II семестр
21.03.2023
Урок№ 39
Тема.: Контрольна робота . (за творчістю М. Хвильового, Ю. Яновського, В. Підмогильного, Остапа Вишні, М.Куліша)
1 – 3 завдання: вибрати правильний варіант відповіді.
1. Справжнє прізвище М. Хвильового:
А) Фітільов
Б) Стрілець
В) Кандиба
Г) Деснюк
2.Кому належать слова: «Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!»
А)М.Хвильовому
Б)Ю.Яновському
В)В.Підмогильному
Г)Остапу Вишні.
3. У романі «Місто описується»:
А) любов головного героя до читання
Б) дитинство головного героя, котрий переїздить до міста
В) кар’єрний ріст головного героя
Г) нещасна доля головного героя
4.Приводом для літературноїдискусії 1925-1928 років стала стаття
А)ЮріяЯновського
Б) Остапа Вишні
В)Валер’янаПідмогильного
Г)МиколиХвильового
5.Кому належать слова: «Арешт Ялового – церозстрілцілоїГенерації… За що? За те, що ми булинайщирішимикомуністами? Нічого не розумію. За ГенераціюЯловоговідповідаю перш за все я…»
А )М.Хвильовий
Б)Ю.Яновський
В)В.Підмогильний
Г )Остап Вишня.
6.Композиційною особливістю комедії «Мина Мазайло»М.Куліша є:
А)Наявність прологу
Б)Відсутність розв’язки
В)Поділ на чотири дії
Г)Розповідь від третьої особи.
7-10 завдання: встановити відповідність.
7. Встановіть відповідність між назвою твору та персонажем:
А)тьотя Мотя 1) «Я(Романтика)»
Б) Андрюша 2) «Майстер корабля»
В) Степан 3) «Місто»
Г) То-Ма-Кі 4) «Мина Мазайло»
8. Встановіть відповідність між назвою твору і жанром твору
А) «Сом» 1) інтелектуально-психологічний роман
Б) «Місто» 2) новела
В) « Я (Романтика)» 3) усмішка
Г) «Майстер корабля» 4) роман
9. Встановіть відповідність місцем дії та автором:
1 м.КиївА. М.Хвильовий
2 будинок розстріляного шляхтича Б. Остап Вишня
3 Одеса, Італія, Румунія, острів Ява В. Ю.Яновський
4 на річці на Осколі, що тече Харківщиною Г. В.Підмогильний
10.Встановіть відповідність
Дійова особа Характеристика
1.Рина А)Використовує подругу для досягнення своєї мети-
відволікти брата від української мови.
2.Мокій Б)Намагається «урятувати » родину Мазайлів від українізації.
3.тьотя Мотя В)Засмучується через помилки на афішах.
4.дядько Тарас Г) Захоплюється козацькою добою.
11-12 завдання: дати відповіді на запитання.
7. Продовжіть речення, назвавши літературного героя та твір:
Репліка: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади» — належить …
8.Назвіть основні риси оповідача збірки Остапа Вишні «Мисливські усмішки»
9. Напишіть невеличке есе за цитатою із роману Підмогильного «Місто»:
« Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження…»
17(14).03.2023
Урок № 37-38
Тема:Література рідного краю (прозові твори).
Історія потужної школи запорізької поезії та її сучасні напрямки: вірність своєму рідному краю та своїй рідній мові
Стадніченко Ольга Олександрівна
- доцент, кандидат філологічних наук
- завідувач кафедри українознавства Запорізького національного університету
- член Запорізької обласної організації Національної Спілки краєзнавців України, голова комісії Спілки з літературно-мистецького краєзнавства
Літературне Запоріжжя як складова частина літературно-культурного розвитку - це явище багатогранне і різнопланове. Коли говоримо про літературне Запоріжжя, то перед нами постає барвиста панорама, представлена іменами непересічних літераторів: від кобзарів-ліриків, що закладали підґрунтя нашої духовності, відомих постатей в історії української науки, літератури, культури, які репрезентували наш край наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст., до молодих літераторів початку третього тисячоліття, таких несхожих на попередників, які вже встигли по-іншому осмислити сьогодення і своєю творчістю відкрити літературний процес ХХІ ст.: С.Аніщенко, М.Брацило, Г.Вівчар, П.Вольвача та ін.
На розвиток літератури в Запорізькому краї протягом століть впливало чимало чинників як позитивного, так і негативного характеру, в тому числі і географічне положення, як окраїни Росії у ХУІІІ- поч. ХХ ст. з одного боку, і як центру запорізького козацтва - з іншого. “Навіть дореволюційний Олександрівськ (щоправда, суціль зрусифікований) не був байдужим до літератури, - вказував П.Ребро у ст. “На перевалі”. - Згадаймо хоча б поета-футуриста Вадима Баяна (справжнє прізвище Сидоров), який приятелював з В.Маяковським і видав у Петербурзі збірку віршів “Лирический поток” з трьома передмовами - Ігоря Северяніна, Федора Сологуба та Ієроніма Ясинського…
Як відомо, в Олександрівську деякий час жила Дніпрова Чайка, у Бердянську натхненно трудився Трохим Зіньківський, з хутора Веселого Вільнянського району вийшов знаний співець козацтва Андріан Кащенко, з Гуляйполя - Єлисей Карпенко - драматург і актор, з Мелітополя - головний теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов, з яким воював Ленін. У тому ж Гуляйполі жив і працював Грицько Кернеренко (Кернер), який писав українською мовою і перекладав Гейне, Пушкіна, Надсона та ін.” (Хортиця, -1994.-№3.-с.7-8). Тут працювали тривалий час фольклористи і етнографи Іван Манжура і Яків Новицький, педагог Микола Корф, поет Микола Філянський.
Як вказують дослідники, зокрема В.Ф.Шевченко, розвиток літературного руху на Запоріжжі в перші десятиліття ХХ ст. проходив досить жваво: організовувалися літературні гуртки, літературні сторінки в газетах, альманахах. Але, на жаль, негативні суспільно-політичні процеси в країні 30-40-х років перешкодили вільному творчому поступу літераторів, і запорізьких у тому числі. Початком ідеологічного наступу на красне письменство стала реорганізація т.зв. спілки пролетарських письменників Запоріжжя “за соціальним станом, за напрямом творчості”, після якої з 35 членів письменницької організації “Струм” залишилося тільки 5.
Величезної шкоди розвитку літератури безперечно завдала Друга світова війна, яка обірвала життя і поставила крапку у творчості багатьох письменників (М.Гайдабура, М.Шпак, М.Шльома та ін.).
Але вже з 1948 року в Запоріжжі відновлює свою роботу створене до війни літературне об’єднання.
Першим його керівником був В.Сагайдак. З середини 50-х років очолював літоб’єднання член СПУ Василь Лісняк, а в 1967 році було засновано обласну організацію Спілки письменників України, відповідальним секретарем якої став Петро Павлович Ребро і керував нею майже 30 років, з 1998 по 2016 рік - головою ради обласної організації НСПУ був Григорій Іванович Лютий.
З травня 2016 року головою обласної організації НСПУ був обраний Володимир Віхляєв.
За 50 років творчої діяльності запорізький загін письменників, який нараховує 23 члени НСПУ (старші ідуть у вічність, на зміну приходять молоді) мають великі здобутки і успіхи. На книжковій полиці запорізької філії письменників понад 500 книг поезії, прози, публіцистики, гумору і сатири, критики.
Запорізька сторінка в контексті розвитку української літератури яскраво репрезентована імена поетів старшого покоління В.Лісняка, П.Ребра, М.Лиходіда, О.Стешенка, Г.Лютого, О.Шостака, А.Рекубрацького, О.Абліцова, В.Сироватко, Т.Нещерет і молодих - М.Брацило, С.Аніщенко, М.Буряка та ін., прозаїків О.Джигурди, В.Ликова, П.Омеляненка, М.Гомона, В.Черевкова, П.Ловецького, О.Огульчанського та ін., гумористів-сатириків В.Чубенка, В.Прудовського, М.Білокопитова, критиків, публіцистів. Твори наших земляків вивчаються в середніх та вищих навчальних закладах в курсі “Література рідного краю”, внесені до підручників і хрестоматій, стають предметом літературознавчих досліджень.
Уже сьогодні можна говорити про потужну школу запорізької поезії, яка була сформована на запорізькому літературному ґрунті як явище постшістдесятництва, коли молоді літератори входили в літературу вже озброєні ідеями шістдесятників.
Ледь черкнули крилом зародження того руху, але ввійшли в літературу могутньо і потужно, запорізькі поети О. Стешенко і М. Лиходід. Яка яскрава образність, які блискучі алітерації у віршах молодого Олександра Стешенка!
Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!
Ви чуєте, як хруснули
Ключиці у зими? [8, с.10].
Дзвінкі приголосні в Олександра Стешенка звучать іще дзвінкіше. А Микола Лиходід наче хоче довести, що і глухі приголосні можуть бути дзвінкими і що навіть голосні звуки діляться на дзвінкі і глухі. Цю поезію навряд чи назвемо експериментальною. Ці рядки й понині є окрасою всього того, що зроблено нашими поетами:
На тих балках, де гульбища галчані,
Де на буграх так густо бугили,
Були колись михайлівські гончарні,
Були-гули, були та й загули...
Але по-справжньому цей процес почав набирати хід, коли на літературному горизонті Запоріжжя з'явилася постать зовсім юного Анатолія Рекубрацького.
У Запоріжжі розквітло ціле гроно молодих і вельми талановитих поетів і поетес. Це насамперед О. Шостак, Г. Лютий, О. Абліцов, Г. Літневський, В. Моруга, В. Сироватко. Звісно, їх було значно більше, називаємо тільки тих, хто став членом спілки письменників України.
Характерна деталь: новобранці літератури сміливо вводили в українську мову неологізми або відстоювали право вживати в мові такі слова, яких немає в словниках
Постшістдесятники намагались зруйнувати ті бар'єри, які не вдалось остаточно здолати шістдесятникам. Чи не найважливішим відкриттям юних, надзвичайно талановитих письменників було відкриття, а точніше – розвиток у новому контексті понять „образ” та „образне мислення”, які промінили у світ найжиттездатнішими і, мабуть, вічними, конкретночутттєвими формами відображення дійсності.
Взагалі-то це був дивовижний літературний процес. Двадцятитрьохлітньому молодому поетові А.Рекубрацькому, не членові спілки письменників України і не членові КПРС, було довірено проведення занять в обласному літературному об'єднанні, головою якого він став.
Навколо літературного об'єднання і літературної студії Запорізького педінституту (нині – Запорізький національний університет) згуртувалася велика група цікавих молодих поетів, які почали диктувати літературну моду мало не усій молодій поезії України. Досить сказати, що на ті заняття приїздили молоді поети з Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Черкас і навіть Києва. Із того грона назвемо ті імена, які вціліли в часі, стали членами Спілки письменників України. Це – Г. Літневський, В. Моруга, О. Шостак, О. Абліцов, Г. Лютий, О. Матушек, В. Сироватко.
Нелегко входив у літературу поет Григорій Лютий. Дзвінкий голос поета знала вже вся Україна, а от першої книги все не було. Г. Лютого літератори називають між собою „співцем кохання”. Справді, тема кохання була і залишається провідною в його творчості. Скільки цноти вкладав молодий поет у це велике поняття! Зверніть увагу, своїх ровесниць юнак називає на „Ви”!
„І Ви красиві, дівчино, і Ви...
О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
Ці карі очі – лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови...” [5, с. 216].
Допомагає Григорію Лютому вільнолюбивий козацько-махновський гуляйпільський дух, який передавався з покоління у покоління від діда прадіда. Г. Лютий відкидає підтексти і прямо пише про народність махновського руху, створює разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком пісенно-драматичну виставку про Нестора Івановича, яка мала великий успіх у Гуляйполі, Запоріжжі та інших містах України.
І, здавалося б, зовсім не вписується в ці протилежності лірично-філософський юнак Геннадій Літневський. Та все ж їх єднає одна спільна якість – це високість думки, незрадливість юнацьким ідеалам.
Яскравим свідченням цього є вірш Г.Є.Літневського, присвячений Г. Лютому. Він не має назви, та суть його така. Ліричний герой опинився в нічнім степу. А з неба падає зірка, падає не через втому чи кволість, а через свою непотрібність, бо герой вірша дивиться тільки собі під ноги і вже не звіряється з нею. Приголомшують своєю філософською глибиною рядки:
„Я смерті не віщую, то – неправда,
Коли зоря шугає з висоти,
Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
То зрікся хтось високої мети...” [2, с. 288].
І автор дає надію усім, хто обрав невірний шлях, втратив життєву рівновагу і не бачить виходу.
„... Я іноді робив непевні кроки,
Я спотикався, я збивався з ніг,
Але не впав, бо думав про високе, ;
І через те упасти я не міг”.
Варто зацитувати рядки ще з одного вірша, який, на жаль, став пророчим у біографії молодого поета:
„Я кричу: „Повертай!”
Я бажаю туди –
До побачень, освідчень, скандалів, заручин.
Ніж байдужим летіти
В далекі світи,
Хай мене в тих світах краще совість замучить.
Але вже пізно.
Попереду нас
Гальмує МАЗ.
Ми зупинитись хочем,
Та стоп-сигнал – червоний, наче Марс,
Летить у наші вирячені очі” [4, с. 21].
Геннадій Літневський і Василь Моруга разом загинули в автомобільній катастрофі, але встигли сказати своє слово в літературі.
Поетом з абсолютним мовним слухом називають Олександра Шостака. До звукових, сюжетних, філософських знахідок вищеназваних поетів О. Шостак додає ще й високу стилістичну вимогливість. Стиліст він справді неперевершений. Зінкола він демонстрував перспективні можливості майбутнього розвитку української мови.
На жаль, тільки частково збереглася в пам'яті його ровесників експериментальна поема О. Шостака на десяти сторінках, яка була написана одним реченням. В О. Шостака дуже сильно відчувається історична і фольклорна основа.
Деякі вірші звучать, наче філігранна обробка народнопісенної творчості, але своє кредо, висловлене в юності, поет зберіг на все життя.
Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах – безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль стрічати першим.
І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова”
І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах – безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль стрічати першим.
І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова”
І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
Законспектувати поданий матеріал.(основних діячів)
Прочитата поезії О.Абліцова,Г Лютневського.
07.03.2023
Урок № 36
Тема:Інсценізація фрагмента комедії "Мина Мазайло"
(розвиток усного мовлення)
Перегляньте відеоролик за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=S2ET82Ykkpk
Виконайте завдання № 7 (11,12)
03.03.2023
Урок № 35
Тема:Сатиричне викриття бездуховності обивателів,що зрікаються своєї мови й родового коріння.
Микола Куліш — митець багатогранного таланту. Він писав прозу й публіцистику, але визнання до нього прийшло, коли Гнат Юра поставив у Харкові драму «97».
Творчість М. Куліша — це багатогранне, загострене зображення побуту українців. На Україні у перші десятиліття XX століття відбувалися складні соціально-і угруповані процеси, точилися гострі політичні і літературні дискусії.
Микола Куліш завжди знаходиться у центрі подій, головний герой його твору — українець з походженням, але малорос за своєю суттю. Він типовий «колишній українець», у психіці якого навіки вкоренилося, що все українське — то «третій сорт», і відмовитися від свого, національного — єдиний спосіб вирватися з «плебейського» стану.
Мина Мазайло, службовець тресту «Донвугілля», соромиться свойого «малоросійського» походження. Причину усіх життєвих невдач він бачить у міщеному прізвищі: «Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» Він робить собі нове прізвище серед кількох таких, що звучать «благородно»: Тюльпішов, Розов, Алмазов, і врешті зупиняється на Мазєнін.
У цьому рішенні його підтримує дружина Килина Трохимівна, для якої теж чоловікове прізвище, що мого вона носить багато років, «як віспа на житті…» Розпач вчувається у її словах,їх: «Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?» Абсолютна відсутність національної свідомості, зневага до свого прізвища, батькові характеризують доньку Мини Рину.
Вона живе в такий час і в такій і країні, де все це можна швидко змінити, написавши заяву до загсу.Щоб підтримати Мину Мазайла у його рішенні, як на крилах прилетіла з Курська тьотя Мотя — живе втілення великодержавної пихи. Її українофобство, зневажливий тон, коли мова йде про українське, — це ознака міщанського світогляду.
Твір Миколи Куліша «Мина Мазайло» глядач сприймав як політичну сатиру на міщанство, як критику національної упередженості і великоросійського шовінізму
Законспектувати поданий матеріал.
Прочитати комедію.
Виконайте завдання №7 (7-10).
28.02.2023
Урок № 33
Тема:Микола Куліш,комедія "Мина Мазайло".
Розвінчання національного нігілізму,духовної обмеженості в комедіїї
Миколи Куліша "Мина Мазайло"
Микола Куліш народився в с. Чаплинці, що на Херсонщині, у селянській родині, помер у Карелії (Російська Федерація).
Драматург.
Найвідоміші твори: п'єси «97», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», «Мина Мазайло».
Комедія «Мина Мазайло» (1929)
Жанр: Куліш визначив п'єсу як сатиричну комедію.
Тема (проблема): «міщанство і українізація».
Основні персонажі: Мина Мазайло, Мокій, дядько Тарас, Мотрона Розторгуєва (тьотя Мотя), Рина, Уля Розсоха та ін.
Конфлікт політичний. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та ін.
Особливості сюжету
В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше - російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми.
Ідея
Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища наприкінці 20-х років XX ст., висміює носіїв великодержавного шовінізму.
Особливості п'єси «Мина Мазайло»:
- драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і російських прізвищ;
- немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: українська мова цікавить його більше з наукової точки зору);
- у творі містяться досить прозорі натяки на облудність насильницької радянської українізації;
- фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час більшовики підтримували перевертнів.
Комедія «Мина Мазайло»
(стислий переказ твору )
Дійові особи:
Мина Мазайло - харківський службовець середніх літ
Лина (Килина) - його дружина
Рина (Мокрина) - їхня дочка
Мокій - їхній син
Уля - подруга Рини
Тьотя Мотя - сестра Мини з Курська
Тарас Мазайло - дядько Мини з Києва
Баронова-Козино - вчителька «правильних проізнохпеній» російської мови
Губа І комсомольці, друзі Мокія
Аренський
Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н-ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова у тридцяті роки XX ст., у період найбільшого поширення українізації.
