНИ
Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище - Левицький) народився 25 листопада 1838 року в с. Стеблів (Корсунь-Шевченківський район Черкаської області), помер 15 квітня 1918 року в Києві. Класик української літератури. Автор визнаних шедеврами світової літератури творів "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка", "Старосвітські батюшки та матушки" і багатьох інших. Перший з українських письменників використовував новаторські прийоми і методи у творчості. Відкрито виступав проти русифікації України.
Досягнення Нечуя-Левицького.
1. Іван Нечуй-Левицький розширив тематичні та жанрові межі, проблематику української літератури, привніс нові ідеї в методи і принципи літературного відображення повсякденності. Він вважав, що письменник повинен зображувати реальне життя свого часу у всій повноті його прояви, показувати різнобічно і яскраво, але в той же час реалістично, правдиво, все, що його оточує.
2. Саме Нечуй-Левицький вперше в українській літературі показав реальне життя фактично всіх верств населення: селян, робітників, поміщиків, духовенства, інтелігенції. Письменник вийшов далеко за межі тем, традиційних для української літератури того часу, створивши епічні полотна з життя і найбідніших верств населення, і аристократії, а також вперше показавши "новий тип" людини України. Не дивно, що І. Франко називав Нечуя-Левицького "великим епіком".
Багато критиків вважали, що творчість Івана Нечуя-Левицького не тільки збагатила українську літературу, а й значно прискорила її розвиток. Його твори порівнювали з кращими творіннями Гоголя, Котляревського, Тургенєва, Бальзака, Золя, а за манерою подачі матеріалу - навіть з картинами Рембрандта.
І. Франка високо цінував Нечуя-Левицького, він називав його "колосальним, всеобіймаючім оком".
3. Нечуй-Левицький залишався самобутнім, оригінальним, неповторним письменником,твори якого - "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка", "Старосвітські батюшки та матушки", "Причепа", "Хмари", "Над Чорним морем", "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" та ін. - називають перлинами української літератури, енциклопедією народного життя, найбільш визначними творіннями національної та світової літератури.
5. Нечуй-Левицький першим з українських письменників розширив жанрові межі національної літератури у глобальних масштабах. Його творчість представлена новелами, повістями, п'єсами, романами, нарисами, есе, критичними, публіцистичними гострополемічними, а також етнографічними статтями та ін. Багато сучасних жанрів української літератури проходило етап становлення і розвитку саме у творчості Нечуя-Левицького.
6. Іван Нечуй-Левицький став першим українським письменником, хто широко висвітлив проблему національної освіти. Зокрема, у повісті "Причепа" письменник відображає згубний вплив офіційної політики русифікації "малих народів", яка в Україні реалізовувалася через народні школи та духовні установи.
Тема національної освіти стала однією з ключових у творчості І. Нечуя-Левицького і надалі втілювалася в його епічних творах: "Хмари", "Над Чорним морем", а також численних статтях, серед яких справжніми "бомбами" стали "Російська народна школа на Україні", "Педагогічний прояв у російській народній школі", "Школа повинна бути національною" та ін.
І досі, кажуть критики, ця тема у тому вигляді, як вона була подана класиком, не втратила своєї актуальності, при цьому багато педагогів, чиновників від освіти, літераторів, навіть політиків посилаються у своїх виступах на оригінальні висловлювання І. Нечуя-Левицького, які не втрачають своєї злободенності.
7. І. Нечуй-Левицький відкрив в українській прозі не тільки новий тип героя - селянина-бунтаря, шукача правди ("Микола Джеря), але й нові явища епохи, зокрема, витоки формування робітничого класу, зростання буржуазних відносин, появу "людини нового типу", вихід на авансцену до того "невідомої" українській літературі інтелігенції.
При цьому в образах своїх персонажів, особливою селян, письменник поєднує правдивість і точність характерів з емоційно-поетичним духовним світом особистості, що бере свій початок в укладі самого життя, в навколишній природі, в самому житті українського народу, не побаченому здалеку, а прожитому, відчутому самим автором.
8. Ще одним безцінним для української літератури досягненням І. Нечуя-Левицького стало те, що він набагато розширив можливості відображення психології людини. І не тільки селян, а й представників аристократії, інтелігенції, робітників, духовенства.