Перша дія
Рина розповідає Улі, що «Мокій збожеволів од своєї укрмови», вірші пише українською, а батько, навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б навчила його правильної російської вимови. Рина з матір'ю кличуть у гості тьотю Мотю з Курська - на допомогу. А до Улі Рина звертається з проханням закохати в себе її брата Мокія, який вже «збожеволів від укрмови».
Мина скаржиться на своє прізвище, через яке, на його думку, усі життєві негаразди. У загсі йому сказали, що прізвище змінити можна, учительку «правільних проізношеній» він вже знайшов - Баронову-Козино. А Мокію, якщо той буде пручатися, виб'є «з голови дур український». Тим часом Мокій розповідає Улі, що мріє до свого прізвища додати загублену половинку - Квач.
Друга дія
Від Баронової-Козино Мокій дізнається, що батько міняє прізвище, і в гніві зрікається його, а Улі скаржиться на самотність у власній родині. Зворушена Уля дозволяє себе «українізувати».
Поки Баронова-Козино навчає Мину, Мокій голосно розучує з Улею народну пісню. Навчання закінчується сваркою батька з сином, яка припиняється через приїзд тьоті Моті. Гостя здивована, що на вокзалі написано: «Харків» - «іспортілі город». Трохи згодом приїздить дядько Тарас з Києва, який у свою чергу дивується, що ніхто на вулицях не розуміє української мови.
Третя дія
У родині тривають суперечки: Мокій свариться з дядьком і обзиває його шовіністом, тьотя Мотя з дядьком Тарасом «ділять» Гоголя. Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію з приводу зміни прізвища, а той запросив ще й комсомольців. Дискусія розпочалася з питання, чи існують взагалі українці як нація, перетворилася на сварку, а скінчилася тим, що тьотя Мотя, дядько Тарас і Рина пропонують варіанти прізвищ. Дядько підбирає щось схоже на прізвища гетьманів, але Мина погоджується на варіант Рини - Мазєнін.
Четверта дія
Уля розповідає Рині, що Мокій зізнався їй у коханні. Рина наполягає, щоб Уля поставила Мокія перед вибором: або вона їде жити в Одесу до тітки, або він погоджується змінити прізвище. Про свій переїзд Уля Мокію сказала, а от образити юнака, у якого закохалася, не змогла й мовчки вийшла.
З'являється Мазайло з газетою, у якій є публікація про заміну його прізвища на Мазєнін. Тьотя, Мазайлиха, Рина радіють, дядько Тарас обзиває себе дурнем.
Через деякий час з'являються комсомольці і Уля. Вони принесли газету «Комсомолець України», у якій опублікований наказ про звільнення «з посади... за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М.М. Мазайла-Мазєніна».
Прочитати і законспектувати літературний паспорт твору.
Виконати завдання №4 на стр.119,у підручнику
Підручник О.Авраменко "Українська література"11 клас.
24.02.2023
Урок № 32
Тема:Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша
Микола Гурович Куліш (1892-1937) – український драматург, представник «Розстріляного Відродження».
Народився 18 грудня 1892 року в с. Чаплинка Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз Херсонська область) у бідній селянській родині.
- 1901-1905 рр. – хлопець навчався у сільській школі в Чаплинці.
- 1905-1909 рр. – навчання у вищій початковій школі в Олешках.
- 1909-1913 рр. – здобуття освіти у приватній гімназії в Олешках. Із тодішніх захоплень у літературі – Сократ, Платон, Шекспір, Шиллер, Байрон, Шевченко і Достоєвський, на дозвіллі – Євангеліє від Іоанна.
- 1914 р. – М. Куліш надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, його зарахували на перший курс. Проте університетська освіта не відбулася: почалася Перша світова війна і юнака було мобілізовано.
- 1915 р. – М. Куліш закінчив школу прапорщиків та вирушив на фронт. Воював під Вільно, на Волині та в Галичині.
- 1917 р. – розпочався суспільно-політичний шлях М. Куліша. Його обрали депутатом на військовому з’їзді Західного фронту, що відбувався у Луцьку. Цього ж року М. Куліш повернувся до своєї родини в Олешки. Він організував у Дніпровському повіті культурно-політичне українське товариство «Просвіта», працював міським головою.
- З липня по листопад 1918 р. – за політичну діяльність і погляди драматурга було вперше заарештовано та ув’язнено на 5 місяців. Він був відомою громадсько-політичною постаттю в Дніпровському повіті. М. Куліш прагнув до об’єднання сил соціалістичного спрямування й докладав чимало зусиль до створення союзу лівих партій.
- У липні 1919 р. – драматург офіційно вступив до партії більшовиків. У період активізації національно-громадянської війни керував у Херсоні формуванням Дніпровського селянського полку. Події 1917-1920 рр. в Україні М. Куліш оцінював як логічне продовження її попередньої національно-духовної історії. У більшовицькому русі відстоював платформу, що одержала назву «націонал-комунізму». На українському півдні М. Куліш був визнаний військовим діячем, про якого говорили, що «у громадянську війну тут у нас, на Херсонщині та Одещині, командував полком і творив чудеса хоробрості» [Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. Частина перша – К., 1968, c. 52]
- 1922 р. – працював у системі губернської освіти в Одесі. Переймався проблемами організації та розвитку національної школи, у якій пріоритетними ставали формування української культури, ментальності, національної гідності.
- 1925 р. – М. Куліша обирали на посаду шкільного інспектора Наркомосвіти УРСР. Митець переїхав до Харкова. З-посеред товаришів та колег з’явилися М. Хвильовий, О. Вишня, О. Довженко, Л. Курбас, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, Ю. Яновський, Ю. Смолич, Г. Епік, О. Досвітній, М. Яловий, А. Любченко, М. Йогансен, І. Сенченко, О. Слісаренко та інші. Співпрацюючи разом з Миколою Хвильовим, Михайлом Яловим у ВАПЛІТЕ, драматург гостро виступав проти формальної українізації, підставляючи цим себе під удар. Не раз на різноманітних творчих зборах йому закидали надмірну захопленість національною проблемою.
- 1928-1929 рр. – ліквідація літературних організацій «ВАПЛІТЕ» і «Пролітфронт» та згортання політики українізації.
- 8-11 червня 1929 р. – відбувся Всеукраїнський театральний диспут у Харкові, де попри настанови партійних можновладців УРСР, Лесь Курбас і М. Куліш відстоювали авангардистське розуміння театру.
- 1933 р. – драматург дуже важко пережив самогубство свого друга Миколи Хвильового. Лесь Курбас був заарештований, «Березіль» закрили, М. Куліш опинився без заробітку і під постійним наглядом.
- 14 червня 1934 р. – М. Куліш був виключений з партії як контрреволюціонер.
- 7 грудня 1934 р. – М. Куліша заарештували, звинувативши в належності до сфабрикованого владою Всеукраїнського терористичного центру, і відправили на Соловки. Митець був страчений в урочищі Сандормох. Його останній лист до родини датований 15 червня 1937 р.
21.02.2023
Урок № 31
Тема:Модерна драматургія.
Розвиток національного театру.
У 20-30-х рр. ХХ ст. український театр був одним із важливих чинників національно-культурного життя. У 1918 р. в Києві вже діяли Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919 р. здійснив перші постановки Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, у 1920-му - Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці, яким керував Гнат Юра (1888-1966). Цей режисер схилявся до реалістично-психологічної манери гри.
Гнат Юра. Фото
Лише за перший сезон відбулося 23 прем'єри. У театрі Гната Юри були задіяні Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська. Критики називали його «театром нової доби». Прийшло визнання: театр запросили до Харкова - тогочасної столиці України. Харківський сезон розпочався восени 1923 р. Крім Гната Юри режисуру здійснювали Євген Коханенко, Костянтин Кошевський, Борис Глаголін, а сценографію - Матвій Драк.
Експериментальні пошуки в постановках цього театру проявилися, зокрема, у виставах за творами «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя, «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша тощо. Рішенням уряду влітку 1926 р. театр ім. І. Франка перевели до Києва. Гнат Юра очолював колектив театру понад 40 років (1920-1961). Разом із ним працювали сестра Тетяна та її чоловік, брати Терентій і Олександр (виступав як Юра-Юрський) разом із дружинами. Із колективом мандрувала мама Гната Юри Меланія, яка дбала про побут.
Родина Юрів. Фото.
Стоять - Гнат Юра, його дружина Ольга Рубчаківна1, брати Терентій Юра й Олександр Юра-Юрський. Сидять - сестра Тетяна Юріївна, мати Меланія Григорівна, дружина Терешка Феодосія Барвінська, посередині - їхній син Толя, Анастасія Шведенко - дружина Юри-Юрського
1 У юності Лесь Курбас стрілявся через кохання до актриси Катерини Рубчакової, якій написав записку: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!». Її донька Ольга Рубчаківна стала дружиною Гната Юри, й у їхній родині зберігалася любовна записка Курбаса.
Для драматургії 20-х рр. ХХ ст. характерне жанрове розмаїття. Експериментально-психологічні п'єси створює Володимир Винниченко («Закон»). Трагікомедія набуває нового звучання в доробку Миколи Куліша («Народний Малахій») та Якова Мамонтова («Республіка на колесах»). Нові жанрові ознаки вносить до історичної драми Іван Кочерга («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»). Тема героїчного минулого лягла в основу ліричної віршованої драми «Маруся Богуславка» Михайля Семенка. До історичної тематики звертався у п'єсі «Павло Полуботок» Кость Буревій.
Актори театру «Березіль». Другий унизу ліворуч - Лесь Курбас (1922)
Українська драматургія оновлюється, наповнюється філософським змістом. У цей час були написані фантастичні п'єси з ознаками антиутопії «Син сови» Євгена Кротевича, «Радій» Мирослава Ірчана, «Марко в пеклі» Івана Кочерги.
Паралельно з драматургією двома напрямами розвивається і театральне мистецтво. З одного боку - «психологічний» театр, який асоціювався з театром Гната Юри, а з іншого - експериментальний театр «Березіль» Леся Курбаса.
Театр «Березіль» як мистецьке об'єднання (МОБ) Лесь Курбас заснував на базі «Молодого театру». Цей авангардний осередок у творчості рівнявся на Макса Райнгардта, австрійського і німецького режисера, актора й театрального діяча, реформатора театрального мистецтва ХХ ст., за сценічним новаторством якого натхненник «Березоля» мав нагоду спостерігати у Відні.
Відмовившись від етнографічно-побутової традиції, український режисер шукав нові мистецькі форми та сценічні засоби. На відміну від «реалістичного» театру Гната Юри, Лесь Курбас рухався до авангардизму. Він прагнув створити «рефлексологічний» театр, який би активізував глядача, стимулював його діяти. Режисер орієнтувався на модерні течії, тому поєднував різні сфери мистецтва, дбаючи про пластику, декламацію, міміку, жести, музику, балет як невід'ємні складники драматичної дії. Він наполягав на використанні простих декорацій, ощадливості коштів, на простій мізансцені, до якої радив долучати фотографію, музику. Лесь Курбас уперше використав на українській сцені прийоми кіно.
Навколо театру об'єдналися режисери, актори, хореографи, малярі, письменники, поети, драматурги, мистецтвознавці, критики, композитори, філософи та психологи.
Завдяки Лесю Курбасу герої світової класики заговорили українською. 29 вересня 1925 р. у мистецькому об'єднанні «Березіль» засновано студію мови і термінології, яка за підтримки Всеукраїнської академії наук мала виробити театральну термінологію і підготувати спеціальний словник. Для цього запросили мовознавця Андрія Ніковського.
Навесні 1926 р. Всеукраїнська театральна нарада ухвалила рішення перейменувати київський театр «Березіль» у Центральний український театр Республіки і перевести його до Харкова. Уже 16 жовтня там відбулася прем'єрна вистава за п'єсою Фернана Кроммелінка «Золоте черево».
Вадим Меллер. Ескізи костюмів до вистави Ф. Кроммелінка «Золоте черево» (1926)
У харківському «Березолі» утворилася яскрава тріада з режисера Леся Курбаса, художника Вадима Меллера і драматурга Миколи Куліша. Лесь Курбас застосовував модерні принципи до класичного репертуару, проте віддавав перевагу українським текстам, які були покликані перевиховати глядача.
Дайте відповіді на питання (письмово)
- 1. Розкрийте історію театрального мистецтва в 1920-1930-х рр. як трагедію української культури в цілому.
- 2. Схарактеризуйте жанрове розмаїття творів, написаних для тогочасної сцени.
- 3. Що ви дізналися про Леся Курбаса та його вплив на театр 1920-1930-х рр. в Україні?
- 4. Чому новий український театр називають «модерним»? Чи справді театр Леся Курбаса «Березіль» тяжів до авангарду?
- 5. Користуючись мережею інтернет, знайдіть визначення поняття «синтез мистецтв». Хто з українських режисерів аналізованого періоду застосовує його у своїй творчості і як саме?
17.02.2023
Урок № 30
Тема:Оптимізм,любов до природи,гумор усмішки Остапа Вишні "Сом"
Усмішки Остапа Вишні – улюблені гуморески багатьох українців. У сьогоднішній статті аналізуємо твір «Сом» зі збірки «Мисливські усмішки».
Коротко про автора, аналіз твору, скорочений переказ – усе, що потрібно під час підготовки до ЗНО!
Коротко про автора
- Справжнє ім’я Остапа Вишні – Павло Губенко.
- Письменник-гуморист.
- За популярність його прозвали «королем українського тиражу». Через особливості тематики творів його названо «поетом полювання».
- Засновник жанру «усмішка» в українській літературі:
Усмішка– особливий різновид гуморески, поєднання побутових замальовок із авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.
Аналіз твору «Сом»
Рік написання
1953
Літературний рід
епос
Жанр
усмішка (гумореска)
Тема
гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з’їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.
Головна ідея
виховання любові до природи.
Композиція
Твір складається з 4 частин.
- 1 частина – читача запрошують побувати на річці Оскіл і помилуватися краєвидами.
- 2 частина – дід Панько застерігає туристів бути обережними біля ковбані (водойми), в якій живе сом.
- 3 частина – розповідь про сома, який тягав за собою паровий катер.
- 4 частина – розповідь героя-оповідача про те, як живляться соми і як їх ловити.
Особливості гуморески «Сом»
У гуморесці «Сом», як і в усіх «Мисливських усмішках», Остап Вишня широко використав гротеск та гіперболу, контраст між справжнім і вигаданим, змішування ліричного, сатиричного й фантастичного.
Усмішка «Сом» – оригінальне поєднання народного анекдоту й пейзажної лірики.
Персонажі
- оповідач;
- дід Панько.
Герой усмішки «Сом» дід Панько – знавець безлічі мисливських вигадок і побрехеньок, але разом з тим щирий любитель й охоронець природи.
Скорочений переказ
1
За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. Її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою. І скрізь сила-силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись тими білими лілеями, й тихо пісню співають.Чарівна річка Оскіл!
А скільки там диких качок! Як сядете на човна, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються…
Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста.
2
Далі йде діалог оповідача із місцевим жителем – дідом Паньком.
Дід Панько розповідав, що там така глибочінь — і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить — і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом!
Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив’язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку.
Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід — пана. Довго водили, поки й витягли рибину — пудів на п’ять! Розчинили — а там таке, що й поперелякувалися.
Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав — немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з’їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти.
Коли діда питали, чи він не бреше, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом начебто проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера би проковтнули, та шуму бояться.
3
Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на Дніпрі, аж раптом повз нього проти води промчав човен — і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу.
Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни до сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.
4
Наприкінці твору описуються особливості риби сом та розповідається, як його краще ловити. Сом — риба осідла. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві нібито можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін.
«Інтересна риба сом!»
Наприкінці оповідач запевняє, що вся ця розповідь про сома – абсолютно серйозна, тут немає жодної вигадки.
Гумор — інтелектуальна здатність людини помічати в явищах їхні комічні сторони. На перший погляд, твори Остапа Вишні не дуже серйозні, проте пізнавальні і повчальні, вчать любити і цінувати природу, а ще вони продовжують життя, якщо вірити теорії, що сміх та почуття гумору впливають на довголіття.
Записати в зошити паспорт усмішки
Прочитати скорочено.
14.02.2023
Урок № 29
Тема:Трагічна творча доля Остапа Вишні.
Письменник і його час у гуморесці "Моя автобіографія".
За особливостями природи свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне, глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів творення комічного
Павло Михайлович Губенко (літературний псевдонім - Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечві, поблизу містечка Грунь Зіньківського повіти на Полтавщині у незаможній багатодітній родині.
Михайло Кіндратович, батько майбутнього письменника, довго ніс осоружну царську службу-муштру. Нарешті звільнився. Але де ж притулок знайти? У пошуках роботи опинився аж тут, в хутірці з химерною назвою: Чечва. Найнявся служити в маєток поміщиці-німкені фон Рот.
Зустрів таку ж, як і сам, роботящу та дотепну на слово дівчину - невдовзі Параска Олександрівна Балаш стала Михайловою дружиною. Обоє були письменниками, любили жарт, щиро кохались у піснях. У гуморесці "Моя автобіографія" Остап Вишня підсумовує: "А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному".
По закінченні двокласної школи хлопець навчається у військово-фельдшерській школі в Києві. З 1 вересня 1917 року Губенко - студент історико-філологічного факультету Київського університету.
Друкуватися почав 1919 року. "Про велике чортзна-що", "Антанта", "Демократичні реформи Денікіна" - перші політичні фейлетони сатирика на етму викриття білогвардійщини. В них помітне самобутнє художнє мислення Павла Грунського (так підписував свої ранні твори Остап Вишня), яскравий індивідуальний стиль.
То був справжній громадянський подвиг молодого письменника. Павло Грунський знав: за такі повні презирства і гніву слова йому загрожує розстріл. Через багато років Остап Вишня в щоденнику "Думи мої, думи мої... " запише: "Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові".
У своїх оригінальних "Розповідях про неспокій" Юрій Смолич вперше проливає світло на таку обставину: "Взагалі, не було б Блакитного, то, можливо, не було б і Вишні". Мається на увазі кам'янець-подільський період творчості: "Не знаю, що то були за газети і чи сильно були вони націоналістичні, та тільки Вишня з'явився пізніше в Харкові, ним відразу ж зацікавилися (ЧК), і був Вишня заарештований.
Невідомо, яка б була його дальша доля, коли б не почав клопотатися його долею Василь: добувши ті фейлетони, що публікував Вишня, переконавшись, що вони не були ні націоналістичними, ані антирадянськими, Блакитний через Центральний Комітет партії, членом якого він був, та через ВУЦВК, депутатом якого він теж був, визволив Вишню і привів до себе в редакцію.
Павло Грунський почав працювати в газеті "Вісті" перекладачем. "Перекладав я, перекладав, - читаємо в гуморесці "Моя автобіографія", - а потім думаю собі:
"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім - письменником можна бути. От скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я, - думаю собі, - робитиму". "Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати".
Вперше літературний псевдонім Остапа Вишні з'явився 22 липня 1921 року. В газеті "Селянська правда" був опублікований фейлетон "Чудака, їй-богу!", в якому автор устами наївного, щирого і кмітливого пастушка Остапа дотепно викриває подвійну мораль окремих попів-зальотників.
У 20-х - на початку 30-х років Остап Вишня працює в газетах та журналах "Вісті ВУЦВК", "Селянська правда", "Червоний перець". Друкує фейлетони, усмішки, сатиричні нотатки з приводу найрізноманітніших явищ, подій, фактів внутрішнього і міжнародного життя. "Популярність Вишні ширилася із швидкістю лісової пожежі, він заволодів умами й серцями багатомільйонних читацьких мас у місті й на селі, його книжки розкуповувались одразу. нарозхват... ".
Пише Остап Вишня натхненно, швидко, дотепно. Тільки за два роки (1923-1924) в одних "Вістях ВУЦВК" сатирик опублікував п'ятсот творів.
Фейлетони й гуморески Остапа Вишні виходять окремими книжками: "Діли небесні" (1923), "Вишневі усмішки (сільські) (1923), "Кому веселе, а кому й сумне", "Ану, хлопці, не піддайсь!" (обидві - 1924), "Вишневі усмішки кримські" (1925), "Лицем до села" (1926), "Вишневі усмішки кооперативні", "Вишневі усмішки літературні", "Вишневі усмішки театральні" (1927), "Вишневі усмішки закордонні" (1930). Переважна більшість їх перевидавалася на рік по чотири-п'ять разів.
У процесі натхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр - усмішка.
Усмішка - це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: "Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмішка" нашіше від "фейлетону".
Автор "Вишневиз усмішок" освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).
Секрет дивовижної популярності Остапа Вишні, як уже зазначалося, у його єдності з рідним народом. Як сонце, як повітря. І коли вже Вишня "волею судеб" "зробився" письменником і визначилася його робота, він свідомо думав про одне:
Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш, - тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, - щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, - щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися.
І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, - ніякого більше "гонорару" мені не треба.
Я - слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!
Таке найзаповітніше кредо Вишні-художника, Вишні-громадянина. Не випадково Павло Михайлович підкреслював: "Скажу тільки - працював чесно!" І це народ відчував, оцінив. Нагородив чародія сміху щирою любов'ю. Бо він, писав Максим Рильський, письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова.
За особливостями природи свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне, глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів творення комічного.
Законспектуйте поданий матеріал.(коротко у зошити)
Прочитайте гумореску "Моя автобіографія" і запишіть сюжет у зошити.
07(03).02.2023
Урок №25-26
Тема:Світовий мотив підкорення міста в романі Валер'яна Підмогильного "Місто".
Образ українського інтелігента Степана Радченка в романі "Місто".
Аналіз роману «Місто»
Жанр: урбаністичний роман.
Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.
Твір не був подібний до традиційної народницької прози ХІХ ст., бо автор орієнтувався на європейський роман ХІХ — початку ХХ ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.
Історія публікацій. Роман завершений письменником у 1927 р., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.
Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.
Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.
Особливості сюжетної лінії. Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив
тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».
Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще
жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді.
Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна.
Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти.
І він до нього покликаний». Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі… на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття.
Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя.
Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.
В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому,
що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).
Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця
людина напише книгу.
В. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення.
Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя.
Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
Характеристика образу. Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страждатиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійсності.
Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан відчував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).
Дати відповіді на запитання:
- Які проблеми міста й села порушує В. Підмогильний у романі «Місто»?
- Які особливості сюжетної лінії в романі?
- Чому роман «Місто» — психологічний твір?
- Простежте, як розвиваються стосунки головного героя з жінками. Які почуття переживає Степан до кожної з жінок?
Степан Радченко — головний герой твору, приїхав до Києва, щоб здійснити свою юнацьку мрію — вступити до інституту, вивчитися й повернутися в село з новими знаннями, підняти занедбану культуру, розкрити селянам очі, розширити перед ними обрії, «вернутись на село новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя». Проте дуже скоро він розмірковує про безперспективність життя в селі та й самого села, соромиться того, що він селянин і всіма способами намагається забути своє походження. Місто вабить його своїми вогнями, ритмом життя, а «село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога». Степан намагається пристосуватися до міста, змінює свою поведінку, зовнішній вигляд, манеру рухатися й говорити, міняє ім’я Степан на, як йому здається, милозвучніше Стефан. Він зрікається минулого швидше, ніж воно стає минулим.
Вступивши до вищого навчального закладу, герой твору відчуває себе розумнішим не тільки за своїх однокурсників (він старший за випускників шкіл, устиг і повоювати, й попрацювати), а й за деяких викладачів, а тому відвідує лекції дедалі рідше й рідше, поки й зовсім не покинув навчання. Вища освіта здавалася йому зайвою, адже він видав свій перший твір, підготував до друку першу книжку, читав лекції з мови, отримував зарплату й гонорари, став чиновником від літератури, переселився в нову квартиру, обростав зв’язками й потрібними знайомствами. Здається, життя вдалося, але чому ж він почувається таким самотнім і нікому не потрібним? Що ліпше він облаштовує свою квартиру, то незатишнішою вона здається і тим менше до неї хочеться повертатися після служби. Іноді в нього виникає бажання все кинути, поїхати в село, де життя просте й зрозуміле, люди говорять те, що думають, де дівчата, ставши дружинами, не влаштовують вечірки, не палять цигарки, а народжують і виховують дітей, порають господарство, догоджають чоловікові. Тут, у місті, він зустрічався з різними жінками, і всі вони якось змінювали Степана, впливали на його подальше життя. Найзрозумілішою була Надійка, дівчина з села. Та дуже швидко вона набридла Степану своєю наївністю й обмеженістю. Тамара Василівна (Мусінька), дружина крамаря, у якого жив Степан, стала його коханкою. Немолода жінка спочатку привабила хлопця своєю досвідченістю, але він не мав ніяких планів щодо їхнього спільного майбутнього і легко відмовився від її кохання. Зоська, міська дівчина, привабила героя своєю неординарністю. Таких дівчат він ще не зустрічав, а тому захопився нею, навіть надумав одружитися, але на вечірці, де мав освідчитися, відмовився від дівчини. Рита, балерина, сподобалася Степанові своєю витонченістю, але вона сама не хотіла серйозних стосунків. Жодна із знайомих жінок не відповідала запитам героя, бо він сам не міг визначитися у своїх смаках.
Степан переходить через світ студентства, так і не здобувши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища, живе у світі міської богеми, проводить час серед видавців, поетів, театральної публіки, але скрізь почувається незатишно, бо насправді не має свого затишного куточка. Він так і не написав свою давно вимріяну «повість про людей», бо насправді людей він не любив і не поважав. У ньому постійно живуть і борються між собою добро і зло: він тягнеться до хорошого, але чинить зло й не страждає через те, що Мусінька не без його втручання постаріла й опустилася, Надійка відмовилася від своїх юнацьких мрій, Зоська покінчила життя самогубством. Він скептично, а то й іронічно сприймає себе та навколишній світ і разом з тим не хоче щось змінювати. Сумує за селом, але нізащо не повернеться туди, де змушений буде обробляти землю, спілкуватися з людьми простими й неосвіченими; йому доведеться забути про широкі вулиці міста, театральні вистави, зустрічі з привабливими жінками, про богемне життя, затишну квартиру, про м’який диван і привабливий вигляд із широкого вікна на шостому поверсі теплого будинку. Словом, Степан Радченко — маргінал, людина, яка не вписується в одне середовище через своє походження, а в друге — через свій світогляд.
Законспектувати поданий матеріал і виконати завдання.
Виконайте завдання № 5 (1-8) на стр.92 у підручнику.
Підручник О.Авраменко "Українська література"11 клас
Урок №24
Тема:Життєвий і творчий шлях Валер'яна Підмогильного.
Автор інтелектуально-психологічної прози,перекладач.
Дитинство і юність
Народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплі (зараз Самарський район міста Дніпро) в бідній селянській родині. Його батько, Петро Підмогильний, народився у селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині. Землі своєї не мав. Працював в економії в селі Чаплі спочатку конторщиком, пізніше касиром. Петро Підмогильний помер у 1933 в місті Ворзель[3],.
Валер'ян у 1910—1918 роки навчався в Першому катеринославському реальному училищі, яке закінчив з «відзнакою». Потім навчався з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив.
Друкуватися почав ще з школи під псевдонімом Лорд Лістер. У шкільному журналі він публікував свої пригодницькі оповідання. 1917 року було написане оповідання «Важке питання». 1919 року написав оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі» та опублікував оповідання «Ваня» та «Старець» у катеринославському збірнику «Січ». До першої збірки Підмогильного, яка була опублікована 1920 року й мала назву «Твори Т. 1», увійшло 9 оповідань: «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий Бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».
Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах. Так у 1920—1921 роках Підмогильний вчителював у Павлограді на Катеринославщині. У цей період важливу роль в становленні творчої особистості Підмогильного відіграв літературознавець Петро Єфремов, брат Сергія Єфремова. Саме П. Єфремову належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного «Поет чарів ночі». Чималий вплив на Підмогильного мала особистість Дмитра Яворницького. Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського.
Київський та Ворзельський періоди[ред. | ред. код]
1921 року Підмогильний переїхав до Києва, де працював бібліографом Книжкової палати. У 1921—1923 роки, коли в Києві лютував голод, залишив місто й викладав українську мову та політосвіту у Ворзельській трудовій школі. 1921 року письменник одружився з донькою ворзелівського священника Катрею Червінською, актрисою Театру юного глядача. Тоді ж написав цикл «Повстанці». Частину оповідань було надруковано в катеринославській газеті «Український пролетар». Голод 1921—1923 років змалював в оповіданнях «Син» (1923).
1922 року Валер'ян разом з дружиною переїхав з Ворзеля до Києва, де оселився в будинку недалеко від Сінного базару, на розі Великої Житомирської. У 1922 р. виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». Він активно приєднався до літературно-мистецького життя. Став членом щойно створеного «Аспису» (Асоціації письменників), з якого виокремилось літературне угруповання «Ланка» (1924—1926), яке з 1926 року було перейменоване на «Марс», тобто «Майстерню революційного слова». Ця організація стала, по суті, київською філією «Вапліте». До літературної організації «Ланка-Марс», крім Підмогильного, входило чимало талановитих київських літераторів, серед яких: Борис Антоненко-Давидович, Марія Галич, Михайло Івченко, Яків Качура, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Тась (Могилянський), Борис Тенета, Микола Терещенко, Дмитро Фальківський, Іван Багряний та інші.
1923 року в журналі «Нова Украïна» (Прага), було опубліковано новели Підмогильного з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий». Цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його «контрреволюційноï діяльності». У ЛНВ під псевдонімом було надруковано новелу «Комуніст».
1924 року вийшла друком книжка Підмогильного «Військовий літун», а 1926 року — окреме видання повісті «Третя революція». Разом з Євгеном Плужником у 1926—1927 роках він підготував два видання словника «Фразеологія діловоï мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Меріме. 1927 року була опублікована збірка оповідань «Проблема хліба» та роман «Таïс» Анатоля Франса у перекладі В. Підмогильного. 1928 року у Харкові виходить друком роман «Місто». У цей же час Підмогильний відвідав Німеччину, Чехословаччину «для налагодження творчих зв'язків».
Підмогильний брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років. 24 травня 1925 року він виступив у великій залі Всенародноï бібліотеки перед представниками літературно-громадських організацій, студентами, міською інтелігенцією на диспуті «Шляхи розвитку сучасноï літератури»:
Коли б який-небудь товариш «спробував» написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неï гарна ідеологія, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, i ніхто б тієï сонати не слухав… У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційноï ідеологіï, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний
У Києві Підмогильний працював редактором видавництва «Книгоспілка», співредактором журналу «Життя й революція». Друкувався в літературних збірниках і журналах «Січ», «Вир революції», «Життя й революція», «Жовтень», «Нова громада», «Нова Україна», «Універсальний журнал», «Червоний шлях», газетах «Український пролетар», «Літературна газета». Виступав у періодиці як автор літературознавчих статей та рецензій про творчість Т. Бордуляка, І. Нечуя-Левицького, М. Рильського.
1930 року в Москві в перекладі російською мовою виходить роман «Місто». Проте загальна атмосфера, особливо в колах інтелігенції, ставала дедалі гнітючішою. Підмогильного виводять зі складу редколегії журналу «Життя й революція», його твори майже не друкують.
Харківський період[ред. | ред. код]
1932 року переїхав до Харкова, очевидно, сподіваючись на кращі можливості для публікації своїх творів й розраховуючи на свій зростаючий авторитет перекладача. І справді в Харкові він працює у видавництві «ЛіМ», а згодом отримує посаду консультанта з іноземноï літератури при видавництві «Рух». Упродовж 1931—1934 років з оригінальної творчості йому вдалося видати лише одне оповідання «З життя будинку». Тож Підмогильний зосередився на перекладацькій діяльності: опублікував двотомник творів Дені Дідро, трактат Клода Адріана Гельвеція «Про людину», був одним з організаторів і перекладачів видання 15-томника Оноре де Бальзака (вийшов лише перший том) та 25-томника Анатоля Франса.
Загибель[ред. | ред. код]
8 грудня 1934 року Валер'яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії».
На всіх допитах Підмогильний відповідав слідчим: «Винним себе не визнаю». Коли допити стали жорстокішими, зробив офіційну заяву:
Беручи до уваги, що за Вашою заявою матеріал у моїй справі достатній для віддання мене до суду…, я даю таке сумарне зізнання:
- Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу.
- Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив.
- Про існування подібних організацій, про їхню діяльність або діяльність осіб, зв'язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах.
- Тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі.
Проте 11 січня 1935 року в протоколі з'явилося «зізнання» Підмогильного про те, що він нібито належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Так звана «група» складалась із сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г. Епік, О. Ковінька, Євген Плужник. Серед звинувачень Підмогильному в протоколі наводиться його вислів про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду». На допиті 19 січня 1935 року прокуророві Українського військового округу Підмогильний сказав: «Я не належав до організації. Я вважав, що постанови партії по національному питанню в життя не проводяться… Для мене представниками партії в літературі були Хвильовий, Яловий, Шумський».
Раніше були заарештовані друзі Підмогильного В. Поліщук та Василь Вражливий, а також Григорій Косинка, найближчий побратим зі спілки МАРС (майстерня революційного слова). Після самогубства Миколи Хвильового та М. Скрипника, практично того ж розстрілу без суду, за вироком — вороги, «терористи» в вузьких колах називали Постишева «душителем українського народу».
Без свідків і адвокатів виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 року засудила Валер'яна Підмогильного та інших заарештованих у цій «справі» на термін «десять років з конфіскацією особистого майна». Невдовзі Підмогильний був доправлений до Соловецького табору особливого призначення.
У соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. У його листах до дружини і родичів згадується невелика повість про життя одного будинку, потім оповідання, а з весни 1936 року Підмогильний неодноразово згадує в листах про те, що працює над романом «Осінь 1929», в якому йшлося про початок колективізації в Україні. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.
3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти», щоб звільнити місце для нових мучеників режиму. Разом із Валер'яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії було розстріляно більше 1000 в'язнів, серед них Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол.
Валер'яна Підмогильного було реабілітовано 1956 року[4].
На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних, яка розташована на 31-й ділянці.
Прочитавши життєпис В.Підмогильного,складіть перелік творчих здобутків митця з 1920 по 1934 роки,і запишіть його в зошит.
Виконайте завдання №4 на стр.91,3а посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=ULuoowqVm8M
27.01.2023
Урок №24
Тема:Умовність фабули,зміщення часопростору в романі"Майстер корабля".
Роман “Майстер корабля” Юрія Яновського: стислий виклад та аналіз
Роман “Майстер корабля” Юрія Яновського можна вважати першим мариністичним романом в українській літературі. Текст роману надзвичайно поетичний, у ньому відлунює романтика моря, морських подорожей. Герої твору розповідають історії про власні пригоди в морі.
Літературний рід: епос.
Жанр: мариністичний роман (автобіографічний роман).
Тема: молодість, робота на кінофабриці, будівництво справжнього вітрильника для зйомок фільму.
Ідея: творча праця і мистецтво окрилюють людину.
Літературний напрям: неоромантизм.
Імена персонажів екзотичні: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), Сев, Тайах. Але герої мають своїх прототипів. Сам оповідач – це Юрій Яновський, який згадує про свої молоді роки та роботу на одеській кінофабриці.
Композиція роману своєрідна. Він має 4 епіграфи:
| Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, — забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!… Н. В. Гоголь | Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м’яких юнацьких літ до суворої, загартованої мужності, — забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете потім! М. В. Гоголь |
| Nеіn! hіег hаt еs kеіnе Not: Schwarze Madchen, weibes Brot! Morgen in ein ander Stadtchen: Schwarzes Brot und weibe Madchen.J.W. Goethe | Ні! Все добре на землі – чорна дівка, білий хліб. Завтра в інший край мандрівка – чорний хліб і біла дівка.J.W. Goethe |
| But the standing toast that pleased me most Was, “The wind that blows, the ship that goes, And the lass that loves a sailor!”С. Dibdin | Але завше я пив лиш за те, що любив, Лиш за “Вітер, що дме, корабіль, що пливе, За дівча, яке любить матроса!”С. Dibdin |
| O navis, referent in mare te novi Fluctus? Horatius | О корабле, тебе вже манить хвиля моря? Horatius |
Події роману подаються не в хронологічному порядку. Твір має обрамлення – на початку і в кінці ми бачимо сивого То-Ма-Кі, який пише свої мемуари, згадуючи молодість.