9. Багато герої творів Нечуя-Левицького символізують прояв українського національного характеру - письменник особливо підкреслював багатство внутрішнього світу, почуття власної гідності, самоповаги, властиві українцям.
Іван Нечуй-Левицький підкреслював у своїх творах самобутні, унікальні риси українського народу без ідеалізації. Навпаки, він одним з перших в національній літературі заявив про необхідність всебічного, правдивого аналізу народного життя в усьому його різноманітті, включаючи навіть "найгемніші" риси селянського побуту і психіки.
Все це знайшло відображення в багатьох творах класика, але найяскравіше проявилося в повісті "Кайдашева сім'я", яка досі є однією з найбільш популярних в Україні та світі, по якій поставлені численні спектаклі і знято художній фільм.
Повість Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я", як і в часи класика, одна з найбільш популярних в сучасній Україні. А вистави, поставлені за нею, незмінно збирають аншлаги. Приголомшливий успіх мав і однойменний фільм, який тільки в одному youtube за 2012 рік переглянуло більше як 113 000 чоловік.
Цікавий факт: свого часу критики з подивом відреагували на появу "Хмар". Нечуя-Левицького звинуватили в тому, що він відійшов від зображення побуту села - теми №1, на їхню думку, для української літератури того часу. Однак "Хмари", як і "Над Чорним морем", - історична заслуга письменника, який не побоявся всупереч канонам консервативних моралістів взяти нову планку - збагатити національну літературу новою оригінальної темою (інтелігенція, тема "нової людини" з її демократичністю, любов'ю до національної культури, протестом проти пригноблення народу), одночасно розширивши жанрові можливості прози.
"Нова людина" Нечуя-Левицького щиро вірить у силу знань і освіти. Для неї це "золоті ключі", які можуть звільнити народ від національного і соціального гноблення.
Велику увагу І. Нечуй-Левицький у своїй творчості приділяв історії України. При цьому письменник також використовував різні жанри: казка "Запорожці", романи "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський", науково-популярні нариси "Перші київські князі", "Український гетьман Богдан Хмельницький і козацтво" та ін.
З-під пера Івана Нечуя-Левицького вийшло чимало п'єс, які, як і його прозові твори, відрізнялися реалізмом, правдивістю і точністю у відображенні дійсності, виразністю і багатством мовних засобів, різноманітністю жанрових форм, стилістичних методів і прийомів. Найбільш яскрава драматургічна спадщина письменника представлена історичної оперетою "Маруся Богуславка", історичною драмою "В диму та полум'ї", комедіями з сучасного міського побуту "На Кожум'яках", "Голодному й опеньки м'ясо", дитячими різдвяними сценками "Попалися".
10. І. Нечуй-Левицький увійшов в історію літератури і як перший перекладач Біблії українською мовою (спільно з Кулішем і Пулюєм). Книга була видана у Відні у 1903 році. Письменник перевів четверту частину Біблії. До речі, письменник хотів, щоб український варіант Біблії був перевиданий, оскільки, на його думку, редактори засмітили текст діалектизмами і русизмами. Цікаво, що видання українського тексту Біблії і продаж його в Росії були заборонені духовної цензурою.
Наступні покоління літераторів вчилися у Нечуя-Левицького уважному спостереженню за життям, вмінню відтворювати живі людські характери, точно, правдиво відображати не лише характери, але і глибину психології особистості.
"Придивляйтесь до народного життя, помічайте типи селян, розпитуйте про всілякі сільські історії, і таким сама повість наскочить на Вас, а чого не вистачить, то покличте на допомогу силу творчості, бо саме життя рідко коли дає цілу повість. Треба життя пропустити через свою душу".
Літературознавці одностайно відзначають, що без творчості І. Нечуя-Левицького неможливо уявити розвиток української повісті та роману, які були вдосконалені П. Мирним, І. Франком, М. Коцюбинським та ін. Ці великі творці, яких знають у всьому світі, багато в чому спиралися саме на творчість Нечуя-Левицького. Навіть сьогодні до його досягнень звертаються багато хто з сучасних письменників, в тому числі зарубіжнихі, оскільки книги класика української літератури перекладені багатьма мовами світу, включаючи білоруську, російську, німецьку, чеську, польську, молдавську, угорську та ін.