Стислий виклад
Оповідач – сімдесятирічний редактор То-Ма-Кі – розповідає про свою молодість, роботу на кінофабриці. Прототипом То-Ма-Кі є сам Юрій Яновський, а в описах міста простежуються риси Одеси 1920-х років.
До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я, підскакуючи, ходив до місту, дивувався на море й забивав голову різною романтикою.
Мене вражала настирливість моря. Де б ви не йшли, воно завжди синіло між будинками в кінці вулиці. Тротуари — з квадратових плит чорного каменю. По ньому ковзко ходити. Я з півроку зневажливо топтав тротуари, поки взнав від Професора, що цей камінь привезено з Італії і що це — закам’яніла лава Везувію.
Тепер мені видно нікчемність мешканців міста. За них я мовчатиму… Вони тільки бруднили берег. Друге діло — вантажники, моряки й рибалки. А надто останні. Скільки прекрасних вечорів проговорили вони зі мною за четвертю горілки, огірками й скумбрією! Скільки разів вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вітер бив у парус, аж над клівером опинявся раптом обрій, а за шаландою волочилася нитка хазяйського “самодура”. Це значило — “ходити на скумбрію”.
Редактор згадує про людей, з якими він спілкувався, зокрема, про Професора, з яким веде довгі й глибокі розмови. Прототип Професора – художник Василь Кричевський: Ім’я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, — його будинки, сміливі й прості, і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно — в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі. Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а маляреві — пензель.
Ще один герой твору – Директор кінофабрики (прототип – Павло Нечеса): Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, — до речі, він і був колись моряком. То-Ма-Кі розповідає історію про те, як Директор свого часу уникнув смерті – він мав виходити в море на кораблі, що розставляв міни, але перед виходом напивається, втрачає свідомість, а коли приходить до тями за тиждень, дізнається, пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів. Відтоді матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цідить у рот по краплині.
В одному з уривків оповідач подає свою характеристику: Уявіть собі юнака — невисокого і стрункого, з сірими очима і енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й відчути приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те й інше для любовного вірша. Людина без ідеалів, бо не знає авторитетів, без ворогів, бо вважає, що друг і ворог — два обличчя одного тіла, егоїст, бо не знає нікого не егоїста, цинік, бо так називають людей з їхніми думками, працівник і ледар в один час, бо думає, що людина працює для ліні й лінується для того, щоб працювати.
Є у творі й образ Сева – щирого друга оповідача, прототипом якого є Олександр Довженко: Художник Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився. За це він дозволив собі відпустку на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста й буде ставити ще одну картину.
— Любий Сев, — кортить мені казати, — я пам’ятаю й досі ваше сприймання життя. Жінку треба вміти понести на руках. Не боятися ніколи помилок, бо той, хто боїться, швидко старіє, і в нього холоне голова. Йому годі шукати повноти життя, йому досить тої молодості, що залишилася в нього позаду, а тої молодості, що е попереду й є навкруги, — він не бачить.
То-Ма-Кі закохується в балерину Тайах (прототип – балерина Іта Пензо), і це стає випробуванням чоловічої дружби з Севом.
Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне — якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться сказати їй якусь приємність, показати себе веселим і цікавим, і… красивим.
— Ви танцювали, як єгиптянка — наче жагуча пристрасть текла в вас.
Тайах весело сміється й лукаво поглядає на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалі, а коли сміється — робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини — одним ротом, білими зубами.
Гуляючи берегом, Сев, оповідач і Тайах бачать, як море викидає на берег шлюпку із непритомною людиною. Вони приводять матроса до тями: Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий і смаглявий, із затьмареними синіми очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя співбесідника.
— Мене сьогодні розстріляють? — запитав він і зараз же знепритомнів від усього пережитого. Далі його непритомність перейшла в тихий, міцний сон.
— Я Богдан, — пропищав він, коли ми його підняли нести.
Прототипом Богдана є актор Григорій Гричер.
У день від’їзду Тайах трапляється трагічна подія. На морській екскурсії гинуть діти – вітер перевертає корабель із вихованцями дитячого будинку.
Богдан розповідає Редакторові й Севу про своє життя – він нелегально перетинав океан у вугільному трюмі, задихнувся і втратив свідомість. Його викинули за борт, уважаючи за мертвого, проте Богдан оклигав і на балканському півострові потрапив до табору, звідки чекав переміщення на батьківщину. Разом з іншими матрос пливе на кораблі, як він сподівається, додому, але виявляється, що їх продано в армію. Богдан зчиняє бунт на кораблі,згодом корабель розстрілюють, і Богдан стрибає в воду. Непритомного, його витягають румунські рибалки. Богдан деякий час працював із ними, і сестра хазяїна закохалася в нього. Богдан вирішив покинути цей промисел і втекти. Розлючена Ганка скинула його в воду. Ось так його і знайшли Сев, оповідач і Тайах.
То-Ма-Кі, Сев, Богдан вирішують будувати справжній бриг для зйомок фільму. Вони розмовляють з хазяїном трамбака в трактирі. Знайома хазяїна, Поля, розповідає історію зі свого життя. Один із матросів її ображає, через що Сев зчиняє бійку.
З листа від Тайах, яка поїхала до Італії, То-Ма-Кі розуміє, що вона кохає матроса Богдана.
То-Ма-Кі, Сев, Богдан захоплені будівництвом парусника. Повертаючись пізно ввечері від Професора, який дав оповідачеві купу книжок із навігації, суднобудування та історії морських подорожей, То-Ма-Кі помічає, що за ним хтось стежить. Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомічно оглянувся: жодного каменя поблизу. В цей час фігура, не кажучи жодного слова, піднесла руку, і я побачив у руці ніж. Холод пройшов по мені аж до ніг. Я уявив собі холод клинка. І моментально, в пароксизмі розпачу, я кинувся на злодія, схватив його за руку і, скільки було в мене сили, укусив його нижче ліктя. Та це не допомогло. Я відчув скажений удар його правої руки в мою ліву щелепу, удар, від якого я почав хитатися. Разом із цим щось холодне й неприємне залоскотало мені під ребрами, зараз же на тому місці почало пекти, як вогнем, стало мені парко й одразу пройняв піт. Я упав на брук.
Оповідача рятує Богдан, що вчасно нагодився. Вони потрапляють до лікарні. Богдан підозрює в скоєнні нападу Сева і вважає, що це все через Тайах, проте його звинувачення безпідставні. Напад було скоєно отаманом рибальської ватаги, якого Сев та То-Ма-Кі побили за образу Полі.
Коли бриг нарешті спущено на воду, на його борту Сев, оповідач, Богдан і Тайах святкують цю подію. Богдан знову розповідає історії про свої морські пригоди. Зненацька Тайах чує запах диму. Поля, діставшись брига, повідомляє про небезпеку:
— Бачите, я взнала від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм. Ні, я не скажу, звідки я взнала.
Сев, оповідач, Богдан і Тайах святкують на кораблі завершення будівництва. Ми всі троє почували урочистість. Тихо роздяглися і сіли до столу. На столі, що вкритий був білим полотном, стояла їжа і вино. Ми розломили хліб на три частини й посипали його сіллю. Сев налив усім вина. Перед далекою дорогою сходяться отак друзі, щоб їсти з одного шматка і пити з одного струменя. Відколи миготять на небі зорі — люди будуть брататися за спільною їжею й питвом. Ми їли посолений хліб і запивали кислим вином.
— Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, — сказав Сев так рішуче, що Тайах здригнулась.
— Як саме?
— Нас тут двоє, — вів він далі, і тяжко було зрозуміти — жартує він чи говорить серйозно, — двоє нас тут, і кого ви вибираєте?
— Я вибираю обох, — розгнівано відповіла дівчина.
— Це ненормально. Я думаю що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий — він собі знайде другу. Мені вже нікуди шукати — у мене сиві скроні й спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина.
— Я не знала, що я можу бути бочкою.
— Редактор мені уважить — молодість нічого не жалкує, навіть вина! У друзів такі питання вирішуються легко. Так я кажу?
— Не так поспішно, — відповів я, — я не керую тим, що мені не належить. Ось вона сидить тут і не думає про нас. Не розводьте драм і сентиментів.
Сев зрозумів, що треба розрядити атмосферу. Він голосно засміявся, дістав з коробки два сірники, зломив у одного сірку і махнув рукою в повітрі.
— Тепер тягніть, — звернувся він до Тайах, показуючи їй із жмені кінчики двох сірників, — вгадайте того, що з сіркою. Тайах дійсно витягла незломленого сірника.
— Це ви витягли мене, — урочисто сказав Сев, — можете попрощатися з іншими.Тайах зблідла із злості.
— Добре, я попрощаюся.
Вона поцілувала мене, а потім Сева. Потисла нам руки міцно та рішуче. Встала од столу. Вона важко дихала.
— Прощайте.
Двері каюти зачинилися за нею помалу і щільно. Ми зостался біля столу з свічкою та божком, ніби на пероні станції, спізнившися до поїзда. Він пішов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, і тільки самотній вогник гойдався на останньому вагоні.
Роман завершується словами старого майстра, що закінчує свій твір. Сиве волосся до чогось зобов’язує. Я виконав це зобов’язання. Осінь і зиму я сидів біля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже літо. Кани немає потреби топити. Майк і Генрі одвідали мене на зламних точках мемуарів: коли осінь зустрічається вночі з зимою і коли весна переборює зиму. Мої сини як зима і весна. Старший — меткий і проворний, як задерикуватий зимовий день. Молодший — неврівноважений, як весняна повінь. Його я чекаю побачити швидко з подругою, бо я відчуваю в його рядках жіночі впливи.
З кімнати лине до мене з радіотелефону голос Майка. “Тату, — кричить він, — лечу над південними морями і згадав тебе. Біля мене сидить гарненька пасажирка. Вона просить мене проспівати “Пісню капітанів”. А тобі я обіцяв її мелодію. Слухай!”
Я чую його голос і сміх кокетної пасажирки. З останніми рядками пісні заходить Генрі. Таким чином, уся родина вкупі. Я ніби знову починаю жити.
Попід нами знайома земля,
Капітан!
Кораблі підняли якоря,
Капітан!
Законспектувати поданий матеріал(скорочено),окрім цитати .у зошити
Виконати завдання №6 на стр.73 у підручнику
Підручник,О.Авраменко "Українська література"11 клас
24.01.202
Урок №23
Тема: Юрій Яновський,модерний сюжет роману "Майстер корабля".
Літературний рід: епос.
Жанр: автобіографічний роман.
Напрям (течія): модернізм, неоромантизм.
Тема: роздуми митця про сенс земного буття, загадковість і велич людської душі, її поривання до гармонії та краси шляхом осягнення і минулого, і майбутнього; теми жінки, кохання.
Ідея: утвердження торжества молодості, енергії, краси, щастя і творчості, непереможного життєлюбства; поетизація вільного творчого начала в українській людині, пробудженій до нового життя.
Композиція, композиційно-стильові особливості: в основі роману — власний досвід роботи письменника на Одеській кіностудії в 1925-1927 рр. та його співпраця з В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам Юрій Яновський,
Сев — режисер О. Довженко,
Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський,
Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику),
Тайах — відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському,
Богдан — актор Григорій Гричер,
Місто — портова Одеса, тодішній "Голлівуд на березі Чорного моря".
Незвичний, новий для української літератури сюжет. Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будують вітрильник. Але це не бутафорна споруда — на ньому плаватимуть учні морехідної школи. Тому майстри дуже стараються.
У романтичному творі є і любовна колізія, і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, у яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взаємин.Композиція доволі вільна. Незвична форма оповіді — монолог-сповідь сімдесятилітнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов'язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом з героями з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну. Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з'явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн. Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі та його сини Майк і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.
Проблематика:
- протиставлення молодості і старості;
- молодість як час для творчості;
- мистецтво як спосіб самовираження;
- розуміння мистецтва;
- кохання і його перепиття;
- любовний трикутник;
- дружба і довіра;
- дружба і суперництво;
- повага до людини;
- любов до світу, природи.
Примітки та корисна інформація: У романі утверджується романтика вітаїзму, непереможне життєлюбство, яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. XX ст. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника). Майстер на носі корабля — дерев'яна фігурка із профілем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти із собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні цінності? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми порушено в романі.
10.11.2022
Урок №21
Тема: Юрій Яновський.
Творча біографія письменника.
ЮРІЙ ЯНОВСЬКИИ
(1902—1954)
Псевдоніми — Георгій Ней, Юрі Юрченко.
Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині.
У 1908 р. у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.
У 1919 р. Юрій на відмінно закінчив Єлиcаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, в повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.
Протягом 1922—1924 pp. юнак навчався на електротехнічному факультеті Київського політехнічного інституту, але через матеріальні злидні його не закінчив.
У 1922 р. Яновcький під псевдонімом Георгій Ней в Київській газеті "Пролетарская правда" надрукував перший вірш "Море" російською мовою.
У 1924 р. у газеті "Більшовик" опублікував українською мовою вірш "Дзвін" і новелу "А потім німці тікали". Наступного року Яновський видав збірку новел "Мамутові бивні", якийсь час працював у редакції газети "Більшовик", активно виступав як публіцист, підписуючи свої статті та нариси псевдонімом Юр. Юрченко.
У1926—1927 pp. він працював головним редактором на Одеській кінофабриці, надрукував збірку новел "Кров землі".
У 1928 р. Яновський видав єдину поетичну збірку "Прекрасна УТ", хоча поезії продовжував писати все життя; надрукував перший роман "Майстер корабля".
Роман "Чотири шаблі" з'явився у 1930р. Критика звинуватила Яновського в "націоналістичній романтиці", згодом були створені драми "Дума про Британку", 1937; "Потомки", 1938; збірка новел "Короткі історії", 1939. У 1939р. Яновський одним з перших серед письменників був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Законспектуйте поданий матеріал.
Прочитайте роман "Майстер корабля"
Напишіть у зошити історію,як Ю.Яновський отримав Сталінську премію 1948 р.
03.11.2022
Урок №20
Тема:"Я(Романтика)" Миколи Хвильового.
Новела про добро и зло в житті та в душі.
Аналіз новели "Я (Романтика)", М. Хвильовий:
Тема: вічне протистояння добра і зла, але у творі М. Хвильового це протистояння перенесене в душу героя, який мусить вибирати між синівськими почуттями та обов’язками революціонера. Герой новели, як відомо, робить фатальний вибір.
Таким чином, проблема гуманності та фанатичної відданості ідеалам революції є в новелі центральною. І протистояння цих моральних цінностей для героя обертається катастрофою.
Ідея: сліпе, бездумне поклоніння абстрактній ідеї, самовіддане служіння їй веде до руйнування одвічних загальнолюдських цінностей і деградації особистості. А суспільство, побудоване на людських жертвах і невинній крові, не може бути ні гуманним, ні справедливим.
Жанр: героїко-романтичний.
У новелі переважає романтична, а точніше, неоромантична атмосфера. Герої діють в екстремальних обставинах, коли полки версальців безперервно атакують загони інсургентів, що обороняють місто. Час дії в новелі є теж типово романтичним — "темна ніч", як і місце дії — "фантастичний палац", будинок розстріляного шляхтича, хоча подеколи місце дії переноситься за його межі.
Символи: інсургент — заст. повстанець; борець за незалежність і справедливість; у Хвильового — солдат революції; версальці — назва, яку учасники Паризької комуни 1871 р. дали силам контрреволюції, що зародились у Версалі; перен. озвірілі, оскаженілі контрреволюціонери; теософи — прихильники теософії, релігійно-філософського вчення про можливість "безпосереднього осягнення Бога" за допомогою містичної інтуїції та одкровення, безпосередніх контактів із потойбічними силами; месія — у релігійному вченні посланець Бога, який здійснить спасіння людства; штаб Духоніна — тут мається на увазі начальник штабу і головнокомандувач російської армії, який не визнав Жовтневої революції і на початку грудня 1917 р. за наказом М. Криленка був розстріляний у Могилеві. Звідси походження евфемізму — "відправити в штаб Духоніна", тобто розстріляти; синедріон — рада старійшин, вищий державний орган з політичними і судовими функціями в древній Іудеї, у Хвильового — рада, вищий орган; амазонянки (амазонки) — у грецькій міфології войовничий народ у Малій Азії та на узбережжі Азовського моря, що складався лише з жінок.
Композиція: а) "пролог" (своєрідний ліричний зачин), завдання якого — ввести читача у складний психологічно-настроєвий світ новели; б) три частини (у яких показано три різні ситуації на фронті і три різні душевні стани головного героя). Кульмінація: до кімнати, де засідає "чорний трибунал", уводять групу черниць, серед яких "Я" побачив свою матір і почув її голос: "Сину! Мій м’ятежний сину!" Слова матері сприймаються як голос самої неньки-України, у них звучить засторога для синів, які готові зробити остаточний вибір.
Характеристика "Я": син Марії очолює "чорний трибунал комуни". Нам хочеться вірити, що він не бандит, а добрий і ніжний син своєї матері, такий, яким він бачить себе сам у спогадах про дитинство або коли повертається в тихий будиночок своєї матері, де завжди пахне м’ятою. Революція покликала його чинити справедливість. Про себе "Я" говорить: "Я — чекіст, але я і людина". Сам герой не відносить себе до бездушних дегенератів типу доктора Тагабата, але це тільки так йому здається. Бо насправді ним керує "класова ненависть", і читач поступово переконується, що справедливість та законність "чорного трибуналу" насправді ілюзорні. Душа "м’ятежного сина" терзається між двома началами. З одного боку, Андрюша і мати, з іншого — Тагабат, людина "з холодним розумом і з каменем замість серця". Трагедія героя в тому, що він не бачить виходу. Як віддана ідеалам революції людина, він мусить застрелити свою матір. І він робить це в ім’я революції, в ім’я світлого майбутнього людства. Бо це — "єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни". Письменник підводить нас до висновку, що "Я" — справжній революціонер, який залишається кришталево чистим перед ідеєю, якій служить. "Я" перетворюється на заручника системи, адже убивство матері Марії (це символ доброти і милосердя, Богоматері, матері України) заступає шлях людині, яка в критичну мить "голови не загубила", до омріяного щасливого майбутнього. Тому II розділ закінчується трикратним повтором: "Я йшов у нікуди". А в ІІІ-му розділі вже з’являється образ "мертвої дороги", яка тягнеться серед "мертвого степу".
Характеристика доктор Тагабат — жорстока, бездушна людина, з залізною волею і "з каменем замість серця". Для нього не існує сумнівів у тому, що мета виправдовує будь-які засоби. Тагабат легко ламає волю несміливого Андрюші та й самого "Я", який стверджує, що "цей доктор із широким лобом і білою лисиною... це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорцого трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії". Тагабат нічого нового і справедливого не несе. Він чинить зло так само, як і чинили до нього інші, хто мав силу і був при владі. "Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакеї приносять на підносі старі вина...", "як перед князями, схиляються...". Ось так поводяться чекісти! Вони просто раціонально використовують шанс, подарований долею!
Характеристика Андрюши — молодий хлопець, що має "кволу волю". Свого часу він був призваний у чека насильно, тому часто не витримує і проситься на фронт, де, як він думає, все зрозуміло: хто друг, а хто ворог. Дегенерація цього героя відбувається на наших очах, бо він, як і всі, поступово звикає до свого "права купатися в калюжах крові". Цей "невеселий комунар" хоч і усвідомлює, що "так комунари не роблять", що це — "вакханалія", але щоразу під постановою трибуналу про розстріл ставить поспішно свій підпис — "хвостик". Щоправда, у сум’ятті відступу Андрюша все ж таки кудись зникає. Його немає поряд із несхибними чекістами — "Я", Тагабатом і дегенератом.
Характеристика Дегенерата — це в підсумку узагальнений образ усіх осіб, що є "чорним трибуналом комуни". Дегенерат у перекладі з латини означає "виродок". Ось його портрет: "...вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа: мені видно лише його трохи безумні очі... Мені він завше нагадує каторжника з відділу кримінальної хроніки". "Вірний вартовий революції" з "низьким лобом", купою "розкуйовдженого волосся" і "приплюснутим носом" викликає в читача огиду і закономірне запитання: які ж такі "високі" ідеали революції покликані захищати подібні суб’єкти з відділу кримінальної хроніки?
Характеристика мати Марії є втіленням вічного Добра. Вона постає в новелі і як символ оновлюючої революції, і як символ згорьованої України, закутої в одвічні кайдани рабства, і як символ нової епохи, що народжується в муках і крові. Як справжня мати, Марія і перед смертю не думає про себе, її серце розуміє сина-вбивцю і мучиться роздвоєністю його душі. Вона, як Берегиня, стоїть, "звівши руки", намагаючись захистити сина від непоправних учинків і помилок.
Законспектуйте літературний паспорт новели.
Виконайте завдання №7 (6-10) на стр.49 у підручнику.
Прочитайте новелу,стр.50
20.01.2023
Урок №22
Тема: Юрій Яновський.
Творча біографія письменника.
ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ
(1902—1954)
Псевдоніми — Георгій Ней, Юрі Юрченко.
Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині.
У 1908 р. у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.
У 1919 р. Юрій на відмінно закінчив Єлиcаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, в повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.
Протягом 1922—1924 pp. юнак навчався на електротехнічному факультеті Київського політехнічного інституту, але через матеріальні злидні його не закінчив.
У 1922 р. Яновcький під псевдонімом Георгій Ней в Київській газеті "Пролетарская правда" надрукував перший вірш "Море" російською мовою.
У 1924 р. у газеті "Більшовик" опублікував українською мовою вірш "Дзвін" і новелу "А потім німці тікали". Наступного року Яновський видав збірку новел "Мамутові бивні", якийсь час працював у редакції газети "Більшовик", активно виступав як публіцист, підписуючи свої статті та нариси псевдонімом Юр. Юрченко.
У1926—1927 pp. він працював головним редактором на Одеській кінофабриці, надрукував збірку новел "Кров землі".
У 1928 р. Яновський видав єдину поетичну збірку "Прекрасна УТ", хоча поезії продовжував писати все життя; надрукував перший роман "Майстер корабля".
Роман "Чотири шаблі" з'явився у 1930р. Критика звинуватила Яновського в "націоналістичній романтиці", згодом були створені драми "Дума про Британку", 1937; "Потомки", 1938; збірка новел "Короткі історії", 1939. У 1939р. Яновський одним з перших серед письменників був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Законспектуйте поданий матеріал.
Прочитайте роман "Майстер корабля"
Напишіть у зошити історію,як Ю.Яновський отримав Сталінську премію 1948 р.
13.01.2023
Урок №21
Тема:"Я(Романтика)" Миколи Хвильового.
Новела про добро и зло в житті та в душі.
Аналіз новели "Я (Романтика)", М. Хвильовий:
Тема: вічне протистояння добра і зла, але у творі М. Хвильового це протистояння перенесене в душу героя, який мусить вибирати між синівськими почуттями та обов’язками революціонера. Герой новели, як відомо, робить фатальний вибір.
Таким чином, проблема гуманності та фанатичної відданості ідеалам революції є в новелі центральною. І протистояння цих моральних цінностей для героя обертається катастрофою.
Ідея: сліпе, бездумне поклоніння абстрактній ідеї, самовіддане служіння їй веде до руйнування одвічних загальнолюдських цінностей і деградації особистості. А суспільство, побудоване на людських жертвах і невинній крові, не може бути ні гуманним, ні справедливим.
Жанр: героїко-романтичний.
У новелі переважає романтична, а точніше, неоромантична атмосфера. Герої діють в екстремальних обставинах, коли полки версальців безперервно атакують загони інсургентів, що обороняють місто. Час дії в новелі є теж типово романтичним — "темна ніч", як і місце дії — "фантастичний палац", будинок розстріляного шляхтича, хоча подеколи місце дії переноситься за його межі.
Символи: інсургент — заст. повстанець; борець за незалежність і справедливість; у Хвильового — солдат революції; версальці — назва, яку учасники Паризької комуни 1871 р. дали силам контрреволюції, що зародились у Версалі; перен. озвірілі, оскаженілі контрреволюціонери; теософи — прихильники теософії, релігійно-філософського вчення про можливість "безпосереднього осягнення Бога" за допомогою містичної інтуїції та одкровення, безпосередніх контактів із потойбічними силами; месія — у релігійному вченні посланець Бога, який здійснить спасіння людства; штаб Духоніна — тут мається на увазі начальник штабу і головнокомандувач російської армії, який не визнав Жовтневої революції і на початку грудня 1917 р. за наказом М. Криленка був розстріляний у Могилеві. Звідси походження евфемізму — "відправити в штаб Духоніна", тобто розстріляти; синедріон — рада старійшин, вищий державний орган з політичними і судовими функціями в древній Іудеї, у Хвильового — рада, вищий орган; амазонянки (амазонки) — у грецькій міфології войовничий народ у Малій Азії та на узбережжі Азовського моря, що складався лише з жінок.
Композиція: а) "пролог" (своєрідний ліричний зачин), завдання якого — ввести читача у складний психологічно-настроєвий світ новели; б) три частини (у яких показано три різні ситуації на фронті і три різні душевні стани головного героя). Кульмінація: до кімнати, де засідає "чорний трибунал", уводять групу черниць, серед яких "Я" побачив свою матір і почув її голос: "Сину! Мій м’ятежний сину!" Слова матері сприймаються як голос самої неньки-України, у них звучить засторога для синів, які готові зробити остаточний вибір.
Характеристика "Я": син Марії очолює "чорний трибунал комуни". Нам хочеться вірити, що він не бандит, а добрий і ніжний син своєї матері, такий, яким він бачить себе сам у спогадах про дитинство або коли повертається в тихий будиночок своєї матері, де завжди пахне м’ятою. Революція покликала його чинити справедливість. Про себе "Я" говорить: "Я — чекіст, але я і людина". Сам герой не відносить себе до бездушних дегенератів типу доктора Тагабата, але це тільки так йому здається. Бо насправді ним керує "класова ненависть", і читач поступово переконується, що справедливість та законність "чорного трибуналу" насправді ілюзорні. Душа "м’ятежного сина" терзається між двома началами. З одного боку, Андрюша і мати, з іншого — Тагабат, людина "з холодним розумом і з каменем замість серця". Трагедія героя в тому, що він не бачить виходу. Як віддана ідеалам революції людина, він мусить застрелити свою матір. І він робить це в ім’я революції, в ім’я світлого майбутнього людства. Бо це — "єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни". Письменник підводить нас до висновку, що "Я" — справжній революціонер, який залишається кришталево чистим перед ідеєю, якій служить. "Я" перетворюється на заручника системи, адже убивство матері Марії (це символ доброти і милосердя, Богоматері, матері України) заступає шлях людині, яка в критичну мить "голови не загубила", до омріяного щасливого майбутнього. Тому II розділ закінчується трикратним повтором: "Я йшов у нікуди". А в ІІІ-му розділі вже з’являється образ "мертвої дороги", яка тягнеться серед "мертвого степу".
Характеристика доктор Тагабат — жорстока, бездушна людина, з залізною волею і "з каменем замість серця". Для нього не існує сумнівів у тому, що мета виправдовує будь-які засоби. Тагабат легко ламає волю несміливого Андрюші та й самого "Я", який стверджує, що "цей доктор із широким лобом і білою лисиною... це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорцого трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії". Тагабат нічого нового і справедливого не несе. Він чинить зло так само, як і чинили до нього інші, хто мав силу і був при владі. "Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакеї приносять на підносі старі вина...", "як перед князями, схиляються...". Ось так поводяться чекісти! Вони просто раціонально використовують шанс, подарований долею!
Характеристика Андрюши — молодий хлопець, що має "кволу волю". Свого часу він був призваний у чека насильно, тому часто не витримує і проситься на фронт, де, як він думає, все зрозуміло: хто друг, а хто ворог. Дегенерація цього героя відбувається на наших очах, бо він, як і всі, поступово звикає до свого "права купатися в калюжах крові". Цей "невеселий комунар" хоч і усвідомлює, що "так комунари не роблять", що це — "вакханалія", але щоразу під постановою трибуналу про розстріл ставить поспішно свій підпис — "хвостик". Щоправда, у сум’ятті відступу Андрюша все ж таки кудись зникає. Його немає поряд із несхибними чекістами — "Я", Тагабатом і дегенератом.
Характеристика Дегенерата — це в підсумку узагальнений образ усіх осіб, що є "чорним трибуналом комуни". Дегенерат у перекладі з латини означає "виродок". Ось його портрет: "...вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа: мені видно лише його трохи безумні очі... Мені він завше нагадує каторжника з відділу кримінальної хроніки". "Вірний вартовий революції" з "низьким лобом", купою "розкуйовдженого волосся" і "приплюснутим носом" викликає в читача огиду і закономірне запитання: які ж такі "високі" ідеали революції покликані захищати подібні суб’єкти з відділу кримінальної хроніки?
Характеристика мати Марії є втіленням вічного Добра. Вона постає в новелі і як символ оновлюючої революції, і як символ згорьованої України, закутої в одвічні кайдани рабства, і як символ нової епохи, що народжується в муках і крові. Як справжня мати, Марія і перед смертю не думає про себе, її серце розуміє сина-вбивцю і мучиться роздвоєністю його душі. Вона, як Берегиня, стоїть, "звівши руки", намагаючись захистити сина від непоправних учинків і помилок.
Законспектуйте літературний паспорт новели.
Виконайте завдання №7 (6-10) на стр.49 у підручнику.
Прочитайте новелу,стр.50
15.12.2022
Урок № 19
Тема: Прозове розмаїття.
Микола Хвильовий,життєвий і творчий шлях письменника.
Микола Григорович Фітільов (творчі псевдоніми Микола Хвильовий, Уманець Юлія, Кароль Стефан) один із головних героїв, котрі створювали пореволюційну українську літературу. Особливо вдалими у прозаїка виходили новели, котрі й стали головними цеглинками до формування українського романтизму. Хоча Хвильовий був багатогранною людиною. Його біографія насичена творчими доробками різних стилів, як і революційними діями, за що письменник і поплатився. Нажаль, життя прозаїка обривається на цифрі 39, саме в такому віці Микола Григорович застрелився, на знак протесту проти голодомору 32-33 рр. та арешту друга Михайла Ярового. Примітно, що до цього Хвильового тричі мали розстріляти.
13 грудня 1893 р. | У м. Тростянець (Сумська обл.) народився Микола Григорович Фітільов (псевдонім Микола Хвильовий). Батько – Григорій Олексійович Фітільов. Мати – Єлизавета Іванівна Тарасенко. |
| Навчання в Богодухівській гімназії. Але був виключений з неї за революційні зв’язки. |
1916-1917 рр. | Учасник Першої світової війни. |
1919 р. | Одружується з Катериною Гащенко. Вступає до КП(б)У. Опублікував три збірки поезій. Також цього року вийшов перший вірш поета «Я тепер покохав город». |
13 січня 1920 р. | Народилась дочка Іраїда. Але шлюб розпався через два роки, тому Іраїда Миколаївна Фітільова згодом стала відома, як Іраїда Дмитрівна Кривич. |
1921 р. | Микола Григорович Фітільов став Миколою Хвильовим. Перша збірка під псевдонімом – «Молодість». |
1923 р. | Збірка прози «Сині етюди». |
1924 р. | Збірка оповідань «Осінь». В цій збірці вперше опублікований Magnum opus письменника «Я (Романтика)». |
20 листопада 1925 р. | Хвильовий з однодумцями організовую «ВАПЛІТЕ». |
1927 р. | Роман «Вальдшнепи». |
1928 р. | Микола Григорович створює журнал «Літературний ярмарок». |
1931 р. | Відкритий журнал «Пролітфронт». |
Травень 1933 р. | Письменника заарештовано. |
13 травня 1933 р. | Микола Хвильовий застрелився у віці 39 років. |
Хронологічна таблиця Миколи Хвильового не розкриває усіх творчих доробок письменника. Адже у більшості випадків ми знаємо лиш кілька його найбільш відомих новел та віршів. Але творчість митця ширша, просто треба ознайомитися з його творами більш детально.
Законспектувати біографію митця
Прочитати новелу "Я (Романтика)" Миколи Хвильового.
08.12.2022
Урок № 18
Тема:Контрольна робота
Творчість поетів 20-30-х років ХХ ст.
(П.Тичина, М. Рильський, М.Зеров, М.Семенко. Є.Плужник)
І варіант
1. Першою збіркою П.Тичини є
А) «Осінні зорі»
Б) «Сонячні кларнети»
В) «Чернігів»
Г) «Замість сонетів і октав»
2.Укажіть, до якого угрупування належав М. Рильський:
А) футуристів
Б) символістів
В) неокласиків
Г) імпресіоністів
3.М.Драй-Хмара назвав неокласиків «гроном п’ятірним нездоланих співців». Кого він мав на увазі:
А) Тичину, Семенка, Зерова, Рильського, себе;
Б) Зерова, Рильського, Филиповича, Бургардта, себе;
В) Плужника, Тичину, Рильського, Зерова, себе;
Г) Зерова, Семенка, Плужника, Филиповича;
4. Євген Плужник народився в:
а) Кантемирівці; б) Коломиївці;
в) Калинівці; г) Карташовці.
5. Скільки збірок вийшло за життя Є.Плужника:
а) 3 б) 4
в) 1 г) 2
6. Жанр ліричної поезії, в якому Є.Плужник розмірковує над проблемами, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень.
а) медитація; б) сонет;
в) імітація; г) пісня.
7. Літературний напрям, притаманний поезіям Є.Плужника:
а) експресіонізм; б) модернізм;
в) екзистенціалізм; г) авангардизм;
8. Збірка, яка залишилася ненадрукованою за життя Є.Плужника:
а) «Рання осінь»; б) «Рівновага»;
в) «Дні»; г) «Вибране»;
9. Психологічна поема, яка увійшла до збірки «Дні»
а) «Канів»; б) «Галілей»;
в) «Недуга»; г) Професор Сухорат»;
10. Поезія, яка закінчується словами «Вірю»
а) «Я знаю»; б) «Суди мене»;
в) «Сідало сонце»; г) «Для вас, історики майбутні»
11. Ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків (двох чотиривіршів та двох тривіршів)
а) сонет б) верлібр
в) гімн г) ода
12. У поезії якого автора ставиться запитання: «Чому не можна перевернути свiт? Щоб поставити все догори ногами?»
а) Плужника; б) Тичини
в) Рильського г) Семенка
ЗАВДАННЯ ВИСОКОГО РІВНЯ
13. Установіть відповідність між зразком поезії та видом лірики:
1. «Одчиняйте двері…» | А) інтимна лірика |
14. Установіть відповідність між назвою художнього засобу та уривком поезії, де цей засіб наявний:
1. Метафора | А) Ми проходимо до останнього пункту. Б) Для вас, історики майбутні, В) Ніч... а човен - як срібний птах!.. Г) Річний пісок слідок ноги твоєї Д) Ви знаєте, як сплять старі гаї? |
15. Розкрити значення терміну кларнетизм, терцет.(письмово)
01.12.2022
Урок № 17
Максим Рильський написав цей вірш у 1919 році. "Солодкий світ" – це сонет і належить до ранньої лірики поета. Епіграф до вірша, лексика старослов'янського походження (благословляє, прозріли) вказують на вплив біблійних джерел.
Також у цей час, протягом 1918-1929 років письменник працював учителем у селах Сквирського повіту, а ще паралельно викладав у київській залізничній школі, на "робітничому факультеті" Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
Максим Рильський наповнив цей сонет світлими почуттями кохання і любові до світу.
Ліричний герой, пізнавши справжнє кохання, зумів побачити світ в усій його красі. Саме кохання надало йому снаги до життя і пробудило захоплення красою.
Аналіз вірша "Солодкий світ!" Максима Рильського
До вашої уваги короткий аналіз поезії:
- Рід: інтимна лірика
- Жанр: сонет
- Тема: краса навколишнього світу, вміння сприймати її
- Головна думка: треба пройти довгий та тернистий шлях за для розуміння та сприйняття "солодкого світу"
- Ідея: радісне сприйняття життя, щастя у дрібницях, неповторність кожної хвилини буття
- Віршований розмір: п'ятистопний ямб
- Римування: перехресне
Художні засоби:
- Епітети: солодкий світ, простір блакитно-білий, дух ширококрилий, золотий небесний квіт, узори надвесняних тонких віт, пролісок несмілий, спогад нерозумно-милий, по довгих муках безсердечних літ
- Порівняння: сонце – золотий небесний квіт, погляд, ніби пролісок несмілий;немов трава, що зеленить граніт, неначе спогад нерозумно-милий
- Метафори: благословляє дух ширококрилий солодкий світ, янголи нам свічі засвітили
- Уособлення: пролісок несмілий
- Епіфора: у кінці кожної строфи повторюються слова "солодкий світ"
- Інверсія: дух ширококрилий, пролісок несмілий, спогад нерозумно-милий, свічі засвітили
- Риторичне питання: Чи янголи нам свічі засвітили По довгих муках безсердечних літ, Чи ми самі прозріли й зрозуміли Солодкий світ?