Цікаве про Івана Нечуя-Левицького.
У Кишиневі написав працю "Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини", в якій підкреслював те, що російська література не гірша за українську (Нечуй-Левинський любив і цінував творчість Толстого, Островського, Лєскова, Салтикова-Щедріна), а той факт, що російська література потрібна Росії, а Україні потрібна українська література. Він вважав, що "гріх української інтелігенції в тому, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну";
Улюбленим його місцем у Києві була площа біля Михайлівського монастиря. Тут Іван Нечуй-Левинський не тільки слухав, але і записував живу українську мову;
Сюжет знаменитої комедії "За двома зайцями" узятий з п'єси І. Нечуя-Левинського "На Кожум'яках". А у Києві, на Андріївському узвозі, встановлено пам'ятник Голохвастову та Проні Прокопівні (у п'єсі Нечуя-Левинського персонажів звуть Евфросинья і Гострохвостий);
Нечуй-Левицький полемізував з Грушевським в жорсткій, безкомпромісній формі. При цьому його статті та огляди з цього питання мали величезний успіх. У результаті історик частково визнав свої помилки, проте його послідовники "гнули свою лінію". А деякі погрожували письменникові фізичною розправою;
Помер класик української літератури в "будинку для самотніх людей", кинутий усіма, включаючи родичів, які ще в Києві забрали у нього все, навіть одяг, тому доставили великого письменника України до "божого дому" у спідній білизні. Після смерті тіло покійного протримали цілий день в "Дегтярівці" і тільки після заходу сонця, в темряві, надівши на нього чужий одяг, таємно перевезли до Софійського собору.
Біографія Івана Нечуя-Левицького.
Народився 25 листопада 1838 у Стебліві в сім'ї сільського священика. Батько майбутнього класика української літератури був освіченою, прогресивних поглядів людиною, мав велику домашню бібліотеку. На власні гроші організував школу для селян, в якій його син навчився читати і писати.
У 1847 році Іван вступив до Богуславського духовного училища, яке закінчив у 1853 році і в якому викладав.
Після училища вступає до Київської духовної семінарії, яку закінчує у 1859 році.
У 1861 році вступив до Київської духовної академії, яку закінчив у 1865 році.
І. Левицький закінчує академію із званням магістра, однак відмовляється від духовної кар'єри, зволівши викладати російську мову і літературу, історію та географію у Полтавській духовній семінарії, потім у гімназіях Каліша (1866-1867), Седлеця (1867-1872), Кишинева (з 1873).
Помер 2 (15) квітня 1918 року у київській Дегтярівській богадільні (будинку старих), де проживав без нагляду останні дні. Похований на Байковому кладовищі.
Увічнення пам'яті І. Нечуя-Левицького.
Згідно з Постановою Ради Міністрів України від 9 жовтня 1968 року в у Стеблеві був створений Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького. Слід зазначити, що на добровільних засадах музей працював з 1960 року.
Біля музею встановлено пам'ятник І. Нечую-Левицькому.
Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького знаходиться у відновленому пам'ятнику історії - будинку, в якому жила сім'я І. Нечуя-Левицького. Крім власне музею до меморіального комплексу відносяться "іменні" скелі Нечуя Левицького та Адама Міцкевича: "Бурлачка" і "Сфінкс", могили батька і діда письменника - священиків Стефана і Симеона Левицьких. Поруч із приміщенням музею встановлено бронзове погруддя письменника, а неподалік - пам'ятник Нимидорі, героїні повісті І. Нечуя-Левицького "Микола Джеря".
На честь Івана Нечуя-Левицького названо вулиці в багатьох українських містах, у тому числі Києві, Львові, Чернівцях, Луганську, Черкасах, Харкові, Полтаві та ін.
У 1984 р. в Києві встановлено меморіальну дошку на фасаді будинку по вул. Володимирській, 42, де розміщувався літературно-мистецький клуб, в діяльності якого брав участь і Нечуй-Левицький, а також Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний та інші уславлені представники культурної еліти України.
У Києві в 2012 році був відкритий сад з п'єс Нечуя-Левицького та Старицького.
З 1993 року щорічно за високохудожнє втілення творчості українського національного характеру присуджується літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького.