Аналіз вірша "У теплі дні збирання винограду" Максима Рильського
До вашої уваги короткий аналіз поезії:
- Рід: інтимно-філософська лірика
- Жанр: сонет
- Тема: зображення зародження кохання чоловіка та юної дівчини
- Головна думка: кохання найбільше пов'язане з молодістю, тому, коли юність минає, важко закохатись знову так безтурботно
- Ідея: возвеличення почуття кохання, яке знаходить людину в усі часи – і в молодості, і в зрілості
- Віршований розмір: п'ятистопний ямб
- Римування: перехресне
Художні засоби:
- Епітети: теплі дні, на мулах нешвидких, із ясного саду, кіпріді добрій, рожевий дим
- Порівняння: ясна, як сад, і радісна, як сміх; знявся пил, немов рожевий дим; він потягся, як дитина
- Метафори: світи щодня лампаду, Кіпріді добрій; гукнула свіжо й весело на мулів
- Повторення: ясного, ясна
24.11.2022
На фото: (зліва направо) "неокласики" Микола Зеров, Максим Рильський і Павло Филипович до арештів.
Якраз 100 років тому в розбурханому революційними подіями Києві почалося формування літературного об'єднання неокласиків, знаменитого "п'ятірного ґрона".
Вони хотіли творити високу, елітарну вітчизняну культуру і перекладати українською світову класику. Адже з утвердженням держави художнє слово вже не мусило бути мало не поодиноким ґарантом збереження національної тожсамості.
Їхнім важливим гаслом стало західництво, орієнтація на Європу, на відстояну у віках класичну спадщину.
Прищепити європейські цінності, підхопити обірвану щойно при кінці ХVІІІ століття нитку культурної переємності завадила влада, яка вимагала натомість неухильного зближення з Росією.
Здавалося б, митцям ішлося про своє художнє ремесло, про речі, далекі від політики.
Київські неокласики
Київський неокласицизм - це насамперед творча дружба. Авторитетним метром групи став Микола Зеров - поет, літературний критик, професор київського університету, котрий видавав 1918 року в Києві журнал "Книгар". У редакції видання й почали збиратися майбутні неокласики.
До цієї групи належали також Максим Рильський, Павло Филипович, Освальд Бургардт (він же Юрій Клен) і Михайло Драй-Хмара.
"П'ятірним гроном" їх означили у відомому сонеті Драй-Хмари "Лебеді", в якому вгадувалися п'ятеро друзів-поетів.
Від початку вони виробили амбітну програму перекладів українською світової класики. Адже царський Емський указ 1876 року спеціально наголосив якраз заборону перекладів.
Максим Рильський - єдиний пережив репресії та жив в Україні до смерті у 1964 році
Українська література мала право існувати лише у вузьких провінційних "шароварно-гопачних" рамках. Коли, скажімо, Михайло Старицький переклав шекспірівського "Гамлета", чорносотенська преса послідовно його цькувала й висміювала.
Пореволюційному ціннісному хаосу неокласики намагалися протиставити культурницьку настанову.
З'явилися перші видавничі ініціативи, перші книжки, що згодом стали знаменитими. Однак уже 1919-го Київ стає мало не містом-привидом, взятим у лещата штучно організованого голоду. Навколо стояли чекістські "заградотряди", не дозволяючи селянам підвозити продовольство.
Баришівська школа
І в історії "п'ятірного ґрона" настає новий етап, пов'язаний із провінційною Баришівкою. Вона увійшла в історію нашої культури як Болотяна Лукроза, рятівний осідок поетів, що приїхали сюди вчителювати, зваблені не грошовою, а "натуральною" платнею.
Неокласики піднесли рівень баришівської школи на неймовірну височінь. Микола Зеров читав історію, Юрій Клен - іноземні мови. Наїжджали сюди і їхні друзі-поети.
Це якраз у Баришівці утвердилася традиція "гутенберження". У ситуації тотального дефіциту паперу, занепаду видавництв автори красивим, виробленим ще в класичних гімназіях почерком переписували вірші у власноруч виготовлені зошити - і дарували рукописні шедеври один одному.
"Бариш", прибуток - по-латині lucrum, тож Зеров написав про "Болотяну Лукрозу", де вони почувалися як еллінські "захожі різьбярі" серед "шкурної громади".
Баришівка рятувала від голоду фізичного, але не інтелектуального. Якось гнаний читацькою жагою Микола Зеров таки вибрався пішки до Києва - по книжки.
На фото: Віктор Петров і Микола Зеров (стоять - зліва направо); Освальд Бургардт, Павло Филипович, Фелікс Якубовський і Максим Рильський (сидять - зліва направо)
Взутий був у міцні черевики, подаровані вдячними батьками його учнів у рахунок отої ж таки натуральної заробітної плати.
Задрімавши десь у неблизькій дорозі, професор прокинувся босим: спритні грабіжники зуміли зняти черевики, не розбудивши.
Повернення і боротьба
Повернувшись 1923 року до Києва, трималися осторонь політичної злоби дня. Читали лекції (для публічних виступів часом самі мусили клеїти у місті афіші), навчали пролетарську молодь, що заповнила тоді університетські аудиторії.
Вірші писали пейзажні, виповідали інтимні переживання, остерігаючись ідеологічного тиску. Здавалося, після жахів так званого військового комунізму життя трохи налагоджувалося.
Максим Рильський був найталановитішим з-поміж неокласиків, блискуче перекладав Адама Міцкевича, Зеров - Вергілія та Овідія.
Дозволяли собі хіба легку суто культурницьку критику своїх "підлих і скупих" часів. Скажімо, з уст в уста цитувалися докори Максима Рильського його заниділим у провінційному існуванні неперебірливим сучасникам:
Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруді спиш,
А там десь — голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж!
Неокласики встигли зробити дуже багато. Вони задали нові стандарти літературної майстерності на тлі тотальної деґрадації протегованої державою горезвісної пролетарської культури. Модернізували поетичну мову. Означили європеїстську традицію в українському письменстві.
Максим Рильський (зліва) і Микола Зеров (справа)
Врешті, утвердили культуртрегерство, тихий культурний спротив як чи не єдино можливий спосіб поступово змінювати довкілля, зокрема і мистецький ландшафт, не входячи у конфлікт із неприйнятним політичним режимом.
Однак ніхто не міг тоді уникнути пастки злополучного соціалістичного реалізму й обов'язку служити своїм пером переможному пролетаріатові. Уже від середини двадцятих неокласиків починають невпинно цькувати.
Їхні поетичні вечори називають зборами злочинної організації, їхні публікації - пропагандою ворожих цінностей. Як сумно узагальнив ще один поет п'ятірного ґрона - Павло Филипович:
Он муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катулла
Відродять капіталістичний світ.
Оспівувати красу грецьких статуй та античних храмів, принадність пейзажів без тракторів і комбайнів "робітничо-селянська" влада дозволити не хотіла.
А митці не хотіли профанізувати свою творчість, опускатися до рівня, писав Максим Рильський, "хлопчиків, що тільки двічі два // в них може здержати безсила голова".
Покарання і смерть
У роки терору цих високочолих інтелектуалів звинуватили, як водилося, у підготовці замахів на вождів.
Чим же, як не таємними зборами озброєних змовників, були чаювання у Зерова (друзі називали його "непитущою знаменитістю", а той зеровський майстерно приготований чай увіковічили в жартівливому "неокласичному марші")!
Або університетські семінари й лекції, куди збігалися послухати улюбленого професора й поета навіть студенти з інших факультетів? Принаймні так інтерпретували ситуацію слідчі.
Пам'ятник Максиму Рильському у Києві
Максим Рильський відбувся тюремним строком у Лук'янівській в'язниці. Освальд Бургардт (Юрій Клен) встиг емігрувати як етнічний німець.
Ще троє їхніх друзів загинули на Соловках. Високі здобутки двадцятих, здавалося, пішли в непам'ять. Але тільки здавалося.
Заборонена (пізніше напівзаборонена) творчість неокласичного ґрона впродовж усіх радянських десятиліть зоставалася символом елітарної, модерної української культури.
Культури, що особливо важливо, зорієнтованої на Захід, закоріненої у спільну європейську спадщину. На ній зростали покоління молодших поетів.
Забулися незчисленні бадьорі сюжети з тракторами, комбайнами й вождями. А небо Європи, під яким київські неокласики мріяли бачити Україну, вабить нас і нині.
17.11.2022.
Урок №15
Тема:Євген Плужник.Виразне читання поезій Є.Плужника.
(читання поезій напам'ять)
Вчись у природи творчого спокою...
Плужник Євген
В дні вересневі. Мудро на землі,
Як від озер, порослих осокою,
Кудись на південь линуть журавлі.
Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати визнаних взірців,
Бо хто ж твоїй науці допоможе
На певний шлях ступити з манівців?
Ніч... а човен — як срібний птах...
Плужник Євген
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний
10.11.2022
Урок № 14
Тема: Євген Плужник,його творча біографія.
Філософічність лірики "Вчись у природи творчого спокою".
Коротка біографія Євгена Плужника
Євген Плужник народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронізької губернії (Східна Слобожанщина). Деякий час вчився у Воронезькій гімназії, але звідти його виключили за участь у нелегальних гуртках. Пізніше навчався у Ростові-на-Дону та Боброві.
У 1918 році родина переїздить на Полтавщину, де працює вчителем мови та літератури.
З 1920 навчався у Київському зоотехнічному інституті, але навчання там покинув, щоб стати актором.
З 1921 року Євген Плужник навчався у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка. Але і це начання мусів покинути - через туберкульоз.
У 20-роках Євген Плужник розпочав літературну діяльність. Перші твори під своїм прізвищем опублікував у 1924 році. Друкувався у журналах "Глобус", "Нова Громада", "Червоний Шлях", "Життя й Революція". У середині 1920-х років видав перші поетичні збірки "Дні" та "Рання осінь".
Входив до літературних об'єднань "АСПИС", "Ланка" та "МАРС".
З 1923 року Євген Плужник працював перекладачем у різних редакціях перекладачем, а вечорами - самостійно вчився і писав вірші.
4 грудня 1934 року Євгена Плужника заарештував НКВС за належність до націоналістичної терористичної організації. В березні 1935 року його засудили до розстрілу.
Згодом вирок змінили на довготривале табірне ув'язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу. Похований на табірному кладовищі. Могила не збереглася. Умовну могиилу Євгену Плужнику зробили після реабілітації (реабілітовий у серпні 1956 року) на Байковому кладовищі у Києві.
Вірш «Вчись у природи творчого спокою» Є.Плужник
Збірка — «Рання осінь»
Жанр: пейзажна лiрика
Рік написання: 1927
Тема: взірець для творчої людини — природа, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот.
Ідея: захоплення красою навколишнього світу і біль з приводу відсутності душевної гармонії, заклик шанувати природу, тому що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом.
Римування: перехресне
Віршований розмір: ямб
Художні засоби «Вчись у природи творчого спокою»:
епітети: визнаних взірців, творчого спокою, дні вересневі порівняння – як від озер, порослих осокою.
інверсія – дні вересневі
риторичні запитання — хто ж твоїй науці допоможе На певний шлях ступити з манівців?
До тих вічних цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет відносить природу, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот. Людині притаманно сумніватися, помилятися.
Тому потрібно і вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи. І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схибити, не піти манівцями.
Така головна думка поезії Є. Плужника «Вчись у природи творчого спокою…».
Законспектувати біографію письменника
Зробити аналіз лірики Євгена Плужника
03.11 2022
Урок № 13
Тема:Художнє відтворення національно-визвольного пробудження народу в поезіях П. Тичини "Пам'яті тридцяти".
Поміж творів П.Тичини 1920-х рр. знаходимо такі, у яких він постає як справжній патріот, якому небайдужа доля України. Молодий митець привітав ідею відродження нації, вірив у розквіт творчих сил народу. Та, на жаль, реальність виявилася іншою.
Текст поезії «Пам’яті тридцяти»
На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад усе вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. –
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Аналіз поезії
Вид лірики
Вірш «Пам’яті тридцяти» належить до громадянської лірики.
Жанр
Жанр «Пам’яті тридцяти» – вірш-реквієм або епітафія (тобто твір, присвячений пам’яті померлих).
Мотив
Мотив вірша – подвиг юнаків, що віддали життя в боротьбі за незалежність України.
Історична основа поезії «Пам’яті тридцяти»
Поезія є відгуком Павла Тичини на трагічну подію доби визвольних змагань 1917-1920 рр.
29 (16) січня 1918 р. біля станції Крути (на Чернігівщині, за 120 км від Києва) відбувся бій між київськими юнаками (із Першої юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького та Студентської сотні помічного куреня Січових Стрільців) та більшовиками на чолі з Михайлом Муравйовим, що наступали на Київ.
Проти українців було кинуто петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії П. Єгорова. Ворог значно переважав українців за чисельністю, проте 600 юнаків (серед них, окрім студентів, було й навіть близько тридцяти школярів – підлітків 14-16 років) протрималися майже цілий день.
Близько 100 парубків загинуло в бою. Крім того, під час відступу на станцію Крути група з 35 юнаків натрапила на більшовиків та потрапила в полон.
За спогадами учасників бою, які вижили, двадцятьох вісьмох полонених вояки Єгорова, розлючені великими втратами під час бою, жорстоко катували, а потім розстріляли. Саме про цих хлопців поет написав:
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих.
Їх було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків (словами про це вірш починається, ними ж і завершується).
Основні ідеї та образи
Вірш сповнений розпачем від того, що світлі мрії про щасливу Україну:
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка… –
було затьмарено вбивством її найкращих синів
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
Через це поета гнітять тривожні передчуття щодо майбутнього рідної землі:
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Вину за цей жахливий злочин поет покладає на росіян, яких називає зрадниками та братовбивцями, використовуючи при цьому біблійні образи:
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Зауважте! Каїн, за Книгою Буття, – син перших людей Адама та Єви, який через заздрощі вбив свого молодшого брата Авеля, й за це його прокляв Господь.
Водночас Тичина впевнений у тому, що подвиг юнаків під Крутами незабутній:
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
Він має бути взірцем мужності та незламності для нових поколінь українців, адже загиблі понад усе «любили свій коханий край».
У 2018 році виповнилося рівно 100 років з дня битви під Крутами. Краще запам’ятати деякі цифри та факти про цю пам’ятну подію тобі допоможе інфографіка про бій під Крутами від Українського кризового медіа-центру та Українського інституту національної пам’яті.
ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ…
| Одчиняйте двері – Наречена йде! Одчиняйте двері – Голуба блакить! Очі, серце і хорали Стали, Ждуть…Одчинились двері – Горобина ніч! Одчинились двері – Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ.. 1918 |
ПОЄДНАННЯ ПРОТИЛЕЖНИХ ОЦIНОК РЕВОЛЮЦIÏ В ПОЕЗIÏ ПАВЛА ТИЧИНИ “ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРI”
Тичина – найвеличнiший украïнський поет 1920-х. Поряд iз Франком, Бажаном i Гончаром висувався на Нобелiвську премiю. На думку вiдомого вченого Дмитра Степовика, у психiцi Тичини переважає протистояння двох основних потуг: ролей поетичного дiяча й самiтника. Така людина усвiдомлює, що живе неправильно, але змiнити нiчого не може. Тичина – доглибинно роздвоєний тип. Вiн говорить протилежне не тому, що пристосовується, а тому, що iнакше не може. Його iснування визначає розiрванiсть, непристосованiсть до життя.За питомо релiгiйним свiтоглядом поета (випускника богословськоï семiнарiï), усе, що вiдбувається в свiтi, – правильне й закономiрне з самого початку, оскiльки допущене Богом i має вдячно прийматися людиною. Творчiсть Тичини пронизує iдея всеєдностi й зв’язку, гармонiйностi свiту. Джерело життя – сонце. Матерiя мертва й сама по собi не має життєвого потенцiалу, тому “жити” означає “творити”. Свiт витворився як досконалiсть iз торжеством добра. Цей свiт безсмертний тому, що вiн єдиний. Поет переживає вiдкриття єдностi речей, якi рiзними є на перший погляд, а в дiйсностi є поєднуваними. Наприклад, у час смертi батька 1906 року юний поет пише два вiршi, котрi мiстять наступнi думки: 1) Бога нема; 2) слава тобi, Боже! Пiзнiше паралельно з поезiєю “Партiя веде” Тичина створює текст “До кого говорить?” Через два роки пiсля “суперiнтимних” i “мегалiричних” “Сонячних кларнетiв” поет оприлюднить наскрiзь соцiальну збiрку “Плуг”.
Мотив вiрша “Одчиняйте дверi”– ставлення лiричного героя до кривавого монстра революцiï як до власноï нареченоï.
Заклик-рефрен “одчинити дверi” вказує на пристрасне бажання, прагнення, прийняття, сильну потребу, потяг до революцiï-нареченоï. Його повторюванiсть є рiзновидом навiювання, створення мимовiльного, асоцiативного вiдчуття зображуваного. Комплексно ландшафт виглядає так: у церквi (вказiвка на “хорали” – рiд релiгiйних спiвiв латинською чи мiсцевою мовою в католицькiй чи протестантських церквах) перед олтарем стоïть молодий, котрий пристрасно чекає на свою наречену для здiйснення шлюбноï церемонiï. Молодий або хтось iнший (той же автор) закликає вiдчинити дверi храму, оскiльки наречена з явилася, стоïть за дверима й готова пiдiйти до молодого. У чеканнi на молоду все завмирає на найвищий точцi напруження, i в першу чергу завмирає молодий (“очi, серце… Стали”).