З 1991 року виконкомом міської ради міста Біла Церква за досягнення в галузі літератури, образотворчого мистецтва, виконавської діяльності та народних промислів присуджується щорічна премія імені І. С. Нечуя-Левицького.
І. Нечуй-Левицький у соцмережах.
В Інтернеті в соцмережі Facebook існує кілька проектів, присвячених Нечую-Левицькому, серед яких група у Facebook, сторінка пам'яті в рамках проекту "ПомніПро" та ін.
На безкоштовному відеохостингу Youtube розміщена аудіокнига "Іван Нечуй-Левицький. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології".
Іван Нечуй-Левицький в пошуковій системі Яндекс.
Згідно запитам в Яндексі, Нечуй-Левицький став одним із найрейтинговіших серед усіх письменників України
Написати хронологічну таблицю життя і творчості І.Нечуя-Левицького
02.09.2022
Урок № 1
Тема:Вступ.
Укрвїнська реалістична проза
Українська література другої половини XIX століття у контексті розвитку суспільства
ВСТУП. РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст. В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ТОДІШНЬОГО СУСПІЛЬСТВА, КУЛЬТУРИ Й МИСТЕЦТВА
1. Розгляньте карту українських земель другої половини XIX ст. й виконайте завдання.
Карта українських земель другої половини XIX ст.
А. Визначте українські землі, що входили до складу різних імперій. Назвіть ці імперії.
Б. Назвіть найбільші тогочасні українські міста.
2. Прочитайте матеріал і розкажіть, які чинники впливали на формування української літератури другої половини XIX ст.
Історичні обставини. На літературу значною мірою впливають історичні обставини. Наше красне письменство другої половини XIX ст. поставало в умовах колоніального поневолення українських земель, які захопили Російська й Австро-Угорська імперії. Переслідування національних тенденцій зумовило специфіку української літератури.
Найважливішою своєю метою письменники вважали пробудження й збереження в душах земляків національної свідомості, людяності, співчуття до знедолених, прагнення будувати вільне й справедливе суспільство.
Під впливом різних культур поширеним явищем у той час була денаціоналізація, тобто втрата національних особливостей (мови, культури та ін.). Селянство дотримувалося прадідівських звичаїв, традицій, а найголовніше зберігало рідну мову. Отож основним об’єктом зображення й адресатом у літературі стає саме селянство. Таке письменство назвали народницьким, або просвітянським. До найяскравіших представників цієї течії належать І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.
Однак не тільки політична ситуація мала вплив на розвиток мистецтва слова. У середині XIX ст. відбулися якісні зміни насамперед у раціональній сфері людської свідомості. Саме тоді почала втрачати свої позиції механіка, наставав час електричної енергії. Науковці відкрили суттєві закони в галузі хімії й біології, а технічна думка збагатилася численними інженерними винаходами. Усі ці відкриття сприяли науково-технічній революції. Вона, без сумніву, не давала людині спокою, інтенсивно будила уяву та фантазію у творчих особистостей. На хвилі цих вражень у 1857 р. з’явився запис у щоденнику Т. Шевченка, сповнений захоплення від винаходу Р. Фултоном і Дж. Ваттом парового двигуна: «Ваше... дитя в скорім часі пожере батоги, престоли й корони, а дипломатами й поміщиками тільки закусить... Те, що розпочали у Франції енциклопедисти, те довершить на нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя» (з рос.).
Уже через два десятиліття після того винахідник із Чернігівщини М. Кибальчич мудруватиме над кресленням апарата для польотів у космос, а М. Склодовська-Кюрі відкриє один із радіоактивних елементів — полоній.
Усе це змінювало картину світу, спонукало дошукуватися першопричин буття. Ці нові віяння приваблювали й літературу. Адже вона — одна з найдосконаліших форм пізнання світу.
У цей період у красному письменстві утвердився новий напрям — реалізм, а на межі століть заявив про себе ще новіший — модернізм. З творчістю письменників-реалістів і модерністів ви й ознайомитеся в 10 класі.
3. Опрацюйте матеріал і виконайте завдання.
Національне та загальнолюдське в літературі. У літературі цього періоду по-особливому постала проблема співвідношення національного й загальнолюдського. У чому її суть?