Наречена з’являється, i необоротними наслiдками ïï появи є горобина нiч (лiтня грозова нiч – символ грiзного наростання чогось, тривоги, утрати й смертi), закривавленi шляхи (образ кривавого весiлля, весiлля кровi нагадує створену приблизно в цей час п’єсу “Криваве весiлля” iспанського поета й драматурга Федерiко Гарсiа Лорки, в якiй у перебiгу весiлля це свято також перетворюється на моторошну рiзанину) й незвичний дощ, котрий iде… незриданними сльозами (сльози – символ плачу, жалоби й утрати, тим паче незриданнi – тi, якi ще мають виплакатися або й зовсiм невиплакуванi) й тьмами (наприклад, у контекстi Бiблiï це слово вказує на подiï кiнця свiту й Божого суду).
Отже, граничне iдеалiзування революцiï 1920-х у лiрицi Тичини поєднано з визнанням катастрофiчностi ïï наслiдкiв для украïнськоï нацiï.
Закріплення матеріалу.
1.Дайте відповіді на запитання:
-Як ви думаєте, чому за радянських часів вірш “Пам’яті тридцяти” було заборонено?
-Як письменник сприймає революцію?
2. Виконайте тест:
Домашнє завдання
Напишіть вільне есе “Образний світ лірики П.Тичини”
27.10.2022
Урок № 12
Тема:Павло Тичина
Феномен "кларнетизму" у творчості Павла Тичини.
Аналіз лірики
І.Опрацювання навчального матеріалу.
Музика як стан душі, музика як живе знання та уявлення людини про саму себе, музика як ключ до розуміння навколишнього простору, краси природи, довершеності творів мистецтва, історія свого народу – все це ми бачимо у творчості П.Тичини, особливо у його ранніх творах.
Кларнетизм – світоглядно-естетична концепція Павла Тичини (особливий стиль за Василем Баркою, Ю. Лавріненком):
музикальність як принцип світобачення;
аристократичність духу;
філософська ідея всеєдності, гармонії;
принцип синестезії («кольоровий слух», «слуховий колір»);
синтез традиціоналізму (поетичні паралелізми; метафори-повторення; внутрішні рими; народнопісенна ритміка; звуконаслідування, алітерації, асонанси, повтори, анафори й епіфори) й модернізму (імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажизм).
Збірка «Сонячні кларнети» (1918) – світовідчуття молодої національносвідомої української інтелігенції, яка прийшла в цей світ із бажанням творити Добро, естетику нового дня.
Вітаїстичність (лат. Vita — життя) — риса модерністської літератури перших десятиліть XX століття, що виявилась у погляді па стихію життя як першооснову світових процесів. В українській літературі вітаїстичнісл ь позначилась на формуванні «романтики вітаїзму» з її настановою на перетворення світу, формування активної, сильної особистості та нації. Вітаістичність притаманна раннім творам П. Тичини.
“Арфами, арфами”
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,-
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914
“О, панно Інно…”
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
1915
Аналіз вірша
Рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш – монолог ліричного героя.
Поліна Коновал та її сестра Інна – прототипи центральних образів.
Ліричний герой – самотній, він у стані психологічного роздвоєння (кохана та її двійник – сестра); світ, звужений до обширу вікна й білих снігів (символічний образ білого снігу – забуття і втрата).
У ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох сестер — Поліну та Інну Коновал — доньок чернігівського поета Івана Коновала, який використовував псевдонім Воронківський. У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист Павло Тичина. Особливо запала в серце поетові Поліна, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов і лягла в основу поезії «О, панно Інно…».
Антитеза як композиційний прийом: холодним снігам протиставляється весняне квітування лугів, часу розквіту кохання.
Гама почуттів героя відтворюється через зорові враження, що переходять у музичні (очі, як музика, як спів), а слухові переходять у зорові, що нагадують очі милої.
Обірвані й номінативні (називні) речення: «Вікно. Сніги»; фігури замовчування; логічні, психологічні й ритмічні паузи; звукопис (алітерації та асонанси); повтори, що увиразнюють образи закоханих.
Строфіка, віршування: дві октави (восьмивірші), ямбічні рядки.
Прослухайте:
https://youtu.be/OLl4ZhEX9Hc
“ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ”
Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї… “Я твій” — десь чують дідугани, А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
6 травня 1911
Аналіз вірша
Написаний 6 травня 1911 р. («досонячнокларнетівський» період).
Рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Різновид лірики: поєднані інтимна та пейзажна.
Ліричний герой, його душа споріднені з усесвітом, тонко відчувають найменші зміни в ньому.
Граційний паралелізм картин природи і людських переживань (як центральний композиційний прийом + симетрично розташовані запитання і відповіді всередині строф, що надає композиції вірша елегантної стрункості).
Художній паралелізм: природа, краса літньої ночі відтінює світ почуттів ліричного героя, персоніфікація («сплять старі гаї», «вони все бачать крізь тумани»), анафора («ви знаєте…», «ви чули ж бо…»), риторичні звертання («Ви знаєте…»), риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?», риторичні оклики («Та ви вже знаєте, як сплять гаї!), стилістична фігура замовчування («А солов’ї!..»), трикратні повтори («кохана спить»), звукові образи (асонанси «і»: «у мІсячнІ веснянІ ночІ», алітерації тощо) емоційно наснажують, увиразнюють загальну тональність вірша.
Поетична атмосфера української ночі, осяяної срібною палітрою місяця, увиразненої духмяним запахом липи та її тихим шелестом, озвученої співом соловя та голосом ліричного героя (твір побудовано на засадах діалогізму: ліричний герой звертається до уявного співрозмовника).
Віршовий розмір: 4 (5)-стопний ямб.
Дві шестивіршові строфи з перехресним і суміжним римуванням. Кільцева композиція строф – повернення наприкінці строфи до її початку.
Мотив: єдність людини з природою, захоплення мудрістю, красою і доцільністю світобудови (світле й радісне почуття кохання весняної ночі).
Перегук із поезією Олександра Олеся («Чари ночі»).
Домашнє завдання
20-(13).10.2022
Урок № 10-11
Тема: Літературний авангард. Поетичне самовираження.
Провідна роль поезії у 1920-ті роки.
Павло Тичина.Основні віхи життя поета,трагізм його долі.
.Опрацювання навчального матеріалу
Павло Григорович Тичина
23 січня 1891 -16 вересня 1967) –український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми.
Павло Тичина: за лаштунками шкільних біографій
У 2016 році виповнилося 125 років з дня народження українського поета Павла Тичини.
Найкращі твори Павла Тичини - збірка "Сонячні кларнети", поеми "Золотий гомін", "Скорбна мати", "Похорон друга", "Сковорода". Він - один із найвизначніших поетів українського модернізму, громадський діяч, перекладач із багатьох мов.
Монастирський хор
Народився, за різними даними, 23 або 27 січня (у офіційних біографіях називають саме другу дату) 1891 року у селі Піски на Чернігівщині у багатодітній родині дяка. За документами прізвише поета — Тичинін. Сам він у одній із анкет стверджував, що справжнє його імя — Тичина Павло Григорович, але "чомусь батькові забажалось Тичина переробити на Тичинін — і це останнє у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою".
А на схилі літ додав, що предки його належали до козацької старшини, а "у так званих "полуботківських міліонах" було ще й наше прізвище". Утім, точна генеалогія поета не встановлена.
У 1901 році батько влаштував його до хору при монастирі. Цей досвід залишиться із Тичиною — і відобразиться не лише у звучанні його поезії. Хор хлопчиків залучали до участі у похоронах вищого духовенства, масштабних святах.
Київський музей-квартира Павла Тичини
Згодом натхненні музикою Бортнянського "Співи панахидні" стануть одним із творчих задумів молодого поета. Тичина згадував, як хор запросили до виступу в Іллінських печерах. Вразливий хлопець мало не збожеволів від містеріального видовища, задухи й особливої акустики простору.
Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п’яти орденів Леніна.
Біографія
Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській Імперії. Його охрестили 27 січня. Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичина (1850–1906), був сільським дяком і одночасно вчителем у школі грамоти.
Поет згадував:
| «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати». |
Мати Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861–1915) була на 11 років молодша від поетового батька.
Павло Тичина мав 5 сестер: Єфросинію, Поліну, Оксану, Олександру і Наталію – і 4 братів: Михайла, Івана, Євгена та Костянтина. Найвідомішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.
Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни – матері поета».
Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів – «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»).
Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.
1900 року 9-річний Тичина, успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.
У червні 1906 року помер батько Павла Тичини.
Від 1906 року Павло Тичина пише вірші – почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини – «Сине небо закрилося…» – датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся – аж смішно».
Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року.1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту – в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції. Товаришем Тичини в семінарії був Василь Елланський – майбутній поет Василь Еллан-Блакитний.
1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить».
1913 року Тичина опублікував три оповідання – «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), якій стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.
У 1913–1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їздним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів .
Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву – «кларнетизм». Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.
Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір – поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода».
Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літетатурі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.
У першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина – провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України»(1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко. 1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 – до ВАПЛІТЕ, що під проводом М.Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).
Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.
1934 року П. Тичина переїздить з Харкова до нової столиці України – Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.
«Партія веде»
В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними появилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.
Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим – чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.
Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х – початку 60-х років, навіть виступив з осудом шестидесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по смерті Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З’явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з’їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.
Творча спадщина та місце в українській літературі
Ю. Лавріненко писав, що Тичину називали «то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму» .
Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета:
| «Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму (“червоно-си –зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю… Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». |
Перегляньте презентацію:
https://infourok.ru/prezentaciya-z-ukrainskoi-literaturi-na-temu-pavlo-tichina-klas-699399.html
Перегляньте відеоматеріал за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=FLga_TMsAPQ
Домашнє завдання
Напишіть есе “Геній, що відмовився від свободи”
06.10.2022
Урок № 9
Тема:Українська література xx ст.як новий етап в історії національної культури
"Розстріляне відродження"
Розстріляне відродження
Родина Крушельницьких, початок 1930-тих рр. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.
Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12– 13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 ОСІБ !!! представників української інтелігенції – цвіту української нації.
Історичні передумови
Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905–1917 рр.
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.
Літературні об'єднання
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925–1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.
Новаторство
Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.
Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового – розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж – людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.
У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.
Значення
Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.
Представники
Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.
Першу групу – безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те, що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).
Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.
Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).
До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.
Масштаби репресій
Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.
Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року – з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 – зникли безвісти, 8 – вчинили самогубство.
Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач – Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.
Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників України, тільки 120 з яких були її дійсними членами.
Записати коротко в зошити поданий матеріал
Перегляньте відеоматеріал до уроку за посиланням
29.09.2022
Урок № 8
Тема:Єдність краси природи і мистецтва в поезії Миколи Вороного
"Блакитна панна","Інфанта".
Рік написання: 1912.
Збірка – «Гротески».
Напрямок – модернізм
Течія – символізм
Рід – лірика.
Жанр – ліричний вірш.
Вид лірики – інтимно-пейзажна (весняні настрої).
Тема “Блакитна панна”: гармонія природи та мистецтва (“має крилами Весна запашна, лине все в прозорих шатах, у серпанках і блаватах…”)
Ідея “Блакитна панна”: возвеличення краси й природи (довгожданна, нездоланна… ось вона – Блакитна Панна!…)
Віршовий розмір: нерівностопний хорей.
Римування: перехресне (абаб).
Художні засоби “Блакитна панна”
епітети: весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою
метафори: ” сміючись на пелюстках, на квітках”
порівняння: а вона, як мрія сна чарівна
гіпербола: сміючись на пелюстках, на квітках
анафора: має крилами Весна запашна
окличні речення: ось вона – Блакитна Панна! ЇЇ виспівує: ” Осанна!”
інверсія: лине все, крізь блакить майорить, сяє вродою, сміючись на пелюстках
Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню, оспівав весну як блакитну панну. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення
Прослухайте вірш за посиланням і вивчіть напам'ять
https://www.youtube.com/watch?v=P4ZT_jaAiMY&t=7s
https://www.youtube.com/watch?v=9BTPWpaWcBQ
Написати літературний паспорт вірша "Інфанта".
22.09.2022
Урок № 7
Тема:Життя і творчість Миколи Вороного.
Перша декларація ідей і форм символізму.
Вороний Микола Кіндратович
Микола Кіндратович Вороний (6 грудня 1871, Катеринославська губернія (тепер Дніпропетровська область ) - 7 червня 1938, м. Кірове (тепер м. Кіровоград) – український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець.
Життя і діяльність
Смерть за ідею – доля почесна.
Вацлав Свєнціцький. „Варшав’янка”
(переклад Миколи Вороного)
Микола Кіндратович Вороний народився 6 грудня (24 листопада) 1871 року на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Його батько походив з кріпаків, сам був ремісником. Мати ж вела родовід від ректора Києво-Могилянської академії П. Колачинського. Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку Микола навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі. Ще гімназистом почав писати вірші (у 1893 році він надрукував перший вірш «Не журись, дівчино»), захопився творчістю Т. Шевченка, театром М. Кропивницького, політичною літературою. Через це потрапив у поле зору поліції з подальшими обшуками і арештами. Був виключений з училища за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. М. Вороному заборонили вступати до університету, проживати в Петербурзі та університетських містах.
Вороний разом з драгомановцем С. Єрастовим організували у Ростові-на-Дону «Українську громаду». У Харкові М. Вороний перебував під впливом таємного «Братства тарасівців», мав намір виїхати до Болгарії і вступити до Софійського університету, куди вабила його постать улюбленця революційної молоді М. Драгоманова. Але в день його приїзду до Львова надійшла телеграма, що М. Драгоманов помер.
У 1895 році Микола Вороний виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім у Львівському університетах на філософському факультеті.
Великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета справив Іван Франко, з яким він зблизився у Львові.
Микола Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».
З 1897 року Микола Вороний був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У 1901 році Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У «Літературно-науковому віснику» він опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур.
У 1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911-1917 pp. видав збірки поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917).
Восени 1917 року став директором і режисером «Національного театру», який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В.Винниченка.
У революційні часи М. Вороний стає одним із засновників Української Центральної Ради.
Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та, змучений голодом і виснажений хворобами, поет у 1920 році емігрував до Варшави. Жив у Варшаві, працював старшим аташе з правами радника при УНРівському уряді (для зв'язку з культурними колами Польщі). Здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.
У 1921 році Вороний у Варшаві видав збірку «За Україну!». Невдовзі він переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка та деякий час був директором цієї школи. В цей час видав театрознавчі книги «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу – «Пензлем і пером».
У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю. Микола Кіндратович працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. В тодішній пресі творчість поета розглядалася в основному у вульгарно-соціологічному трактуванні, йому закидали «модернізм» і «буржуазність».
Пізніше, в цьому ж році, переїхав до Києва, працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в Укртеатрокіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібретто. А далі починаються політичні переслідування поета.
28 березня 1934 року уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Акимов (Егідес) виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М. К. Вороного, якому інкримінувалася контрреволюційна діяльність. Того ж дня в ДПУ на Вороного було заповнено анкету звинуваченого у шпигунстві на користь Польщі, допитали його, а також як свідків Любомира Дмитерка, Аркадія Добровольського, Івана Ле, Петра Колесника – всі вони поцінували творчість поета як «буржуазно-естетську і націоналістичну», а його самого назвали «трубадуром націоналістичної контрреволюції», їхні «свідчення» фігурують в обвинувальному висновку.
Миколи Вороний під час допиту рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення в приналежності до контрреволюційного підпілля. З нього того ж дня, 28 березня, взяли підписку про невиїзд. Цього разу поет уникнув тюремної камери ДПУ.
31 березня 1934 року особлива нарада колегії ДПУ УРСР ухвалила: «Вороного Миколу Кіндратовича ув'язнити у виправний трудовий табір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком».
Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав керівництво ДПУ УРСР визначити місце заслання десь ближче – Воронеж, Сталінград, навіть Свердловськ чи Кавказ. Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року несподівано зглянулася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк – із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській та Ленінградській областях. М. Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше у Бежиці.
Влітку 1937 року він з'явився в с. Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до міста Новоукраїнки. Тут почав працювати коректором у районній газеті, але невдовзі його було звільнено.
Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі №3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова («Дело №66162 по обвинению Павлюченко Логвина Ананьевича й др. (всего 13 чел.). Начато 14 апреля 1938 г.»). Того ж дня арештували і Миколу Вороного. Як і всіх його посправників (12 селян Глиняного та інших сіл) – «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення членам групи були вигадані й неконкретні.
Про М. К. Вороного у постанові слідчого сказано: «В 1934 р. був засуджений колегією ОДПУ за контрреволюційну діяльність. Завербований відомим націоналістом Шимановичем (установлюється). Завербував Гулика, компрометував заходи партії та уряду».
29 квітня 1938 року особлива трійка при УНКВС Одеської області розглянула справу 13-ти і всім винесла вирок «розстріляти».
Як свідчить виписка із акта, вирок стосовно всіх, у тому числі й М. Вороного, було виконано 7 червня 1938 року о 24.00.
Посилаючись на численні дослідження істориків-краєзнавців і літературознавців, ймовірно поета розстріляли на околиці м. Кірового (тепер – Кропивницький), де його утримували у в’язниці. І до сьогодні залишається невідомим місце поховання Миколи Вороного. Будь-яких відомостей про захоронення чи переміщення в інше місто тіла розстріляного М. К. Вороного поки що не знайдено. Творчість Миколи Вороного довгі роки була заборонена, ім’я – призабуте.
Про реабілітацію поета клопоталася президія правління Спілки письменників України.
Президія Кіровоградського обласного суду 10 листопада 1957 року постанову трійки УНКВС по Одеській області від 29 квітня 1938 року стосовно М. Вороного (та інших 12 осіб) скасувала, а справу на них припинила.
За часів культу особи і застою згадувати ім’я М. Вороного можна було лише з ярликами «націоналіст», «декадент», «співець абстрактної краси», а то й «білоемігрант-антирадянщик». Лише в другій половині 80-х років минулого століття його добре ім’я і творчий доробок нарешті остаточно повертаються українській літературі, а відтак – і українському народові.
Вирок особливої наради колегії ДПУ УРСР від 31 березня 1934 року щодо М. Вороного скасовано висновком прокурора Київської області від 14 листопада 1989 року (на підставі ст. І Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період З0-40-х і початку 50-х років»). Окрім власних поетичних збірок, перу М. Вороного належить низка перекладів із світової поезії, зокрема «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшав'янки», творів Данте, Словацького, Пушкіна, Гумильова, Верлена, Метерлінка та ін.
Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.
Пам’ять
19 березня 2004 року на фасаді приміщення Новоукраїнської районної бібліотеки для дорослих відкрито меморіальну дошку М. К. Вороного.
Скласти тезисний план за поданим матеріалом.
Перегляньте відео за посиланням
15.09.2022
Урок №5-6
Тема:Тема:Життя і творчість Василя Стефаника
.Психологічне розкриття теми еміграції в новелі "Камінний хрест" Василя Стефаника.
Скласти хронологічну таблицю життя і творчості Василя Стефаника за матеріалами підручника на стр.169-172 (у зошити)
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
Перегляньте відеоматеріал про Василя Стефаника і перекажіть
https://www.youtube.com/watch?v=AL6l2GrONxE
Експресіонізм - напрям, назва якого походить від французького «ixpressio» (вираження). Як і імпресіонізм, експресіонізм постав у творчості західноєвропейських художників - В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін. Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.
Ознаки експресіонізму:
Нервова емоційність та ірраціональність;
Відображення суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «я»;
Увага до простих символів;
Прагнення віднайти корені зла в людському суспільстві;
Дослідження сенсу страждання і смерті людини;
Заглиблення у проблему вини і кари; висвітлення протилежних понять: прекрасне і потворне;
Захоплення ідеєю всезагального взаємозв’язку всього сущого.
Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.
Новела - особливий жанр. Василь Стефаник використовує найчастіше саме новелу, бо цей жанр у короткій формі може передати дуже виразно авторську думку, адже для цього жанру не існує диктату сюжету. А для експресіонізму сюжет та його форма має підпорядковане значення. Головне - форма впливу, форма подачі думки.
Одним із прийомів експресіонізму є емоційна організація монологічного мовлення. Саме цей прийом бачимо у антивоєнних новелах. Наприклад, у новелі «Сини», де сюжет, на перший погляд, абсолютно реалістичний, але постає він не у хронологічній послідовності і має на меті не зображення типового характеру в типових обставинах, а дорівнює події внутрішнього буття подіям зовнішнім. Відтак єдиною реальністю залишаються емоції та переживання головного героя, майстерно передані через градацію почуттів, висловлених героєм у різкій емоційній формі. Емоційно несподіване сприйняття світу, де ведуться війни, зображене через дітей, як у новелах «Діточа пригода» або «Піступка».
+У новелах «Камінний хрест» і «Новина» Василь Стефаник зображує протест селян проти соціальної несправедливості, використовуючи при цьому також засоби імпресіонізму. Горе селянина, його соціальну незахищеність зображено «коротко, сильно і страшно». Засобом експресіонізму у творчості Стефаника є перш за все спосіб побудови сюжету, у центрі якого виразна гротескна деталь. У новелі «Камінний хрест» - це той самий хрест, який воздвиг Іван Дідух собі й дружині ще за життя. І цей хрест набуває значення символу, який виражає головну думку сильно й експресивно: жити у такому суспільстві неможливо, але й без Батьківщини - не життя.
Вчинок Гриця Летючого з новели «Новина» приголомшує одразу: вбив власне дитя з любові й жалості, бо не міг бачити, як умирає дитина з голоду. Гротескність події покликана вплинути на почуття читача, змушує замислитися над соціальною несправедливістю.
Вражати - значить спонукати до думки та дії. Усі новели В. Стефаника у центрі уваги тримають особливу подію або вчинок, які вражають, навіть приголомшують своєю трагічністю. Мета автора - вразити, змусити до дії. Робить він це часто саме засобами експресіонізму - особливою емоційно виразною манерою зображення подій, які мають важливе значення не лише для головних героїв.
Запишіть у зошити визначення терміну "Експресіонізм" та основні тези з поданого матеріалу.
Тема:Психологічне розкриття теми еміграції в новелі "Камінний хрест" Василя Стефаника.
Історична основа твору,
Його сюжетно-композиційні особливості.
Аналіз новели “Камінний хрест” Василя Стефаника
Аналіз новели “Камінний хрест” Василя Стефаника пригодиться всім, хто хоче більше заглибитися у проблематику і особливості твору, адже “Камінний хрест” — чудовий приклад соціально-психологічної новели. В. Стефаник ввів в українську прозу таку манеру письма, яка характеризується передачею найтонших, найскладніших почуттів душі людини.
Письменник художньо осмислював певні боки психіки людини, з різних точок зору говорив кількома голосами — від себе, від імені інших персонажів твору.
Новеліст майстерно передає переживання особистості через експресивність мовлення. Тому В. Стефаника називають експресіоністом у мистецтві слова.
Василь Стефаник казав, що у своїх новелах він показав реальне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася».
«Камінний хрест» — твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть у Русові).
У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.
Літературний рід: епос.
Жанр: психологічна новела (художнє дослідження душі головного героя).
Тема: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX ст. (прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади).
Головна ідея: єдність селянина з рідною землею.
Герої твору:
- Іван Дідух
- його дружина Катерина
- їхні діти
- кум Михайло
- селяни.
Сюжет: селянин Іван Дідух покидає рідну землю, щоб переїхати до Канади в пошуках кращого життя (на вмовляння дітей і дружини).
Композиція
Твір складається із семи розділів. Перший розділ новели виконує функцію експозиції, вона ознайомлює читача з долею героя: тут подано портрет Івана Дідуха й авторські екскурси в його біографію. Після десятирічної служби у війську Іван повертається в село і стає ґаздою на залишеному в спадпіину кам’янистому горбі. Люди пам’ятають Івана у вічній виснажливій праці на цьому горбі. Наступні шість розділів — епізоди сповіді Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом.
Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації головного героя є його монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині хрест.
Образ хреста символізує тяжку, каторжну працю селянина, а водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею.
Проблематика
Через вужчу, конкретно-історичну проблему еміграції автор розкриває у творі й значно ширшу, вічну проблему екології буття. Попри непосильну працю, Іван був щасливим. Адже почувався часткою рідної землі, її господарем, бо доглядав, оживляв її. Так само, як кинутий у ставок камінь; тривожить усе середовище, так Іван із конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди».
Важливо й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, увійшовши в гармонію з ходом копит, коліс і ніг, зілля скидає на них росу.
Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі в промінні призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці («Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носє, то мус родити хліб!»), зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце.
Іван — велетень, бо оживляє, орухомлює, скермовує все довкола й об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну, покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту. Знеможена працею, пригнута до землі {«як би два залізні краки стягали тулуб до ніг»), постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне — красу експресивного руху життя всього світу.
Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі». Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний:
«Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину».
Це — виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю:
«Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити… в поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Буття, 3: 17-19).
Будяк, який вп’явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський гріх. Отож потворне, як бачимо, виконує в новелі кілька функцій:
1) допомагає виявити об’єднаний у цілість колорит справжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);
2) натякає на причину людських страждань на землі;
3) глибше розкриває красу людського існування, яка можлива тільки в єдності з усім довколишнім світом.
Тут зростається естетично відворотне з духовно прекрасним, бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею й близькими людьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, із якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок із довколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіє».
У Стефаника образ каменя часто означає омертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі». Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Стефаника чистоту душі.
Перлина, що котиться по скелі, — це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, ідеться про загибель тієї духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль.
Автор матеріалізує його в такому образі:
«Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася».
Тут хата Дідухів утрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей із метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого.
За мотивами цього твору видатний режисер Леонід Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв фільм «Камінний хрест», який увійшов у скарбницю найвизначніших українських кіношедеврів.
Літературознавці про твір
Новела «Камінний хрест» — це своєрідне художнє дослідження душі головного героя Івана Дідуха, котрий прощається із сусідами у зв’язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам’ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд із конем і вивозив гній на свою нивку на кам’янистому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, і стали в селі прозивати Івана Переломаним.
Сповіді героя про своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух установив на пам’ять селу камінний хрест із вибитими іменами — своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.
Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок усіх своїх надлюдських зусиль, був безземельним, прозаїк розмірковує над тими моральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і передусім — над проблемою зв’язку з рідною землею. Творці експресіоністичного стилю відродили давню істину, що «не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі», що весь космос є нерозривною цілістю.
Саме про це йдеться насамперед у новелі. Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван з конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди».
Важливо ще й те, що колеса, кінські копита й п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його в такому образі:
«Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася».
Тут хата Дідухів втрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак душевного стану родини.
Законспектуйте поданий матеріал у зошити(коротко,тезисно).
Прочитати новелу,передивіться відео за змістом новели і перекажіть.
https://www.youtube.com/watch?v=9YuK-NiLN-Q
01.09.202
Урок № 1-2
Тема: Житєвий і творчиий шлях Ольги Кобилянської
Життєвий і творчий шлях - ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863-1942) - Українська література кінця XIX - початку XX ст.
Життєвий і творчий шлях
Пишна троянда в саду української літератури.
Михайло Старицький
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в маленькому містечку Гура-Гумора, яке зараз належить Румунії, в сім’ї службовця. Дівчина була четвертою дитиною в родині, після неї народилися ще два брати і сестра. Багатодітна сім’я потребувала коштів, і батькові доводилося багато працювати. Незважаючи на фінансові труднощі, Ольга закінчила чотири класи німецької початкової школи. Щоб дочка володіла й українською, батько найняв учительку, яка за шість місяців навчила дівчинку «писати, читати, граматики небагато». Перший вірш, присвячений матері, Ольга створила у дванадцять років. Мати Ольги Кобилянської була надзвичайно доброю і делікатною жінкою. Пізніше Леся Українка називала її «святою Анною». Ольга любила неньку великою вдячною любов’ю: «Та глибока тиха мислителька з небагатьма словами на чистих своїх устах». Знайшла дочка і в суворому батькові гарну рису, акцентувала, що глибокий слід у дитячих душах залишила його любов «до рідного слова, свого народу, своєї пісні, знання рідної мови, що все-таки шанували в хаті».
Родина Кобилянських: зліва направо стоять - Олександр, Юліан, Степан, Володимир; сидять - Максиміліан, Євгенія, Марія (мати), Юліан (батько), Ольга. Фото (1894)
«Музику люблю пристрасно, і вона має на мене дуже сильний, майже потрясаючий вплив».
Ольга Кобилянська
У багатодітній родині підростали Ольжині брати, і батько вважав, що насамперед їм варто дати належну освіту, адже дівчата повиходять заміж і з науки все одно жити не будуть. Тим часом Ольга серйозно взялася за самоосвіту, почала читати німецьку прозу в оригіналі. У юності дівчина гарно співала, грала на фортепіано, малювала, пробувала себе як акторка на сцені театру «Руська бесіда» в Чернівцях.
Сім’я Юліана Кобилянського часто переїжджала: спочатку до Сучави, потім до Кімполунга. Переїзди були пов’язані з працевлаштуванням батька, проте щоліта Кобилянські гостювали в бабусі в селі Димка, де Ольга насолоджувалася неповторною красою природи. Великий вплив на Ольгу мав старший брат Юліан, подарунок якого - книгу «Малый сборник песней для спиволюбивых русинов» - письменниця зберігала до кінця життя. Брати допомагали Ользі знайомитися зі слов’янською літературою і з творами митців із Наддніпрянської України. Твори Кобзаря Ольга Кобилянська навіть пробувала перекладати німецькою мовою.
Прозовим дебютом письменниці стала повість «Гортензія» (1880). Згодом з’явилися «Доля чи недоля», «Привид», «Вона вийшла заміж». Кожен наступний твір виявлявся художньо вартіснішим від попереднього. До речі, всі вони написані німецькою мовою, якою письменниця володіла досконало. Захоплювалася вона й філософією на той час надзвичайно популярного серед молоді Фрідріха Ніцше. Рідною мовою Кобилянська почала писати дещо пізніше і завдяки впливу Софії Окуневської, Наталі Кобринської та її брата Володимира Озаркевича.
1892 р. сім’я Кобилянських переїхала до Чернівців, де вже активно функціонували університет, народний дім, велика бібліотека. Нове середовище позитивно вплинуло на письменницю. Вона зацікавилася модною на той час темою емансипації жінки. У 1895 р. закінчила задуману ще в 1888 р. повість «Царівна». Власне, на 90-ті роки припадає письменницький розквіт О. Кобилянської. У творах «У св. Івана», «Банк рустикальний», «Битва», «Мужик», «Мати Божа», «Там звізди пробивались» письменниця порушувала проблему жінки в суспільному житті й власній сім’ї.
Але питання емансипації все-таки відходили на другий план перед жорстокою правдою селянського життя, до якого О. Кобилянська зверталася все частіше.
У 1887 р. вийшло друком оповідання «Вона вийшла заміж», в якому письменниця гостро поставила проблему жіночої долі, право жінки на створення сім’ї на власний розсуд, а не під тиском родини чи обставин.
«Вона прийшла в українську літературу з Північної Буковини, з німецько-румунського середовища, а віддала свій яскравий талант рідному народові, служити якому вважала для себе найвищим обов’язком... Вона не навчалася в українській школі, не здобула вищої освіти, а стала високоосвіченою, висококультурною людиною і письменницею, новатором української прози, вчителем молодшого покоління прозаїків».
Федір Погребенник
«Одна праця, одне перо, а власне моє «я» зробило мене тим, чим я є - робітницею свого народу».
Ольга Кобилянська
Прочитати і законспектувати в зошити
Скласти хронологічну таблицю життя і творчості Ольги Кобилянської
08.09.2022
Урок № 3-4
Тема:Краса вільної душі й аристократизм духу в новелі Ольги кобилянської
"Фантазія-експромт"
Своє розуміння позитивного образу жінки Ольга Кобилянська чітко окреслює в листі до Осипа Маковея від 11 серпня 1898 року: «Образовані і тонко відчуваючі жінки є для мене ідеалом». Саме такою постає героїня новели«Impromptu phantasie». Молода жінка, смілива й нетерпима до будь-якого упокорення або приниження, приваблює читача своєю духовною красою. Наділена правдивим талантом і надзвичайно тонкою та ліричною душею, вона відчуває образи в тонах і барвах, увесь світ сприймає через звуки мелодій, і навіть майбутнє постає в її уяві радісною піснею, чарівною симфонією чи сонатою.
Прослухайте:
“Impromtu phantasie”
Рік написання: 1894.
Жанр: новела (сама авторка визначила як нарис).
Літературний рід: проза.
Тема: Зображення дівчинки, а згодом дівчини духовно чистої і від цього сильної.
Ідея: Зображення духовної чистоти як найбільшої людської сили.
Проблематика твору “Фантазія-експромт”: У творі порушено декілька проблем: сили фізичної і духовної (епізод з упійманням коня); сили і слабкості людської душі; чутливості людської душі до мистецтва (епізод, у якому героїня вперше чує мелодію “Фантазія-експромт).
Головні герої твору: Головна героїня (без імені). Стройник, що налагоджував фортеп’ян.
Сюжет твору
Експозиція. Розповідь авторки про героїню.
Зав’язка. Маленька героїня упіймала коня, що зірвався з прив’язі.
Розвиток дії. Розповідь про те, як переїжджий стройник налагоджував фортепіано у її родичів.
Кульмінація. Виконання стройником “Фантазії-експромт” Шопена, сльози маленької героїні. Стройник бере з героїні обіцянку грати цю мелодію тільки тоді, коли стане зовсім дорослою, після двадцятиріччя.
Розв’язка. Героїня подорослішала, але так і не навчилась грати на фортепіано. Зате, коли вона чує музику, то “готова вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча… Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..”.
Твір Ольги Кобилянської “Фантазія-експромт” надзвичайно ніжний і сильний водночас. Авторка наділяє героїню власними рисами: ніжністю, відвагою, чутливістю, силою духу. У творі яскраво представлені особливості буковинської говірки: опісля, доперва, стройник, фортеп’ян, яко, се, причім, завстидалась, скулена, вулії та ін.
Словник
Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою “новоромантизмом”. Зі “старим” романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.
Визначальні риси неоромантизму:
— неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
— герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
— головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;
— зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
— неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
— відмова від типізації, натомість застосування символізму.
“Impromptu phantasie” Кобилянської – то і є життя Кобилянської, укладене в музику. Словом “impromptu” письменниця натякнула на спонтанну реалізацію задуму, а “phantasie” – вільна музична форма, куди (саме тому, що ця форма вільна) авторка зуміла вкласти свій характер». Автобіографізм у новелі Кобилянської – то історія її душі: почуттів, вражень, думок, переконань.
ІІІ. Закріплення матеріалу
1.Прослухайте:
Дослідники творчості Ольги Кобилянської вважають, що між музичною і літературною «Impromptu phantasie» багато спільного: назва твору, кількість частин (5 частин), а градація фрази і циклічність фразування в тексті новели майже «запаморочливо» передають стрімкі злети і спади у музичному творі. Яскравим прикладом музичної побудови фрази в новелі є епітетна градація, якій літературознавець Олександр Рисак дав відповідну характеристику, – «виразне crescendo» (крещендо ´ (італ. crescendo) – музичний термін, що означає поступове збільшення сили звуку).
2.Уважно прочитайте уривок із твору, випишіть епітети, які відтворюють відображення почуттів, настроїв, думок ліричної героїні в їхній динаміці та якісному перетворенні, що надають естетичного забарвлення духовному життю людини.
Я сама – то та «звихнена слава».
Я вижидаю щастя щодня і щогодини.
Я відчуваю, як життя лежить переді мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до переконання, але як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната.
Так, немов музика.
Солодкі, упоюючі, сумовиті звуки. Роздразнюючі, пориваючі, покликуюючі, вбиваючі… а одначе!… одначе…
Я не вчилася музики ніколи.
Я ніколи, ніколи не могла «Impomptu phantasie» сама грати! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке? Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу… в’ється щось, немов жалібний креповий флер! І що я помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю в житті своїм полудня?
Коли чую музику – готова вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча…
Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..
3. Дайте відповіді на запитання:
– Який композиційний прийом покладено в основу новели?
– Що спонукає авторку щоразу згадувати про цю дівчинку?
– Який характер мала героїня в дитинстві?
– За яких умов формувався характер героїні? Що їй подобалося в дитячих іграх?
– Чи вдалося героїні зіграти «Impromptu phantasie» ?
– Якою ж стала дівчинка, коли виросла?
Домашнє завдання
Прочитати “Valse melancolique” О.Кобилянської
Комментариев нет:
Отправить комментарий