Люди всіх часів і народів мають єдиний спільний надідеал (вершинну цінність життя) — людинолюбство, добротворення, свободу, духовну та фізичну досконалість, красу, справедливість, щастя. Це так звані загальнолюдські цінності. Однак кожна нація йде до цього ідеалу власним шляхом, бачить його зі своїх позицій. Отже, загальнолюдське може існувати лише у формі національного. Точно сформулював цю ідею класик польської літератури А. Міцкевич: «Ми переконані, що не можемо інакше служити Європі й людству, як тільки служачи Вітчизні нашій, Польщі; що тільки тією мірою, якою ми будемо корисні польській справі, можуть скористатися нами Європа й людство».
Оскільки національне є формою втілення вселюдського, то кожен високохудожній твір вирізняється національним колоритом, національним характером автора та його народу. Національний характер виявляється в тематиці твору, у відображенні в ньому історичного минулого чи сучасного життя, побуту, звичаїв народу, його мови, особливостей світобачення, своєрідності образного мислення тощо. Досить сказати, що в різних народів дуже відмінні системи словесної символіки.
Так, доводять народознавці, у російській поезії була б неможливою «Пісня про рушник» А. Малишка, бо в Росії рушник — це всього лише предмет побуту. Назва «Песня о полотенце» здатна викликати хіба що посмішку. В українського ж народу рушник — це поетичний символ життя в усій його багатогранності. З вишиваним рушником пов’язане все життя українців — від створення родини до смертного часу. Тому у вірші А. Малишка йдеться про те, що на вишиваному рушнику «оживе все знайоме до болю: / І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов». Або інший приклад: в українському фольклорі й письменстві символом кохання, дівочої краси є калина, у німецькій же культурі ця рослина нейтральна, а символом кохання є бузина, яка в побуті українців має відтінок чогось комічного («на городі бузина, а в Києві дядько»). Сокіл в українській символічній свідомості — гарний молодий козак, а в німецькій — лихий парубок, який спокусив і покинув дівчину.
З огляду на все сказане, які ж критерії національної належності письменника?
Щоб відповісти на це запитання, треба пам’ятати, що націю творять два чинники:
1) спільний національний менталітет (тобто національна душа, психологія), що виростає зі спільної міфології;
2) породжена менталітетом єдина мова. Ці ж два чинники (як причина й наслідок, зміст і форма) визначають належність митця до тієї чи тієї нації. Щоправда, у протиприродних умовах імперії (коли наднаціональною, найрозвинутішою й усіляко заохочуваною стає мова панівної нації, а мови націй поневолених зневажають, а то й забороняють) нерідко трапляється інший варіант: митець уже пише чужою мовою, але ще зберігає рідний менталітет. У такому разі визначальним залишається все-таки зміст, а не форма.
А. Які приклади в тексті переконливо доводять, що кожна література національно самобутня?
Б. Наведіть власні приклади символів, що мають відмінне значення в різних культурах світу.
4. Прочитавши матеріал, законспектуйте його.
Культурно-просвітницька діяльність «Громад». У середині XIX ст., коли розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні, було утворено «Громаду» напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перші товариства «Громади» виникли в Києві та Петербурзі, згодом — у Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, Львові, Тернополі й інших містах України. Їхніми засновниками були В. Антонович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Лисенко, М. Старицький, П. Чубинський. 1865 р. у Відні І. Пулюй заснував «Громаду», яка з назвою «Січ» проіснувала до 1947 р.
Перша українська громада, заснована 1859 р. в Петербурзі, була організацією, що сприяла розвитку освіти, свободі літературного слова, формуванню національної свідомості. На цих ідеях було створено перший в імперії український часопис «Основа», з яким пов’язали свою діяльність В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.
Осередком національно-культурної роботи в 70-90-х роках XIX ст. стала «Стара громада» (Київ), членами якої були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко, Т. Рильський та ін. (майже 70 осіб). Так розпочався рух, що став одним з основних духовних витоків відродження України. Російське самодержавство відповіло на це пожвавлення Емським указом 1876 р., що забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввезення її з-за кордону. Це остаточно підривало підвалини законної діяльності громадівців.
«Стара громада». Фото. 1874 р.
Товариство «Просвіта». м. Львів. Сучасне фото
Обкладинка журналу «Киевская старина»
Велику роль у розвитку української культури відіграв часопис «Киевская старина», у якому було широко висвітлено історію українського козацтва, національно-визвольних і державотворчих змагань українського народу. Журнал відіграв важливу роль у розширенні історико-краєзнавчих, топографічних, демографічних досліджень в Україні. Часопис видавали на пожертвування громадівців і меценатів, а також коштом передплатників.
Рятуючись від репресій влади, частина діячів мусила виїхати за кордон. У журналі «Громада», що виходив друком у Швейцарії, М. Драгоманов узагальнив погляди громадівців і виклав програму українського руху: демократизм, європеїзм, культурництво, еволюційність.
В останній третині XIX ст. м. Львів стає центром культурної, освітньої та наукової діяльності. У 1868 р. тут засновано товариство «Просвіта», у 1873 р. - Наукове товариство імені Шевченка. У Львові друкують журнали «Правда», «Зоря», газету «Діло», у яких публікують свої твори письменники з усієї України. За найактивнішої підтримки І. Франка й М. Павлика виходять друком журнали «Громадський друг», «Житє і слово», «Світ».
Незважаючи на різні заборони, громадівці все одно відігравали помітну роль у житті суспільства, будучи згустком інтелектуальних сил, центром осмислення суспільного розвитку й осередком майбутніх масових рухів.
5. Прочитайте матеріал про поезію, драматургію та особливості реалістичної прози й назвіть найяскравіших представників української прози, поезії й драми цього періоду.
Поезія, драматургія, особливості реалістичної прози. Літературний процес 70-90-х років XIX ст. характеризується інтенсивним розвитком прози. У цей період розквітає талант І. Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, збагачують українську літературу своєю творчістю М. Старицький, Б. Грінченко, О. Кониський, Олена Пчілка, Н. Кобринська, М. Павлик, а наприкінці 70-х років XIX ст. заявляє про себе як прозаїк І. Франко.
На поетичній ниві найпомітнішими ліриками були І. Франко, П. Грабовський, Я. Щоголів, І. Манжура, В. Самійленко. У 1887 р. побачила світ збірка громадянської лірики І. Франка «З вершин і низин», вона стала після «Кобзаря» Т. Шевченка другим найвизначнішим явищем в українській поезії.
На початку 80-х років XIX ст. знову пожвавилося театральне життя, у Харкові: Києві, Полтаві, Кременчуці (за ініціативи М. Кропивницького й М. Садовського) глядачі побачили кілька українських вистав, у яких зіграли актори російської трупи Г. Ашкаренка. А 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу, до складу якої ввійшли М. Заньковецька та Тобілевичі - М. Садовський, М. Садовська-Барілотті, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський. Ця професійна трупа дістала назву «Театр корифеїв». До театральної справи багато сил доклав і відомий український драматург М. Старицький, який за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.
6. Законспектуйте основні відомості з теорії літератури.
Розвиток реалізму, натуралізму, пізній романтизм. На зміну романтизму (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич) у художню літературу, малярство й інші види мистецтва приходить реалізм. Хоча попередній напрям «здавався» неохоче: у письменстві до 90-х років XIX ст. продовжувала існувати, щоправда в затінку, школа «пізніх» романтиків: Я. Щоголів, Л. Глібов, С. Руданський, О. Стороженко. Крім того, майже в усіх реалістів знаходимо щиро романтичні твори або мотиви: оповідання «Максим Гримач» Марка Вовчка, роман «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького, історичні драми М. Старицького, Б. Грінченка тощо. Зрештою, уже та обставина, що митець, незважаючи на всі перешкоди, писав українською, засвідчувала його національну романтику.
До речі, зауважимо: коли у Франції ще наприкінці 20-х років XIX ст. реалізм був започаткований О. де Бальзаком, у Росії досягнув розквіту вже в другій половині 40-х років, то в Україні він з’явився лише на межі 50-60-х років XIX ст.
Що таке реалізм? Первісно (з XVIII ст.) слова реаліст, реалізм у повсякденному мовленні означали «тверезий, практичний тип мислення» на противагу «ідеалістичному, мрійливому». Наприкінці 20-х років XIX ст. термін «реалізм» починає вживати французька критика щодо «нової школи» у літературі, на відміну від «літератури ідей» (класицизму) і «літератури образів» (романтизму). Суть реалістичної манери письма точно визначив один із найвідоміших її майстрів — І. Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм у літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами й усіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт»1.
Реалізм — послідовна протилежність романтизму. На кожну тезу попереднього стилю він відповів антитезою. Письменники-реалісти зосередилися на найзлободенніших (хоч і прозаїчних) проблемах повсякдення, досить глибоко й різнобічно дослідили матеріальну грань світу та людину як суспільну й біологічну істоту, але й виявили традиційне впадання в крайнощі, вузьке світорозуміння.
1 Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія. Книга друга. — К., 1998. — С. 215.
Якщо романтик зосереджував основну увагу на внутрішньому світі людини (а отже — і на інтимному, родинному, духовному, містичному), то для реаліста стає визначальною проблема взаємин людини й суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характеру особистості.
Визначальні ознаки реалізму:
• пізнавальне, аналітичне сприйняття й розуміння світу (дійсності) замість інтуїтивно-чуттєвого, характерного для романтиків;
• пояснення формування характеру, вчинків героя насамперед через його соціальне походження та становище, а також через умови повсякденного життя;
• увага до вивчення людської душі, але заглиблення в психологію обмежене, оскільки реалісти вважали, що душевний світ героя зумовлений його походженням, вихованням, суспільно-побутовим оточенням;
• прагнення до об’єктивності й достовірності відображуваного, а звідси — правдивість у зображенні деталей, перевага епічних, прозових жанрів у літературі, ослаблення ліричного струменя мистецтва;
• принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється в цьому стилі як критерій художності, як сама художність;
• типізація, тобто знаряддям дослідження й відтворення світу стає тип (у романтизмі ним був символ). Тип — це образ, у якому поєднано найхарактерніші вияви певної групи явищ.
До найвидатніших зарубіжних письменників-реалістів належать: французи О. де Бальзак, Е. Золя, Р. Роллан; англієць Ч. Діккенс; росіяни Ф. Достоєвський, Л. Толстой; американець Марк Твен та ін.
Митці різних націй збагатили цей напрям своїми неповторними варіантами. Який же український варіант реалізму? Реалістичний тип світосприймання надто чужий нашій літературі, емоційній, романтичній українській душі. Тому наш реалізм вирізнявся специфічними емоційно-сентиментальними ознаками.
У вітчизняній літературі другої половини XIX ст. найяскравіше представлений побутово-просвітницький реалізм. Його видатні творці — Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, Б. Грінченко, а також І. Франко й М. Коцюбинський у своїй ранній творчості. Представники цієї течії в основному досліджували родинні, виробничі, соціальні стосунки героїв, зосереджувалися на морально-етичній проблематиці. Показуючи вади суспільства, вони наголошували, що шлях до порятунку — це духовне вдосконалення, освіченість, культура, добропорядність. Яскравою ознакою течії є, зокрема, етнографізм — докладне змалювання національного колориту українського народу — побуту, звичаїв, обрядів і вірувань.
У 80-90-х роках XIX ст. частково простежується ще одна течія — революційний реалізм. Її представники заперечували еволюційний розвиток суспільства, духовне вдосконалення людини як необхідну передумову соціально-економічних, політичних змін. Натомість вони цілком підпорядковували свою творчість пропаганді значення економіки, провідної ролі пролетаріату в суспільстві, ідеї пролетарського інтернаціоналізму, насильницької збройної зміни суспільного ладу, фізичного знищення панівних верств. Послідовними революційними реалістами були П. Грабовський та М. Павлик, а також І. Франко, Леся Українка (у деяких ранніх творах).
Досить помітно утвердився в українській літературі натуралізм1. Натуралісти намагалися через використання здобутків природничих наук пізнати й відтворити істинну, реальну картину буття. Твори натуралістів нагадували клінічні документи, історії спадкових хвороб, протоколи судової експертизи. Це були спроби перетворити художній твір на точну копію факту. Основним засобом у цьому стилі став опис. Як слушно зазначала Леся Українка, за правдою факту натуралісти не бачили художньої узагальненої правди й перебували під гіпнозом факту.
Найвиразніші ознаки натуралізму:
• «знижене» трактування традиційних сюжетів;
• зумисна вульгарність стилю автора й мови героїв;
• непричетність, байдужість автора до зображуваної дійсності;
• потужний та гострий сатиричний струмінь;
• широка панорама сучасного життя в його технічних, побутових, професійних аспектах;
• підкреслення повної залежності характеру, вчинків героя від його генетичних коренів і фізіологічно-інстинктивних особливостей;
• розкриття найтемніших «фізіологічних» сторін людської душі.
Ознаки натуралістичного стилю помічаємо в романі Панаса Мирного «Повія», прозовому бориславському циклі І. Франка та ін.
7. Виконайте завдання.
1. «Громаду» у Відні заснував
А Іван Пулюй
Б Микола Лисенко
В Пантелеймон Куліш
Г Іван Нечуй-Левицький
2. У Швейцарії виходив друком журнал
А «Основа»
Б «Громада»
В «Житє і слово»
Г «Киевская старина»
3. Установіть відповідність.
Літературний напрям | Ознака напряму |
1 романтизм 2 реалізм 3 натуралізм | А пізнання й відтворення істини через використання здобутків природничих наук Б зображення незвичайних, яскравих, сильних характерів, їхнього внутрішнього світу В дослідження психології, душевного стану особистості Г зосередження уваги на найзлободенніших проблемах повсякдення |
1 Натуралізм (від латин. natura) — природа.
4. Розкажіть про історичні обставини, у яких розвивалася українська література другої половини XIX ст.
5. Розкрийте поняття «загальнолюдське» і «національне» в літературі. Проілюструйте свою відповідь конкретними прикладами.
6. Яку мету ставили перед собою громади? Назвіть представників громад.
7. Які ви знаєте періодичні видання другої половини XIX ст.?
8. Назвіть найяскравіших представників прозових, поетичних і драматичних творів другої половини XIX ст.
9. Що таке реалізм? Назвіть визначальні ознаки реалізму.
10. Що таке натуралізм? Які ви знаєте ознаки натуралізму?
11. Переглянувши фільм М. Р. Стеха «”Громади" і М. Драгоманов» (проект «Очима культури»), розкажіть про те, яке бачення розвитку України мав М. Драгоманов.
12. Прочитайте матеріал про реалізм у малярстві й розгляньте роботи Г. Курбе «Жінки, що просіюють зерно» та А. Мокрицького «Портрет дружини», визначте ознаки романтизму й реалізму в цих картинах.
Першим теоретиком реалізму вважають французького художника Гюстава Курбе (1819-1877). Він не обмежувався простою імітацією реальності, а намагався осягнути істинну природу речей. Художники-реалісти почали зображати простих робітників, селян, бідноту й жебраків, що суперечило тодішнім уявленням про справжнє мистецтво. Не випадково цей стиль набув поширення в Європі після бурхливих соціально-політичних подій 1848 р. Г. Курбе — учасник Паризької комуни. Улюблені мотиви художників-романтиків (любов до екзотики, одухотвореність і прагнення до прекрасного) тепер витіснялися реаліями повсякдення. Митець писав свої роботи в темних і сумних тонах. Найвідоміші твори митця: «Жінки, що просіюють зерно», «Похорон в Орнані», «Каменярі».
Аполлон Мокрицький (1810-1870) — український та російський живописець, академік Петербурзької академії мистецтв. Народився в м. Пирятині (тепер Полтавська область). Навчався в Ніжинському ліцеї. Потім виїхав до Петербурга, де став вільним слухачем Академії мистецтв. Був учнем О. Венеціанова та К. Брюллова. Працював в Україні, пізніше поїхав до Італії. У 1851-1870 рр. — професор Московського училища живопису, скульптури й архітектури. А. Мокрицький був другом Т. Шевченка, брав активну участь у викупі поета з кріпацтва.
Г. Курбе. Жінки, що просіюють зерно
А. Мокрицький. Портрет дружини
Опрацюйте статтю О. Збожної «Хлопомани? Ні, громадівці». Складіть план статті й запишіть його.
Комментариев нет:
Отправить комментарий